Історія української літератури: епоха Бароко (XVII-XVIII ст.) - Ігор Ісіченко 2011

«Діяріуш» Афанасія Филиповича
Життєві мандри й паломницька проза

Всі публікації щодо:
Давня українська література

Оригінальна назва: «Діаріуш албо список дѣєв правдивых, въ справѣ помноженя и объясненя вѣры православное голошеный, волею Бозскою и молитвами Пречистой Богородици, в недавнопрошлых часех: впрод у благочестивого царя Московского Михаила, потомъ у его милости короля Полского Владислава Четвертого, наостаток у преосвященного архієпископа, всея Россіи метрополиты, Петра Могилы, и списаный през смиренного ієромонаха Афанасія Филиповича, на сесь час ігумена Берестя Литовского, през которого то в монастыру Печаро-Кієвском и выписуєтся, для ведомости людем православным, хотячим о том тепер и у потомные часы выдать». Твір датується 1646 р.

Свій «Діяріуш» Афанасій починає з адресованої московському цареві Михаїлові розповіді про чудотворну Куп’ятицьку ікону Богородиці - мідний хрест, з одного боку якого зображена Божа Мати з Немовлятком Христом, а з другого боку - розп’яття. Ця найбільша святиня Полісся була виявлена селянською дівчиною Ганною біля села Куп’ятичі на Пинщині в 1180 р. Автор, прибувши за пожертвами до Московського царства в 1638 р., коротко розповідає про історію виявлення ікони та побудови для її зберігання церкви, на місці якої берестейська каштелянка в 1628 р. заснувала православний монастир «чину св. Василіа Великого послушенства всходнего». Дізнавшись про чудотворну святиню й монастир, митрополит Петро Могила дозволив збирати на неї пожертви, і цю справу було доручено авторові.

Афанасій детально описує пережите при цьому потрясіння: «Зараз там в трапезі страх барзо великій пал на мене, и власне як бы одрентвѣлый сидѣлем у столу; до цельи моєи вшедши, защепилемся и почалем Богу Всемогущему офероватися въ том послушенстві. По малой хвилі, стоячому мні на молитві, страх мя такій обнял, жем утекати з келій моєи поривался, и ніякось моцью Бозскою задержаный зоставши, долго ревливе плакалем. В том без жаднои особы голос вдячный слышати было таковый: «Царъ Московскій збудуєт Ми церков, иди до него!» В том мене як варом облито, знову почалемъ тяжко плакати, мыслячи, што то будет».

Попри застереження й перешкоди, отець Афанасій вирушає в дорогу на схід. Він описує важкі випробування зимової дороги, шукаючи їхніх містичних джерел: «Зараз буря повстала, же и свѣта видити не было, и не толко с полудня до вечера, але и всю ноч въ заметах кружачи и блудячи, мало-мало въ течайнѣ Днѣпровой (снатъ, душного непріателя перешкодою) не потонули». Блукаючи на шляху, Афанасій молиться й одержує натхнення на дальшу дорогу з видінь чудотворної ікони та голосів з неба, а зустрічні бачать, як разом із ним у численному почті йде сама Богородиця. Зустрічним він дарує літографії з Куп’ятицькою іконою. Від цієї ікони стається чудовне зцілення хворого.

Автор докладно розповідає про свій маршрут, перелічує міста, села й монастирі, називає людей, які трапилися дорогою. Однак про саме перебування в Москві нічого не говорить, натомість описує зворотню дорогу через Смоленськ, Оршу, Могилів, Мінськ і Вільно. Відразу ж по тому наводиться історія переходу Афанасія до Берестя, звідки й одержали прохання направити ігумена. У Бересті він зустрів злидні й брак коштів на монастир. Наводяться фундаційна грамота єпископа Мелетія Хребтовича з 1591 р. й інші документи, що ґарантували юридичні права й забезпечення Берестейського монастиря. З цими документами Афанасій вирушає 1641 р. на сейм, аби відновити монастирські привілеї. При цьому, як він сам зазначає, берестейський ігумен постійно аґітує міщан проти унії: «Же унея з Рымом Старым, не ведлуг порядку Церкви Всходнеє принятая, вѣчне проклята, доводы на тоє певныє маючи, явне в церкви и на розных мѣстцах голосилем».

У 1641 р. йому вдається отримати новий привілей для Берестейського братства на володіння церквою Різдва Пресвятої Богородиці й початок монашого життя при ній. Але цей привілей не затвердив канцлер, тож у 1643 р. Афанасій знов прибув на сейм. Він вручає в сенаті королеві зображення Куп’ятицької ікони та послання, що застерігає короля проти підтримки унії й утисків православної віри: «Єсли не успокоите вѣры правдивоє Грецкое и не знесете унеи проклятой, то дознаєте запевне гнѣву Божого». За цей свавільний вчинок Афанасій був ув’язнений, а після закінчення сейму висланий до Києва. Там він перекладає свій твір латинською мовою (його текст також наводиться в «Діяріуші»).

Митрополит Петро Могила, не отримавши звинувачень на адресу Афанасія Филиповича, звільняє його в серпні 1644 р. з-під варти й відсилає до Берестя з листом, поданим у творі. Однак письменника знову було заарештовано і на рік ув’язнено за фальшивим звинуваченням. Це спонукало Афанасія написати «Новины правовѣрным пожаданыє о успокоєніи вѣры и церкви православной восточной, якъ бы супликуючи през них до кроля пана и до сенату его всего, ведлуг титулов кождого». Текст створено у формі послання до короля Владислава IV. Автор пригадує, що замолоду він служив сім років у Вільні, в гетьмана Лева Сапіги, й там у Свято-Духівському монастирі в 1627 р. склав монаші обіти. Він перелічує монастирі, в яких перебував пізніше: Кутеїнський під Оршею, Межигірський під Києвом, Добойський під Пинськом.

Описуються несподівані зустрічі й видіння. Хворий, якому допомагав Афанасій дорогою між Чорнобилем і Мозирем, навчає його молитви серця й дає поради щодо її плекання. А під час утисків православного монастиря під Пинськом автор має видіння: «На небѣ - хмуры барзо гнѣвливыє зъ войсками ушиковаными, на каранє готовыми, и на земли - седм огнюв пекелных, на седм грѣхов смертелных зготованых; зъ тых огнюв, въ пятом жаристом гнѣвѣ, трох особ выразне видилем: нунціуша леґата, в коронѣ папежской, Жигмонта кроля и Сапегу, гетмана, за преслядованє церкви Восточной барзо смутно седячих». Це спонукало його написати послання із закликом повертатися до православної Церкви.

Стисло подається історія подорожі до Москви в 1637 р. і спроби повернути королівські привілеї на заснування православного монастиря в Бересті. Автор звинувачує білоруського єпископа (згодом київського митрополита) Сильвестра Косова й інших церковних достойників у тому, що за особистими клопотами вони занедбали захист православної віри. Картини переслідувань викликають риторичні вигуки у стилі «ляментів»: «Нимаш отца и мужа святого Леонтіа Карповича, архимандриты Виленского, и отца Іосифа Бобриковича, старшого Виленского! Нимаш мужей памяти годных Михаила Кропивницкого, Лаврентіа Древинского и пана Мефодіа Киселя, з колегами его, въ полѣ рицерском не стало, абы о успокоєнє ґрунтовноє вѣры православное Грецкое домовлялися! Немашъ въ набоженствѣ належном ведлуґ сумнѣня православных людей волности юж и за гроши! Ахъ, бѣдаж! Креста не принявши дѣтки а дорослыє без шлюбов живут, а умерлых въ полях, в огородах и въ пивницах потаємне в ночи погребают! Немаш, мовлю, волности юж и за гроши! Над турецкую неволю, тутъ въ панствѣ христіанском православные люде болшую неволю терпят и мают».

Така картина занепаду Церкви й утисків віри штовхає автора до нових виявів протесту. В 1643 р. він вирушає до Варшави. Зустрівши дорогою роздягнену й пограбовану жінку, автор сприймає її як символ православної Церкви. Афанасій чує наказ Богородиці йти боронити віру на сейм і віднести туди копію чудотворної Куп’ятицької ікони. З бароковою парадоксальністю він порівнює себе з картярем, який стає до гри, маючи добрі карти, а водночас - із пророком Іллею, котрий береться нищити ідолопоклонство. Йому так і не вдається отримати затвердження прав своєї громади. Натомість доводиться пережити ув’язнення, після якого Афанасій вдається до подвигу юродства: «Шалемным як бы учинившися из везеня сам вчесне вышедши наго, толко каптур и парамант для знаку законного на собѣ маючи, в болотѣ ввесь поплюскавшися и костуром себе б’ючи, по улицахъ Варшавских бѣгал и волал великим голосом: «Бѣда проклятым и неверным!» По цьому його знову ув’язнюють і відсилають до церковних ієрархів. Зрештою, відбувається суд у київській консисторії, де звинувачення з Афанасія знімаються, після чого він повертається до священнослужіння. Він відправляє літургію в київських печерах, в Успенському соборі Києво-Печерської лаври, а потім повертається до Берестя, де знов переживає наругу й переслідування: биття, знущання, напади на монастир, заборони церковних процесій.

І знов Афанасій вирушає в дорогу. Цього разу - до Кракова. Його веде прагнення боронити справедливість. Але ніде ігумена не хочуть слухати. Скрізь він чує знущальні вигуки: «русин, люпус, реліа, господи-помилуй, схизматик, турко-гречин, одщепенец, Наливайко». Зі зворушливою відвертістю Афанасій розповідає, як з Кракова він подався до Варшави, аби за хабар викупити обіцяний привілей. Однак за печатку просили 6 тис. золотих, він же міг дати лише 20 на додаток до виплачених авансом десяти золотих. Коли ж Афанасій помітив, що привілей не був зареєстрованим, то облишив клопотатися про цей документ.

По поверненні до Берестя Афанасій чує голос Богородиці, яка направляє його зі словами застереження до противників, наказуючи: «Волай, голоси, як труба найкриклившая, верещи» про необхідність скасування унії. Наводячи арґументи стосовно знищення унії, автор додає до них вірші - як зазначає, пісню, складену у в’язниці, - що починаються словами:

Даруй покой церкви

Своєй, Христе Боже,

терпіти болш, не вѣм, єсли хто з нас зможе.

Дай помощ от печали,

абысмы вцѣли зостали.

«Новини» завершуються благословенням короля з характерним сполученням християнських і міфологічних образів (зокрема, проситься благословення «пренаймилоснѣйшои Венеры, Маріи Пречистои Богородици, Кролевои Небеснои»). До цього додається критичний відгук про канонічний устрій Західної Церкви.

«Суплика третяя, писаная року 1645-го» також звернена до короля Владислава IV й присвячена скаргам на церковні утиски. Автор закликає тут короля скасувати унію як головну причину суспільних конфліктів. До супліки додається лист, переданий Афанасієві до в’язниці від якогось Михайла.

Наступну частину, «Приготоване на суд», випереджають епіграф із 33 псалма та віршова епіграма. Афанасій починає з історичного екскурсу, який виявляє причини входження Руси до Східної Церкви, а Польщі - до Західної. Нагадуються правні засади існування обох Церков у Речі Посполитій. Берестейська унія трактується як порушення усталеного порядку й руйнівний чинник у державному житті. Прийняти Східній Церкві унію - «з птаха псом и лисом ся перевернути, з лиса волком и лвом быти, а зъ лва базилишком и смоком пекелным». Додається спогад про поїздку в Москву й до Варшави на сейм, а також «Порада побожная, именем Іисуса Христа, Откупителя нашего, кролю Полскому Владиславови Четвертому, пану а пану мнѣ милостивому» з доданими богословськими вправами автора на тему канонічного управління церквою. Тут же знаходимо переклад листів полковника Самуїла Осинського та великого канцлера Єжи Оссолинського про королівський наказ звільнити Афанасія.

До автобіографії додана в рукописі агіографічна довідка «О смерти славной памяти небожчика отца Афанасіа Филиповича, ігумена Берестейского православного (повѣсть през послушников єго списана), року 1648 сталой, под час безкрулевя». В ній розповідається про обставини загибелі берестейського ігумена, котрий, після повернення до свого монастиря й початку Хмельниччини, був звинувачений у підбурюванні козаків і надсиланні їм пороху. Цих звинувачень не вдалося довести, тож його заарештували на підставі звинувачень у виступах проти унії. У ніч з 4 на 5 вересня 1648 р. його було закатовано. Завершується рукопис віршем «Надгробок отцу Афанасію Филиповичу, ігумену Берестейскому, въ року 1648 зешлому», написаним у формі звернення о. Афанасія до Матері-Церкви.