Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2005


Писемність другої половини XVII-початку XVIII століть. Конспективний огляд

Всі публікації щодо:
Історія літератури

Цей період вважається вершинним у розвитку українського бароко, водночас має він ряд особливостей, які варто відзначити. Після кровопролитної війни Богдана Хмельницького в 1648—1657 рр. Україна впала в так звану Руїну, коли Правобережжя було або зовсім знищене (Черкащина, частина Поділля), або підупало політично й культурно. Галичина так само виявляла значно меншу духовну діяльність, потрапивши у круту залежність од Польщі, що спричинило, з одного боку, повернення до ідеї унії (однією з причин цього було те, що українська православна церква опинилася в залежності від російської), з іншого боку, — занепад польсько-української літератури. На Лівобережній Україні, чи, як її називали — Гетьманщині, збереглися форми державної автономії при підлеглості російському цареві, що на певний час дало стимул для розвитку культури, хоч уже в 70-х роках фіксується сильний політичний тиск Росії на Україну, який поступово наростав, що закінчилося, зрештою, крахом української політичної відособленості. Але до 1710 р. бачимо в літературі ще розвиток по висхідній, хоч дещо з давніших досягнень вона почала тратити (наприклад, висока популярність полономовної, без залежності від польської, літератури за зменшення літератури книжною українською мовою), в цей час і латиномовна література становить у загальній тільки фрагмент.

Так, у Львові виходить присвячена цьому місту латиномовна книжка "Захисна башта Давидова" Самуїла Кушевича (1678); Львову присвячує поетичну книжку Данило Кастеллі "Символ доброго афекту" (1666), латинською мовою пишуться історичні твори "Потрійний Львів" (Історія міста Львова) Бартоломея Зиморовича та "Літопис", що обіймає події 1624—1700 рр., львівського каноніка, українця родом, Яна Юзефовича1.

Технічно високого рівня тримається латиномовна поезія шкільного походження, хоч, порівняно з попередніми періодами, помітно схоластується. Григорій Вишневський — вихованець Київської академії, який згодом учився у Віленській академії, написав латиною вишуканий поетичний твір "Шлях устелений лаврами" (1696) різними типами гекзаметричного вірша2. Цей самий автор видав панегірик Іоасафу Кроковському, також латиномовний, — "Царювання увінчаного інфулою". Звертає на себе увагу Іларіон Ярошевицький (?—1704), київський вихованець і викладач академії, автор рукописної поетики й риторики, байок та діалогічної поеми "Купідон, або крилатий амур" (1702) — усе латиною3.

1 Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси. К., 1888. С. 113— 212.

2 Антологія української поезії. Т. 1. К., 1984. С. 228-236.

3 Там-таки. С. 247— 261.

Фенікс. З книги «Воскреслий Фенікс » Л. Крщоновича, 1683 р.

У стінах Київської академії творяться філософські трактати, поетики й риторики латинською мовою (Йоасаф Кроковський, Стефан Яворський, Теофан Прокопович та інші, анонімні, автори), з них останні два віршують латинською мовою ("Слізне прощання з книгами" Стефана Яворського і численні поезії Теофана Прокоповича).

Полономовна поезія твориться тепер, як уже зазначалося, зрідка в традиції польсько-українській, частіше в традиції виключно українській. Продовжує літературну працю вже згадуваний Бартоломей Зиморович ("Селянки нові руські", 1663), виразні українізми трапляються у віршах Андрія Збилітовського, Івана Ґавінського, родом із Підляшшя, та інших. У пізнішій літературі польський український елемент слабшає4.

Зате полономовна українська поезія здобуває в цій порі свого найвищого розвитку при тенденції загасання в першій половині XVIII ст. Найвидатнішим поетом цього типу був безсумнівно Лазар Баранович (кінець XVI або 1620—1693). Учився він у Київській, Віленській та Калішській колегіях, згодом наставник, професор і ректор у Київській; з 1667 р. — чернігівський архієпископ і блюститель київської митрополичої катедри. Автор великої кількості поетичних, "морально-научительних" та богословсько-полемічних книжок. Мав власну друкарню (з 1674 р.) спершу в Новгороді-Сіверському, тоді в Чернігові. З'єднав навколо себе Києво-Чернігівський культурний осередок, куди входили Іван Величковський, Іоаникій Галятовський, Стефан Яворський, Лаврентій Крщонович, Іван Орновський, Олександр Бучинський-Яскольд та інші; був політичним діячем російської орієнтації, хоч і не безсумнівно, бо водночас закликав до згоди і з поляками. Автор збірок проповідей "Меч духовний" (1666) і "Труби словес" (1674). Перша — це 55 релігійних повчань на неділі й рухомі свята, а друга — 80 проповідей на дні святих і нерухомі свята — книги ці писані церковнослов'янською мовою і з літературного погляду малоцікаві, як і його панегірики російським царям.

4 Возник М. Історія української літератури. Т. III: Віки XVI-XVIII. Ч. 2. Львів, 1924. С. 64-65.

Основна його поетична книга — "Аполлонова лютня" (1671), де вміщено низку блискучих віршів про природу, війни, татарські напади, філософські дедикації — польською мовою. Віршував Лазар Баранович і книжною українською, але назагал він — класичний зразок українського полономовного поета без зв'язку з літературою польською5.

Другий блискучий поет — Стефан Яворський (1658—1722) — галичанин родом, вихованець і професор Київської академії, з 1700 р. його забрано до Росії, де став блюстителем патріаршого престолу. Був одним із визначних українських філософів, автор ряду трактатів латинською мовою. Вірші писав польською, латинською і книжною українською мовою, але переважно польською («Геркулес після Атланта« 1685, «Луна голосу, що волає в пустелі«, 1689, «Арктос небесний Руський«, 1690). Стефан Яворський, окрім того, автор писаних церковнослов'янською мовою богословських трактатів, зокрема великої книги «Камінь віри" (1728), проповідей, слів тощо6.

Третій значний поет — Іван Орновський, один із найблискучіших версифікаторів, автор збірок «Небесний Меркурій« (1681), «Муза роксоланська" (1693), «Спеза дорогого каміння« (1693), «Багатий сад" (1705). Полономовні книги Івана Орновського — це панегірики визначним людям того часу, повні не тільки славослов'я патронам, але й медитаційних розмислів про світ та життя7. Загалом усі ці твори — панегірики, жанр, який здобув особливого розвитку саме в цій порі. З найцікавіших панегіриків можна ще відзначити панегірик Івану Самойловичу «Трибут«, який видав у Києві в 1686 р. Павло Баранецький, «Театр щорічної слави« (1699) Петра Армашенка, «Дім розсудності" Андрія Хмарного (1706), «Слава героїчних справ... Бориса Петровича Шереметьева« (1695) Петра Терлецького8, «Воскреслий Фенікс« Лаврентія Крщоновича9.

До кола Лазаря Барановича належав Олександр Бучинський-Яскольд, учитель з Новгорода-Сіверського, автор поеми «Чигирин« з присвятою гетьману Самойловичу. Поема — блискучий зразок батальної поезії XVII ст., тут описано польською мовою змагання українського та російського війська проти турків у 1677 р., вийшов твір у Новгороді-Сіверському в 1678 р.10 Так само містять батальні елементи панегірики Пилипа Орлика (1672—1742) — спершу писаря київської митрополії, а з 1706 р. — генерального писаря гетьмана Івана Мазепи. У 1709 р. перейшов на бік Карла XII й емігрував. Видав дві поетичні книги «Алцід російський« (1695) і «Гіппомен Сармацький« (1698), залишив також великий «Діаріуиі подорожній«11. Узагалі панегірики були в моді. У другій половині XVII ст. їх створено на честь Варлаама Ясинського, Лазаря Барановича, Петра Могили, Сильвестра Косова, Івана Самойловича, Інокентія Гізеля, Івана Мазепи та інших достойників12. У другій половині XVII ст. творив анонімний автор великої віршованої хроніки (зберігається в бібліотеці Польської Академії наук у Кракові), в якій описано українську історію, звичаї українців, зокрема введено поему про Івана Сірка ("Короткий опис Сіркових діянь«), поему про полювання на Поділлі тощо. Автор — український шляхтич — писав польською мовою з численними українізмами і вставленими в текст українськими реченнями13. Так само українським шляхтичем був Данило Братковський (? — 1702), родом з Волині, вчився за кордоном, у 1701—1702 рр. взяв участь у антипольському повстанні Семена Палія і був страчений у Луцьку. Автор поетичної книжки «Світ, по частках оглянений« (1697), писаної польською мовою з численними українізмами — сатирична картина тогочасної Річі Посполитої з гуманною тенденцією співчуття до убогих14.

5 Шевчук В. Співці з Київського Парнасу. Києво- Чернігівський осередок поезії XVII-XVIII ст. // Україна. Наука і культура. Вип. 16. К., 1981. С. 323— 330.

6 Самарин Ю. Сочинения. Том V: Стефан Яворский и Феофан Прокопович. М., 1880. Тексти поезії див: Антологія української поезії. Т. I. С. 214-219; Марсове поле. Героїчна поезія на Україні в X — І пол. XIX ст. Кн. 2. К., 1989. С. 133-139.

7 Антологія української поезії. Т. І. С. 220-227.

8 Марсове поле. Кн. 2. С. 50-66.

9 Там-таки. С. 149— 157.

10 Там-таки. С. 102— 103.

11 Там-таки. С. 169— 178.

12 Петров Н. Описание рукописных собраний, находящихся в г. Киеве. Вып. III. М., 1904. № 653, 664, 666.

13 Марсове поле. Кн. 2. С. 69-83.

14 Липинський В. Данило Братковський — суспільний діяч XVII ст. // Літературно- науковий вісник (далі — ЛНВ). Т. XIV. К., 1909. С. 326-338.

Польською мовою пишуться в цей час богословські, історичні, полемічні твори, але про них буде мова окремо. Загалом у цей час з являються письменники, що користуються не однією, а багатьма мовами: так, Стефан Яворський писав книжною українською, церковнослов'янською, польською та латинською, Іоаникій Галятовський — польською та українською, але особливо виділяється з-поміж них Теофан Прокопович (1681—1736) — киянин, учився в Києві й Римі, професор та ректор Київської академії, з 1716 р. насильно забраний до Петербурга, з 1720 р. — архієпископ. Автор латиномовних поетики та низки філософських трактатів, написав трагікомедію "Володимир» (книжною українською мовою), яку виставлено в Києві в 1705 р. — твір на тему української історії, складається з прологу, п'яти актів і хору, писав вірші латинською, польською, книжною українською мовами, історичні твори, слова, підручники тощо. Найцінніший період життя Прокоповича — київський15.

З поетів же, котрі користувалися тільки книжною українською мовою, найвидатніше явище — творчість Климентія Зіновіїва, поета-ченця, автора великого збірника віршів та народних приказок. Намагався створити універсальну картину життя та побуту в Україні другої половини XVII ст.: цикли віршів про хвороби, смерть, елементи світобудови, жінок, чоловіків — добрих і лихих, про ремісників та інші заняття людські, календаріум та бестіаріум, про дерева тощо. Книга Климентія Зіновіїва за широтою охоплення життя унікальна в українській літературі. Належав до мандрівних поетів16.

Книжною українською мовою видав книгу духовних віршів з присвятою гетьману Івану Мазепі Самійло Мокрієвич (1697) — це віршовані переспіви книг Мойсейових, Євангелія від Матвія тощо. Перевагу книжній українській мові надавав Іван Величковський (бл. 1630—1701) — вихованець Київської колегії, чернігівський друкар, поет кола Лазаря Барановича, автор панегірика своєму патрону (1684) і рукописних книжок «Зеґар з полузеґариком» та " Млеко" (1670—1690), де культивував різні форми барокового вірша, часом вельми вигадливі17. А Онуфрій, чернець з-під Харкова, лишив після себе рукописний збірник "Про людську природу" зі своїх та чужих творів (1699), де є ряд чудових віршів-повчань18.

Тільки церковнослов'янською користувався Іван Максимович (1651— 1715) — вихованець і професор Київської академії, був ігуменом різних монастирів, з 1697 р. — чернігівський архієпископ, заснував Чернігівський колегіум, згодом насильно забраний у Росію, помер у Тобольську. Автор великої кількості віршів на біблійні, духовні теми, про Ісуса Христа, Богородицю, чудових обробок світових сюжетів, філософської лірики тощо. Найзначніші книги "Алфавіт" (1705), "Богородице Діво" (1707), "Театрон" (1708). Очолював Чернігівський культурний осередок у другому його періоді19.

Водяний знак на книжковому папері із гербом І. Мазепи

15 Прокопович Ф. Філософські твори. Т. І. К., 1979; Т. II. К., 1980; Т. III. К., 1981.

16 Климентій Зіновіїв. Вірші. Приповісті посполиті. К., 1971.

17 Величковський І. Твори. К., 1972.

18 Сборник Отделения русского языка и словесности Академии Наук. 1926. Т. 101, № 2.

19 Святитель Иоанн Максимович, митрополит тобольский и сибирский, новоявленный чудотворец (1651 — 1715) // Киевские епархиальные ведомости. 1916. № 22-33.

Титулка книги "Дзеркало від писання Божественного". Чернігів, 1705 р.

Значно більше поети другої половини XVII ст. користуються народною українською мовою, особливо розвивається любовний вірш. Загалом зразки любовної поезії народною мовою, які дійшли до нашого часу, свідчать про усталену культуру українського вірша. Часом вони потрапляли в польські друки, як "Утіха гарна і весела утіха" (бл. 1689 р.), але здебільшого культивувалися на рукописних збірниках, з яких найцікавіший з бібліотеки Чарторийських (друга половина XVII ст.). Блискучі зразки поезії народною мовою знаходимо в рукописному збірнику Кондрацького (кінця XVII ст.), який доніс найдавніші записи українських дум, зокрема думу "Про Дмитра Корецького" і "Про козака-нетягу", рукописний співаник початку XVIII ст., інші рукописні збірники початку XVIII ст., яких дійшло до нас цілий ряд, "Угроруський співаник" тощо20. З поетів, що користувалися народною мовою, треба назвати Петра Поповича-Гученського, подолянина, котрий жив у другій половині XVII ст., лишив поетичний збірник, очевидно, власного складання, і належав до так званих мандрівних дяків, які творили шкільну чи нищинську поезію. Йому належать діалог "Вірші на Воскресіння Христове" і цикл нищинських віршів.

Ясна річ, що не все з тогочасної поезії до нас дійшло, багато художніх спадщин затратилося в часі, про що свідчать численні акровірші з уписаним авторським іменням. Загалом, поезія цього періоду напрочуд різноманітна. Писалися віршем драматичні твори, діалоги, епітафіони, псалми і псальми, історичні описи, нищинські вірші, епіграми, любовні, філософсько-медитаційні, духовні поезії, пісні, морально-навчальні вірші, батальні й героїчні, поеми, фігурні й анаграматичні тощо; образність ускладнюється, модним стає насичення поезії образами античної мітології; формально вірш вибагливий, аж до словесних ігор, з алітераціями, строфічною грою і складним римуванням (перехресним, внутрішнім), практикується леонінський вірш ("Про пана Миколая Потоцького" (1648) чи "Дума козацька 1651 року"21), вживаються різні типи гекзаметра, поезія впритул підходить до силаботонічної системи віршування.

20 Пісні Купідона. Любовна поезія на Україні. XVI— поч. XIX ст. К., 1984. С. 110-112, 119-144, 159-191, 195-202, 207-208.

Сторінка рукопису "Слово про збурення пекла". Друга половина XVII cт.

Розвивається в цей період і шкільний театр, так само функціонує театр мандрівний, перший творений професорами й студентами Київської академії, другий — учителями нижчих шкіл і мандрівними школярами, що зумовило розвиток драматургії. Збереглися уривки драм, що ставилися в Західній Україні, зокрема різдвяної драми містерійного характеру "Діалог про терпіння Христа" (з рукопису села Смерякова на Львівщині — 1670 р.), який виставлявся, очевидно, у Львівській братській школі, — це пасійна драма, писана мовою близькою до народної; зберігся також уривок великодньої драми "Про Адама і Єву", сценка про багача та Лазаря, "Коротка розмова про грішну душу» тощо. Розігрувалися в Україні й інтермедії — короткі гумористичні сценки, іноді вони є складниками поважних драм, іноді існують самостійно22. Найдавніша ж київська драма, яка дійшла до нас повністю, датується 1674 р., — це "Про Олексія, чоловіка Божого", належить до так званих міраклів, її надруковано в Києві. Драма описує римське життя, але з явним відбиттям українського, введено сюди інтермедію — народна сцена весілля. Загалом сюжет про Олексія, який покинув багате життя заради схими, був популярним в Україні, про нього писав Теофан Прокопович ("Елегія"), а один із віршів на цю тему потрапив до народного лірницького репертуару. Шкільну драму "Дія на страсті Христові» учені відносять до 1685 р. Не повністю дійшла до нас драма "Царство натури людської" (1698), у якій опрацьовано низку мотивів Старого Заповіту, під впливом цієї драми постали в Києві "Свобода» (1702), "Мудрість передвічна" (1703), "Тріумф людської істоти» (1706). До другої половини XVII ст. відносять також драму "Слово про збурення пекла»23. Першу драму на теми національної історії написав Теофан Прокопович ("Володимир"), про яку вже була згадка24. Цікавою була драма Лаврентія Горки" Йосиф-патріарха"25. Знаємо з цього часу й декламацію "Про геній святої Катерини" (1703—1704), яка була написана польською мовою класом поетики Київської академії під керівництвом професора Іларіона Ярошевицького, саме в цей час з'являється і вертепна драма, принаймні "Псальма на Різдво Христове» кінця XVII ст. свідчить, що вертеп тоді вже напевне в Україні існував.

У другій половині XVII ст. триває полемічна боротьба. Єзуїт Микола Ціховський у 1649 р. видав опис свого диспуту з Інокентієм Гізелем, а в 1659 р. додав до диспуту ще й "Трибунал». Проти "Літоса" Петра Могили видав Теофіл Рутка в 1690 р. "Камінь проти каменя», користуючись доказами Ціховського. Сам Рутка був українець із Київщини, римо-католик. Його "Камінь проти каменя" — це ширша розробка власного твору "Згода" (1678). Православні проти "Згоди» видали "Фундаменти, що на нихлатинники єдність Русі з Римом фундують" (1683), що приписуються Іоаникію Галятовському і містять низку живих картин тодішнього життя.

21 Марсове поле. Кн. 2. С. 9-19.

22 Гординський Я. З української драматичної літератури XVIІ— XVIII ст. Тексти і замітки. Львів, 1930.

23 Makaryk 1. About the harrowing (Слово о збуренню пекла). Ottawa, 1989.

24 Гординський Я. «Владимир» Теофана Прокоповича // Записки наукового товариства імені Шевченка (далі — ЗНТШ). Т. СХХХ. Львів, 1922; Т. СХХХІІ. Львів, 1922.

25 Петров Н. Очерки из истории украинской литературы XVII и XVIII веков. К., 1911.

Інокентій Гізель

Загалом полеміку з православними ведуть тепер не так уніяти, як єзуїти. Бенедикт Бойм (родом із Львова) видав у 1668 р. "Стару віру", на яку відповів у 1676 р. Лазар Баранович "Новою мірою старої віри». Іоаникій Галятовський видав у 1678 р. "Старий костел західний». Православним відповів той же Теофіл Рутка книжкою «Голіат, уражений своїм мечем» (1689). Галятовський з полемічних писань видав ще «Месію правдивого» (1669) та низку інших полемічних писань, усе польською мовою: »Алфавіт різним єретикам» (1681), "Алькоран" (1679), "Лебідь із пір'ям» (1679), "Софія Мудрість» (1680), «Боги поганські» (1686), виступаючи проти форм різновір'я. Йому належить також «Розмова білоцерківська... з ксьондзом Андріаном Пекарським» (1663). У полеміці з Бенедиктом Боймом брав участь Варлаам Ясинський, який лишив рукописну «Справжню давню віру», а близько 1684 р. професор Київської академії Зосим Согникевич написав «Пересторогу правовірним»26.

Ідею унії знову підняв у другій половині XVII ст. Йосип Шумлянський (?—1708), єпископ львівський, який у 1677 р. звернувся від свого гуртка (єпископ Інокентій Виницький та архімандрит Варлаам Шептицький) до папського нунція з готовністю прийняти унію. Йосип Шумлянський був автором послань, духовних книг. «Дзеркало до споглядання церкві святій» (1686) — це книга повчань, де є цікаві звістки про тодішні народні звичаї, з якими боролася церква, зокрема про чарівництво, "Метрика, або реєстр на пораду церкві святій» (1687) — про церковні звичаї, вінчання, свята, священичі порядки тощо. Найцікавішу частину "Метрики» становить "Моральне поучения" (етика, моральна наука) для священиків, автор постає за розвиток освіти. Написав він цікавий поетичний твір «Дума 1686 року" із закликом до запорожців взяти участь у війні з турками. Своєрідною відповідаю на цей маніфест-вірш був «Плач Малої Росії» Андрія Гарасимовича27.

З духовних письменників, крім згаданих, визначається ще кілька індивідуальностей. Перший у часі Інокентій Гізель (?—1683) — німець, родом із Пруссії, юнаком прибув до Києва й був посланий Петром Могилою вчитися за кордон. Викладав у Київській колегії, був ігуменом різних монастирів, а з 1656 р. — архімандрит Києво-Печерського монастиря. Йому приписують, але без підстав, авторство історичного твору "Синопсис", писав полемічні й богословські твори, сприяв виходу «Києво-Печерського патерика» (1661, 1678), написав «Мир з богом чоловіку» (1669) — підручник для духовенства при виконанні та ін., у другій частині вичислюються гріхи різних людей, у такий спосіб подає картину життя свого часу28.

26 Возняк М. Історія української літератури. Т. II, ч. 1. Львів, 1921. С. 293-297.

27 Марсове поле. Кн. 2. С. 108-115.

28 Сумцов Н. Иннокентий Гизель. К истории южнорусской литературы XVII века. К., 1884.

Вельми плодовитим виявив себе Іоаникій Галятовський (?—1688), про якого ми згадували як про активного полеміста, він вихованець і викладач, ректор Київської колегії, згодом ігумен у Чернігові. Видав у 1655 р. «Ключ розуміння» — 34 проповіді на свята, додав до них перший підручник гомілетики в Україні «Наука, або спосіб складання казань» і

виклад 95 чудес Богородиці, які видав у 1660 р. під назвою "Казання, придані до книги, названої «Ключ розуміння". "Небо нове" — це збірка оповідань про чуда Богородиці (1666). Доповненням "Неба нового" стала «Скарбниця потрібна" (1676) — є тут зразки віршування: анаграми, загадки, акровірші тощо. Загалом "Небо нове" — ніби продовження "Ключа розуміння", автор використовує апокрифічні оповідання, мандрівні теми і на цій основі творить оповідання власні. В «Душах людей умерлих" (1687) Галятовський описує пекло29.

Своєрідною постаттю був Антоній Радивиловський — вихованець Київської колегії, проповідник, ігумен різних монастирів. Видав «Огородок Марії Богородиці" (1676) і «Вінець Христовий" (1688). Остання — проповіді на неділі, а перша — на свята цілого року; загалом це морально-навчальна проза. Книги цікаві великою кількістю прикладів, узятих із середньовічних збірників, є тут ціла низка прозаїчних байок30.

Ще один значний письменник із цього ряду — Дмитро Туптало (1651—1709) — син козацького сотника, вихованець Київської колегії, ігумен різних монастирів, з 1702 р. насильно забраний до Росії — ростовський митрополит. Він автор віршів, драм, чотиритомних «Четій-Міней" (1689, 1695, 1700, 1705), писав проповіді, моральні повчання («Алфавіт духовний» — 1710). Для "Четій-Міней" користувався широкою літературою, але укладав агіографічні оповідання цілком самостійно, йому приписують драму «На Успіння богородиці" й «Комедію на день Різдва Христового» (1703)31.

Парох із села Решитилівки на Полтавщині Семен Могила в 1670 р. створив рукописне «Учительне євангеліє" — інтерес цієї книжки в тому, що вона створена мовою, близькою до народної. Поширювалися в XVII ст. апокрифічні оповідання, зокрема, при допомозі «Пасій" — розповіді про муки Ісуса Христа. Перше видання "Пасій" вийшло в Супраслі в 1689 р. церковнослов'янською мовою.

Поширюються через рукописні збірники також оповідання на мандрівні теми: про каяття князя, про грішну матір, про рицаря і смерть, про вдову і трьох юнаків, про пияка, якого не пускали на небо, про Варлаама та Йоасафа, Александрія, люцидарії (зокрема "Книга Люцидаріус, тобто Золотий Бісер" з рукопису ченця Сергія — 1700 р., складений діалогічно), «Велике дзеркало" — проповідні оповідання, відомі дві копії українського перекладу "Великого дзеркала" (з 50-х років XVII ст.), «Римські історії" (короткі оповідання-приклади на історичні теми), «Повість про Аполлона Тирського", «історія сімох мудреців" та інші. Не зайве додати до цього, що поет, який заховався в акровірші, — Кулик — написав книжною українською мовою, за твором польського поета І. Морштина, поему на тему першої оповідки Дня Четвертого "Декамерона" Джованні Боккаччо32.

Буйним цвітом розквітає в цей час літописна та історична література, бо, з одного боку, зростає національна свідомість українського народу, а з іншого — відчувається денаціоналізаційний і політичний тиск на Україну Росії й Польщі, що стосувалося, зокрема, й духовної літератури. В самій Росії цензурний утиск українських видань почався ще до підпорядкування української православної церкви російській. Патріарх Йоаким заборонив "Требник" і "Служебник" Петра Могили, "Катехизм" і "Ексегезис" Сильвестра Косова, "Виклад про церкву" Теодосія Софоновича, "Мир з богом" Інокентія Гізеля, "Меч духовний" і "Труби словес" Лазаря Барановича, "Ключ розуміння" і "Месію" Іоаникія Галятовського, "Огородок" Антонія Радивиловського і перший том "Четій-Міней" Дмитра Туптала.

29 Галятовський І. Ключ розуміння. К., 1985.

30 Титов Хв. Матеріали для історії книжної справи на Україні в XVІ-XVІІI вв. Всезбірка передмов до українських стародруків. К., 1924. С. 416-418.

31 Титов Ф. К истории Киевской духовной академии в XVII— XVIII вв. Святый Димитрий, митрополит ростовский, бывший ученик академии (1651-1709) // Труды Киевской духовной академии. № 10. С. 173-239.

32 Пісні Купідона. С. 171-186.

Києво-Печерському монастирю заборонялося друкувати великі й малі книги без розгляду й дозволу московського патріарха. Цю політику продовжив російський патріарх Адріян, засудивши "Літургію", яка вийшла в Києві в 1692 р. І хоч після того на певний час дозвіл друкувати дрібні книжки було дано, великі вже мали цензуруватися33. Після ж падіння гетьмана Івана Мазепи почався масовий наступ проти української культури й автономії, хоч насильна відкачка творчої й наукової інтелігенції з України почалася з 1700 р. — до того відхід культурних діячів до Росії був добровільний, згадати б, що туди перенесли свою діяльність вихованці Київської колегії Симеон Полоцький (1629—1680), Єпифаній Славинецький (?—1675), Арсеній Сатановський (останні два створили словник) та інші. Відкачка ж інтелігенції в Росію позначилася фатально на розвитку української культури XVIII ст., вона розвивається переважно в рукописних формах, і хоч має свої вершинні досягнення, але поступово провінціялізується.

Історична й літописна література — це майже рукописна продукція. З книжних видань знаємо лише "Синопсис", вперше його видано в Києві в 1674 р., згодом книга вийшла близько 30 разів. Описується тут, в основному, історія України, але захоплюється й російська історія — з російських позицій. Автори твору користувалися південними, українськими варіантами Найдавнішого літопису, найбільше уваги приділено історії Київського князівства й Києва. Доведено виклад до часів, авторам сучасних. У 1673 р. у Варшаві видав "Літопис, або хроніку різних справ та подій" Іоаким Єрлич польською мовою і з польських позицій, хоч сам був українцем, шляхтичем, увів, до речі, в літопис пісню про Миколая Потоцького та Богдана Хмельницького, складену в 1648 р., написану чистою народною мовою. Решта історичних творів була рукописна. У 1672 р. завершив свою "Хроніку з літописців стародавніх" Теодосій Софонович, автор користувався українськими літописами й польськими хроніками. Сам Софонович був професором Київської колегії, з 1665 р. — ігуменом Київського Михайлівського монастиря. Описував історію всіх українських земель34. Теодосій видав також згаданий уже "Виклад про святу церкву і церковні речі" (1667), написав агіографічну повість про святу Варвару і склав "Житіє великого князя Володимира".

Ієромонах Києво-Печерського монастиря Пантелеймон Кохановський написав два літописні збірники, котрі стосуються церковно-політичної історії всього східного слов'янства ("Поширений синопсис руський" — 1681, 1682). Загалом це самостійна історична компіляція — праця писалася, ніби з доповнення "Синопсису" 1674 р. Автор використовував джерельний матеріал, який до нас не дійшов35.

Очевидно, в середині XVII ст. постав "Український вірогідний літопис", що обіймав події 1512—1648 рр., його використано в Густинському літописі, в літописах Самовидця, Самійла Величка та Степана Лукомського, але він до нас також не дійшов, як і "Діаріуш" Самійла Зорки, що його широко використав Самійло Величко і, можливо, Г. Граб'янка. Складалися в той час численні невеличкі літописи: хронічки, хронографи, діарії, мемуарні записки — частина з них також загубилася в часі. З них найцікавіші: написаний у Хмільнику Хмільницький літопис, що обіймав 1636—1650 рр.; у середині століття постав Львівський літопис (події 1498 — 1649 рр., докладно вівся з 1626 р.); в Чернігові вівся Чернігівський літопис, що охоплював 1587—1750 рр. Перша його частина (до 1691 р.) написана на Правобережній Україні. Велися літописи по монастирях, зокрема Підгорецькому ("Синопсис", списаний 1699 р.) чи Межигірському — Межигірський літопис, що обіймає час від 1643 до 1700 р., він приписується Іллі Кощаковському (?—1720), тощо.

33 Возняк М. Історія української літератури. Т. III, ч. 2. С. 8-9.

34 Марченко М. Українська історіографія. К., 1959.

35 Возняк М. Історія української літератури. Т. II, ч. 2. С. 309-310.

Цей самий Кощаковський уклав історичний збірник, у якому зведено ряд невеликих літописів, зокрема Київський, Межигірський, записки Богдана Балики, зроблено й компіляцію з українських та польських хронік36. Має чимале значення хроніка Леонтія Боболинського — київського вихованця, ченця Видубецького, потім Чернігівського Троїцько-Іллінського монастиря, написана чи переписана 1699 р. Основою твору служив "Хронограф" української редакції XVI—XVII ст., охоплює хроніка й події світової історії (біблійної, візантійської, турецької, польської, литовської)37. З початку XVHI ст. знаємо два найвидатніші твори, які вважаються класичними в українській козацькій традиції літописання. Це так званий літопис Самовидця — одна з найвизначніших пам'яток української літератури того часу; вважається, що її написав Роман Ракушка-Романовський. Твір обіймав час від Хмельниччини (1648) по 1702 р., написано його мовою близькою до народної38. Але найбільшої популярності (судимо за кількістю списків, що дійшли до нас) здобув літопис, писаний Григорієм Граб'янкою (?—1738), гадяцьким полковником (з 1730 р.), — "Дії превеликого і від поляків початого найкривавішого небувалого брану Богдана Хмельницького, гетьмана запорозького, з поляками...", твір створено в 1710 р., написано його в Гадячі церковнослов'янською мовою, обіймає він події з найдавніших часів до початку XVIII ст. (до 1709 р.), власне, до вибору гетьманом Івана Скоропадського, після чого починається занепад автономного українського життя; головну частину викладу присвячено війнам Богдана Хмельницького. Загалом цей твір — компіляція з різних книг та рукописів, від часу Івана Бруховецького він певною мірою залежний від літопису Самовидця39.

36 Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной России. К., 1888.

37 Грабянка Г. Дѣствія презѣльной брани и от начала поляков крвавшей небывалой брани Богдана Хмельницкого, гетмана запорожского с поляки... К., 1854. С. 273-327.

38 Летопись Самовидца по новооткрытым спискам. К., 1878.

39 Грабянка Г. Дѣствія презѣльной брани... С. 1-271.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.