Історія української літератури: епоха Бароко (XVII-XVIII ст.) - Ігор Ісіченко 2011

Василь Григорович-Барський
Життєві мандри й паломницька проза

Всі публікації щодо:
Давня українська література

Василь Григорович-Барський народився в Києві в 1701 р. у знаній купецькій родині. Він здобув початкову освіту вдома й, відмовившись займатися батьковим ремеслом, вступив у 1715 р. до Києво-Могилянської академії. Навчався вісім років, а потім разом зі своїм товаришем Устином Ліницьком вирішив податися на Захід для довершення освіти в інших вищих школах. Мандри почалися влітку 1723 року. Безпосередньою метою подорожі спершу був Львів. Там київські студенти почали навчатися в єзуїтській академії. Але навчання тривало лише кілька місяців. Невдоволення оточенням, а також розповіді людей, які побували на Заході, покликали студентів далі в дорогу. Навесні 1724 р. Григорович-Барський із товаришем вирушили в Італію, щоб відвідати християнські святині: Барі, де перебувають мощі свт. Миколая Мир-Лікійського, а також Рим.

Дорога до Італії пролягала через Карпати, Словаччину, Угорщину, Австрію. У щоденнику він прихильно пише про мешканців Кошіце, Буди, Відня, відзначає їхню гостинність. Натомість складнощі тогочасного суспільного життя в Італії почали даватися взнаки відразу по прибутті до цієї країни. Міста становили окремі держави й неохоче приймали мандрівників. Часом доводилося ночувати поза міськими мурами. Григорович-Барський зумів-таки оглянути Рим, Неаполь, Венецію, Барі, Болонью, Флоренцію, Анкону. Особливо докладно він описав останню.

Взимку з 1724 на 1725 р. Григорович-Барський продовжив навчання в римській Грецькій колеґії Св. Афанасія. Він починає глибше знайомство з духовною культурою християнського Сходу за посередництвом західної рецепції. Римське бачення елліністичного Східного Середземномор’я відзначалося певного елітарністю й трактуванням турецьких завоювань як наслідку церковного поділу. Ставлення до сучасної грецької церковної культури й освіти було вельми критичним.

Прагнення безпосередньо ознайомитися із сучасним грецьким Сходом, глибше оволодіти мовою й отримати автентичну інформацію про життя православних церков стимулювати подорож на давні грецькі землі, що належали в той час до Османської імперії. Навесні 1725 р. Григорович-Барський продовжив шлях через острови Корфу, Кефаллінія, Закінф, Хіос, відвідав Македонію й Афон. На Святій горі він затримався, щоб відвідати всі монастирі. Довідавшись, що в Константинополі заборонили пропускати іноземців, він залишився в Руському Свято-Пантелеймоновому монастирі на зиму. І лише восени 1726 р. поплив із Солуня на Святу Землю.

Дорога до Палестини пролягла через острови Родос і Кіпр. Перебування на Святій Землі почалося 24 вересня 1726 р. у портовому місті Яффа (євангельській Іопії). Нарешті, Григорович-Барський з радістю записує: «Після многотрудних і тяжких морських та гірських переходів сподобив мене преблагий Бог разом з іншими християнами-прочанами дістатися до святого міста Єрусалиму, в останній день вересня, в п’ятницю, якраз ополудні» (Мандри, с. 166). Починається найважливіший етап прощі: знайомство із землею, позначеною перебуванням самого Ісуса Христа. Український прочанин оглядає єрусалимські святині, відвідує православні монастирі, долину Йордану та Мертве море. Далі його шлях пролягає через Єгипет до Синаю. Через перешкоди письменникові довелося зупинитися в Каїрі на кілька місяців. Там наприкінці 1727 р. він завершує перший том своєї книги.

Протягом 1728-1743 рр. Василь Григорович-Барський подорожує по Близькому Сходу. Свої враження за цей час він записує до другого тому паломницьких записок. Він відвідує Синайську гору та монастир вмц. Катерини, а після повернення до Єгипту вирушає морем у Сирію. Оглянувши біблійні місця та християнські святині Сирії та Ливану, прочанин повернувся до Палестини. Там він знову потрапив до Єрусалима, Самарії та Галилеї. «Жодне інше місто не сподобалось мені так, як Назарет», - пише він після його відвідання (Мандри, с. 324).

Духовна мета подорожі сполучається з пізнавальною. Василь Григорович-Барський дорогою оволодіває грецькою мовою, розшукує писемні пам’ятки в монастирях, замальовує архітектурні споруди й своєрідні ландшафти. З 1729 до 1734 рр. він навчається в ораторсько-філософській школі у Тріполі. Потім письменник опиняється на Кіпрі, де вчителює в Нікосії, а звідти вирушає на Патмос, острів, пов’язаний з історією появи «Апокаліпсису» - «Одкровення» апостола Іоана Богослова. Там він продовжує власні студії та навчає греків латинської мови. Патмоський період мандрів затягнувся мало не на сім років - з 1736 до 1743. Нарешті Григорович-Барський зв’язується з російським послом в Османській імперії Вєшняковим і на його запрошення переїздить до Константинополя.

Останній, третій том «Мандрів» присвячений перебуванню Григоровича-Барського на Афоні. Друге паломництво на Святу Гору описується вельми докладно, рясніє бібліографічними матеріалами, описом уставних особливостей афонських богослужінь, звичаїв різних монастирів, храмів і реліквій. У жовтні 1744 р., збираючись повернутися до Києва для викладання грецької мови в Києво-Могилянській академії, Григорович-Барський завершує свої записи.

З інших джерел відомо, що український мандрівник ще подорожував по Греції, але по поверненні до Константинополя не застав живим колишнього російського посла. Шлях до Києва Григорович-Барський мусив долати самотужки. Він важко хворів, через що затримався в Бухаресті. Лише 5 вересня 1747 р. він повернувся до Києва. Плани на майбутнє не вдалося реалізувати: за місяць Василь Григорович-Барський помер. Він був похований біля стіни Братського Богоявленського монастиря на Подолі. Але варварське перетворення комуністами академічного монастиря на військово-політичне училище знищило сліди могили.

«Мандри» (1744)

Назва першого видання - «Пешеходца Василия Григоровича Барского-Плаки-Альбова, уроженца Киевского, монаха Антиохийского, путешествие к святым местам, в Европе, Азии и Африке находящимся, предпринятое 1723 и оконченное в 1747 году, им самим описанное».

Перші записи перебігу своєї подорожі Василь Григорович-Барський здійснив уже під Бродами. Він продовжував записувати свої спостереження понад два десятиліття. Зміст і характер нотаток засвідчує зміни внутрішнього світу автора й відповідну еволюцію його дискурсивної програми. Записи починаються як хроніка мандрів студента, який шукає знань і нових вражень про довколишній світ. Поступово студент перетворюється на мислителя, досвід якого вбирає спостереження над культурою різних народів Європи та Близького Сходу, географією і тваринним світом відвіданих країн, архітектурним простором міст і сіл. Записи доповнюються малюнками, бібліографічними нотатками. З’являються елементи зіставлень, аналізу. Поглиблюються емпіричні спостереження. Разом із тим усе помітнішою стає присутність насиченого духовного життя самого прочанина як визначального чинника мандрів. Дорога через географічний і цивілізаційний простір проектується в екзистенційний вимір, вбирає в себе релігійний складник. Шлях пізнання світу поступово перетворюється на шлях Богопізнання й пізнання себе самого, своєї душі.

Авторська оповідь здійснюється в чітко визначених просторових вимірах, що дозволяє читачеві співпереживати долання простору та відчувати його структурованість. Спершу подаються обставини початку паломництва. Головним мотивом, що стимулює подорож, є навчання й пізнання світу, але конкретним приводом стає також необхідність лікування хворої ноги: автор сподівався знайти у Львові компетентних лікарів (Мандри, с. 15-16). Лікуючи виразку на нозі, він дає обітницю здійснити прощу до Риму і насамперед до Барі - південноіталійсько- го міста, уславленого присутністю в ньому мощів святителя Миколая Мир-Лікійського. Після того автор планував повернутися в Україну. Однак атмосфера дороги захоплює його, автор спонтанно продовжує свій маршрут на грецькі острови, на Балкани, а згодом і на Близький Схід.

Письменник правдиво відображає випадки, коли несподівані корективи в його наміри вносять хвороби, зустрічі, вплив зовнішніх обставин. Коли він хотів піти з Єгипту на Синайський півострів, до славетного монастиря великомучениці Катерини, араби унеможливили цю подорож. Хвороба змусила його повернутися до Єрусалиму через Самарію, хоча він уже вирішив спрямувати свій маршрут до Константинополя. У Тріполі Григорович-Барський затримався на десять місяців, аби вивчати грецьку мову. Несподівано довгим виявилося його перебування на острові Патмос. При цьому перешкоди не заважають Григоровичу-Барському задовольнити свою допитливість і оглянути місця, що його цікавлять. Долаючи опір сирійських монахів, він потрапляє до тамтешнього монастиря, в Ливані ж відвідує маронітські монастирі. На руїнах античного Геліополя киянин шукає сліди перебування там великомучениці Варвари. Він критично оцінює розповідь про перенесення дому Пресвятої Богородиці з Назарету в Лоретто. Одягнений дервішем, автор пробирається до мечеті Омеядів у Дамаску (Мандри, с. 376). На острові Патмос він уклав латино-грецьку граматику «і пройшов курси граматики, логіки й половину фізики; риторику ж облишив через слабку пам’ять і тому, що не міг спромогтися на великі труди через тяжке життя» (Мандри, с. 444).

Текст «Мандрів» Василя Григоровича-Барського насичений яскравими деталями, що відображають екстремальні обставини, в яких творився його паломницький дискурс. Так, він пише, що дорогою через Угорщину «з неба грянула велика злива, я ж заховався у вітряку, що стояв недалеко від дороги, і від утоми ненадовго заснув; прокинувшись, я побачив, що дощ не вщухає, і сидів там, описуючи свою подорож, аж до вечора» (Мандри, с. 25). Після прибуття до Відня «наступного ж дня, в середу, ми сиділи вдома й писали свої щоденники» (Мандри, с. 31). Коли українські прочани ввійшли до Італії, в м. Сан-Даніеле, автор також зауважує: «Вставши, я писав щоденник» (Мандри, с. 36). Те саме він робив і на пристані в м. Портоґруаро, коли чекав на корабель: «Не маючи тоді інших справ, я писав про все, що бачив і роздивився, коли проходив цією частиною італійської землі» (Мандри, с. 37).

Григорович-Барський звертається до читача, заохочуючи його зважити на перешкоди в письменницькій праці, що переслідували його протягом подорожі: «Хотілося б мені, побожний читачу, все це ширше й докладніше тобі описати, та ні я, ні супутник мій Юстин не могли цього зробити через великі труднощі» (Мандри, с. 47). Він сприймає свою працю як недовершену й плекає мрію, повернувшись, переробити й виправити паломницькі записки: «Ноги мої так натрудилися, що й руки ледве працюють; якщо Бог дозволить мені повернутися у свою вітчизну, я повинен буду тоді ретельно виправити весь мій подорожній щоденник» (Мандри, с. 386).

Фізичний опір дороги відчувається при описі прощі через Калабрію, до Барі. «Воістину, ніде не було в нас такої важкої дороги, як тут, бо не раз доводилося переходити ріки й потоки, які течуть поміж гір у море: вони й не глибокі, та бистрі, а дно вкрите дрібним камінням, і переходити їх було дуже важко» (Мандри, с. 47). «Не раз ми тяжко падали, спотикаючись об гостре каміння, і ранилися до крові, і розбивали посудини з водою, й лишалися без води, яка мандрівникові дорожча від золота й срібла. Доводилося нам блукати голодним і спраглим серед гір та печер, над глибокими урвищами, волаючи до Бога; розболілися наші кості від ходіння та лежання на твердому камінні. До того ж ми мандрували в липні, в найбільшу спеку, жарким південним краєм, і наші тіла розімліли й ослабли, і мозок у голові мало не висох, і ми мало не збожеволіли» (Мандри, с. 48). Василь Григорович-Барський розповідає, як у Македонії він заблукав уночі дорогою на Афон, «чуючи, як у лісі бігають і виють безліч вовків» (Мандри, с. 122). З болем згадує він важку й небезпечну дорогу до Єрусалиму через Самарію, коли прочанин «багато перетерпів від дощу, який тоді йшов, і від розійників, в чиї руки я потрапив і які побили й роздягли мене до нитки і мало не зарізали... Я змушений був вдавати із себе юродивого Христа ради, говорив і чинив неподобні речі, і став посміховиськом між людьми» (Мандри, с. 318).

Трапляються місця, де надзвичайно виразно відчувається пережита автором нелюдська втома, яка буквально збивала його з ніг. Так було на шляху від Дамаску до Триполі, коли «з найбільшими труднощами здолали високу гору Ливан, бо тут важкі й круті сходження та спуски; трясло нас на конях, уночі було холодно, бо ми йшли серед снігів, хоч це був іще тільки серпень, але сніги лежать весь час на вершині цієї гори, від торішніх і до нових» (Мандри, с. 378). В іншому місці він пригадує: «Я ж був зморений і спітнів, і зробив собі постіль зі знайдених там кедрових гілок, чиє листя коле, як голки, і кепсько провів ніч, більше чувавши, ніж спавши» (Мандри, с. 490). І навіть у записаних згодом спогадах про пережиті випробування дуже виразно відчувається, як фізична втома загрожує перейти в депресивний стан: «...Була осіння пора, і лили дощі, і віяли холодні вітри, і вимок одяг мій аж до нитки, а ночувати доводилось без вогню, і ніде було сушити одяг, і перемерз я, і відчував якусь тілесну неміч... І тоскно мені було йти» (Мандри, с. 311).

До літературного опису Василь Григорович-Барський додає власні малюнки та схеми, копії деяких написів. Він так пояснює свої методи праці, розповідаючи про відвідини монастиря вмч. Юрія на Кипрі: «Я її не змалював, бо вона дуже розорена. А якби була ціла, то я не полінувався б її зобразити, бо малюю тільки ті монастирі, які цілі й мають гарні споруди; над іншим не варто трудитися, адже й місця, гідні зображення, я намалював з великими труднощами, бо не навчений ніякого мистецтва, ні геометрії, ні іконопису, а маю тільки ту освіту, яку Бог з неба мені дарував: працював я без жодного мистецтва, а тільки пером, чорнилом і своєю рукою» (Мандри, с. 403).

Доктринальний характер мають міркування прочанина над рівнем об’єктивности літературного тексту. Прикметним для ранньомодерного письменника є проголошення вищої цінности історичної правди, приховування котрої визнається за важку провину: «Якщо ж хто-небудь запитає, чом в таких славетних істориків, як Євсевій Памфілійський та Кедрин, про цю повість немає згадки, легко відповісти: те, що один історик через свою недбалість чи неувагу пропускає, те можна знайти в іншого; про деякі ж речі історики воліють мовчати, чи то дбаючи про честь видатних осіб, які припустилися безчесних злочинств, чи то не бажаючи осоромити свій рід. Правдивому ж і безсторонньому історикові сором приховувати істину, тому що описані й прославлені добрі діла давніх людей спонукають тих, хто чує про них, до корисних справ, і, навпаки, лиходійства, розказані на догоду людям, змушують кожного від них відвертатися» (Мандри, с. 694).

Композиція паломницьких записок визначається характером дороги, яку долає мандрівник. Хронологічні записи насичуються особистими спостереженнями, змістом розмов і прочитаних книг. Нагромадження фактів розширює межі тексту, провокує його синкретичність. В окремі епізоди вводиться елемент авторської інтерпретації, як раціональної, так і духовної.

Поряд із власними враженнями від побаченого автор залучає дотичний літературний матеріал. Розповідь про перебування на Афоні стає приводом до наведення кількох новелістичних прикладів про чуда, що відбувалися на Святій Горі (Мандри, с. 127-128, 137). Пізніше він викладає історію прославлення чудотворної ікони Воротарка з Іверського монастиря (Мандри, с. 540-545). При цьому, коли йдеться про чуда (зокрема, чуда Пресвятої Богородиці), Василь Григорович-Барський зауважує, що не може свідчити про них під присягою, бо довідався про них не з авторитетних текстів, а з людських розповідей (Мандри, с. 204): «Однак сам я того не чув і не тверджу, проте хто як хоче, хай так і думає» (Мандри, с. 264).

Якщо ж авторові вдалося знайти й використати писемні джерела, він неодмінно з радістю про це згадує. Він переказує надруковану в грецьких книгах повість про появу струмка прп. Афанасія (Мандри, с. 494), житіє прп. Герасима Йорданського (Мандри, с. 208), апокриф про дерево Чесного Хреста Господнього (Мандри, с. 185-186). Посилаючись на грецьку книгу «Спасіння грішних», він розповідає історію монаха Іоана Кукузелія (Мандри, с. 482-484). Згодом же при описі островів довкола Афону Григорович-Барський звертається до античних міфів (Мандри, с. 695-696). Він згадує леґенду про чарівника Кінопса, скам’янілого за молитвою апостола Іоана Богослова (Мандри, с. 348).

Часом Григорович-Барський вражає щирим пієтетом до виявлених книг. Він захоплено описує рукописний Псалтир Іоана Золотоустого з монастиря Ставроникита й відзначає: «Я ж кажу, що такої чудової книги ще не бачив протягом усіх своїх мандрів, і гідні всякої хвали труди тих, хто переписує такі книги і ретельно їх зберігає» (Мандри, с. 562). А монахам з Кутлумуша він дорікає за погане зберігання рукописів, «за їхнє велике марнотратство й недбальство» (Мандри, с. 554).

Адресатом нотаток Григоровича-Барського була освічена людина того часу, яка прагла пізнання світу. Автор бажає задовольнити це інтелектуальне прагнення. Він змальовує пейзажі чужих сторін, описує міста, храми, монастирі, фіксує своє враження про зустрінутих людей, звертаючи увагу на їхні віру, культуру, спосіб життя, побут, суспільні стосунки. Пізнавальний чинник тягне за собою заглиблення у внутрішній світ мешканців Італії, Греції, арабського Сходу. Тож автор через зовнішні вияви вдачі цих народів намагається розкрити особливості їхньої ментальности, а також відображення в кожній людині універсальних цінностей, дарованих Творцем: чуйности до потреб іншого, гостинности, працелюбности тощо. Зі скрухою Григорович-Барський розповідає й про зустрінуті вияви зла, нетолерантности, ненависти.

Образ автора виявляється в тексті через його погляд на довколишній світ, через стосунки з оточенням. Це цікавий і тактовний оповідач, добра й розумна людина, щира й довірлива у спілкуванні з іншими. Попри важкі випробування життєвої дороги, він не озлобився, не став відповідати ненавистю на вчинену йому кривду. Навпаки, шлях бого- пізнання відкриває в ньому талант помічати внутрішні дари зустрічних, виявляти в них схильність до доброчинности, присутність високої та гуманної мети. Дорога паломника відкривається в його життєвому досвіді як шлях релігійного вдосконалення.

При цьому автор зберігає здорову ідентичність. Традиційні етикетні формули («грішний», «скудоумний», «недостойний») вживаються в його стилі лише як узвичаєні топоси. Григорович-Барський виявляє почуття власної гідности у стосунках із церковними ієрархами, світськими сановниками. Захоплюючись іншими країнами, він щодалі більше переконується в тому, що «над землю Руськую в сем світіність» (XVIII ст., с. 217). Замість прізвища він часом ставить етнонім «Василій Рус».

Неабияку історико-культурну цінність мають описи звичаїв і вбрання прочан - катеґорії, яка у Європі XVIII ст. виглядала досить масовою. Василь Григорович-Барський описує правила прочанської побожности: «Кожен бо прочанин, який подорожує Христа ради, як справжній прочанин, просячи милостиню, а не заради збирання багатств і не заради споглядання мирської краси й різних земель, народів і звичаїв, якщо мандрує чи за обітницею, чи за бажанням, чи заради свого спасіння, відвідуючи святі місця, якими ходив, де бував або хоч ногою ступав Господь наш Ісус Христос, чи заради поклоніння мощам святих угодників Божих - така людина, коли не має, то повинна мати ангельське життя і часто сповідатися у своїх гріхах; є у мандрівників та у всіх прочан такий звичай і вища настанова: коли прийде такий чоловік до святого місця, хоч воно і в малому містечку чи в селі, він не повинен просити патенту для вільного мандрування, а заради більшої достовірности, замість патенту має взяти свідоцтво про відпущення гріхів, про яке питають, як і про патент, або, може, й суворіше» (Мандри, с. 89).

Одяг прочанина також зображений з достатньою детальністю: «А вбрання прочанське таке: чорна одіж із полотна або сукна, без окремих піл, але зшита суцільно, на взір дяківського стихаря, лише з вузькими рукавами; таку одіж прочани носять поверх свого звичайного вбрання, яке нею прикривається; на грудях поверх одежі чіпляють хреста; ремінний пояс, а при боці - тиквиця, щоб носити воду в пустельних краях; на плечах - мішечок із потрібними речами; зверху - коротка накидка, що може лише прикрити плечі від дощу; мішечок зшитий із провощеного полотна, схожого на чорну шкіру; на ногах - міцно прив’язані сандалі; чорний капелюх із широкими полями; в руці - грубий посох, що висотою сягає до голови, дуже гарно різьблений і вкритий черню» (Мандри, с. 20). Ці ж деталі наводяться дещо пізніше, але, попри стислість опису, стає відчутною втома від постійного використання традиційного вбрання, зокрема посоха: «Чорна риза, опоясана; круцифікс, або хрест, що висить на грудях; посох у руках, такий великий, що його ледве можна носити, короткий плащ на плечах, тиквиця при поясі для води, капелюх на голові, вся одіж чорна; крім того, ще й торба, і та чорна» (Мандри, с. 125).

Автор тримається власної обрядової традиції. При перебуванні в католицьких країнах він скаржиться на брак пісної їжі та зазначає, що йому доводилося голодувати, аби не оскоромитися. Відвідини Львова він супроводжує скрушним зауваженням про брак православних церков і чітко відмежовується від з’єднаної з Римом частини Руської Церкви: «Гидко нам тут було понад усяку міру, бо всі руські церкви та монастирі з доброї волі чи силоміць було обернуто на уніятські» (Мандри, с. 18). Він критично відгукується про Флорентійський собор (Мандри, с. 85) і для характеристики ставлення латинян до православних вдається до виразної приказки: латиняни «нас так люблять, як вовк ягня, а терплять, як сіль в оці» (Мандри, с. 107).

Людина свого часу, автор засвідчує залежність від етнокультурних стереотипів, які побутували в його середовищі. Так, арабів він часто називає ефіопами й скаржиться на кочовиків-бедуїнів як «лютих та безжальних лиходіїв» (Мандри, с. 303). Твір насичений критичними відгуками про іслам, згадками про захоплені мусульманами християнські святині. Однак там же прочанин досить прихильно визнає, що учасники хаджу до Мекки «вирушають ... гордовиті, люті, пихаті, багаті та при здоров’ї, а вертаються впокорені, смиренні, вбогі та немічні через дорожні злигодні та незгоди» (Мандри, с. 374). Греки в очах автора «розсудливіші в усяких справах, і стійкіші у злиднях, і хитріші в судах» (Мандри, с. 623). При цьому він визнає: «Греки ж звинувачують русів у тому, що вони непостійні, й нетерплячі, й ледачі» (Мандри, с. 625).

Згадуючи про Вірменську Церкву, він наводить популярний сюжет про те, нібито при володінні вірменами Храмом Гробу Господнього традиційного сходження благодатного вогню не відбулося (Мандри, с. 169). Про монахів-маронітів Григорович-Барський відгукується з прихильністю й співчуттям, відзначає їхню гостинність, смирення, вбогість та інші чесноти, однак зауважує - лише віра в них не православна (Мандри, с. 282). За звичаями маронітів прочанин спостерігає з цікавістю (Мандри, с. 270). Перебування в римському монастирі Сергія і Вакха залишає враження про тамтешніх монахів-василіян: «Вони звуться василіяни, бо живуть ніби за статутом святого Василія та уставом грецьких ченців; проте вони відрізняються від греків, як схід від заходу і як небо від землі; вони в усьому підпорядковані римській церкві, тільки вбрання їхнє трохи не таке: довге, аж до землі, і вовняне, і клобуки без піл, як у вірменських ченців, ще й носять капелюх поверх клобука; бороди вони голять і волосся стрижуть, постів усіх не дотримуються, крім великої чотиридесятниці, та й то не твердо; літургію відправляють коли грецькою, коли руською мовою, однак за звичаєм римлян, на опріснику, і то без співу, тільки тихо читають» (Мандри, с. 80).

Відхід частини близькосхідних християн в унію Григорович- Барський пов’язує з впливом латинської Церкви й розцінює це як розкол, образно порівнюючи з євангельською притчею про посіяний поміж збіжжям бур’ян: «Нещодавно, у 1725 році, насіяв тут диявол свого бур’яну, і половина віруючих стала уніятами, які підкоряються папі та його догматам, половина ж дотримується давньої грецької православної віри; так було розколото святу церкву» (Мандри, с. 291). Він розповідає про побачених у Сидоні греків-уніятів (Мандри, с. 267-268), а в переході в католицьку Церкву дамаських християн звинувачує єзуїтів: «їхні серця були отруєні повчаннями єзуїтів» (Мандри, с. 366). Переслідування афонських монахів за часів Латинської імперії, утвореної після Четвертого хрестового походу, порівнюється на підставі знайденої на Святій Горі повісті з часів імператора Михаїла І Палеолога (1285) із гнобленням християн турками-османами: «Терпіла вона не лише від варварів, а й від нібито християн, тобто папістів» (Мандри, с. 691).

Зрозуміло, що афонська леґенда про зруйнування Ксиропотамського монастиря за співслужіння з латинянами набуває в такій полемічній перспективі знакового змісту: «Почувши про люті муки, що їх зазнали інші, вони злякалися, і зустріли напасників зі свічками, кадильницями та з усякими почестями, і прийняли їх до своєї церкви, і правили разом з ними Службу Божу. Бог же, не потерпівши їхнього беззаконного об’єднання, вчинив землетрус, і впала церква, і поховала їх, і зруйновані були всі келії та монастирські стіни» (Мандри, с. 639).

При цьому із суто бароковою парадоксальністю сам автор виявляє несподівану відкритість до іншої традиції. У Римі він сповідається в соборі святого Петра, аби потрапити до папського палацу. Щоправда, при цьому він зазначає: «Сповідався вдавано й нещиро». Він гостро картає ченців Хіландарського й Зографського монастирів на Афоні за те, що вони не визнають благодатними таїнств католицької Церкви та підозріло ставляться до української традиції. Він переказує власні дискусії з цього приводу: «Я дуже жалкував з цього приводу і намагався їх напоумити й переконати, щоб вони відступилися від своїх заблудів та оман, але марно, тому що їхня дурість і неосвіченість, а ще більше самовпевненість і впертість не давали їм прислухатися до моїх слів» (Мандри, с. 606). Тут же Григорович-Барський наводить історію українця Йосифа, якого єпископ уже висвятив був на ієромонаха, але через наполягання ченців той мусив вдруге охреститися в морі (Мандри, с. 607-608). При перших відвідинах Афону автор журиться тим, що з огляду на його перебування в у Римі й відвідини латинських церков його не допускають на Афоні до причастя (Мандри, с. 140). Взагалі, вороже ставлення греків до латинської традиції, перенесене й на прибулого із Заходу українця викликає у Григоровича-Барського внутрішній опір: «Греки дуже ненавидять Рим і всіх, хто йому підлягає; ненавиділи й мене через отой капелюх [римського піліґрима - А. І.], а ще більше за римську мову» (Мандри, с. 125).

Природно, що автор пильно стежить за обрядовими відмінностями у відвідуваних ним спільнотах та пригадує знайомі йому богослужбові звичаї Київської Церкви. Руські церкви й монастирі здаються йому багатшими за грецькі, котрі не мають навіть бань (Мандри, с. 110), монастирі - прекраснішими й милосерднішими (Мандри, с. 112). Краса й щедрість Руської землі дисонують убогій Румелії (Мандри, с. 121).

Він докладно розповідає про чин монастиря при. Афанасія Афоського (Мандри, с. 496-516), порівнює чини інших афонських монастирів. На о. Родос Григорович-Барський звертає увагу на чин воздвижения Чесного Хреста, що відрізняється від руської церковної традиції (Мандри, с. 147). Докладно описуючи богослужіння в з’єднаному з Римом монастирі Мухаллес біля Сидону, він зіставляє його і з грецьким, і з римським обрядами (Мандри, с. 268-269).

Точність спостережень вдало сполучається в «Мандрах» із влучністю характеристик і виразністю образного втілення сюжету. Порівняння часто засвідчують вплив на автора фольклорної традиції: «Несіть добро.., як бджоли мед» (Мандри, с. 166), довколишні острови прикрашають Афон, «наче зорі - місяць» (Мандри, с. 696). Келії довкола джерел нагадують авторові зорі довкола місяця (Мандри, с. 468), мармур на Афоні здається йому білим, як сніг, а вода прозорою, як кришталь (Мандри, с. 493). Вживається також низка порівнянь біблійного походження: «не повернувся в монастир, наче Ноїв крук у ковчег» (Мандри, с. 596), «тікають, як дикі сарни з тенет» (Мандри, с. 135), «ченці розбіглися, наче сарни» (Мандри, с. 596).

Автор виявляє себе як поет, включаючи до тексту власний елегійний акровірш «Розрада» (Мандри, с. 114). В тексті «Мандрів» можна знайти численні прислів’я, приказки, афористичні вислови книжного походження: «Хто не вміє молитися, хай вирушає в море» (Мандри, с. 102), «Людина замислює, а Бог вирішує» (лат.) (Мандри, с. 118). Риторичні вигуки відображають захоплення силою та майстерністю стародавніх будівничих фортеці Гелеополь (Мандри, с. 288-289). Барокова метафоричність мислення досягає особливої досконалости в поетичному описі Церкви: «Стоїть бо вона непорушно, як гора, пишається красою, як наречена, сяє в усьому світі, як сонце, світячи і добрим, і злим, вона тверда, як діямант, процвітає, як лілея серед тернів, завжди горить незгасним полум’ям любови до Бога, що його ніякі єретичні вітри не можуть загасити, а ще більше розпалюють, і ще більше розгоряється вогонь любови Божої; вона ніколи не знає сум’яття, завжди веселиться, переможну співаючи пісню» (Мандри, с. 107).

Твір було видано в 1778 р. у Санкт-Петербурзі. Згодом з’явилося чотиритомне видання спадщини Василя Григоровича-Барського (1885-1887). Український переклад твору здійснив проф. Петро Білоус (Київ, 2000) - найкращий дослідник нашої паломницької прози.

Хронологічна таблиця