Історія української літератури: епоха Бароко (XVII-XVIII ст.) - Ігор Ісіченко 2011

Літопис Самійла Величка
Історична проза

Всі публікації щодо:
Величко Самійло

Самійло Величко народився близько 1670 р. на Полтавщині в козацькій сім’ї. Вчився у Києво-Могилянській колеґії. Від 1690 р. служив у військового генерального писаря Василя Кочубея. На початку 1705 р. Величко був направлений до генеральної канцелярії. Він брав участь у військових походах часів російсько-шведської війни, тоді ж опинився на Правобережжі.

Після зради Кочубея гетьманові Іванові Мазепі був покараний і Самійло Величко. Можливо, він пережив кількарічний арешт. Лише в 1715 р. за сприяння Кочубеєвого сина Величко був виправданий. Відтак він жив у маєтку нащадків Кочубея в Диканьці, згодом - у селі Жуки на Полтавщині.

На титульній сторінці літопису поставлено дату «1720», напевне, рік початку праці. У 1728 р. Самійло Величко написав ще «Космографію». Складав (чи перекладав) цей твір він, уже втративши зір. Припускають, що того ж року Самійло Величко помер.

203 Мито на довізні товари.

Літопис обіймає період від 1648 до 1700 рр. і має назву «Сказаніє о войнѣ козацкой з полякамі, чрез Зиновія Богдана Хмелніцкого, гетмана воиск Запорожскіх восмі лѣтех точівшойся, а до дванадцяти лѣт у поляков з іншіми панствамі провлекшойся, якою он Хмелніцкій прі всесілной помощі божественной з козаками и татармі от тяжкаго іга лядскаго вібілся и под вісокодержавноє пресвѣтлѣйшаго монархі россійскаго Алексія Міхайловіча владѣше доброволнѣ поддался».

Твір складається з двох томів. Перший має вигляд окремої книги зі своїм композіційним обрамленням (вступом і закінченням), з підсумковими таблицями. Однак цей том значно пошкоджений. Втрачено опис найважливіших років Хмельниччини: кінець першої частини (1648 р.), повністю другу (1649), третю (1650) та четверту (1651) частини, а також перший розділ п’ятої (1652) частини. Другий том, що продовжує розповідь, зберігся краще, має свою передмову, поділений на розділи, але уривається на півслові й свідчить про незавершені авторські задуми.

Літопис відкривається промовистим вступом, де автор проголошує свою мету: пояснити сучасний стан України, вивести з небуття славні чини предків, засвідчити, що вони дорівнюють рицарським подвигам відомих чужинців: «Перейшов я Волинь та князівство Руське до Львова, Замостя, Бродів і далі, і перед моїми очима постали численні безлюдні міста й замки, порожні вали, колись висипані працею людською, як гори й горби. Всі вони правили тоді за пристановище і поселення диких звірів. Я побачив, що фортеці, які траплялися нам на шляху у військовому поході (у Чолганському, в Константинові, Бердичеві, Збаражі і Сокалі), одні стоять малолюдні, інші зовсім спорожніли - розруйновані, зарослі землею, запліснявілі, обсаджені бур’яном і повні лише червів, і зміїв, й усякого гаддя, що там гніздиться. Роздивившися, побачив я покриті мохом, очеретом і зіллям просторі тогобічні україно-малоросійські поля й розлогі долини, ліси й великі сади, красні діброви й річки, стави й занедбані озера. І це був той край, який правдиво колись, уже шкодуючи за втратою його, називали й проголошували поляки раєм світу - був він перед війною Хмельницького немовби друга обітована земля, що кипіла молоком і медом. Бачив я, окрім того, в різних місцях багато людських кісток сухих і голих - їх покривало саме тільки небо. Я питав тоді себе: «Хто вони?» Надивився я того всього, що кажу, порожнього й мертвого, повболівав серцем і душею - бо ж зробилася пусткою ця красна колись

1 переповнена всілякими благами земля, частка вітчизни нашої україно-малоросійської, і впали в незвідь посельці її, славні предки наші!

Попитав я тоді багатьох старих людей, чому це так, через що і через кого спустошено тую землю нашу. По-всякому відповідали мені,- один так, другий інакше, і не міг я з їхніх неоднакових розповідей достеменно довідатись про падіння й занепад тогобічної нашої вітчизни. Тільки заглибившись у козацькі літописання, спізнав я про деякі причини того занепаду... Однак і в людських розповідях, і в літописаннях я побачив розбіжності і був непевний, не знаючи, хто з тих істориків мав рацію, а хто ні. І все ж як воно не є, я, прагнучи праці, зважився вивести для твоєї вигоди, цікавий читальнику малоросійський, простим стилем і козацьким наріччям, розклавши на частини й розділи цю історію про війну Хмельницького з поляками і про тогобічний україно-малоросійський занепад»204.

Унікальність літопису Самійла Величка полягає у спробі творення нового наративу, в основі якого - суб’єктивний, авторський образ історії. Традиційні літописні форми забезпечення історичної вірогідности сполучаються з ранньомодерними чинниками позірної об’єктивізації наративу. Зберігається хронологічно послідовний виклад за роками. Перший том, що охоплює 1648-1659 рр., складається з дванадцяти частин, кожна з яких, відповідно, присвячена одному з років національно-визвольної війни. Другий том не має такої безпосередньої композиційної виражености хронологічного поділу історичного процесу, але загалом зберігає часову послідовність опису події від 1660 до 1700 рр. Обидва томи щедро насичені документами: гетьманськими універсалами, дипломатичними угодами, королівськими й царськими указами, листами тощо. Серед них можна знайти окремі літературні твори: панегірик Олександра Бучинського-Ясколда на перемогу над турками під Чигирином та низку інших віршів, полемічний трактат о. Іоаникія Ґалятовського «Розмову білоцерківська». Автор продовжує уникати художньої вигадки й відвертої присутности своєї особи в наративі, однак текст твору засвідчує активне використання елементів барокової гри, котра дозволяє під прикриттям зовнішньої відсторонености творити виразно авторську інтерпретацію подій. Найбільш авторитетним джерелом і засобом відкриття подій національної історії в загальноєвропейську перспективу для Самійла Величка був твір надзвичайно авторитетного тоді німецького науковця Самуеля Пуфендорфа «Вступ до європейської історії», російський переклад якого вийшов у Петербурзі в 1718 р. Однак наведені цитати з десятого розділу праці Пуфендорфа рясніють фактичними помилками, очевидними для українця, й надають праці Величка почасти компенсаційного, почасти полемічного характеру. Попри це, сам Величко зазначає про німецького вченого: «В цій Пуфендорфієвій історії не все так описане, як діялося насправді, однак є тут і правдиві речі: автор виясняє лядську неправду й козацьку невинність»205.

Перший том літопису Самійла Величка написаний у формі парафразу поеми Самуеля Твардовського «Wojna domowa» (1660) - твору, за який сучасники називали письменника «слов’янським Верґілієм».

204 Величко Самійло. Літопис / Переклав Валерій Шевчук. - К.: Дніпро, 1991. - Т. 1. - С. 27-28.

205 Там само. - С. 36.

Прозовий переказ цієї поеми Стефана Савицького доданий до «Космографії». Наводячи фактичний матеріал із поеми Твардовського, Величко дає йому альтернативну інтерпретацію, часом обмежуючись пропозиціями порівняти свої оцінки з польським поглядом на Хмельниччину206. У вступі він так розкриває свої засади використання польської поеми: «Я брав те, що повідане у книзі Твардовського стислим, мережаним і заплутаним віршем ... й, оминаючи панегіричний та поетичний непотріб, що належить знати тільки підліткам, виводив (тримаючись, як сліпий плоту) лише військові дії. Я змінював у деяких місцях зміст Твардовського (через віршову трудність), але дуже не набагато. Правдивого ж викладу історії та військових подій я не порушував, а коли чого не було у Твардовського, те докладав із Зорки та інших козацьких літописів. А чого не було в Зорки, те додавав із Твардовського»207.

Так Величком вводиться найбільш перспективний для нього й дискусійний у літературознавстві момент: використання т. зв. «літопису Самійла Зорки». Образ Самійла Зорки з’являється вже на початку, при повідомленні про прибуття Хмельницького на Січ: «На той час, коли Хмельницький прибув з Чигрина до Січі, були на коші два дуже добрі писарі. Обоє вони були у справі писарській мастаки, володіли досконало слов’янською і польською мовами. Один з них був старіший - Стефан Браславський, а другий молодший - Самуїл Зорка, з Волині. Того старішого залишили на коші, а молодшого відпустили із Січі разом з Хмельницьким, оскільки він із Хмельницьким був і в Криму. Отой Зорка протягом усієї козако-польської війни лишався за писаря й секретаря при Хмельницькому, про всі розмови й учинки достеменно знав і все це просторо й досконало описав у своєму діаріуші. Цей діаріуш зберігався у мого товариша Сильвестра Биховця, військового канцеляриста. Його батько, Іван Биховець, був за канцеляриста при тогобічних чигринських гетьманах і там переписав собі той діаріуш діянь Хмельницького. Звідтіля і я (взявши діаріуш у згаданого його сина, мого товариша) вибрав і понотував найпотрібніше й найважливіше з військових дій Хмельницького і виклав та зобразив це власного працею у цій своїй книзі. Крім того, в діаріуші Самуїла Зорки були ретельно вкладені листи Хмельницького про тодішні справи й події, кореспонденція до іноземних монархів і володарів, але я їх, хоч і вельми вони потрібні, не переписував: одне, що намагався оповідати короткослівно, а інше - й часу не мав вільного на те, був-бо утяжений у військовій канцелярії завжди невичерпною обов’язковою роботою»208.

206 Напр.: там само. - С. 216.

207 Там само. - С. 28-29.

208 Там само. - С. 60-61.

Деякі дослідники визнають «літопис Самійла Зорки» за автентичну історичну пам’ятку, справді використану Самійлом Величком, але згодом втрачену. Інша ж частина вважає цей текст і образ його уявного автора, Самійла Зорки, за свідому літературну містифікацію, одну з перших у нашому письменстві, завдяки якій Самійло Величко створив переконливу форму своєї безпосередньої присутности у творі. На користь цієї думки промовляє цілковита відсутність імени Самійла Зорки в козацьких документах XVII ст., де писар гетьмана Богдана Хмельницького не міг не лишити своїх слідів. Завдяки образові Самійла Зорки мотивується введення до літопису документів непевного походження, довільних переказів листів і універсалів. Скажімо, в літописі наводяться листи Богдана Хмельницького до полковника (військового осавула) Івана Барабаша й польського комісара Я. Шемберга, написані на Січі, його ж листи до запорозького козацтва й кримського хана, що сповіщали про перемогу під Корсунем, але їхня автентичність заперечується істориками. Славетний універсал Богдана Хмельницького, «зазивний лист», яким він закликав українців до боротьби, з викладом історичних кривд Україні та характерним для сарматизму апелюванням до слави предків також є фальсифікатом і не збігається з опублікованим Степаном Томашівським у 1898 р. автентичним «зазивним листом» Богдана Хмельницького.

Особливо ж характерна промова Самійла Зорки на похороні Богдана Хмельницького влітку 1657 р.209 Вона має всі ознаки урочистих «погребових» промов, насичена патетичною риторикою зі складними метафоричними образами. Спочилий, за словами промовця, був тим, «від чийого гарматного й мушкетного грому не лише тремтіла ясно- світна старожитних вандалів Сармація і обидва береги бурливого Евскінопонтузі своїми міцними замками й фортецями», хто нагадує «милого нашого вождя, державного руського Одонацеря» - германського вождя Одоакра, що завдав смертельного удару Римській імперії, фактично правив у V ст. Італією і вважався польською та українською історіографією XVI-XVII ст. за слов’янина. Принагідно згадується про «старовічних предків слов’ян, які давали воєнну допомогу й великому Олександрові Македонському, а також сцитгів, цимбрів і козарів».

Попри зовні логічний добір автором собі за взірець ключових постатей Самуеля Пуфендорфа та Самуеля Твардовського, уже в цьому простежується бароковий пошук містичної символіки імени, що визначає прихований зв’язок поміж його носіями. І в цьому контексті творення Самійлом Величком свого alter ego в образі писаря - такого самого, як він, - Самійла Зорки набуває додаткового художнього сенсу. Якщо для істориків літопис Самійла Величка є часом сумнівним джерелом відомостей, то для літературознавця це надзвичайно промовисте свідчення еволюції історичної прози, формування в межах літописної традиції початкових елементів історичної белетристики, що розвинеться вже в епоху Романтизму.

209 Там само. - С. 207-210.

Поряд із документальними або псевдодокументальними матеріалами літопис Самійла Величка містить сюжети усного походження. Так, при описі початку визвольної війни використана леґенда про огляд гетьманом Миколаєм Потоцьким нового Бродівського замку. Тоді репліка Богдана Хмельницького «що рука людська зробить, те й зруйнувати може», викликала лють польського магната. Наведено також фольклорну леґенду про викрадення листів у Барабаша, відому в інтерпретації народної думи.

Широко входить до літопису Самійла Величка метафорична інтерпретація подій. Завдяки засобам художньої образности відтворюються трагічна напруженість у Речі Посполитій, криваві наслідки війни. Ось так змальована жорстокість ординців, що виступали союзниками Хмельницького: «Загони ж, виправлені від хана, пробігли своїми швидкотічними кіньми вже зруйновану й обернену в попіл Малу Польщу поза Любліном і Замостям і, не зустрічаючи ні від кого відсічі та спротиву, вдерлися аж до поліських рік Прип’яті й Піни, знісши вогнем і мечем Луцьк і все Полісся, які не знали дотіль жодної руїни і розкошували в гаразді. Вони згорнули в свої бусурманські руки велике множство тамтешнього християнського люду, взявши навіть повністю з усім прибором і музиками весілля якогось шляхтича Кассовського і каштеляна»210. Розповідь про чвари між гетьманом Іваном Виговським і полковником Мартином Пушкарем, починається з епічної картини: «Ще не згас вогонь багатокровної і багатоплачевної війни Хмельницького, запаленої з поляками, війни, яка сильно палала вісім років і з’їдала тоді Україну з Короною Польською взаємними руйнуваннями, ще не зітліли до решти людські трупи, прослані на всіляких лядських й українських бойовищах від посварної зброї, ще не змита дощовими краплями очервонена людською кров’ю на багатьох крайоглядах земля, ще не очистилося до чистого свого первісного й нешкідливого стану посмерджене від людських трупів повітря, ще не засохли сльозотічні зіниці матерів по синах, а жінок по чоловіках та інших своїх кревних, побитих військовою зброєю, ще не могли ні Україна від поляків, ні поляки від України зійтися з кревними своїми в господах своїх у любому колі чи поспати солодким сном, бувши впевненими у сподіваному мирі, аж тут, на цьому боці Дніпра, від Переяславля й Полтави, з причини двох людей, нового тоді гетьмана Виговського і полтавського полковника Мартина Пушкаря, запалав і набрав своєї сили до людського розору новий великий вогонь внутрішніх чвар та кровопролиття, який спалював людське добро і знищував усе в корінь»211.

210 Там само. - С. 130.

211 Там само. - С. 228-229.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.