Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Історія української літератури: епоха Бароко (XVII-XVIII ст.) - Ігор Ісіченко 2011
Автобіографія о. Іллі Турчиновського
Життєві мандри й паломницька проза
Всі публікації щодо:
Турчиновський Ілля
Ориґінальна назва: «Списаса мною многогришним Ілиєю Турчиновским, священником и намєстником Березанским, житіє и страданіє своє в память дѣтям своим, и внукам, и всему потомству». Вперше твір надруковано в журналі «Киевская старина» в 1885 р. Рукопис повністю не зберігся.
Автор вказує точні дату і місце свого народження - 20 липня 1695 р. у містечку Березань на Полтавщині (тепер лівобережжя Київської области). Письменник повідомляє про здобуття освіти при місцевій Успенській церкві, «где я обучился граматики, часловця и псалтири» (Хрестоматія, с. 552). Вчився він і в Києві: жив три роки в Михайлівському Золотоверхому монастирі, співав там на хорах, а лекції слухав у Києво-Могилянській академії «за ректора Прокоповича» (Хрестоматія, с. 552). Батько Іллі, березанський сотник Михайло Турчин, у 1699 р. вирушає з військом у похід на Правобережжя у складі Переяславського полку, залишивши господарство на сина. Вся сотня загинула на війні, але сам батько повернувся й через невдоволення сином жорстоко покарав його: «Много мнѣ укоризни, з накладом немалих ран, за непорядок домовий наложил» (Хрестоматія, с. 552). Конфлікт посилюється, тож Ілля в 1710 р. залишає батьківський дім і вирушає в мандри, прагнучи здобути освіту.
Попри явне прагнення автора бути буквально точним в описі пережитого, сюжет набуває напружености й драматизму. Ілля опиняється спершу в Чернігові, потім у селі Синявці, де працює писарем у сотника й навчає його сина. Однак він вирішує податися до Речі Посполитої, в Могилів. Супутники, Семен та Іван, дорогою пограбували Іллю, але змусили й далі йти з ними разом. Дорогою Ілля хотів лишитися в селі Попова Гора при тамтешній церкві, адже підступні супутники обмовили його перед місцевим сотником, звинувативши в шахрайстві й крадіжці. Сотник наказав схопити юнака, відібрав у нього одяг, книжки, решту грошей і пропив разом із кривдниками в шинку: «И уже сотник, и козаки, и мои враги Семен и Иван, за мои книжки и протчеє накупленнаго меду напившись, приказали спѣвать пред собою из оними моими врагами: то и мене принуждали; єднак я, хочай и покушался спѣвать, но за обліянієм слез не могл и гласу отвести. Гдѣ минѣ оний сотник приказал у двѣ колодѣ древяніє ноги забить» (Хрестоматія, с. 554).
На щастя, в шинку в цей час опинився компанійський отаман (старшина вільнонайманого козацького війська), який бував у Березані й упізнав Іллю. Його звільнили, а кривдників покарали й вигнали за польський кордон. Якийсь час Ілля писарював у Поповій Горі, але невдовзі, коли трапився попутник, вирушив таки до Могиліва - білоруського міста над Дніпром. Там він почав навчатися в латинській граматичній школі, яку з 1682 р. провадили єзуїти. Однак, коли Ілля був запрошений єпископом Сильвестром Четвертинським до хору православного кафедрального собору, його не допустили до дальшого навчання в єзуїтській школі: «Ксензи до школ и не пустили, сказуя, что ты де сизматик, що у сизматиков жієш» (Хрестоматія, с. 555).
За рік Ілля став жертвою конфлікту в соборному хорі. Відсторонений за пияцтво реґент зіштовхнув Іллю з хорів, вважаючи його за конкурента. Було покалічено кілька людей, що стояли під хорами, сам же Ілля лишився неушкодженим. Тоді реґент перейшов до католицького собору й почав змовлятися проти Іллі з латинськими хористами та з колишніми супутниками Іллі Семеном та Іваном, що тепер служили в Могилеві у драгунському полку. Це змусило Іллю просити єпископа про відпустку й тікати з Могилева у Шклов - білоруське містечко на 30 км північніше за Могилів. Там він прожив чотири роки при православному Благовіщенському монастирі. Разом із двома мандрівними студентами Ілля організував великодню виставу - «діалог з интермедією», яка викликала обурення в католиків. Було вчинено збройний напад на співців православного монастиря, під час якого Ілля був поранений - «главу мою у двох мѣсцех до мозгу прорубали» (Хрестоматія, с. 556) - і мало не утоплений у Дніпрі. Тоді Ілля, помстившись організаторові нападу - «також єму отреванжевал кіями и шаблями» (Хрестоматія, с. 556), - вирушає разом із півчими донизу Дніпром. Після зупинки в Гомелі човен наскочив на дерево й затонув, а втікачів ледве живих урятували рибалки.
Далі шлях Іллі Турчиновського пролягав через поліські містечка Лоїв і Ріпки в Седнів, де автор затримався на прохання генерального обозного Якова Лизогуба на рік, служачи дячком при церкві. А вже тоді він повернувся до батьків у Березань, служив у кафедральному соборі Переяслава реґентом, після одруження в 1718 р. прийняв свячення і був призначений настоятелем Успенського храму Березані.
Однак і тут автор відразу ж стає об’єктом гонінь, винахідливим організатором яких виявляється така собі Забіловна Дмитращиха. Довідавшись про призначення настоятеля, вона відразу ж направляє до переяславського архиєрея свого слугу Павла Греська з листом, у якому стверджує, що Ілля Турчиновський не гідний священства. Правда, по прочитанні листа владика відповідає Дмитращишиному слузі: «Обяви де панюй своюй, что она нехай знаєт хлопа, а єпископ попа; а когда не похощет єго, Турчиновського, в руку цѣловать, то нехай где інде поцѣлуєт» (Хрестоматія, с. 579). Тоді Дмитращиха відкрила в Березані другу церкву, а потім почала їздити сповідатися в село Семенівку. Висповідавшись там, вона приїхала до Березані, аби причаститися в о. Іллі Турчиновського. Той же, посилаючись на заборону єпископа причащати парафіян інших церков, відмовився. Це стало однією з підстав гонінь, організованих сином Дмитращихи, котрий став у 1740 р. сотником у Березані.
Іллю Турчиновського позбавили земельних володінь і селян, його звинуватили в жорстокому поводженні з парафіянами, вбивстві, в забороненому для священика полюванні, в здирництві. Несправедливо засуджений консисторією, священик ув’язнюється, на нього накладають великий штраф, дають сто ударів нагаєм і засилають у Золотоніський монастир.
Сюжет автобіографії уривається на епізоді, коли закутого в кайдани Іллю Турчиновського везуть до кафедрального собору назад із монастиря. Візники перепилися, віз перевернувся, а коні понесли несправедливо покараного по ріллі. В передмові до публікації редакція журналу «Киевская старина» повідомляла, що попередній власник рукопису читав повний текст автобіографії, і там твір закінчувався тим, що Ілля Турчиновський був звільнений, повернувся до священнослужіння й після багатьох пригод помер в іншій парафії в похилому віці.
Автобіографія Іллі Турчиновського засвідчує розширення меж барокового наративу й залучення до сюжетики літературних текстів досвіду повсякденного життя сучасника, драматизм конфліктів якого виявляє понадчасову широту вимірів цього життя. Відповідність антиномічній моделі бароко стимулює інтерпретацію конкретної біографії в коді паломництва до Обіцяної Землі - «странництва», в перебігу котрого людина має долати спокуси й випробування, аби повторити шлях на Голгофу самого Ісуса Христа. Це розширює й символічний простір дороги, образ якої є одним із домінантних у літературі пізнього бароко. Сюжет автобіографії березанського священика Валерій Шевчук згодом використав у своїй історико-філософські повісті «Ілля Турчиновський», що ввійшла до трилогії «Три листки за вікном».
