Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Історія української літератури: епоха Бароко (XVII-XVIII ст.) - Ігор Ісіченко 2011
Літопис Самовидця
Історична проза
Всі публікації щодо:
Давня українська література
Твір за умовною назвою «Літопис Самовидця» відбиває живу атмосферу др. пол. XVII ст. Так могла писати людина, що була сучасником, очевидцем описаних подій. Часом автор навіть вдається до розповіді від першої особи. Це дало підставу Пантелеймонові Кулішеві назвати твір літописом Самовидця. Така назва закріпилася в науці.
Біографію автора реконструюють за текстом його твору. Вважають, що в перший період свого життя (1648-1668) він жив на Чернігівщині, у Ніжині, що був на той час полковим містом, важливим політичним і економічним центром Лівобережжя. Автор був серед учасників зустрічі гетьмана Івана Виговського з Карамбеєм у 1658 р., у складі посольства від Ніжина до Москви 1659 р. і свідком Борисівської комісії, керував поділом Ніжинського полку на три окремі полки 1663 р. і того ж року брав участь у переговорах козацької старшини в Батурині з дяком Башмаковим. У 1669 р. він переїхав на Правобережну Україну, де прожив до 1675 р. Автор був у складі посольства до Брацлава від митрополита Йосифа Нелюбовича-Тукальського до царгородського патріярха в 1670 р. А протягом 1676-1702 рр. знову служив на Лівобережжі, у Стародубі. У цьому полковому місті наприкінці 1670-х рр. він приступив до написання своєї праці.
У ці біографічні виміри з відомих історії особистостей найкраще вписується життя генерального підскарбія, а після прийняття священичого сану брацлавського протопопа, Романа Ракушки-Романовського.
Народився він близько 1622 р. у шляхетській родині вихідців із Брацлавського воєводства. У Ніжині його батько міг пристати до козацького стану. У документах прізвище Ракушки писали: Роман Ракушка, Роман Ракушенко, Ракушченко, Ракушчина, Рокушко і йод. Водночас він виступає з прізвищем Ракушка-Романовський. Уперше прізвище Роман Роскушенко зустрічається в козацьких реєстрах у 1649 р. Він значиться там як козак першої полкової сотні Ніжинського полку.
Про дитинство й освіту Романа нічого не відомо. Навряд чи він навчався в Києво-Могилянській колеґії. В 1654-1655 рр. він - «ревізор скарбу військового» і «дозорца скарбу військового в полку Ніжинськім». Наступного 1656 р. Ракушка-Романовський служить під Ригою в царському таборі, а в травні 1657 р. знову як козак проживає в Ніжині. У 1658 р. як ніжинський сотник він бере участь у відновленні союзу Виговського з кримським ханом. Після цього на деякий час слід Романовського губиться, і лише в 1659 р. він згадується в документах як полковий суддя. Ми бачимо його у складі делегацій від міста Ніжина до Москви. У 1660 р. Ракушка-Романовський уже ніжинський сотник, учасник переговорів з Польщею в Борисівській комісії, незабаром він стає ніжинським наказним полковником.
1663 р. Ракушка був на ніжинській «Чорній раді». Він несподівано став соратником гетьмана Івана Брюховецького й займав у гетьманському уряді посаду генерального підскарбія. У 1663 р. Ракушка-Романовський брав участь у поділі Ніжинського полку на три окремі: Ніжинський, Стародубський і Сосницький. Над цими полками, а також над Київським, Прилуцьким, Лубенським і Полтавським гетьман доручив йому владу. Водночас він відав також млинарством Лівобережної України, а 1665 р. виконував обов’язки наказного ніжинського полковника.
На 1667 р. припадає кінець гетьманування Івана Брюховецького, тоді ж обривається політична й державна кар’єра Ракушки-Романовського. Наприкінці 1668 р. він з’являється на Правобережній Україні у Брацлаві протопопом, активно виступає проти гетьмана Дем’яна Многогрішного, який захопив його майно в Ніжині. У 1670 р. Ракушка-Романовський їде посланником гетьмана Петра Дорошенка й митрополита Йосифа Нелюбовича-Тукальського до царгородського патріярха Мефодія з проханням затвердити Йосифа Шумлянського львівським єпископом.
Після цих подій слід Ракушки-Романовського на деякий час знову губиться. Лише в 1676 р. ми знову його бачимо на Лівобережній Україні в м. Стародуб як духовну особу. Тут він одержав парафію, завів господарство і жив разом з родиною аж до смерти. Помер о. Роман Ракушка-Романовський у 1703 р., проживши майже 80 років.
Найдокладніше гіпотезу про авторство літопису Ракушки-Романовського в 30-х роках XX ст. розробили М. Петровський і М. Грушевський. Цю гіпотезу сприйняв ряд учених, зокрема І. Крип’якевич, Я. Гординський, К. Харлампович, П. Клименко, В Барвінський та ін. Синтез, використаний у поданому вище біографічному нарисі, належить Ярославові Дзирі - видавцеві літопису й авторові вступної статті до тексту, опублікованого 1971 р.
Структура літопису. Літопис Самовидця поділяють на дві частини, умовно названі історичною та літописною. Перша з них починається в 1648 р. і закінчується 1672 роком. Вона має характер мемуарів. Події викладаються у формі історичних оповідань у логічно-причинній послідовності. Вони мають окремі заголовки: «О началѣ войны Хмелницкого», «Война самая», «Починается война Збаражская», «Починается война его царского величества» та ін. Інколи автор забігає наперед, згадує про події, що відбудуться наступного року. Дрібні події та явища він оминає. Він допускає неточності, робить фактичні й хронологічні помилки, застерігаючи читача висловами типу «на тот час».
Друга частина охоплює події 1672-1702 рр. Тут відсутні хронологічні помилки, немає випередження подій, але трапляються незавершені описи. Поряд із важливими явищами літописець ставить дрібні, другорядні. Трапляються побутові деталі, відсутні в першій частині.
Наскільки можна судити, автор від початку Хмельниччини вів короткі записи про події і на основі цих записів у 1672 р. упорядкував свою працю. Він продовжував фіксувати актуальні новини аж до кінця життя, тому друга частина має форму щоденника.
Якщо Орест Левицький визначав межею двох частин літопису Самовидця 1672 р., то М. Петровський продовжив історичну частину до 1677 р.
Сюжет. Починається авторська розповідь з вибуху Хмельниччини. Виступ козаків пояснюється позбавленням їх станових привілеїв і релігійними утисками: «Початок і причина войни Хмелницкого єст єдино от ляхов на православіє гоненіє і козаком отягощеніє» (Самовидець, с. 45). Неодноразово згадуючи про релігійні утиски, автор практично не наводить їхніх конкретних прикладів або ж виявляє явне перебільшення в деталях.
Разом з тим за причину війни визнається кривда, завдана Хмельницькому, якому підстароста Чаплинський відібрав хутір з пасікою й млином у Суботові. Вводиться характерний бароковий концепт, побудований на невідповідності між скромними вимірами особистого конфлікту та його фатальними наслідками для всієї держави: «Натрафили на чоловіка одного, у которого отняли пасіку, которая всей землі Полской начинила біди, а тим способом» (Самовидець, с. 47). Використовується леґенда про викрадення листів у Ілляша Ормянчика переяславського.
Події Хмельниччини висвітлюються найдокладніше. Крім річних статей, структурно виділяються окремі найважливіші етапи війни: «О началі войни Хмелницкого», «Починается война Збаражская року 1649», «Починаєтся война его царского величества року 1654». Центральне місце в розповіді виділяється гетьманові, але при цьому автор намагається надати творові зовнішньої об’єктивности, стриманости. Тільки двічі подано безпосередню оцінку Хмельницького. На початку твору, вводячи до сюжету образ майбутнього гетьмана, автор зазначає: «В Чигирині місті мешкал сотник Богдан Хмелницкий, козак ростропній в ділах козацких воєнних, и у писмі біглій, и часто у двора королевского в поселстві будучій» (Самовидець, с. 47). Згодом же, при повідомленні про раду, відбуту в Переяславі на початку 1649 р., той же автор закидає Хмельницькому пиху, що заважала пошукові порозуміння з королем: «Так зараз по усіх землях слава козацкая и Хмелницкого пойшла, же монархи разніє отзивалися з приязню и подарки присилали, бо послове от его царского величества з Москви, от господарей волоского, мултянского з великими подарками почали приходити, що до болшаго заятрення и пихи гетмана Хмелницкого побужали, и задля того слушной згоди з монархою полским, як з паном своїм, не чинил» (Самовидець, с. 56). Хоча згодом літописець похвалить-таки Хмельницького за порятунок під час Зборівської битви короля Яна Казимира від татарського полону: «Однак же и гетман Хмелницкій того не зичил, жеби міл ся достати монарха християнскій в руки и в неволю бісурманскую» (Самовидець, с. 58).
Розповідаючи про визвольну війну 1648-1667 рр., літописець прагне дотримуватися логічної послідовности подій, обминає дрібні, другорядні епізоди. Війна показується в її руйнівних наслідках для суспільства, з грабунками, спустошенням. З несподіваною правдивістю констатується жорстокість козацького війська: «Усе забияли, не щадячи ані жон и дітей їх, маєтности рабовали, костели палили, обвалювали, ксіонзов забияли, дворі зась и замки шляхецкіє и двори жидовскіє пустошили, не зоставаючи жадного цілого. Рідкій в той кріві на тот час рук своїх не умочил и того грабленія тих добр не чинил» (Самовидець, с. 54). Гетьманові дорікається за союз із кримським ханом, що спричинив винищення ординцями українських сіл і містечок та захоплення в рабство не лише бранців, але й мирних жителів. Різко критично описується спільний з ординцями похід у Молдову, православну країну, яку напасники «внівец усю обернули, звоєвали по саміє гори, людей побрали в полон и набитки їх» (Самовидець, с. 59). А вже у зв’язку зі зрадою хана під Берестечком літописець констатує: «Нестатечная приязнь вовку з бараном, так християнинові з бесурманином» (Самовидець, с. 60).
Без надмірного піднесення повідомляється про ухвалу козаків піддатися під зверхність московського царя. Попри шанобливе ставлення до монарха, літописець відзначає кривди, завдані українцям московськими воєводами: «На Москві бывали в кривдах от воєвод, зостаючих по городах», і поширювані царськими чиновниками чутки, нібито «козаки юже нізащо, и якоби ляхом вскорі Україну отдадут» (Самовидець, с. 103). Українська дійсність лишається в очах автора частиною життя Речі Посполитої, король якої продовжує викликати пієтет у літописця і після розриву з ним українського Лівобережжя. Прихильник єдности України з королем, київський воєвода Адам Кисіль, змальовується з пошаною та співчуттям, хоча гетьманування Івана Виговського, за котрого було вчинено спробу відновлення державної єдности з Річчю Посполитою на засадах Гадяцької унії 1658 р., інтерпретується як час втрат і поразок, а сам гетьман належить до найбільш критично зображуваних автором персонажів.
Епоха Руїни постає в літописі Самовидця драматичною добою недалекоглядних лідерів і панівного свавілля натовпу. Деякий виняток робиться хіба що для наказного гетьмана Якима Сомка та кошового отамана Івана Сірка. Символічного значення набуває взяття 1672 р. турками, союзниками гетьмана Петра Дорошенка, подільської твердині - Кам’янця: «Усіх умерлих так з склепов, яко из гробов викопивано и за місто вожено, а образи божіє, беручи з костелов и церквей, по улицах мощено, по болотах, по которих турчин в’єхал в Камянец и єго подданній незбожній Дорошенко гетман. Не заболіло єго сердце такого безчестія образов божіїх задля своего нещасливого дочасного гетманства. И того часу мечети с костелов и церквей починено, з фари [з фарної, тобто головної церкви - латинської катедри - А. І.] самому цареві турецкому» (Самовидець, с. 114).
Подібної сили символом зображується й анафемування Вселенським Патріярхом гетьмана Дем’яна Многогрішного, котрий «в пиху вознестися, легце себі тоє поважил, єще ся срожачи, але зараз оного Господь Бог скарал, же спадши з ґанку, шию был зломал» (Самовидець, с. 110). На цьому тлі прихід до влади 1687 р. гетьмана Івана Мазепи постає поверненням омріяної стабільности й початком подолання суспільної кризи: «И так новопоставлений гетман, постановивши порядок у войску, розослал по усей Україні, жеби тую свояволю унимали, а тих бунтовщиков унимали, а єжели кому якая кривда от кого єст, жебы правом доходили, а сами своїх кривд не мстилися, там же постановили, жеби юже аренд не било на Україні на горілку, ані на жадний напиток, опроч инъдукти203» (Самовидець, с. 146).
Події української історії подаються Самовидцем у широкому європейському контексті. До літописного сюжету включаються епізоди із життя Московського царства, Швеції, Австрії, Прусії, Голандії, Угорщини та інших країн. Автор вітає перемоги австрійських і венеціянських військ над Османською імперією. Розповідаючи про придушення стрілецького бунту в Москві, він констатує жорстокість, з якою це чинив Петро І: «Такий гнів бил на їх царский, же килком сам голови постинал» (Самовидець, с. 162). Завершується літопис розповіддю про початок Північної війни та інформацією про участь у ній козацького війська.
