Історія української літератури: епоха Бароко (XVII-XVIII ст.) - Ігор Ісіченко 2011

Літопис Григорія Граб'янки
Історична проза

Всі публікації щодо:
Грабянка Григорій

Потужна особистість Григорія Граб’янки визначає самобутнє місце його твору в літературному житті. Рік народження письменника невідомий. Учився він, напевне, в Києво-Могилянській колеґії. З 1686 р. був на військовій службі. Він брав участь у Кримських походах 1687 та 1689 рр., Азовських походах 1695-1696 рр., Північній війні 1700-1721 рр. Починаючи з 1686 р., Граб’янка проходить усі ступені козацької ієрархії: він призначається гадяцьким сотником, згодом полковим осавулом, з 1717 р. - гадяцьким полковим суддею, обозним.

У 1723 р. у складі делеґації наказного гетьмана Павла Полуботка Граб’янка прибув до Петербурґу клопотатися про скасування Малоросійської колегії та відновлення виборів гетьмана. За це був ув’язнений у Петропавлівській фортеці протягом 1723-1725 рр. і лише після смерти Петра І повернувся на Україну. З 1730 р. Григорій Граб’янка - гадяцький полковник. В останні роки життя він брав участь у Кримському поході. Прикриваючи зі своїм полком відступ російської армії з Криму, Граб’янка загинув у бою влітку 1738 р.

Уже з історії життя перед нами постає сильна, вольова особистість, віддана ідеї збереження автономії України, гетьманського устрою. Ці ж риси виявляються у способі мислення Григорія Граб’янки як автора одного з найвідомвіших козацьких літописів.

Оригінальна назва твору - «Дѣйствія презѣльной и от начала поляков крвавшей небывалой брани Богдана Хмелницкого, гетмана Запорожского, с поляки за найяснѣйших королей полских Владыслава, потом и Казѣмира, в року 1648, отправоватися начатой и за лѣт десять по смерти Хмелницкого неоконченной, з розних лѣтописцов и из діаріуша, на той войнѣ писанного, в градѣ Гадячу, трудом Григорія Грябянки, собранная и самобитних старожилов свѣдителстви утвержденная». Літопис датований 1710 р.

У своему творі Григорій Граб’янка використовує відомості з літопису Самовидця, «Синопсису» (1674). У пригоді стають також «Польські аннали» Веспасіяна Коховського, поема «Wojna domowa» Самуеля Твардовського, історичні твори Мартина Кромера, Мартина і Йоахима Бєльських, Матея Стрийковського, Олександра Ґваньїні, публікації німецьких істориків Самуеля Пуфендорфа, Йоганна Гібнера.

Невеликий за обсягом твір перевершує решту козацьких літописів за масштабністю зображення подій. Автор не обмежується датою початку війни. Головне для нього - збагнути динаміку історії, в ході якої виник і гартувався «козацький народ». У передмові до читача Граб’янка згадує про причини появи козацтва - «задля оборони та зміцнення віри християнської» - та мотивує власну працю бажанням врятувати від «пучини забуття» їхню славу. Центральне місце в історії відразу ж визначається Богданові Хмельницькому, слава якого підноситься до рівня пророка Мойсея, Навуходоносора, Kipa, Олександра Македонського, Октавіяна Авґуста. Слово історика - рятунок цих героїв від забуття. «І щоб звершення ці не пішли в забуття, я замислив оцю історію написати на незабудь нащадкам. Я вибирав дещо з щоденників наших воїнів, що перебували у війську, дещо з духовних та мирських літописців, наскільки міг знайти в них щось достовірне, долучав розповіді очевидців, що ще й нині в живих ходять, і їх розповіді підтверджують слова літописців. І хай читач не думає, що я хоч щось додаю від себе, ні - кажу тільки те, про що повідали історики, що підтвердили очевидці, а я тільки зібрав все це і записав»212, - проголошує Граб’янка.

Після похвали Богданові Хмельницькому та геральдичного вірша на герб війська Запорозького подаються сім вступних розповідей, де простежується етногенез козацького народу та виявляються головні етапи його історії: «Про зачатки переіменування на козаків та звідки їхня назва походить, від якого племені та роду, а водночас коротко і про найдавніші події, з ними пов’язані», «Спершу розповідь про те, як Малоросія втрапила у ярмо до ляхів», «Розповідь про битви козацькі, про козацьку зброю та харч», «Розповідь про гетьмана козацького Шаха та Підкову і про різні битви козацькі», «Коли і чому козаки повстали на поляків?», «Коротенька розповідь про рід Хмельницького та про битву на Цоцорі», «Розповідь про козацьку битву з ляхами під Переяславом; про гетьмана Тараса, чому той повстав на поляків».

Український народ, що також називається козаками, виводиться в своїх початках «від скіфського роду, - котрий, як кажуть, жив аж біля гір Алянські Аляни, біля річки, що протікає через Бухарську землю в Хвалинське море, - від хозар, що своєю спорідненістю сягають племені першого Яфетового сина Гомера»213. Ці алани - хозари, від котрих, за концепцією автора, походять також авари та гуни, успішно воювали з Римською імперією, жили суворим кочовим життям. «Вони єдино чим займалися, так це невтомно рицарської звитяги навчалися, і саме тому були настільки хоробрі і настільки страху не знали, що каган хазарський - цар їхній - був постраховиськом для народів навколишніх»214. Хозари ходили походом на Константинополь спільно з перським царем Хосровом (Хозроєм) і замалим не перемогли греків, але місто було захищене покровою Пресвятої Богородиці. Згодом хозари починають приймати християнство.

212 Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки / Пер. із староукр. - К.: Т-во «Знання» України, 1992. - С. 11-12.

213 Там само. - С. 15.

214 Там само. - С. 16.

Слов’яни в Панонії та над Ельбою були переможені й винищені германськими народами. Але вони збереглися над Чорним і Азовським морями, над Дніпром. Владу над ними перебирають руські князі. Чвари й непорозуміння між князями спричинили послаблення Руси та її завоювання спершу Батиєм, а потім литовським князем Гедиміном. Після того ж українські землі відійшли під владу поляків. «Та оскільки ці люди ще здавна були людьми військового стану і більше відчували нахил до вправ з мечем, а не до трудової повинності, оскільки вони зневажали ярмо рабське і рабську покору, то більше схильні були з власної волі на Дніпрі за порогами в місцевості пустельній та дикій проживати, перебиваючись ловлею звіра та риби і морськими походами на бусурман»215. Вони почали називатися козаками, коли вперше взяли участь у виправі на татарів і турків 1516 р., після битви під Білгородом.

Описується побут козаків, їхня мужність у походах. Першим гетьманом називається Предослав Лянцкоронський (1506), згадується про походи під проводом Венжика Хмельницького (1514), Івана Свирговського (1574). Перше формальне визнання козаків приписується королеві Стефанові Баторію, котрий «настановив їм гетьмана, прислав корогву, бунчук та булаву, печатку гербову, рицарів із самопалами і з ковпаками, набакир надітими, прислав гармат та всяких припасів військових (та й самі козаки, повоювавши турецькі фортеці, здобули немало), ввів у них порядок стройовий, запровадив, крім гетьмана, обозних, суддів, осавулів, полковників, сотників, отаманів і наказав нести сторожу супроти татарів за порогами»216.

Конфлікт із владою Речі Посполитої переводиться автором у площину віри. Різко критично оцінюється Берестейська церковна унія («ново- явлена химера»), нав’язування якої козакам і спричинило нібито їхні майбутні повстання та війни, починаючи від Косинського й Наливайка. Щоправда, посилаючись на Веспасіяна Коховського, Граб’янка відзначає й соціяльні причини виступу козаків. За безпосередній привід виступу Хмельницького автор визнає, за традицією, напад на його володіння шляхтича Чаплинського. Наводиться й розповідь про викрадення королівських листів у Барабаша. Зміст листа зводиться в інтерпретації Граб’янки до заохочення: «Якщо й справді козаки воїни відважні, якщо меч і силу маєте, то чому ж свою волю не бороните?»217

215 Там само. - С. 24.

216 Там само. - С. 26.

217 Там само. - С. 38.

Розповідь про події 1648-1657 рр. зосереджується головним чином довкола битв і походів Богдана Хмельницького. Майстерність створення батальних картин засвідчує військову компетентість автора. Але Григорій Граб’янка виявляє себе не раз також майстром художньої деталі та створення дотепних і виразних ситуацій. Так при описі наступу на Збараж згадується, що «напав на ляхів страх та сум’яття забралося в серце і кожен почав готуватися до втечі, навіть у найзнатніших, що повинні б бути хоробрими і дужими (у тих, що по корчмах тільки війною і клекотами і за чаркою самого Олександра Македонського побивали) навіть у них обличчя побіліло та руки опустилися»218. А зустріч гетьмана Хмельницького з королівськими послами відбувалася у присутності шляхтянки Чаплинської, «що теж багато вбрана і, мов п’яна, саме розтирала в черепку тютюн для Хмельницького»219.

Урізноманітнюють розповідь включені до тексту вірші, документи, а також елементи прямої мови: діялоги персонажів, монологи Хмельницького й деяких інших персонажів. Мова навмисне архаїзована, орієнтована на церковнослов’янську лексику.

Надзвичайно емоційно зображені прощання Хмельницького з друзями та його смерть. За зразком середньовічного епосу створюється панегіричний образ Богдана Хмельницького: «Це була людина воістину варта звання гетьмана. Він не боявся біди, у найтяжчому становищі не втрачав голови, не боявся найтяжчої роботи, був міцний духом; з однаковою мужністю зносив мороз і спеку, їв і пив не скільки хотів, а скільки можна було, ні вдень, ні вночі не знемагав від безсоння, а коли справи і труд воїна зморювали його, то він спав невеличку крихту часу і спав не на коштовних ліжках, а в постелі, що до лиця воїну. Лягаючи спати, не думав, як би знайти тихий куточок, а вкладався посеред військового гамору; одягався він так як і всі інші, мав коней та зброю не набагато кращу, ніж в інших. Не раз його бачили, як, укрившись військовим плащем, знеможений, він спав посеред сторожі. Він завжди першим кидався в бій і останній повертався з битви»220.

218 Там само. - С. 56.

219 Там само. - С. 52.

220 Там само. - С. 111. Мовою оригіналу: «Муж поістинні імени гетманського достоїн, много дерзновен в бідствія входити, множає совітен в самих бідствіях бяше, в нем же ни тіло коїми лібо труди ізнуренно, ни благодушество противними навіт побіжденно бити можаше; мраза і зноя терпінів равно, пищі і питія не елико непотребное іждивеніє, но єлико єстеству довліше, толико вкушаше; сном в нощи, ни во дні побіждашеся.., первій на брань, послідній по уставшей брані ісхождаше».

Перші розділи, присвячені Івану Виговському та Юрію Хмельницькому, стилістично продовжують зберігати докладність попередньої частини, що стосувалася війни Богдана Хмельницького. Але центральні персонажі змальовуються за принципом контрасту до свого великого попередника. Виговський постає як «лях за подобою і за нутром», котрий «забрався в скарбницю гетьмана і взяв з неї понад міліон грошей», «до беззаконня почав беззаконня додавати»221. Він був «зваблений ствердженими ляхами пактами і нібито наляканий ханськими погрозами, щоб відступитися від держави московської, легковажний.., одержимий недугою владолюбства та удільного владарювання»222. Щоправда, антипатія до Виговського не заважає Граб’янці зауважити, що направлені проти нього московські війська нещадно поводили себе з українцями й спалили Лубни, Пирятин, Чорнухи та багато інших міст. На безбарвному тлі гетьманування Юрія Хмельницького яскраво виділяється постать Якима Сомка, зображеного «воїном відважним і сміливим, рослим, вродливим і краси надзвичайної». Наводиться характерний епізод: «Коли татарчукові було наказано всіх їх порубати, він, порубавши всіх, підійшов з оголеним мечем до Сомка, подився на нього і з подивом та жалем у голосі запитав: «Невже і цього рубати треба?» І коли почув у відповідь, що цей також має померти, вигукнув: «О нерозумні та немилосердні голови! Та цього чоловіка Господь сотворив на подив людям... ви ж, тупоголові, і його не жалієте, смерті віддаєте!»223

З часів гетьманування Івана Брюховецького річні статті стають усе більш стислими. Попри монархічні переконання автора, він послідовно відстоює збереження в гетьманській державі самоврядування, різко критично пише про посилення московської присутности в Україні. Гнівний монолог Петра Дорошенка відображає переконання самого Граб’янки, з якими він їхав у 1723 р. до Москви домагатися відновлення гетьманського устрою: «Чого це, - писав вік, - на вічний сором та на прокляття собі Брюховецький по всіх містах віддав вільний народ воєводам на поталу. Чого це народ, що недавно звільнився з шляхетського полону, звільнився дерзновенно і мужньо, з великим кровопролиттям, чого цей народ має платити данину з усякого промислу і гнути спину на воєвод, тоді як і ні гетьман, ні полковники, ані козацькі начальники до вольностей люду не мають ніякого діла? Такого нашому народу ще не доводилось переживати!»224 Річні статті об’єднуються в періоди гетьманування.

Найбільш лаконічні останні статті, за 1698-1709 рр. Вони мають суто інформативний характер, і навіть у зв’язку з виступом гетьмана Івана Мазепи автор не додає традиційних для тогочасної офіційної пропаґанди анафемувань. До літопису долучаються «Перелік гетьманів Війська Запорозького Малої Росії, що були ще перед Хмельницьким», хронологія гетьманства Богдана Хмельницького, «Назви полкових міст та імена полковників з обох берегів Дніпра, що відомі на час Хмельницького», «Реєстр гетьманів, що були після смерти Хмельницького, та воєнних дій в час їхнього гетьманування».

221 Там само. - С. 113.

222 Там само. - С. 119.

223 Там само. - С. 129.

224 Там само. - С. 137.

«Історія Русів»

Рукопис «Історії Русів» було виявлено близько 1828 р. у містечку Гринів Стародубського повіту Чернігівської губернії. Знайшли рукопис двоє описувачів бібліотеки родички князя Олександра Безбородька Клеопатри Лобанової-Ростовської. Рукопис було скопійовано для губернського предводителя дворянства Степана Ширя я (1761-1841), бібліотеку якого успадкував князь Голіцин. З копії Ширая було зроблено ще кілька: для Дмитра Бантиш-Каменського, Осипа Бодянського та ін. Доля автографа лишилася невідомою.

Відомі копії, переписані на папері з водяними знаками 1817 і навіть 1814 рр. Тому припускають, що твір побутував і раніше, але після виявлення копії у Гриневі Дмитро Бантиш-Каменський ввів його до наукового вжитку (друге видання «Історії Малоросії», 1830). Після 1828 р. спостерігається значне розповсюдження копій рукопису.

Час написання твору визначають між 1769 р., яким датована остання подія в сюжеті твору (початок війни з турками) та 1828 р. - знайденням рукопису в Гриневі. Однак автор «Історії Русів», безсумнівно, користувався «Коротким літописом Малої Росії», виданим у 1777 р., згадує про секуляризацію монастирського майна, проведену в 1786 р., про «Тмутороканський камінь», знайдений 1792 р., вживає слова «революція», «патріот», котрі поширилися після Французької революції 1789-1794 рр.

Тому найбільш поширене датування появи «Історії Русів» 1790-ми роками, хоча є й думки про те, нібито ця пам’ятка - фальсифікат, характерний для середовища романтиків 1830-х років.

Автором твору його перші видавці 1846 р. назвали архиєпископа Георгія Кониського (1717-1795). Цей церковний і культурний діяч народився в Ніжині, навчався в Києво-Могилянській академії (1728-1743), там же викладав поетику, філософію, богослов’я. Кониський прийняв монаший постриг у 1744 р., а священиче рукоположення - в 1747 р. Протягом 1752-1755 рр. він був ректором академії.

Кониському належить мораліте «Воскресіння мертвих», кілька богословських і суспільно-церковних творів. Але ніщо в біографії та творчій спадщині архиєпископа не підтверджує гіпотези про написання ним «Історії Русів».

Інші дослідники приписували твір активному захисникові прав української шляхти Григорію Полетиці та його сину Василю (1765-1845). Григорій Полетика (бл. 1724-1784) після закінчення Києво-Могилянської академії служив перекладачем у Петербурзі, потім - головним інспектором Морського Кадетського корпусу. У зв’язку із законодавчими проектами Катерини II він був обраний у 1767 р. депутатом від дворянства Лубенського полку до «Комісії для складання проекту Нового Зведення». У своїх працях Григорій Полетика обстоював принципи автономного устрою Гетьманщини, права української шляхти. Серед цих праць - «Запись, что Малая Россия не завоевана, а присоединилась добровольно к России», «Записка, как Малая Россия во время владения польского разделена была и о образе ее управления».

Василь Полетика здобув освіту у Віденському університеті, служив у російській армії, а потім неодноразово обирався повітовим предводителем дворянства Роменського повіту. Відомо, що він збирав матеріали з історії України та мав намір написати її. На думку деяких дослідників (О. Лазаревського, І. Борщака й ін.) він міг написати «Історію Русів» разом із батьком, або й сам.

У передмові історія появи «Історії Русів» подається так: «Вченістю відомий і знатністю славний депутат шляхетства малоросійського пан Полетика, коли виряджався у справах депутатства до тої великої Імперської Комісії для створення проекту нового укладу, то мав конечну потребу роздобути вітчизняну Історію. Він удався з приводу цього до первісного навчителя свого, архиєпископа Білоруського Георгія Кониського, котрий був питомим малоросіянином і впродовж значного часу перебував у Київській Академії префектом і ректором. І сей-бо архиєрей передав панові Полетиці Літопис, або ж Історію цю, запевнюючи архипастирськи, що вона ведена з давніх літ в кафедральному Могильовскому монастирі тямущими людьми, які здобували потрібні відомості від учених мужів Київської Академії і різних найповажніших Малоросійских монастирів, а найбільше від тих, де перебував ченцем Юрій Хмельницький, колишній гетьман Малоросійський, що полишив у них чимало записок і паперів батька свойого, гетьмана Зіновія Хмельницького, і самі журнали достопам’ятностей і діянь національних, та й до всього вона знову ним переглянута і виправлена. Пан Полетика, звіривши її з багатьма іншими літописами Малоросійськими і знайшовши її од тих найліпшою, завше дотримувався її у довідках і писаннях по Комісії»225.

Ще одна версія приписує авторство «Історії Русів» князеві Олександру Безбородьку (1746-1799). Він закінчив Києво-Могилянську академію, був членом Генерального Суду, а 1774 р. - київським полковником. У 1775 р. князь переїжджає до Петербурґу, входить до оточення імператриці, служить секретарем і канцлером Катерини II. Олександр Безбородько мав великий вплив на Павла І. Він мріяв про відновлення гетьманського устрою України, і навіть домігся відновлення Генерального Суду та деяких інших установ, скасованих Катериною II. Разом із Василем Рубаном 1777 р. князь видав «Краткую лѣтопись Малыя Россіи с 1506 по 1776 год».

225 Історія русів / Укр. переклад Івана Драча. - К.: Рад. письменник, 1991. - С. 34.

Жанр твору визначають як історико-публіцистичний нарис. Це спроба синтетичного огляду історії українського народу від її початку до середини XVIII століття.

Зберігаються деякі риси літопису: дотримання хронологічної послідовности подій, зосередження уваги на суспільно вагомих подіях минулого, відмова від художньої вигадки. Однак автор значно сміливіший у вияві власної позиції, тенденційний в оцінці історичних діячів. Першорядна увага до історії козацтва, головним чином до визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, ріднить «Історію Русів» із козацькими літописами. Однак художня ідеологія твору не вкладається в доктрини козацької елітарности.

Дотепно вводиться фольклорний елемент. У епізоді з принесенням дарів Богданові Хмельницькому використано промову черкаського протопопа Федора Рурського, який нагадав про дари волхвів народженому Спасителеві й так пояснив символіку теперішніх дарів: «Как, де, от трех царей или волхвов поднесенные младенствующему Христу дары: злато, ладан и смирна, предзнаменовали бытіє и страданіє Его в мірѣ и возвращеніе в небо, то есть, злато значило Царя, ладан мертвеца, а смирна показывала Бога, то так и сіи дары, подносимые от Царей народу, предзнаменуют, чѣм они одѣты или покрыты, в том будет жить или покрываться народъ, ими прельстившійся, на примѣр: дары Польскіе состоят в сукнах, покрытых ковром, то будеть и народ, с Поляками жившій, ходить в сукнах и имѣть ковры; Турецкіе дары одѣты и прикрыты бумагою и шелком, то и народ, за ними жившій, будет в состояніи одѣваться шелковыми и бумажными матеріями; а Московскіе дары суть всѣ в рогожах, то неизбѣжно и народ, живучи с ними, доведен будет до такой бѣдности, что уберется он в рогожи и под рогожи. И эти заключенія суть вѣрны и превосходят всѣх оракулов в свѣтѣ» (Історія Русів, с. 98).

Сюжет твору будується відповідно до хронологічної послідовности подій національної історії. Початок витриманий у традиціях літописання. Автор простежує родовід русів (українців) з біблійного роду Яфета. Етногенетичний міф узгоджується з тогочасними науковими гіпотезами. Показується безперервність української історії, автохтонність і самобутність руського народу. При цьому ототожнюються сармати, хозари, скіфи, варяги й слов’яни.

Історія Руси до татаро-монгольської навали подається вибірково, стисло. Перелічуються перші князі, список яких починають якийсь Каган, що облягав Константинополь, леґендарний Кий, Аскольд і Дир, Ігор, Святослав. Князь Володимир називається першим, хто об’єднав Русь і був визнаний самодержцем, великим князем Руським і царем над усіма князями. Його хрещення називається третім, слідом за хрещенням апостола Андрія та княгині Ольги. До речі, щодо місії апостола Андрія уточнюється: був він, нібито, після Києва не в північному, згодом російському, Новгороді Великому, а в Новгороді-Сіверському.

Падіння Києва «Історія Русів» пов’язує з розбратом і поділом держави на окремі князівства після упокоєния князя Володимира. Українські землі входять до Великого князівства Литовського внаслідок перемоги над татарами, а не завоювання Руси, і зберігають те, на чому постійно наголошує автор - виборний устрій і автономію: «Возстановил Гедимин правленіе Руское подъ начальством выбранных от народа особ, а над ними устроил наместником своим из Руской породы князя Ольшанскаго... Права же и обычаи Рускіе не токмо подтвердил Гедимин тамошнему народу во всем их пространствє, но ввел их и в своей зємлѣ вмѣстѣ с письменами или грамотою Рускою» (Історія Русів, с. 5). Коли ж 1386 р. Польща й Литва об’єдналися в одну державу, їхньою партнеркою фактично виступає Україна: «А когда сіє Литовское Княжество в 1386 году чрезь князя своего Ягайла, сына Ольгердова, а потомка Гедиминова, соединилось в одну державу с Королевством Польским посредством супружества сего князя съ Гедвигою, королевою Польскою, наследницею Польской короны, по которой и князь оный, крещенный того года, февраля 14-го дня, возведен и признан королем Польским под именем Владислава Перваго, то и Малоросія, под древним названіем Руси, соединилась тогда вмѣстѣ с Литвою въ Королевство Польское на трактатах и условіях, равномѣрно с сѣм трем народам служащих, в которых между пространными положеніями главное заключалось в сих достопамятных словах: «Принимаем и соединяем, яко равных к равным и вольных к вольным»» (Історія Русів, с. 6-7).

Козацтво розглядається не як етнічна спільнота, а як українське національне військо, поява назви якого в польських документах свідчить лише про її королівське визнання, а не про виникнення. «Таким образом и Рускіе воины назвались конные козаками, a пѣшіе стрѣльцами и сердюками, и сій названія суть собственныя Рускія, от их языка взятыя, на примѣр стрѣлъцы по стрѣльбѣ, сердюки по сердцу или запальчивости, а козаки и козаре, по легкости ихъ коней, уподобляющихся козьему скоку» (Історія Русів, с. 19). Чи не вперше з цілковитою безпосередністю козацтво відноситься до рицарського стану, ототожнюючись із шляхтою. Очевидно, відіграла роль ситуація боротьби за правые визнання аристократичних привілеїв козацтва в Росії на час запровадження в Україні загальноросійського станового поділу: «Шляхетство, по примѣру всѣх народов и держав, естественным образом составлялось из заслуженных и отличных в зємлѣ пород и всегда оно въ Руси именовалось рыцарством, заключающим въ ceбѣ боляр, происшедших из княжеских фамилій, - урядников по выборам, и простых воинов, называемых козаками по породѣ, кои производя из себя всѣ чины выборами и их по прошествіи урядов возвращая в прежнее званіе, составляли одно рыцарское сословіе, искони тако самым их Статутовым правом утвержденное, и они имѣли вѣчистою собственностью своею однѣ земли с угодьями, а поспольствомъ владѣли по правамъ и рангамъ, и повинность посполитыхъ была установлена правами. А владѣвшіе ими въ отношеніи власти ихъ надъ поспольствомъ, считались и назывались отчичами или вотчинниками, отъ слова и власти, взятыхъ по древнимъ Патрищямъ, то есть отцамъ народнымъ, управлявшимъ первоначальными семействами и обществами народными, съ кротостію и характеромъ отеческими» (Історія Русів, с. 7).

Метою історичних змагань українського народу є свобода. Засуджується її порушення у будь-якому плані, передусім у національно- політичному. Це мотивує розвиток сюжету, а водночас засвідчує вплив на автора просвітницьких ідеалів, які готували ґрунт для Французької революції, та настроїв української патріотичної шляхти й козацької старшини, що шукали для свого народу місце в новій політичній реальності Європи часів просвіченого абсолютизму.

Найбільш насичені подіями, фактами, датами розділи про Хмельниччину. Хоча історичний матеріал, використаний у сюжеті, не в усьому достовірний. Автор насамперед намагається відтворити драматичну атмосферу епохи боротьби за самостійну державу. В сюжеті використовуються епічні елементи, які виявляються і в стилі, що часом наслідує стиль народного епосу, і в сюжетних елементах, споріднених із середньовічними джерелами. Наприклад, епізод відвідання іноземними делеґаціями Богдана Хмельницького у Чигирині нагадує про вибір віри князем Володимиром.

Центральними персонажами історичного дискурсу є захисники свободи: Іван Підкова, Яків Остряниця, Северин Наливайко, Тарас Трясило тощо. Засуджуються різні форми утисків і обмежень національних прав українців: і релігійна нетолернатність католицького духівництва в Речі Посполитій, і знущання над українцями євреїв-орендарів, і безправність людини в Російській імперії. Устами Івана Богуна ставиться під сумнів правильність союзу Гетьманщини з Московським царством: «В народѣ Московском владычествует самое неключимое рабство и невольничество в высочайшей степени, и что у них, кромѣ Божьяго, да Царскаго, ничего собственнаго нѣть и быть не может, и человѣки, по их мыслям, произведены в свѣт, будто, для того, чтобы в нем не имѣтъ ничего, а только рабствовать. Самые вельможи и бояре Московскіе титулуются обыкновенно рабами Царскими, и в прозьбах своих всегда пишут они, что бьють ему челом; касательно ж посполитаго народа, то всѣ они почитаются крѣпостными, как бы не от одного народа произшедшими, а накупленными из плѣнников и невольников, и сій крѣпостные или, по их названій), крестьяне обоего пола, то есть, мужчины и женщины с дѣтьми их, по недовѣдомым в Mipѣ правам и присвоеніям, продаются на торжищах и в жилищах от владѣльцов и хозяев своих на ряду скота, а не рѣдко и на собак промениваются, и продаваемые повинны при том быть еще нарочито веселыми и отзываться о своем голосѣ, добротѣ и знаній какого ни есть ремесла, чтобы по тому скорѣе их купили и дороже заплатили. Словом сказать, соединиться с таким неключимым народом есть то же, что броситься из огня в пламя» (Історія Русів, с. 98).

Стверджуючи просвітницькі ідеали, автор «Історії Русів» опиняється перед дилемою. Обмеження свободи, терор, що в 1708-1709 рр. обернувся масовими стратами й катуванням українців за антицарський виступ, категорично засуджувалися, але інститут монархії не ставиться під сумнів. Тиранія монархічної влади розглядається поза особою самого монарха. Жорстокості часів Петра І приписуються його поплічникові Олександру Меншикову, зображеному одним із найвідразливіших персонажів твору: «Менщиков ударил на граждан безоружных и в домах их бывших, кои ни мало в умыслѣ Мазепином не участвовали, выбил всѣх их до единого, не щадя ни пола, ни возраста, ни самых ссущих младенцев. За сим продолжался грабеж города от войск, а их начальники и палачи занимались, между тѣмъ, казнею перевязанныхъ сердюцких старшин и гражданских урядников. Самая обыкновенная казнь их была живых четвертовать, колесовать и на кол сажать, а дальше выдуманы новые роды мученія, самое воображеніе в ужас приводящіе» (Історія Русів, с. 206).

«Менщиков, спѣша отступленіем и быв чужд человєчества, бросил их на съѣдеше птицам небесным и звѣрям земным, а сам, обремененный безчетными богатствами и сокровищами городскими и національными, и взяв из арсенала 315 пушек, удалился от города и, проходя окрестности городскія, жег и раззорял все, ему встрЄчавшеесь, обращая жилища народныя в пустыню. Равной участи подвержена была большая часть Малоросія. Разѣзжавшія по ней партій воинства царскаго сожигали и грабили всѣ селенія без изъятія, и по праву войны, почти неслыханному. Малоросія долго тогда еще курилась послѣ пожиравшаго ее пламени» (Історія Русів, с. 207).

«...Премногіе чиновники и знатные козаки, подозреваемые въ усердіи их к Мазепѣ, по тому что они не явились в общее собраніе для выбора новаго гетмана, отыскиваемы были из домов их и преданы различным казням в мѣстєчкѣ Лебединѣ, что около города Ахтырки. Казнь сія была обыкновеннаго Менщикова ремесла: колесовать, четвертовать и на кол сажать, а самая легчайшая, почитавшаясь за игрушку, вѣшать и головы рубить. Вины ихъ изыскивались от признанія их самих, и тому надежным средством служило препохвальное тогда таинство, - пытка, ...которая производима была со всею аккуратностію и по узаконеній) Соборнаго Уложенія, сирѣчь, степенями и по порядку, - батожьем, кнутом и шиною, т. е. разженным желѣзом, водимым с тихостію или медленностію по тѣлам человеческим, которые от того кипѣли, шкварились и воздымались. Прошедшій одно испытаніе, поступал во второе, а кто всѣх их не выдерживал, таковый почитался за вѣрное виновным и веден на казнь» (Історія Русів, с. 212).

За своїм стилем «Історія Русів» - твір публіцистичний. На рівні художньої ідеології публіцистичність виявляється в першочерговій увазі до проблем, що не втратили актуальности. На рівні риторики ж публіцистичність позначається на емоційно забарвленому стилі авторського викладу й рясному насиченні твору прямою мовою, монологами персонажів. Наводяться промови й виступи Богдана Хмельницького, Івана Богуна, Івана Мазепи, Карла XII, Петра І, Павла Полуботка та ін.

Гетьман Іван Мазепа перед відкритим виступом проти царя звертається до війська й народу з такими словами: «Мы стоим теперь, братія, при двух пропастях, готовых нас пожрать, ежели не изберем пути для себя надежнаго их обойти. Воюющіе между собою монархи, приближившіє театр войны к границам нашим, столь ожесточены один на другаго, что подвластные им народы терпят уже, и еще претерпят, бездну зол неизмеримую, а мы между ими есть точка или цѣль всего злополучія. Они оба, по своенравію своему и присвоенію неограниченной власти, подобятся самым страшным деспотам, каковых вся Азія и Африка єдва ли когда производили. И по тому побежденный из них и падшій разрушит собою и державу свою и приведет ее в ничтожество. Жребій держав оных предопредѣлен судьбою решиться в нашем отечестве и в глазах наших, и нам, видѣвши угрозу сію, собравшуюсь над главами нашими, как не помыслить и не подумать о себѣ самихъ?... Ежели допустить царя россійскаго сделаться победителем, то уже грозящія бѣдствія изготовлены нам от самаго царя сего; ибо вы видите, что, хотя он происходит оть колѣна, выбраннаго народом из дворянства своего, но, присвоив себѣ власть неограниченную, карает народ тот по своєму произволенію, и не только свобода и имѣніє народное, но и самая жизнь его порабощены единственной волѣ и прихоти царской. Видѣли вы и послѣдствія деспотизма сего, по коему он изтребил многочисленныя семейства самыми варварскими казнями за вины, возведенныя ябедою и вынужденныя тиранскими пытками, коих никакое чєловѣчєство стєрпѣть и претерпеть не может... И так остается нам, братія, из видимых зол, нас обышедших, избрать меньшее, чтобы потомство наше, повергнутое въ рабство нашею неключимостію, жалобами своими и проклятіями нас не обременило... И мы теперь почитать должны шведов своими пріятелями, союзниками, благодетелями и как бы отъ Бога низпосланными для освобожденія нас от рабства, презрѣшя и возстановленіа въ первую степень свободы и самодержавства. Ибо известно, что прежде были мы то, что теперь московцы: правительство, первенство и самое названіе Руси от нас к ним перешли. Но мы теперь у них, как притча во языцѣх! Договоры сіи со Швецією не суть новые и первые еще с нею, но суть они подтвердительные и возобновительные прежних договоров и союзов, предками нашими с королями шведскими заключенных. Ибо извѣстно, что дѣд и отец нынѣшняго короля шведскаго, имѣвши важныя услуги от войск наших в войнѣ их с ливонцами, германцами и Данією, гарантировали страну нашу и часто за нее вступались против поляков, а потому и от гетмана Хмельницкаго, за соединеніем уже с Россіею, посланъ сильный корпусъ Козацкій, при Наказномъ Гетманѣ, Адамовичѣ, въ помощь Королю Шведскому, Густаву, и содѣйствовалъ ему при взятій столицъ Польскихъ, Варшавы и Кракова. И такъ, нынѣшше договоры наши со Швецію суть только продолженіе прежнихъ, во всѣхъ народахъ употребительныхъ. Да и что жъ то за народъ, когда о своей пользѣ не радитъ и видимой опасности не упреждаетъ? Такой народъ неключимостію своего уподобляется, по истинѣ, безчувственнымъ тварямъ, отъ всѣхъ народовъ презираемымъ» (Історія Русів, с. 202-204).

Величезний вплив справила «Історія Русів» на подальший розвиток української літератури. Ще до її публікації рукописні копії «Історії Русів» циркулювали в середовищі романтично наставлених науковців і письменників. Значною мірою під впливом «Історії Русів» Євген Гребінка, вже знаний на той час байкар, звертається до історичної теми у своїх повістях. Тарас Шевченко прочитав рукопис твору наприкінці 1830-х років. З «Історії Русів» він бере сюжети й образи для поем «Тарасова ніч», «Сон», «Іржавець», «Великий льох» та ін. Леґенду про смерть Наливайка він використав у драмі «Никита Гайдай», а матеріали про правління Бірона - в повісті «Близнецы». Згодом, на засланні, Тарас Шевченко просив у листах надіслати йому друковане видання твору. За «Історією Русів» Пантелеймон Куліш пише роман «Чорна Рада» й низку інших творів історичного змісту.

Помітні сліди знайомства з «Історією Русів» у російському літературному житті пер. пол. XIX ст. Поет Кіндрат Рилєєв використовує сюжети з цього твору в поезіях «Наливайко», «Войнаровський». Його герой, звертаючись до сповідника перед стратою, заявляє цілком у дусі «Історії Русів»:

Известно мне: погибель ждет

Того, кто первый восстает

На утеснителей народа, -

Судьба меня уж обрекла.

Но где, скажи, когда была

Без жертв искуплена свобода?

Погибну я за край родной -

Я это чувствую, я знаю...

И радостно, отец святой,

Свой жребий я благословляю! (Кіндрат Рилеєв. «Наливайко»).

В поемі Олександра Пушкіна «Полтава», як і в інших творах світової літератури XIX ст., що звертаються до долі Івана Мазепи, драматичний образ українського гетьмана формується також під впливом концепції «Історії Русів».







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.