Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Історія української літератури: епоха Бароко (XVII-XVIII ст.) - Ігор Ісіченко 2011
Раннє Бароко
Сучасна періодизація епохи
Всі публікації щодо:
Давня українська література
У межах епохи Бароко в історії української літератури можна виділити три періоди. Критерії їх розмежування сполучають літературно-естетичні й суспільно-культурні чинники.
Період раннього Бароко обіймає першу третину XVII ст. Українське літературне життя цих часів було не вельми активним. Воно зосереджувалося головним чином довкола православно-католицької полеміки. Дискусія щодо наслідків Берестейської церковної унії 1596 р. здійснюється переважно у формі памфлетів і публіцистичних послань, поступово освоюючи жанр богословських трактатів. Полемічний стрижень літературного життя значною мірою впливає на характер історичної прози, віршової творчости, проповідництва.
Літературною подією, яку прийнято вважати вихідною для епохи Бароко, була дискусія між уніятськими митрополитами Іпатієм Потієм, Иосифом Велямином Рутським та православним архиепископом Мелетієм Смотрицьким. У перебігу цієї дискусії виявилася символічна домінанта нового стилю полеміки, втілена з винятковим талантом у трактаті Мелетія Смотрицького «Тренос» (1610). Алегоричний образ Матері-Церкви став одним із найбільш концептуально й художньо містких у тогочасному письменстві. Однак сам фінал полемічного змагання чудово ілюструє парадоксальність барокового тексту: внаслідок болючої духовної еволюції Мелетій Смотрицький радикально змінює релігійні переконання і в останніх працях різко засуджує власний твір, щоправда, виданий під псевдонімом Теофіла Ортолога.
Король Сигізмунд III Ваза (1587-1632) дозволив собі вельми активно включитися в підтримку унійного проекту. Це спровокувало зростання у православному середовищі протестних настроїв аж до пошуку зовнішньої підтримки в боротьбі з насильницьким - як вважалося - запровадженням унії. Однак загалом у середовищі шляхти й вищого духовенства переважав пошук політичного компромісу, що дозволив би сполучити суспільну лояльність із збереженням «старожитної віри». У письменстві стверджується т. зв. «сарматський ідеал», базований на сполученні войовничого традиціоналізму з елементами ксенофобії (ворожого ставлення до чужоземних, насамперед західноєвропейських, впливів), релігійного фундаменталізму й рицарської вірности королю та батьківщині - Речі Посполитій.
Невпинно звужувалося традиційне середовище суспільних еліт - аристократії, сформованої нащадками старих княжих, боярських і дружинницьких родів, визнаних польськими королями рицарським станом, що влився у шляхетський стан Речі Посполитої. Асиміляційні процеси у шляхетському середовищі спричиняли поступовий розрив із східним обрядом, що залишався визначальним чинником національної ідентичности. Найбільш драматичною подією раннього Бароко, відображеною в літературних текстах, стала смерть князя Костянтина-Василя Острозького. Остріг, щойно перетворений князем-меценатом на найпотужніший український культурний центр, занепадає.
Порівняно стабільнішим середовищем побутування книжної культури лишалися багаті міські купецькі й ремісничі родини, захищені маґдебурзьким правом від економічного й політичного тиску шляхтичів. Формально це середовище не мало громадянських прав, відтак же й було відсторонене від безпосередньої участи в державному житті. Та фактично заможне міщанство знаходило важелі лобіювання своїх інтересів, боронило права через звернення до міських судів і впливало на суспільне життя через мирянські організації, створювані при церквах, - братства. Скажімо, при Успенській церкві Львова діяло Львівське братство. Воно було наділене правом ставропігії - безпосередньої залежности від Патріярха, й відігравало центральну роль в українському культурному житті. Львівське Успенське братство провадило освітню діяльність, видавало книги, захищало релігійну гідність своїх членів, які при цьому були непогано інтеґровані в міську субкультуру Львова.
Впливове братство діяло в давній столиці Великого князівства Литовського, Вільні, де існувала досить велика руська (не лише українська, але й білоруська) громада. Духовним лідером віденської православної громади, зокрема Віденського братства, став архимандрит Леонтій Карпович. У цьому середовищі сформувався як письменник Мелетій Смотрицький, котрий саме для Віденського братства видав 1619 р. в містечку Єв’є (теперішній Вієвіс) першу граматику церковнослов’янської мови - «Граматику слов’янську».
Визначальною тенденцією культурного життя України було повернення Києвом питомої ролі загальнонаціонального центру. До цього чимало прислужився архимандрит Києво-Печерської лаври Єлисей Плетенецький (бл. 1550-1624), який дбав про зосередження в монастирі не лише духовних, але й інтелектуальних сил. Саме з особою о. Єлисея Плетенецького пов’язують заснування в Києві друкарні, що проіснувала від 1615 р. аж до большевицької окупації Києва в 1918 р.
Іншим київським культурним осередком стало братство, засноване в 1616 р. при Богоявленському монастирі на землях, подарованих волинською шляхтянкою Галшкою Гулевичівною. На відміну від інших міських мирянських організацій, Київське Богоявленське братство від самого початку було позбавлене станової замкнености. Воно діяло в порозумінні з місцевою церковною ієрархією, активно підтримувалося шляхтою, а 1620 р. до братства вписався «з усім військом» запорозький гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. Ще до офіційного оформлення братства, з кінця 1615 р., почала діяти братська школа - попередниця славнозвісної Києво-Могилянської академії.
Виявом зрілости київського культурного середовища став полемічний трактат «Палінодія» Захарії Копистенського (1621), що його Михайло Грушевський оцінював як вершину тогочасної богословської ерудиції, книгу, «в якій лежить один із секретів раптового відродження Києва як культурного, богословського центру не тільки України а і всього Східного православного світу»7.
Найбільш драматичні процеси раннього Бароко пов’язані з прагненням осягнути й захистити свою етноконфесійну ідентичність, що їх переживають і з’єднана, і не з’єднана з Римом частини Київської Церкви. Уніятська Церква опиняється перед небезпекою асиміляційних впливів латинського обряду і в особі митрополита Йосифа Велямина Рутського активно шукає засоби закріпити свою обрядову відосібненість. Формування довкола віденського Свято-Троїцького монастиря нового чернечого ордену - Чину святого Василія Великого (1617) стало вдалою відповіддю на нові виклики й створило надзвичайно ефективну структуру, що лишалася протягом сторіч головною культуротворчою силою католицької Церкви східного обряду. З цього середовища вийшов, зокрема, полемічний трактат першого протоігумена василіян о. Лева Кревзи «Про єдність Церкви Божої» (1617), який вивів міжцерковний діялог на вищий богословський рівень.
Не з’єднана з Римом Церква подолала важкий час децентралізації й 1620 р. відновила свою ієрархію на чолі з київським митрополитом Іовом Борецьким. Щоправда, таємничі обставини архиєрейських хіротоній і відмова від попереднього узгодження кандидатур єпископів з королем різко загострили конфлікт із владою, який так і не вдалося розв’язати новому єпископату.
7 Грушевський Михайло. Історія української літератури. — К.: Обереги, 1995. - Т. 6. - С. 105.
