Історія української літератури: епоха Бароко (XVII-XVIII ст.) - Ігор Ісіченко 2011

Творчість Климентія Зіновієва
Емблематична поезія

Всі публікації щодо:
Давня українська література

Біографія о. Климентія Зіновієва реконструюється на основі збірки його віршів. Звідти ж дізнаємося ім’я поета, наведене в мезовірші (акровірші, в якому використовуються середні літери кожного рядка): «Иєромонах Климєнтіи Зіновієв син».

Поет народився в середині XVII ст., можливо, на Правобережжі. Мотиви злиденного дитинства, сирітства, голодування в дяківській школі, а потім у бурсі дають підставу припускати їхній автобіографічний характер. Отже, він зазнав у дитинстві бідувань, навчався в дяка при церковній парафії, а після цього - в Києво-Могилянській колеґії.

Згодом Климентію Зіновієву доводилося працювати писарем. Принаймні він дуже виразно згадує про це у вірші 347 «О писарах розных»:

Писарское дѣло хоч то не цѣпом махать,

Да голову горшь цѣпа тяжко часом вертать.

Бо потреба, пишучи, всяко размышляти:

Жебы яко найлучшей сенсов докладати²⁵⁹.

В іншому вірші («250.0 людех, з молодых лѣт збытне працовавшых») він прямо пише про важку фізичну працю замолоду:

Многіи того прежде времени дознали: которые змолоду сили не ховали.

Же в посред вѣка міют немощ престарѣлу:

и твар албо персону свою состарѣлу...

І писател сих вѣршов крѣпко того дознал:

и що мѣло на старост быти, о том не знал²⁶⁰.

²⁵⁹ Климентій Зіновіїв. Вірші. Приповісті посполиті. - К.: Наук. думка, 1971. - С. 296-297.

Климентій Зіновіїв рано прийняв монаший постриг. Він мав сан ієромонаха. Не виключено, що був пострижений уже як вдівець, маючи священичий сан. Поет багато хворів, тож зі знанням справи пише у віршах 359-364 про різні людські недуги, у вірші ж 360 «О болѣзнех зубных» зізнається: «І автор сын людзскіи всѣ немощи познал».

У віршах Климентія Зіновієва згадуються Канів, Бахмут, Тор, Запорозька Січ, Литва, Волинь і Польща, говориться про руснаків-українців, росіян, білорусів, волохів, поляків, євреїв, циган, бойків. Це свідчить про мандри автора не тільки землями Гетьманщини та Правобережної України, але й білоруськими («Литва») й польськими теренами Речі Посполитої. Можна припустити, що він перебував у різних монастирях або як постійний мешканець, або як збирач пожертв для свого монастиря. Подорожі до інших чернечих громад могли бути пов’язані з різними обставинами церковного життя: храмовими святами, прославленням або вшануванням чудотворних ікон, заснуванням монастирів тощо.

Останні роки життя Климентія Зіновієва могли пройти на Лівобережжі, на Сіверщині. Там, в одному з монастирів поблизу Чернігова, знайдено його книгу віршів, датовану дослідниками 1700-1709 рр. В останні роки він зазнав утисків, про що пише у вірші 285:

Грішний автор, або теж викладач віршов сих

будучи в гоненій, писав із скорби іх²⁶¹.

Помер Климентій Зіновіїв близько 1712 р.

²⁶⁰ Там само. - С. 184-185.

²⁶¹ Там само. - С. 206.

Вірші

Збереглися 272 твори Климентія Зіновієва. Це епіграми по 10 і більше рядків. В окремих творах Климентія його найсумлінніша дослідниця Вікторія Колосова виявляє риси елегії, канту, псальми, молитви, орації, пісні, акровірша. Тим не менше, загальною рисою творів є властивий епіграмі лаконізм і предметність образности. Епіграми Климентія Зіновієва не пов’язані з гравюрою, являючи собою наступний етап еволюції жанру в українській літературі. Однак епіграматична образність вимагає позатекстового простору її декодування. Якщо код віршового компонента емблеми є в символічному зображенні над ним, то епіграма Климентія Зіновієва шукає свого сенсу у просторі довколишньої предметної дійсности. Це стимулює автора до пошуку конкретних образів.

Рукопис, до якого було переписано твори Климентія Зіновієва, нараховує 321 аркуш. Близько 30 з них втрачено. Вірші переписано автором начисто на перших 197 аркушах. Автор розбиває їх на кілька груп. Назву першої втрачено з початковими аркушами. Далі йдуть вірші «О людех злых» (вірші 29-63), «О людех добрых, побожных, милостивых, ласкавых и о страннопріємных» (вірші 64-75), «О богатствах и о нищетах, и о нендзах²⁶², и о скорбех и о печалех и о мятежах» (вірші 76-99), «О пянствѣ и о пяницах» (вірші 100-111), «О чернцах» (вірші 112-118), «О женах розных, всякого чину их. То есть о добрых и о злых» (вірші 119-141), «О мужех добрых, а болш о злых розных» (вірші 142-167), «О ремесниках розмаитых» (вірші 168-214), «О звѣрех розных, и о скотах, и о быдлах, и о бестіях» (вірші 215-231), «Рѣчи поєдинковыє: то ест кождые о чем колвек словеса, або теж вѣрши, поєднокрот полагающіися, а не повторяющыєся» (вірші 232-209). Всесвіт розкривається перед автором як видимий вияв присутности Творця, надзвичайно складний і багатоелементний символ Того, Хто перебуває поза досяжністю людських відчуттів. Строкатий світ ремесел, людських звичок і уявлень описується автором як знакова система. Вербальний опис цієї системи, здійснюваний у вимірах епіграми, розкриває її прихований зміст для осягнення людським розумом.

Попри те, що перші аркуші з вісьмома віршами та початком вірша 9 не збереглися, вже з останніх рядків дев’ятого вірша й наступних творів видно намір відкрити збірку поезіями, що ставлять слабку людину перед величними реаліями творіння. Протиставляючи слабкості й непослідовності людини безмежну велич Бога, автор підкреслює свою надію на ласкаву підтримку Творця:

І нас же, в грехах сущых, Спасе, не погуби,

Але отческую Свою милость к нам всугуби²⁶³.

Звернення до Бога, явленого в Ісусі Христі, наслідування в житті Божого Сина здійснюється через творення правди. Климентій Зіновіїв застерігає від неправди, виявляє гріхи та хвороби людини як ознаки духовного нездоров’я творіння, що відірвалося від Отця. У вірші «О людех правдивых, и хотящих правды научитися, наука», він закликає любити правду, аби в правді знайти виправдання:

А поневаж и сам Бог во всем єст правдивый

пред Ним же не оправдит всяк несправедливый.

Тѣмъ кождому правдивым быти подобаєт:

єсли хто по сем вѣку в небѣ жить желаєт²⁶⁴.

²⁶² Нендза (польськ. - nędza) - злидні, бідність.

²⁶³ Там само. - С. 31.

²⁶⁴ Там само. - С. 31.

Знаками Божої всемогутности й незбагненности, виявлених у природі, зображуються вітер і вогонь (вірші 4 і 5). Символічна присутність Бога у світі позначається різними іменами, перелікові яких присвячений окремий твір (вірш 7 «О именах Бозских»): Христос, Спаситель, Ізбавитель, Владика, Господь, Відкупитель грішних, Творець світу, Цар слави, Вседержитель, Чоловіколюбець. Промовляння самих цих імен, а відтак звернення до Бога, є здійсненням Його присутности, у чому бере участь і людина. Таким чином, у вербальному світі дискурсу Климентія Зіновієва людина стає співучасником уприявнення Божої ласки через творення слова. У молитві, яка є своєрідним підсумком богословського прологу збірки (вірш 8 «Bѣрш до Бога молитвенный от человєка грѣшнаго»), визнаючи власні провини із застосуванням традиційної молитовної топіки - «всѣх в гpѣxax превышшаю», «моим грѣхам не маш конца», «дѣла рук Своих не презри», - автор залучає до творення образу майбутньої долі спасенної Богом людини біблійні алюзії: «имам главы врагов своих стерти» (пор.: «І до змія сказав Господь Бог:... І Я покладу ворожнечу між тобою й між жінкою, між насінням твоїм і насінням її. Воно зітре тобі голову» - Бут. 3:14-15), «на правицы Твоей с овцы постави» (пор.: «І перед Ним усі народи зберуться, і Він відділить одного від одного їх, як відділяє вівчар овець від козлів. І поставить Він вівці праворуч Себе, а козлята ліворуч» - Мт. 25:32-33.).

Наступний цикл віршів розробляє проблеми хвороб, смерти, нещасних випадків. Годинник (зеґар) улюблений бароковий символ незворотної невблаганности часу, стає центральним образом вірша 17: «О зеґару або теж годиннику и о годынѣ смертной». Він починається словами:

Єгда зеґар годины в свои час выбіяєт,

В то время смертныя нам часы презначаєт.

Бо вѣк наш хоч бы долгий власне як годына,

Ах не вѣмы, что справит минута єдина²⁶⁵.

Вірші «про злих людей» відкривають цілу галерею хворобливих явищ суспільної дійсности: наклепників, злодіїв, здирців, кривоприсяжників, невідплатних боржників, грабіжників, катів, скнар, волоцюг тощо. Деякі з авторових настроїв здаються для нас вельми контроверсійними. Зокрема, він засуджує тих, хто залишає своїх панів і тікає «на слободи», де потрапляє у граничні злидні:

Пожитечная єму судилась слобода:

Доволная пустыня, и лика, и вода²⁶⁶.

Серед відразливих для автора суспільних хвороб знаходить собі місце й палінню тютюну, від якого Климентій просить Бога себе охоронити, «жеб несмрадными устами молитву чинити». Серед інших вміщено великий за обсягом вірш 55 «О волочащыхся чернцах по містах, по школах, и по корчемных дворах», де самочинні чернечі мандри картаються як свавільні витівки, втеча від монашої дисципліни й шукання загибелі своєї душі. Якимось чином серед «злих людей» опинилися й персонажі вірша 59 «О цыганах и о жыдах».

²⁶⁵ Там само. - С. 39.

²⁶⁶ Там само. - С. 49.

На противагу засуджуваним автором суспільним патологіям у циклі віршів «О людех добрых, побожных, милостивых, ласкавых и о страннопріємных» створюється низка образів доброчинців. Порівняно з попереднім циклом, цей значно скромніший. Привертає увагу вірш 71 «О премѣнностях свѣтовых», де розробляється найхарактерніший для бароко мотив «vanitas»: марнотности, змінности долі. «Всяка рѣч на свѣтѣ премѣненна бывают», «вси преходят, яко воздушные вѣм хмуры» - журливо констатує автор. І доброчесності зображуються тут в одному комплексі із земними стражданнями: самотністю, хворобами тощо.

Цілий цикл «О богатствах и о нищетах, и о нендзах, и о скорбех и о печалех и о мятежах» будується на іншому улюбленому бароковому мотиві: антитезі «багатство - убогість». Климентій пише про скорботи, що їх переживає людина на землі, про незбагненність Провидіння, котре декому дає багатство без жодних видимих причин:

І подобно то так Бог восхотѣл издавна,

Що поставил чловека чловеку неравна²⁶⁷.

Світові скорботи, сум сполучаються з проблемами майновими, хоч і незвідні до матеріальних статків. Однак багатство має і свої небезпеки та суспільну відповідальність: «за слезы убогих Бог таких караєт».

У віршовому циклі, присвяченому пиякам і пияцтву, поряд із відвертим дидактизмом виявляється схильність до сатиричного опису цього явища. Слідом за групою віршів про чернече життя (112-118) подано цикл «О женах розных, всякого чину их. То єсть о добрых и о злых», ніби навмисне покликаний компенсувати відчуття тягарів чернечого життя застереженням від проблем, пов’язаних із подружнім станом. Хоча зовсім не складається враження, що автор-монах прагне відтінити переваги свого стану зображенням «лихих жінок». Климентій пише і про побожних вдів, про жіночу терплячість, з якою в мороз на річках перуть білизну, про смерть при пологах. Та все ж значно переважають приклади подружньої невірности, спокусливих учинків, забобонности, пліткарства, пияцтва. Серед жінок автор бачить ворожок, чарівниць. Навіть витривалість до морозу він тлумачить «пекельною гарячністю в жіночім тілі».

При розмові про жіночий характер автор-монах посилається на приповісті Соломонові («Ліпше сидіти в пустинній країні, ніж із сварливою та сердитою жінкою» - Прип. 21:19) і на народну мудрість. Жіночі танці нагадують Климентієві історію з усікненням голови Іоана Предтечі, смерть якого була платнею за вдалий танок Іродової пасербиці Соломії (Мт. 14:3-11).

²⁶⁷ Климентій Зіновіїв. Вірші. Приповісті посполиті. - С. 81.

Хоча врешті-решт автор уникає нав’язування аскетичних поглядів на подружнє життя й бажає одруженому чоловікові:

І Боже тебѣ жону понят поможи

И чада побожныя от нея вам умножи²⁶⁸.

Подружні й загалом морально-етичні проблеми людських взаємин Климентій продовжує розробляти й у віршах наступного циклу - «О мужех добрых, а болш о злых розных». Ревнощі, насильне одруження, велика вікова різниця між подружжям, мішані шлюби вірних різних обрядів, одруження втретє й учетверте, перелюбники - ці мотиви створюють досить невідрадну картину суспільної моралі. Однак автор і тут стримується від суворих вироків дійсності - він лише помічає й фіксує вияви недосконалости суспільної моралі, внесеної слабкістю людської натури, аби щоразу вказати на шлях виходу з цього стану: «а о прощенство Бога и людей впрашаєт» (с. 112), «І на грѣхи не мощно правда позволяти, // але кождого треба от ных отвращати» (с. 113), «чини так, спасеш свою и жоны злои душу» (с. 115), «и так прощеніє могут от Бога приняти» (с. 119).

Найпильніша увага приділяється найбільшому з віршових циклів Климентія: «О ремесниках розмаитых» (вірші 168-214). Мабуть, ніде в українській літературі до Івана Котляревського поезія народного побуту не відображалася з такою масштабністю й любов’ю. Автор присвячує окремі вірші найпоширенішим в Україні ремеслам і професіям: гончарям, рільникам, ткачам, бондарям, шаповалам, теслям, музикам, шевцям, мірошникам, малярам, рибалкам, гутникам (виробникам скла), дзвонарям, друкарям, виноградарям, мулярам, сніцарям (різьбярам, що виготовляли колеса й карети), токарям, пастухам, кравцям, кушнірам, ковалям і т. д.

У вірші про гончарів Климентій вдається до барокового концепту: він називає першим гончарем самого Бога, бо ж Той Сам створив із глини Адама:

Первый на cвѣтѣ гончар ремесник труждател:

Сам Господь Бог, Адама и Єввы создател²⁶⁹.

Теслярський фах, як і мулярство, пов’язується зі спорудженням церков і встановленням хрестів. Шукається символічного сенсу в поставленні апостолів із рибалок. Пастух викликає спогад про Христа як доброго пастиря.

²⁶⁸ Там само. - С. 101.

²⁶⁹ Там само. - С. 131.

Пишучи про ремісників, Климентій обминає реалії життя рицарського стану - як шляхти, так і козацтва, яке на його часи все ще лишалося панівною верствою Гетьманщини. Однак у віршах про майстрів, котрі виробляють стріли (204) та сагайдаки (214), згадується і про їхніх замовників - козаків. Перший зі згаданих віршів закінчується здравицею козакам:

А вы, козаки, лук здоровы потягайте

И з огненных оружии смѣле выпаляйте.

Бог вам нехай побѣждат врагов помогаєт,

А вас от врагов в войсках и в домах сохраняєт.

Я всѣм малостям вашим сердечно пріяю,

А прішедшых з войска миле поздоровляю?⁷⁰.

В останньому з тематичних циклів, «О звѣрех розных, и о скотах, и о быдлах, и о бестіях», містяться вірші про левів, ведмедів, зайців, коней, кіз, риб, свиней, котів, собак. Навряд чи автора можна звинуватити в надмірній любові до тварин. Що ж стосується собак, то в Климентії явно відчутний досвід мандрівника, якому не раз доводилося зустрітися з аґресивними охоронцями чужих осель. Він виголошує:

Благословен єст той дом назавше от Бога

И от людей бываєт похвала премнога,

А именно той, который в себѣ псов не маєт.

Того безпрестанно сам Бог благословляєт^{270 271}.

В іншому ж вірші не менш безапеляційно поет застерігає: «Хто в псах кохаєтся, сам ему ся равняєт» (с. 169). Загалом же тварини описуються як ознака багатства й розмаїтости світу, наділяються самостійною вдачею, однак при цьому пов’язані з рисами людської вдачі та людськими потребами.

Решта віршів збірки не має чіткого групування за темами й окреслюється автором як «Bѣpши, поєднокрот полагающіися». До них долучається 77 творів, доданих уже наприкінці, після «Приповістей посполитих». Тут ідеться і про реалії церковного життя (Святе Письмо, церкви, церковне правило, монастирські трапезні, крилошан, канонархів, дзвони), і знов про різні категорії ремісників, про пори року, навчання грамоти тощо. Серед цих творів є й окремий вірш 246 «О православных людех, воинскіє службы отправуючих, іменно о козаках». Козаки зображуються як захисники вітчизни від бусурманів, ладні покласти голови на війні:

Бачим не тылко ховай, Боже, нагану дават

Козакам, але треба их, як святых, шановат.

Бо на войнах в потребах кров проливают

И за православную вѣру души полагают²⁷².

²⁷⁰ Там само. - С. 157.

²⁷¹ Там само. - С. 170.

²⁷² Там само. - С. 183.

Мова автора тяжіє до афористичної насичености, що стимулює залучення ним фольклорних прислів’їв і приказок. Так, вірш «О друзях зычливых» відкривається словами:

З давных часов приповѣст тая то пробуваєт:

Не мій собѣ сто коп, як сто другое, - повѣдаєт.

Бо сто коп, як то мовят, гроши - слына.

А друзы не забудут, як якая годына ²⁷³.

У вірші «О пянствѣ и о пяницах» використовується відома народна приказка «Як свиня в болоті»:

Бо пяному здастся, же и козы в золотѣ,

А сам валяется, як свинія в болотѣ²⁷⁴.

А в іншому творі з того ж тематичного циклу життя тверезого з п’яним порівнюється за фольклорним принципом: «то может и порося из вовком пожити». Про писемних жінок Климентій також відгукується приказкою: «А женам, як пятого колеса, так треба»²⁷⁵. Подружню невірність він позначає народним висловом: «А іна в гречку скачет добре без мужа»²⁷⁶ і застерігає питущих жінок: «як посполите мовят, іскра поле зпаляєт, а послѣ выпаленя и сама погибаєт»²⁷⁷. Мішані (православно-католицькі) шлюби для нього - «то власне порося з вовком пробуваєт»²⁷⁸.

У цілком несподіваному контексті, дещо перефразуючи, вводить автор відоме нині прислів’я про невмирущість козацького роду:

Бо на світі так мовят, козацкому роду

Мало когда, або теж не маш переводу²⁷⁹.

Вірші Климентія Зіновієва силабічні із жіночою римою, як правило, дієслівною і точною. Автор добре володіє віршовою технікою й пояснює похибки несприятливими життєвими обставинами («Се же паки вѣрш, вмѣсто предмовы»):

Бо інді и не равно сылляв²⁸⁰докладалем:

єднак ім приличностей болшей покладалем.

Может и сызора²⁸¹ где знайти розерванна:

также и катенція²⁸²где колвек неравна...

І аз пишущи в розных мѣсцах омылялем:

же спокойного мѣсца на тоє не жалем²⁸³.

²⁷³ Там само. - С. 73.

²⁷⁴ Там само. - С. 87.

²⁷⁵ Там само. - С. 100.

²⁷⁶ Там само. - С. 111.

²⁷⁷ Там само. - С. 106.

²⁷⁸ Там само. - С. 117.

²⁷⁹ Там само. - С. 268.

²⁸⁰ Силяба (польськ. - sylaba) - склад.

²⁸¹ Цезура - ритмічна пауза, що поділяє віршовий рядок на піввірші.

²⁸² Каденція - закінчення ритмічної фрази.

²⁸³ Климентій Зіновіїв. Вірші. Приповісті посполиті. - С. 204.

Вікторія Колосова вирахувала, що з 290 віршів, у яких автор намагався дотримуватися 13-складового розміру, лише 75 абсолютно послідовно витримані в ньому. Є й 11-, 12-, 14-, 16- та 18-складові вірші, теж не завжди точні.

Римування парне. Із 3355 пар віршових рядків 2770 пар у збірці мають жіночу риму.

Приповісті посполиті

До віршів у книзі Климентія Зіновієва додано першу в українській фольклористиці збірку народних прислів’їв і приказок: «Приповѣсти або теж присловія посполитыє». Вона займає 69 сторінок. Сам Климентій зібрав понад півтори тисячі прислів’їв, приказок, народних афоризмів. Ще близько 200 творів дописано пізніше.

Збірник був відкритий у середині XIX ст. відомим збирачем і дослідником українських пам’яток Олександром Шишацьким-Іллічем, випускником Чернігівської духовної семінарії, який редаґував «Черниговские губернские ведомости». Там у 1857 р. вміщується повідомлення про знайдену збірку.

Матеріялами зацікавився Пантелеймон Куліш. З рукопису робить виписки О. Маркович; прислів’я використовує у своїх творах Марко Вовчок. І лише 1971 р. тексти були надруковані у складі збірки творів Климентія Зіновієва.