Історія української літератури: епоха Бароко (XVII-XVIII ст.) - Ігор Ісіченко 2011

Історичні події в поетичній інтерпретації

«Лямент о пригоді нещасной мещан острозьких»

Оригінальна назва - «Лямент о прыгодѣ нещасной о зелжывости и мордерствѣ мешча[н] острозких, що ся им власне прыдало на день урочьстаго свята з мертвых востання Пана Спасителя нашего в поне- делок в процесии йдучим под приизд єи милости паней воєводинои виленскои, которая-то з обох сторон жалованая пригода в тых ритмох нижей достатечне ся окажет през мене, М. Н., с пилностю описаных року Божия 1636, месяца июня, дня 14».

Твір зберігся в рукописі, присланому Павлові Житецькому із сідлецької губернії Я. Андрієвським. Рукопис зберігається у Львівській науковій бібліотеці. Текст вірша неодноразово друкувався.

Автор сховався під криптонімом М. Н. Він точно визначив час написання вірша - за два місяці після трагічних подій, що сталися в Острозі на великодні свята 1636 р. Вірші М. Н. присвятив митрополитові Петру Могилі, додавши прозову передмову-посвяту, де особливо наголосив на заснуванні митрополитом Києво-Могилянської колегії. Про себе автор згадує лише: «з Ровного, з найубогшеи школы Вашей велебности». Можна припустити, що в Рівному М. Н. учителював.

В основу сюжету «Ляменту» покладено конфлікт між княжною Анною Алоїзою Ходкевич і православними жителями Острога. На великодні свята 1636 р. спадкоємниця й онука князя Костянтина Острозького, яка активно намагалася поширити у своїх володіннях католицьку віру, перенесла батькове тіло до костелу. Батько княгині, Олександр Острозький, був православним, і це викликало масове невдоволення православних мешканців Острога. На другий день великодніх свят почет княгині зустрівся на мості з православним хресним ходом. Православні відмовилися поступитися дорогою. Сталася сутичка між охороною княгині й православною громадою. У відповідь на вияв непокори княгиня зібрала шляхетське військо. Непокірні були жорстоко покарані: одних четвертували, другим відрубували руки, третіх катували.

Анна Алоїза Ходкевич - відома історична особа, дочка князя Олександра Острозького, онука князя Костянтина-Василя Острозького. Через матір вона була родичкою двох католицьких святих - Яцка Одровонжа та Станіслава Костки. Анна Алоїза Ходкевич належала до улюблених постатей польської народної леґенди. Вона побралася з гетьманом Яном Каролем Ходкевичем у 1621 р., саме перед Хотинською війною. Гетьман очолив польське військо й загинув. За 10 місяців по весіллі Анна Алоїза одержала звістку про смерть чоловіка. Це справило визначальний вплив на дальшу долю княгині та її особисту релігійність.

Овдовівши, вона до смерти носила жалобу й присвятила себе доброчинній діяльності. Величезні прибутки княжого маєтку княгиня обернула на служіння ближньому. Вона допомагала шпиталеві, утримувала лікаря й аптеку для вбогих. Однак метою доброчинної діяльності було насамперед поширення католицької віри. В Острозькому замку було відкрито школу, де навчали й навертали на латинський обряд не тільки православних українців, але також євреїв і татар. Княгиня заснувала єзуїтські колегії в Острозі (1624) та Ярославі (1653). При Острозькій колегії відкрилися бібліотека, аптека, бурса (гуртожиток) для бідних студентів. Для утримання колегії Анна Алоїза Ходкевич пожертвувала три містечка, 22 села, земельні ділянки, значні кошти.

Згодом козацькі війни змусили її залишити Остріг і виїхати до Польщі. Єзуїтська колегія тимчасово припинила діяльність, відновивши її лише в середині 1660-х років. Анна Алоїза Ходкевич померла в Польщі 27 січня 1654 р.

Твір складається з чотирьох частин. Перша - віршова посвята читачам, у якій автор висловлює переконання в повчальному й застережному значенні розповіді для всього читацького загалу. Друга - прозова передмова- посвята митрополитові Петрові Могилі. Автор мотивує своє звернення до митрополита безперечними заслугами останнього в розбудові київських шкіл і особистою освіченістю українського першоієрарха. Праця митрополита порівнюється з подвигами Геракла. Третя частина - власне опис подій в Острозі, що починається словами: «Ту ся починает лямент о утрапеню мещан острозких и о зневазѣ шляхты преднѣйшеи от люду посполитого». Ця частина найбільша за обсягом. Останній, четвертий розділ «Придаток: замкненя той же матерѣи» дорівнює за розміром попередньому.

Таким чином, крім вступних розділів, сам віршовий текст поділяється на дві частини. Вони досить помітно відрізняються одна від одної: за поетикою, емоційною наснаженістю, типом сюжету. Перша віршова частина є головним чином емоційною оцінкою подій в Острозі, друга ж більш детально описує їхній перебіг. У першій частині домінує 13-складовий вірш із точним суміжним римуванням. Друга частина використовує 4-рядкову строфу, в якій три перші рядки мають 11-13-складовий розмір, а четвертий рядок удвічі коротший.

Не називаючи головної винуватиці острозької трагедії, автор цілком виправдовує православних міщан, церковна процесія яких не схотіла поступитися земному можновладцеві:

Который же то та был гордый, же ся вам спротивыл?

Не вам то, але Богу самому провиныл,

Же смѣл руку подносити на так святые справы,

Чым ся вcѣ щитимо и достаємо славы (УП-2, с. 191).

Для підсилення викривального пафосу використовуються риторичні питання:

О великая неуваго! Хто ж до того радил,

Абы люде з обох сторон так ганебне звадил?

Присмотрѣмося, як свои речы оздобляємо,

Чему собѣ теж иныє лехце поважаємо?

Так святости костелныє велце шануємо,

Для чого ж и церковным тои чести уймуємо?

Коли свои послуги Богу залецаємо,

А чему ж и на иныє крыво поглядаємо? (УП-2, с. 194).

Серед риторичних питань трапляються метафоричні: «Кто ж бы ся смѣл з мотыкою на солнце порыват?», або ж питання, що переходять у метафоричний зворот:

Що ж далей было чынити? Хот бы камѣнноє было

Сердце в людєх, снат бы ся и тоє ужалило (УП-2, с. 192).

Неодноразово автор звертається з риторичними вигуками до Бога: «Жался, моцный Боже!», «Жался, Боже, их глупства и мудрых мудрости». Перша віршова частина закінчується молитовним зверненням до Бога допомогти постраждалим:

Боже, который з оковов вязнѣ розвязуєш И оных над надѣю свободою даруєш!

Выбав и той остаток вязнев утрапенных,

Рач их тѣшыти в фрасунках их неутуленных,

Не дай всѣм загинути и стережи их до конца,

Потѣхо и Haдѣє, єдыный Оборонца! (УП-2, с. 194).

Риторичний малюнок тексту увиразнюється також зверненнями до православного читача («Тераз не стуйте ж! Нащо ж юж прыходыт!»), до Острога («О ты, 0[с]трогу, мѣсто справедливоє!», до опонентів. Певний паралелізм між частинами створює закінчення другої віршової частини зверненням до княжни Анни Алоїзи Ходкевич (перша закінчувалася молитвою до Бога):

О паны зацная! Буд же литостивая,

Не буд крве людскои так ганебне хтивая,

А тот гнѣв в собѣ рач умодероват,

Ласку дароват.

Отпусты ж вины виноватцом своим,

Бы теж Пан єсли-с пребачыл и твоим,

В которым ся кохаєш, єго наслѣдуєш,

Вірне милуєш (УП-2, с. 198).

У творі зустрічаються анафоричні питання, автор вдається до ґрадації.