Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2005

Державотворчі й національно-стабілізуючі еліти в українському суспільстві XVI-XVIII століть
Розвинене бароко. Загальні статті

Всі публікації щодо:
Історія літератури

У даній темі я спираюся на тезу українського історика Вячеслава Липинського (1882—1931) про природу державоносної та державотворчої еліти, яку він розглядав триіпостасно: еліта войовників, еліта економічна та еліта духовно-культурна1 — всі ці три іпостасі з'єднано в комплексі, зруйнування якого призводить до аномалій у натуральному державотворчому процесі. Цементуючим ферментом для цих еліт, як і для цільності національного соціуму, є національна свідомість, поява і ствердження якої утворює передумову для формування самої державотворчої еліти.

Розвиток самосвідомості українського народу чи окремих його представників має свою специфіку, певною мірою типову для тих народів, котрі в минулому мали свою державність, а потім її втратили. Є народи, які держави своєї не мали, і їхній шлях самостановлення та усвідомлення був інакшим: від бездержавності до здобуття її. Український же народ процес натурального формування своєї держави пройшов ще за Середньовіччя, і цей процес тривав не одне століття, завершившись становленням давньоукраїнської держави — Київської Русі, яка, з одного боку, мала своє ядро у злуці південно-руських племен, а з другого, вийшла поза його межі, захопивши у своє володіння племена слов'янські, менш тісно зв'язані із центром, або й неслов'янські. Через це феодальне роздроблення Київської держави — процес закономірний, адже від ядра відпадали передусім племена, котрі мали відцентрові тенденції, в результаті чого виникла Галицько-Волинська держава, в яку входив і Київ. Після ж падіння цих держав ідея реставрації стала однією з рушійних у нашому народі, але певною мірою, бо з часом понизилася до автономізму, удільності, якою володіли українські князівства в Литовській державі, де домінували руські племена (українські та білоруські), офіційна мова тут була книжна руська, літописи писалися такою ж мовою, віра (православна) нагінок та попертя спершу не знала (так, із 12 князів князя Ольгерда 10 були православними). Отже, духовна людина того часу жила досить вільно, вона мала свої храми, свою систему освіти, політичну автономію (князівства), а життя в конфедеративній державі давало можливість тримати оборону проти татарських набігів, які постійно загрожували українським землям.

1 Докладніший розгляд цього помічення В. Липинського я подаю в статті «В’ячеслав Липинський — історик, політик та мислитель» (Сучасність. 1992. № 6. С. 86-97).

Усі ці умови, однак, призводили не до цивілізаційного розвитку, а до консервації національної свідомості, що відбивалося й на формуванні еліт, зокрема культури (до речі, це закономірність: розвиток національної свідомості зумовлює і розвиток культури), яка в XIV—XV ст. не розвивалася, а лише консервувалася. Консервація ж національної свідомості визначалася такими компонентами: утримання віри, збереження та культивування форм високої в минулому культури, переписування та зберігання давніх пам'яток, утримання звичаєвої культури: стародавніх обрядів, пісень, танців, звичаєвого права — все це давало змогу втримувати етнічну єдність недержавного народу. Тому ідея національної держави переставала домінувати, тобто при консервуванні національної свідомості, а отже, й культури, людина тільки втримувалася в межах свого етносу і на національно-визвольну боротьбу не піднімалася; її етнічна самодостатність була певною мірою внутрішньо задоволена, а небезпека, і значна, йшла з боку зовнішнього ворога, передусім татар та московитів, з якими (разом із іншими племенами, що входили в Литовську державу) Литва й вела ненастанну боротьбу. То була самооборона, при тому вельми тяжка, що й сприяло консервуванню елементів культури, а це, у свою чергу, притлумлювало потяг до власного державотворення; таке саме становище склалося на українських землях, що входили до Польщі.

Рівновага порушилася після Кревської унії 1385 р., коли князь литовський Ягайло став польським королем. Його наступник Вітовт (1392— 1430) почав боротьбу з удільними українськими князями, що складали на той час українську еліту войовників, і замінив їх своїми намісниками. Маючи намір створити сильну державу з централізацією литовської влади, він поклав край удільній системі, хоч і залишив автономію земель. Друга унія з Польщею 1413 р. в Городні рівновагу в Литовсько-Руській державі ще більше порушила, відтоді почалася римсько-католицька експансія, права православних обмежилися. Поширення польських впливів викликало незадоволення в Україні, яка підтримала брата Ягайла Свидригайла, тобто національна еліта-войовник знову почала виявляти свою активність як національно-оборонча структура. У XV ст. в Литовсько-Руській державі помічаємо дві тенденції: з одного боку, посилення польського впливу, з іншого — змагання українських князів за збереження своїх автономних прав. У 1444 р. князь литовський Казимир знову об'єднав Литву з Польщею, водночас заспокоївши українських князів, тобто тодішню еліту-войовників, привілеєм 1447 р., але, ставши польським королем, почав урізувати українську автономію. Зрештою, було завдано рішучого удару по українській еліті войовників, носієві автономізму: 1452 р. скасовано Волинське князівство, в 1470 р. — Київське, які стали провінціями Литовського князівства. Це викликало змову проти короля Казимира, яку було викрито в 1481 р. Михайла Олельковича та інших провідників української еліти войовників страчено.

Цей час став переломовим в українській історії. По-перше, було зліквідовано князівську автономію, через що реально посилювалися національні утиски; по-друге, в 1475 р. кримські татари стали васалами Туреччини, ввійшли в союз із Москвою. На прохання Івана III хан Менглі-Гірей напав 1482 р. на Київ і сплюндрував його. Відтоді татари почали щорічні напади на Україну — і це в той час, коли Литовське князівство вже було неспроможне оборонитися від своїх ворогів, бо знесилило українську еліту войовників. Тож постає питання самооборони краю, що, зрештою, й породило становлення нової еліти войовників — козацтва, яке сполучило свої зусилля з зусиллями українських князів та шляхти.

Це й стало передумовою до ренесансу національної свідомості в XVI ст., який, звісна річ, супроводжувався ренесансом культурним.

Ренесанс національної свідомості неодмінно пов'язаний із засвоєнням новітніх форм естетичного і суспільного мислення, в нашому випадку загальноєвропейських гуманістичних, і утворенням, відповідно, нової фази в розвитку культури. У нас це знаменувалося появою латиномовної літератури рутенців (поезія різних авторів і суспільно-політичні трактати С. Оріховського та Й. Верещинського), носіями цього ренесансу стала так звана "католицька русь" (кінець XV—XVI ст.). З другої половини XVI ст. фіксуємо, назвемо його так, православний ренесанс, творений передусім в осередках Острозькому та Львівському. Становлення цих двох відроджувальницьких течій (перша: література рутенців, творена на загальноєвропейських засадах; друга: відновлення естетичних форм Київської держави в поєднанні з новітніми у православних) визначало формування духовно-культурної еліти нового зразка, а отже, й піднесення національної свідомості.

Похідним наслідком зростання національної свідомості стала активізація історичної пам'яті. Західноруські літописи з'являються в XV ст., саме тоді, коли в Литовській державі порушується національна рівновага; акт самооборони привів до нового формування національних збройних сил (еліти войовників), відтак із наростанням зовнішньої небезпеки активізується й самооборона. В цей час переписують старі літописи і складають нові ("Густинський літопис"), масив історичних пригадувань проходить через тодішню поезію ("Epicedion", "Роксоланія" С. Кленовича тощо), народ пробуджується, згадує свою державну силу і часи великих дійових чинів.

Третім компонентом зростання національної свідомості є становлення та розвиток національної освіти. По-перше, українська молодь масово їде в західноєвропейські університети, здобуває тут знання й культурні навички, а тоді приносить їх в Україну, по-друге, вона засвоює чеську (в Празі) і польську (в Кракові) культури і знову-таки переносить їх в Україну, по-третє, з'являються нові освітні форми (до цього школи були при церквах, монастирях, судах).

Ознакою розвитку освіти цієї доби стає поява культурних осередків (при меценатах, братствах, а коли йдеться про протестантів, при общинах). Школи заводяться римо-католицькі, протестантські та православні. З'являються училища вищого зразка типу колегіумів (у Луцьку, наприклад, що про нього згадує І. Вишенський), в Острозі, Львівському братстві тощо. Відповідно виникають і еліти, які ідеї національної свідомості культивують і втілюють у життя. Стара національно-консолідуюча еліта — українська аристократія та шляхта, яка задовольнялася в Литовській державі удільністю, знову підносить цю ідею і фактично очолює нововиникле козацтво (Лянцкоронські, Вишневецькі, Ружинські, Претвич, Дашкевич та ін.), тобто відбувається цікавий процес з'єднання вершків суспільства з низами. Недаремно Матвій Стрийковський саме в цей час у своїй «Хроніці" так багато уваги приділяє ідеї єдності. У поезії "Про руйнування руських князівств через литву та жмудь" він проголошує, що це сталося через незгоду українських князів: Данило Романович відокремив Галич од Києва, а князь київський змагався з чернігівським. Через незгоду київська монархія і занепала, а київський стіл перейшов у Литву2, отже згода між верхами й низами — процес вельми необхідний для кристалізації національного тіла, власне державотворення. Згодом Польща, треба признати, зрозуміла цю велику собі небезпеку і немало сили поклала на розбиття такого альянсу, переманивши нашу аристократію й частину шляхти в римо-католицизм і в той спосіб відірвавши її від свого народу. Народ обезголовився, відтак натуральний процес державотворення почав виходити знизу — від козацько-посполитих мас, захопивши тільки незначну частину української шляхти, а з магнатів тільки одного — Юрія Немирича, тобто нація змушена була тратити значну силу на витворення нової еліти войовників.

2 Марсове поле. Героїчна поезія на Україні в X— І пол. XIX ст. Кн. 1. К., 1988. С. 96-97.

З цього погляду звертає на себе увагу поетична полономовна пам'ятка, датована 1584 р. — "Epicedion" — жалібний вірш на смерть Михайла Вишневецького, каштеляна київського, старости черкаського, канівського, лютинського, який немало воював з татарами і який, хоч і зветься він оборонцем Річі Посполитої, відданий все ж Україні ("Добрих гетьманів також Україна мала, гетьманів з чужих країн не потребувала"), більше того, при магнатських дворах створювалися школи рицарства, де рицарі "повсякчас ремеслу навчались", отже, створювалася еліта войовників України, яка за потреби миттю піднімалася, бо "не допустить добрий син землю плюндрувати", буде заступати матір власними грудьми, і ота мати розумілася як Україна (Русь), Подільська земля тут зветься "князівська Русь", а синові померлого поет подає науку, щоб він наслідував "батьківську справу, Україні послужив (зауважимо, не Річі Посполитій, а таки Україні. — В. Ш.), як державець правий"3.

Так поступово пробуджувалася українська державна свідомість. Цікаво, що магнати не соромилися тісного зв'язку з козаками, та й самі себе козаками звали. Йосип Верещинський у своєму поетичному творі «Побудка", виданому у Вільні 1594 р., говорить про козацтво як про значну мілітарну силу, а князя Вишневецького (Байду) зве "козак бойовий", що не раз бив татар. Згадує Претвича, старосту барського. Зрештою, спілка між козацтвом та вищим українським шляхетством не протривала довго, і цьому сприяло не тільки те, що поляки із ксьондзами таки зуміли зденаціоналізувати шляхетство, причиною були й внутрішні суперечності між козаками та аристократією, зокрема те, що аристократія як еліта економічна мала входження в польський економічний простір, що суперечило намаганню козаків і собі стати елітою економічною.

Так у загальних рисах виглядає історія постання у XVI ст. нової еліти войовників, яка, повертаючи історичну пам'ять, в основу своїх домагань клала формування самостійної збройної сили, здатної оборонити свій край. Водночас творилася й самостійна еліта економічна. Навіть коли розглянути в цьому розрізі лишень одну поетичну пам'ятку — «Роксоланію" С. Кленовича (1584), тобто тодішній універсальний опис української землі, то можна побачити, що Україна в XVI ст. жила самодостатнім життям, значною мірою у формах натурального господарства, але вже з виходом із них, бо тут провадиться видобуток корисних копалин: кухонної солі (Дрогобич), яка розвозиться "по руській землі", крейди (Холм) — "тут добувають її всюди, куди лиш не глянь" тощо, розвиваються торгівля, ремесла, рибальство, мисливство, медівництво, садівництво, виноробство, городництво, землеробство, тваринництво, бо тут чудові "випаси руські, краще як тут на Русі, мабуть, немає ніде", а волів Україна відправляла "ген аж в далекі краї". Вірменські купці привозять сюди товари з Індії, "турки й сабеї свої присилають багатства", навіть китайці зі Сходу "везуть розмаїті тканини, возить сюди товари Британія й "царства північні", "вина угорські та грецькі"4. Тобто Україна до входження в Польщу та й після того певний час мала економічну самостійність, а значить, витворювала й свою економічну еліту, отже, була зацікавлена в її захисті. Згодом, під кінець століття, Польща зробила чимало зусиль для впровадження України в польський економічний простір, так само вчинила й Росія з початку XVIII ст., уже за Петра І.

Портрет П. Лянцкоронського, одного з перших українських гетьманів

3 Там-таки. С. 127.

4 Українська поезія XVI ст. К., 1987. С. 114-167.

Духовно зв'язувала ці еліти еліта культурна. В основному вона була національно-стабілізуюча, але виконувала й державотворчі функції, активно розвиваючи національну свідомість, осмислюючи державотворчий досвід і конструюючи утопічні системи державотворення (деякі з них, як-от проекти Козацької держави Й. Верещинського, в XVII ст. було частково впроваджено в життя). Та культурна еліта в Україні XVI ст. не була сконсолідована в цільне явище, а розкладалася з огляду на конфесійні чинники. Отже, цю еліту творили: «католицька русь", міщанство (братства), православні (аристократія в союзі з козацтвом). З'являється в цей час, як згадувалося, й утопічне державотворче мислення (С. Оріховський, І. Вишенський, Й. Верещинський). Усе це з'єднувалося зі старою тенденцією до консервування національної свідомості: історичні пригадування, усвідомлення своєї закладеної у віках етнічної спільності, історичного зв'язку нового мислення із традиційним тощо — все це відбувалося на значно вищому й активнішому рівні, як у старі часи консервації.

Створення еліт у XVI ст. диктувалося потребами самооборонними. Втрата державної незалежності Великого князівства Литовського, а цей процес був довготривалий та поступовий і завершився він Люблінською унією 1569 р., поставила перед українцями проблему не тільки зовнішньої, а й внутрішньої самооборони, тим більше що Польща, яка взяла українські землі під свій протекторат, по певному часі вже не бажала рахуватися з правами та вольностями народу, який під її владу потрапив. Вона повела спершу менш активну, а тоді й агресивну, особливо за Сигізмунда III, політику заковтування, що відзначалася екс-пансійними заходами — це й призвело до національного гніту, тобто Польща дивилась на Україну не як на самодостатнє етнічне й політичне тіло, яким воно було історично і як його окреслив у "Роксоланії" С. Кленович, а як на певну територію, яку потрібно колонізувати і розчинити в польському етносі, культурі й державній структурі. Але Польща зуміла розчинити і зденаціоналізувати, і то певною мірою, лише горішні шари українського суспільства, народ же зумів постати за власну самобутність і витворити нового носія державності — козацтво, яке, з'єднавшись із частиною шляхти, стало державоносною елітою войовників. Отже, й перший період Козацької держави — це час формування козацтва в державотворчу еліту, практично ж від початків козацтва як автономної оружної сили до повстання С. Наливайка та Г. Лободи, яке відкрило епоху козацьких національно-визвольних повстань і, власне, започаткувало Визвольну війну українського народу. Повстання ж К. Косинського, як я доказую в розвідці про "Острозьку війну" Симона Пекаліда5, в систему національно-визвольних вводити не можна, бо воно відбивало розлам між українською аристократією та козацтвом і було деструктивним для Української держави.

5 Див. також: Розбудова держави. 1993. № 11. С. 3649.

Наступний період зростання національної свідомості кладемо на кінець XVI— першу половину XVII ст. до становлення Козацької держави. Йдеться про з'яву, розвиток та утвердження (щасливе чи нещасливе) ідей національного державотворення, що відзначилося зміцненням еліти войовників — козацтва. Що ж відбувалося? Козацтво набирає дедалі більшої сили. Польські королі ще перед С. Баторієм та й сам С. Баторій намагаються цю стихійно витворену силу вписати в державний устрій Річі Посполитої, тобто надають козацтву певного статусу, тим самим ніби сприяють створенню в державі автономного тіла, яке ще існує в ембріональному стані й загрози королівству не становить. Але в кінці XVI ст. відбуваються поляризаційні процеси: розпад зв'язку між старою елітою войовників та елітою новою, відтак стара еліта войовників деградує, зденаціоналізовується і відпадає від свого природного тіла, стаючи на бік національних гнобителів свого народу. Нова (козацька) еліта войовників починає активний чин на відновлення автономного статусу України, очолюючи національно-визвольну боротьбу. Відбувається переформування національних сил. Еліта культурна "католицької русі" в цей період ще активно творить літературу (латиномовну й полономовну), яка має головно характер польсько-української, ще є носієм українського патріотизму, але поступово з позиції українських сходить, бо відбиває погляди зденаціоналізованого шляхетства і розчиняється в польському морі або, меншою частиною, переходить на козацький бік. Еліта культурна православна розколюється на уніятів та дезуніятів, які взаємозаперечно один супроти одного налаштовуються. Еліта войовників — козаки розмежовуються на реєстрових (офіційно визнаних) і нереєстрових (не визнаних) і свій чин творять у двох тенденціях чи доктринах: у формі національно-визвольного повстання (починаючи із С. Наливайка) і у формі мирного виросту української автономії в межах Річі Посполитої — проекти Й. Верещинського, політика С. Кішки, П. Сагайдачного, М. Дорошенка. В часи двох останніх гетьманів козацька автономія дістає своє утвердження, але ще номінальне. При цьому еліта войовників з'єднується з елітою духовною православною (дезуніятами). Цей процес супроводжується певними культурними явищами, передусім освітніми та літературними. Культурний центр із Острога та Львова переноситься до Києва, де засновуються друкарня, братства, школа, тут поселяється православний митрополит (Іов Борецький), тобто створюється культурний центр нової автономії. Православні витворюють полемічну літературу (таку ж літературу творять їхні супротивники) та поезію. Водночас поширюється система шкіл польсько-латинських (римо-католицьких), латино-польсько-словенських (протестантських) і славено-грецьких (православних). Осередками утримання, зростання і зміцнення національної свідомості стають братства, що плекають еліту міщанства: тут засновуються школи, бібліотеки, виховується національна солідарність, ведеться культурна й просвітня робота в масах, ставиться завдання захисту національно-конфесійних інтересів.

Водночас альянс козацтва із православ'ям мав і негативні наслідки, бо першим інтересом православної еліти був конфесійний, а вже потім національний. Іван Вишенський та його послідовники цілком заперечують постулат народу (нації), а визнають лишень постулат віри. Саме на цій основі й виникає москвофільство православного українського духовенства першої половини XVII ст., яке, зрештою, мало свої корені ще в XV ст., коли за Жигмонта (1435—1440) ряд українських князів зі своїми земляками перейшли під владу московського князя, і в XVI ст., згадати б спроби порозумітися з Москвою Д. Байди-Вишневецького. Зрештою, Петро Могила почав ці тенденції поборювати, його позиція була спільна з тими козаками, що прагнули збудувати автономію в межах Річі Посполитої. Саме тому в Києво-Могилянському атенеї пропагувалися і запроваджувалися ідеї з'єднання латино-польської освіченості із греко-славенською, на цій основі й було створено систему вищої освіти в Україні. Ідеї національного усвідомлення в цей час культивуються в тодішній поезії (різномовної, до речі), в літописах, які тоді мали регіональний характер (Київський, Львівський, Острозький, монастирські літописи тощо). Ідеї конфесійні пропагуються в полемічній літературі. Література, загалом, набуває рис бароко і твориться фактично двоіпостасно, як польсько-українська і козацько-православна. За П. Могили відбудовуються давні храми, тоді. ж починає формуватися стиль українського бароко в архітектурі. Розвивається українська музика у формі церковної та світської (танечна, зокрема козачки, гайдуки тощо). Розвиток книгодрукування сприяв появі книжної графіки, зокрема києво-львівської її школи. Розвивається портретний живопис (церковний, зокрема іконостасний, надгробний, фундаторський і т. д.). З'являється на нашій землі театр, граються п'єски рибалтівського стилю, інтермедії, драми, декламації та діалоги; немалого розвитку набирає прикладне мистецтво: сніцарство (різьблення іконостасів), золотарство, конвісарство тощо. Загалом до середини XVII ст., тобто до часу утвердження Козацької держави, можемо говорити про цілком сформоване мистецтво українського бароко, яке постало при з'єднанні ренесансних форм і києво-візантійського середньовічного мистецтва. Творила це мистецтво еліта духовно-культурна вже досить значна. Відтак український народ усвідомлювався не лише як етнічна спільність, а як політичний і культурний спадкоємець Київської Русі, що прямо проголошувалося (І. Домбровський, К. Сакович та інші)6. У політичному відношенні цей пласт національної свідомості творився при спробах реальної збройної боротьби та й мирного змагання за українську автономію, отже, при взаємодії еліт.

Територіальний принцип становлення козацької автономії в межах Річі Посполитої призвів до ще одного цікавого явища. Еліта економічна розділяється на дві різко антагоністичні структури: з одного боку — це магнатсько-шляхетські господарства, які існували вже в економічному просторі Річі Посполитої — ця еліта не бажала витворення нової, власне української, зв'язаної чи з'єднаної з новою елітою войовників — козацтвом, а з другого — це злиття еліти войовників — козаків та частини близької до них шляхти із власне українською економічною елітою, бо козацтво утримувало себе із власних господарств. Наступ магнатсько-шляхетської економічної еліти через це спрямувався проти національних українських прав та вольностей і здобув форму не тільки національного гніту, а й соціальної боротьби, що, зрештою, і стало головним побудником національно-визвольних повстань із боку нової еліти войовників та перетворилося на перепинний камінь у погодженні між Україною та Річчю Посполитою. Звідси — неможливість порозуміння між двома економічними елітами, тобто основою розколу був антагонізм двох взаємозаперечних українських еліт — магнатсько-шляхетської, яка вже перетворилась у польську, і козацько-шляхетської, що підтримувала чи й складала її нововитворену еліту войовників.

6 Див.: Українська поезія XVII ст. Перша половина. К., 1988. С. 94-119, 160-183.

Богдан Хмельницький

На цьому рівні національної свідомості застає український народ Визвольна війна Богдана Хмельницького, яка стала прямою реакцією на активізацію тиску магнатсько-шляхетської економічної еліти, що набрав форм польського гніту, відповідно почався процес урізання козацької автономії (над козацьким військом було поставлено поляків- старшину й комісара замість гетьмана). Визвольна війна Б. Хмельницького таким чином не тільки продовжила боротьбу за автономію в межах панівної держави, тобто Польщі, а й привела до реального здобуття такої автономії, що стало одним із рушійних чинників зростання національної самосвідомості. Юридично здобуття автономії знаменувалося Зборівським мирним договором, який, з одного боку, подавав реальне визнання Польщею Козацької автономної держави на частині українських земель, а з іншого — не задовольняв жодного боку: поляки, власне магнатсько-шляхетська економічна еліта, утворення Козацької держави, хай і автономної, не бажали, а козаки на чолі з Б. Хмельницьким не тільки пізнали смак свободи й виходили вже на новий етап утвердження своєї еліти, а й посіли маєтки й землі магнатсько-шляхетської економічної еліти, тобто ставали й самі повноправною економічною елітою. Але задовга автономічна боротьба не дала змоги виробитись і визріти ідеям незалежності. Отже, мав рацію В'ячеслав Липинський, коли писав: "Вся величезна енергія нації в перших часах повстання була змарнована тодішніми політиками і пішла на торги за обмежену автономію"7, відтак відбулося, за висловом того ж історика, "фатальне розпорошення сил"8. Сам Зборівський договір значною мірою задовольняв Б. Хмельницького, тож його боротьба розтрачувалася спершу на повернення тих умов, і тільки в 50-х роках гетьман почав приходити до ідеї Великого князівства руського, тобто прагнення вже не автономії, а конфедеративного зв'язку України з Польщею.

У цьому розрізі військовий союз із Москвою був цілком регресивним, бо повертав Україну в межі автономії. І тільки в 1656—1657 рр., тобто під кінець життя, Б. Хмельницький переходить у нову стадію державотворення, уклавши союз із Швецією та Семигородом, а 12 жовтня 1656 р. відбулася старшинська рада в Чигирині, на якій фактично проголошено незалежність України. "Всі полковники, — доносив російський посланник Бутурлін, — осавули й сотники складали собі взаємно поміж себе присягу, що коли хто-небудь на них наступатиме, то вони проти того ворога всі як один муж разом стояти будуть"9. То була вища точка державного усвідомлення нової еліти войовників — козаків; смерть Б. Хмельницького перешкодила цій ідеї здійснитися. Іван Виговський та Петро Дорошенко згоджувалися на конфедерацію (Гадяцький трактат 1658 р., Острозькі переговори з поляками в 1669—1670 рр.), але й на цій позиції втриматися козаки не змогли, через що знову повернулися до автономізму.

Причиною цього стала, на мою думку, не так недостатність державотворчого мислення (хоч і це було), як змога утвердитися еліті войовників, козакам як еліті економічній. Договір із Москвою в березні 1654 р. не вирішував насушних питань українського державотворення, але розв'язував головну суперечність між Козацькою державою та Річчю Посполитою: козаки, входячи в союз із Москвою, утвердили себе остаточно як еліта економічна. Вийшовши з Польської держави, козацька еліта розв'язувала проблему непереборного антагонізму з магнатсько-шляхетською економічною елітою, відтак посідала свої і її землі та господарства з певною гарантією, хоч тим самим прирікала себе як еліту войовників. Отже, в цій ситуації безнадійно програвала еліта войовників і значно вигравала еліта економічна, але ці поняття здебільшого одне на одне накладалися. Зрештою, виграш був тимчасовий, як показав подальший розвиток подій, бо згодом до політики заковтування вдалася й Московська держава, ввівши Україну в російський економічний простір, що й стало передумовою загибелі Козацької держави.

7 Липинський В. Україна на переломі. Відень, 1920. С. 21.

8 Там-таки. С. 23.

9 Акты Южной и Западной России (далі - АЮЗР). Т. 111. С. 551-552.

Шляхетська частина нової еліти войовників цю небезпеку розуміла — цим і пояснюються згадані акти І. Виговського та П. Дорошенка, а неуспіх їхній визначався знову-таки неможливістю перебороти проблему антагонізму між елітами економічними — магнатсько-шляхетською і козацько-шляхетською. Звернення ж П. Дорошенка до турецької протекції було новою спробою розрубати цей вузол, але так само нещасливою. Пізніші спроби Івана Мазепи та Пилипа Орлика повернути Україні статус Великого князівства також не увінчалися успіхом, отож у статусі автономного політичного тіла (в складі чи Польщі, чи Росії) Козацька держава й завершила своє існування; згодом автономного статусу її було позбавлено спершу Польщею, а тоді й Росією. Отже, козацька еліта войовників у процесі утвердження ідеї національного державотворення дійшла в найвищих своїх стадіях до боротьби за незалежну державу, але незалежності, що гарантувала б майбутнє цієї ж еліти, як і всього народу, здобути не змогла, тобто не завершила визвольного акту. Для цього в еліти войовників, козаків, з одного боку, не вистачало енергії й сили, а з іншого — консолідації й загальнонародного рівня національної свідомості. Народ до масового засвоєння ідеї незалежності ще не був готовий; він залишався, можна сказати, на рівні автономізму, тобто ідея незалежності витала в елітарних колах і не перейшла в широкі шари суспільності, не кажучи вже про поспільство. Цьому сприяла певною мірою й позиція духовної еліти — православної церкви, хоч серед православних владик і були прихильники незалежності (Д. Балабан, Й. Нелюбович-Тукальський та ін.), але в масі своїй православне духовенство мало наладнованість проросійську з конфесійних міркувань, через що й дозволило приєднати українську церкву до російської в 1686 р. Уніятська церква в той час мала ще пропольський характер і національною церквою ще не встигла стати: "католицька русь" уже розкладалася на тих, що постали за Польщу, і тих, що пішли в козацькі лави, реформаторський рух знищено, отже, ідея незалежності не здобула духовного підкріплення.

Про те, що ідея незалежної держави не вийшла з елітарних сфер, свідчать історичні факти. Ті козацькі ватажки, що опиралися на маси, як М. Пушкар, Я. Барабаш, І. Сірко, мали досить низьку національну свідомість, принаймні М. Пушкар погоджувався віддати Україну Росії при максимальному обмеженні української автономії, власне беззастережному підданстві. Певна частина православного духовенства дійшла до повного національного нігілізму (автори "Синопсису", літопис П. Кохановського), іншу частину складали прихильники автономії при Росії (Л. Баранович, В. Ясинський, Й. Кроковський та ін.), причому їм не бракувало патріотизму; ті ж, хто підтримував "неутралістів" (термін С. Величка), в суспільстві були паріями (доля митрополита Й. Нелюбовича-Тукальського). Досить невисокий рівень державного мислення був і на Запорозькій Січі, про що свідчить деструктивна, навіть сепаратистська діяльність запорожців стосовно Козацької держави в другій половині XVII ст.

Саме такий вимір національної свідомості, здебільшого автономістський, був притаманний освіченій людині українського бароко. Цю думку підтверджує ціла низка поетичних пам'яток10, літописів і творів — зразків утопічного державотворчого мислення.

Коли ж розглянути рівень державотворчого мислення по станах, то можемо побачити таку картину.

10 Ці пам’ятки див.: Марсове поле. Кн. 2. К., 1989.

Найвищий ступінь державотворчого мислення мала попри все шляхта, яка не відірвалася від свого народу, а долучилася до козацтва. Ідеї незалежності України визрівали, як правило, в головах шляхтичів: Б. Хмельницького, І. Виговського, Ю. Немирича, П. Дорошенка, І. Мазепи, П. Орлика та інших, рідше в головах низової козацької еліти (Петрик), через що в офіційних козацьких літописах, що репрезентували загальну козацьку позицію автономізму, ці люди, як взагалі українська шляхта, засуджувалися. Виняток становить Богдан Хмельницький, про незалежницькі думки якого його ближчі наступники мало знали, — це засвідчує навіть найрадикальніший козацький твір «Історія Русів". Суспільний же ідеал шляхтичів-козаків — конфедеративне Велике князівство руське з подальшим перетворенням його в незалежну державу. Отже, в межах еліти войовників, козаків, сформувалася виразно окреслена група, своєрідна піделіта.

Другий рівень — орієнтаційний, автономічний: Україна мислилася як окреме політичне тіло, зі своїм військом, правами та вольностями, тобто власним економічним простором (свій суд, освітня система, омежена територія, де діяли ті права, власне військо, самоврядування міст тощо), але обов'язково в підлеглості чужого володаря. Репрезентантами цієї ідеї була старшина ненобілітована; до речі, саме в цьому середовищі плекалася ідея козацького стану як рівнозначного шляхетському (тобто всі козаки — шляхта), відповідно володарями згаданих прав та вольностей мали бути козаки (ідея з'єднання еліти войовників і еліти економічної).

Третій рівень — духовенство: найменша, найелітніша його частина підтримувала ідею незалежної чи конфедеративної Козацької держави, більша — ідею автономізму, тобто була солідарна з представниками другого рівня, а третя була настановлена опозиційно до козацтва і ставала "п'ятою колоною" Росії в Україні (єпископ Методій, С. Адамович та інші агенти російського уряду з духовенства, автори "Синопсису"). Четвертий рівень — міщани й селяни, які жили у сферах власних станових інтересів. Загалом на цей час міщанство ще залишається елітою національно-стабілізуючою, тобто зберігає свої звичаї, обряди, права та вольності, має свій суд тощо, але часто домагається своїх прав у противазі до прав та вольностей козацьких. Із занепадом діяльності братств як інституцій міщанських, що витворювали духовно-культурні цінності, зникає значною мірою культуроносна діяльність міщан. Не стає вона й державотворчою, бо ця економічна еліта входить у конфлікт із козацькою економічною елітою, а отже до Козацької держави переважно наставляється опозиційно. Декласовані елементи (будники, винокури, дейнеки і т. д, частково запорожці), які в першій половині XVII ст. стояли на позиціях радикальних (нереєстрове козацтво) і підіймалися впершуруч проти Польщі, в цей час стали деструктивною силою стосовно Козацької держави, бо мали на меті власну користь — здобичництво. Певною мірою вони використовувалися російським урядом, який натравляв їх супроти старшини та гетьманів; ступінь національної свідомості тут був найнижчий, адже основна енергія цього стану спрямовувалася супроти панівної козацької еліти, а отже супроти Козацької держави. Цим, до речі, пояснюється негативне ставлення до цього прошарку в офіційних козацьких літописах Самовидця, Г. Граб'янки та С. Велична. Так, масовий вступ у козаки простолюду, зокрема міщан, Самовидець пояснює не патріотичним національним пориванням, а тим, що "минулого року збагатилися (козаки. — В. Ш.) шарпаниною добр шляхетських та жидівських, та інших людей, що були начальні, навіть бурмистри та райці свої уряди покидали і бороди голили, до того війська йшли, бо ті собі в зневагу мали, коли хто з бородою неголений у війську був"11. Репрезентант нижчих станів, який опирався на голоту і здекласовані елементи, М. Пушкар, як ми говорили, згоден був по-рабському підхилитися під Москву. Звісно, цей процес не був однозначний, в усіх верствах тогочасного суспільства існувало немало патріотів, не байдужих до долі рідної землі, але не можемо не помітити, що витворювачами ідеї незалежної України були все-таки шляхтичі, які пристали до української революції (ясна річ, що не всі, взяти б П. Тетерю, польського сателіта); ідею автономізму підтримувала старшина, що вийшла з середніх станів (Д. Многогрішний, І. Самойлович, останній був поповичем), а на значне урізання прав та вольностей ішли вихідці з низів (Іван Бруховецький, наприклад, котрий був слугою у Б. Хмельницького). Єдиний лиш Петрик (П. Іваненко), також вихідець із низів, об'єднував ідею національного визволення з соціальним, але він ішов тут шляхом Б. Хмельницького, чин якого хотів повторити. Зрештою, сам Б. Хмельницький таке об'єднання практикував лише в першому періоді свого повстання, згодом соціальні заворушення ліквідовував і відмежовував селянство від козацтва.

11 Летопись Самовидца по новооткрытым спискам. К., 1878. С. 20.

Підписи генеральної старшини 1664 p.

Але попри такі непогодженості в другій половині XVII ст. в українському народі цілком виробилося відчуття своєї етнічної самодостатності й належності себе саме до українського народу — його ще звали козацьким, малоросійським, руським, україно-малоросійським тощо. Це свідчить, що навіть за відсутності єдності між державотворчими елітами та різними станами, нижчими та вищими сферами суспільства було витворено, і він реально існував, фермент національної єдності, тобто нація, хоч і не остаточно, але значною мірою сформувалася, і зв'язок еліт державницьких із масами мав не умоглядний, а реальний, проте вельми суперечливий характер. Український народ того часу відчував себе самодостатнім, окремішним, національно означеним. Цікавим підтвердженням цієї думки є приватні записи рядового священика з Полтавщини, зроблені близько 1669 р. на марґінесах книги І. Гізеля «Мир з Богом чоловіка". Так, на с. 154, до вказівки, що при одруженні жениху має бути не менш як 14 років, а нареченій не менше як 12 літ, додається нотатка: "Тільки то у Литві таких женять і в Москві, а у нас ніт", тобто у свідомості цієї людини чітко розмежовуються Литва (Білорусь), Москва й Україна. На с. 328 ідеться про розсіяність у церкві, наш священик приписує: "А в москалюв то-то і справа, що в церкві о всем розмовляти", а до с. 420, де йдеться про сповідь і жаль щодо гріхів, приписується: "У москалюв і не знають, що то — жаловати за гріхи, тільки все-но: «Каюся, батушку" — йдеться про звичаєві різниці. До позиції ж про сповідь приписується: "А у московських требниках хоч би святий прийшов й сповідатися, наслухається, чего і на ум єму ніколи не приходило. То-то дурнота" — маємо вже явне протиставлення двох різних ментальностей12. Ці приклади нам дуже цікаві, бо взяті з тогочасного побуту і свідчать, що відчуття етнічної і звичаєвої різниці між українцями, білорусами та росіянами було цілком витворене і самозрозуміле. Це саме бачимо й у віршах Климентія, писаних також у другій половині XVII ст.

12 Шахматов О., Кримський Л. Нариси з історії української мови та хрестоматія. К., 1924. С. 181 — 182.

Загалом кажучи, еліта духовно-культурна в цей час виступає вельми активним чинником — це головно поети, літописці, духовні особи, мислителі, які своєчасно відгукуються на події своєї доби і творять свій чин в українському державотворенні. І хоч книжна поезія після часів Б. Хмельницького тратить цільність політичного мислення порівняно з першою половиною XVII ст.13, бо воно стає орієнтаційним, але відчуття того, що Україна є самодостатньою соціо-етнічною категорією, чітко простежується в усіх тогочасних поетів, незалежно від їхніх політичних орієнтацій. Українська людина бароко відчувала себе не тільки прив'язаною до рідної землі, а й реально належною до певного, власне українського, етносу, змагалася за свої права та вольності, звичаї, свою, зрештою, окремішність, а то й піднімалася на національно-визвольні змагання, коли ці постулати загрожувалися, отже, рівень політичного мислення був різний у різних елітах, а національна свідомість, хоч і мала в той час різні політичні форми, але назагал здобула свою звершеність. Лазар Баранович зокрема декларує:

Вкраїна — це море! Воно червоне,

Хто сам — потоне, в гурті переборе.

Хай Україна буде єдина!..14

Загалом українська культура другої половини XVII ст. вражає своєю національною наповненістю: архітектура українського бароко, музика, театр, образотворче мистецтво, прикладні мистецтва, графіка, а передусім література. В поезії Україна (Русь) антропоморфізується в живу істоту, єдине духовне тіло, що має свої вчинки, дії, чуття, пристрасті, горе, вона як жива істота "потопає в крові"15, плаче на руїну краю, "ворогами обдерта з плодів усіх гарних і своїми побита з амбіцій примарних"16, бачиться в образі вояка (відбиття еліти войовників), переробляє, як коваль, на мечі рала17, вона зрештою Мати, або Козацька Мати, яка не вмирає, а народжує козацького сина18.

Таких виписок можна навести багато. Загалом же все це є свідченням цілком сформованого в ті часи національного почуття та свідомості, через що історична пам'ять не лише фіксується на консерваційному рівні, а й записуються живі події відразу ж по тому, як вони відбулися (у творах віршових чи літописно), а традиції виводяться із сивої давнини, і це робиться знову для того, щоб доказати самодостатність українського народу, вписаність його в історію і загальноцивілізаційний процес. До речі, збереглася німецька гравюра другої половини XVII ст., де зображено народи Європи і серед них подано й українця, як одного серед інших, тобто і сусіди сприймали Україну як самодостатнє етнічне тіло19, свідчать про це й тодішні карти із зображенням України.

Отже, давня українська література, передусім літописи та поезія, приділяли немало уваги формуванню національної свідомості, до того ж часто в прямий пропагандивний спосіб — через підкреслення давності й історичності українського народу, його колишньої державної величі у світі (навіть через фантазійні описи) тощо. Саме тому Козацька держава бачиться спадкоємицею не тільки Київської Русі, а й скитів, кіммерійців, давніх слов'ян, булгар, навіть аланів та хозарів. Таке активне творення духовно-культурною елітою національної свідомості фіксується з середини XVI ст. аж по кінець XVIII ст., хоч треба зазначити, що літописи й поезія мали поширення локальне, елітарне, адже в час постання не було надруковано жодного з українських літописів, котрий ніс би в собі ідеї українського державотворення, натомість твір, що поширював російську монархічну ідеологію («Синопсис"), в Україні видавався книжкою неодноразово. Так само й патріотична поезія тільки зрідка входила в книжкові видання, а часто залишалася в рукописах, та ще й писана була мовами, не вельми доступними широкому загалу (латинською, польською, словенською). Навіть драматичні твори, які також мали сприяти формуванню національної свідомості (хоч би "Милість Божа"), також гралися перед вузькою аудиторією й принагідно.

13 Докладніше я розробив цю тему в статті «Давня поезія, як речник державотворення» (Розбудова держави. 1993. № 11).

14 Антологія української поезії. Т. 1. К., 1984. С. 174.

15 Вірш Лазаря Барановича // Там-таки. С. 176.

16 Твір О. Бучинського- Яскольда // Там-таки. С. 181.

17 Вірш анонімного автора з 1677 р. // Марсове поле. Кн. 2. С. 64.

18 «Дума козацька» анонімного автора // Там-таки. С. 82.

19 Про гравюру див.: Величко С. Літопис. Т. 1. К., 1991. С. 285.

Значно більшого резонансу набували реальні політичні події, що розгорталися на очах суспільності в ім'я визвольних ідей на нашій землі. Так, повстання Б. Хмельницького сколихнуло всю Україну і, поставивши постулат національної свідомості в основу тогочасного буття, почало те нове буття творити, а в часи пізніші, з кінця XVII ст. і впродовж усього XVIII ст., нагадування про Хмельниччину, творені елітою духовно-культурною, ставали вельми дійовим чинником для утримання і зростання національної самосвідомості. Знову-таки мазепинці, готуючись до національно-визвольного повстання, розшукують Гадяцькі трактати І. Виговського, як про це згадує Пилип Орлик у листі до С. Яворського20,

і осмислюють повстання І. Бруховецького чи визвольні змагання П. Дорошенка. Універсали гетьманів-повстанців, розіслані в народ, також робили свою справу, згадати б хоч високопатріотичні універсали Петрика, наприклад це: "Отож візьмітеся всією щирою правдою, без жодної відмовки за свої вольності разом з нами, Запорозьким військом, бо коли тепер, дасть нам всемогутній Бог, виб'єтеся з-під московського ярма, то учините поміж себе такий порядок, як самі схочете, щоб заживати собі вольностей, яких заживали предки за Хмельницького". І далі: "А коли б тепер не повстали б за свої вольності, то знайте самі, що втратите собі, оскільки залишитеся вічними московськими невільниками і ніхто за вас не заступиться ніколи"21.

Окрім книжної поезії та літописів, скріплювали національну свідомість численні пісні, що складалися і співалися в той час, свої утримані з віків звичаї, обряди, навички, перекази, костюм, танці, колективно творений у той час комплекс рукописних збірників, мова, культура штучна й народна з їхніми досить цікавими і складними взаємозв'язками і взаємовпливами — саме ця культура й витворила велике, органічне та своєрідне явище українського бароко, що, зрештою, породжувалося розвитком національного самоусвідомлення, бо на рівні різних еліт творилися національні мистецтво й культура. Так, у філософії засвоєння загальнохристиянських та загальноєвропейських ідей супроводжувалося засвоєнням ідей своєї національної мислительної культури (наприклад, засновки філософії Г. Сковороди бачимо ще в І. Вишенського, К. Транквіліона-Ставровецького та інших мислителів), та й політичне мислення, як уже говорилося, виходило із традицій, закорінених у віках. Через це П. Орлик заманіфестував у своєму "Виводі прав України": "Козаки мають за собою право протестувати проти гніту і повернути уживання своїх стародавніх прав, коли матимуть на те слушний час"22.

Підписи генеральної старшини на Коломацькій угоді 1687 р.

20 Основа. 1862. № 10.

21 Величко С. Літопис. Т. ІІ. К., 1991. С. 393. Див. про це докладніше в моїй статті «Політичний ідеаліст другої половини XVII століття П. Іваненко (Петрик) і його спроба повторити чин Б. Хмельницького» (Розбудова держави. 1993. № 5. С. 4552).

22 Вивід прав України. Нью-Йорк, 1964. С. 86-94.

В унісон із ним писав у кінці XVIII ст. невідомий автор "Історії Русів": "Відомо ж бо з історії, що народ сей (український. — В. Ш.) з найдавніших давен був у землі своїй самостійним і самодержавним під управлінням князів своїх", тож "приневолювати народ руський (тобто український. — В. Ш.) у підлеглість ... є диво, несумісне з жодними правилами політичними і моральними, і це те саме, що єднати вівці з вовком на один пастівник усупереч природі і здоровому глуздові"23.

І, нарешті, третя епоха, що призвела до ліквідації Козацької держави, знаменується новою якістю: російський цар Петро І починає активний наступ супроти козацької автономії, а передусім проти козацької еліти войовників, так само й проти еліти економічної. Ще до цього, за гетьманування І. Самойловича та І. Мазепи, в самій козацькій еліті відбулося розшарування на старшину, що фактично почала заміняти шляхетський стан, і козацтво просте. Між цих двох груп сформувався досить виразний антагонізм, підживлюваний економічною боротьбою за володіння землями. Оскільки ж маєтки часто роздавалися не у власність, а у рангове володіння, старшина почала дбати про спадковість чинів у своїй родині (згадати б Горленків, Апостолів та ін.), що ще більше наближало старшину до шляхти. Тоді в широких козацьких масах пропагувалася ідея перетворення всього козацького стану на шляхту (найчіткіше відбита в літописі С. Величка, де козаки звуться шляхетно уродженими). Водночас козацький уряд стримував природний процес поповнення козацької еліти з посполитих, міщан та духовенства, намагаючись свій стан корпоратизувати, на цій основі в суспільстві також поставали антагоністичні явища.

Але головним ворогом Козацької держави, зрештою, і її могильником стали не суперечності всередині національних еліт і між ними, а сила зовнішня, цього разу Російська держава. Двох дошкульних ударів завдав Петро І по козацькій еліті, її як войовника було різко послаблено, умалено в правах, ущемлено і як еліту економічну: Україну в силовий спосіб почали вводити в російський економічний простір, відриваючи її від традиційного загальноєвропейського, з'являється загроза від колоніалізму російських нахідників (згадати б хоч би історію з О. Меншиковим), тобто повторюється ситуація, яка була в України з Польщею. Це й стало основною причиною повстання Івана Мазепи в 1708—1709 рр., а згодом і Пилипа Орлика в 1711 р., які однак позитивного результату не дали. Відтоді Петро І систематично, навіть геноцидними методами, знищує еліту войовників України — козаків (канальні роботи, далекі походи, каральні заходи); еліту економічну вправляє в російський економічний простір, що зумовлює в ній інтерес до російського підданства, отож у частини старшини — власників земель та маєтків, незважаючи на драконівські методи знищення української автономії, не зникає намагання триматися російської орієнтації. Рішучого й нещадного удару завдає Петро І по еліті духовно-культурній (знищення київської митрополії, заборона книгодрукування, передовсім світського, масовий насильницький вивіз людей освіченого стану з України в Росію, зокрема й духовних достойників). Цей процес продовжують й інші царі, особливо Анна Іоанівна та Катерина II, які проводили ту ж таки політику цілковитої ліквідації козацької еліти войовників як основного носія української державності.

Княжий герб, приготований для І. Мазепи

23 Історія Русів. К., 1986. С. 178.

Еліта економічна дедалі більше, як колись і еліта магнатсько-шляхетська, вправляється в російський економічний простір, чим і пояснюється прагнення української старшини здобути російське дворянство. Цей процес посилився за К. Розумовського, а ще більше після знищення козацької автономії. Зрештою еліта економічна, так само як свого часу еліта магнатсько-шляхетська, денаціоналізується, еліта войовників з історичного поля України зникає, тобто еліти державотворчі як такі існувати перестають. Залишається при цьому лише еліта національно-стабілізуюча — духовно-культурна, щоправда, вельми ослаблена, і вона стає чи не єдиним носієм свідомого національного "я". Цікаво те, що саме в цей час Г. Сковорода проголошує свою ідею Горньої республіки і постулат вибраної людини. Вважаємо цю тему дотичною до нашого розмислу, через це зупинимося на цьому докладніше.

Вибрані люди, за Г. Сковородою, мають складати певну елітарну позадержавну і позаорганізаційну субстанцію, так звану Горню республіку — з'єднання певного кола людей у дусі. Цікаво, що ці погляди збігаються з поглядами його віддаленого в часі попередника І. Вишенського, твори якого філософ читати не міг, бо вони творилися рукописно і були віднайдені лише в XIX ст. Перше, що вражає в обох мислительних системах, — вони оминають увагою постулат національної держави, отже, й народу, який творить певну суспільну субстанцію. "Я з народом, — прямо писав І. Вишенський, — заповітів не складав і відповідей не творив, і народу я не знаю, в бесіді з ним не спілкувався і на очі не здибувався... Що за привід — народної страсті, і якого народу, не можу зрозуміти"24. На противагу цьому І. Вишенський дбав про створення своєрідної "духовної республіки", яку б складали вибрані духовні, освітлені спільною вірою та конфесією люди, певним чином виховані, які б впливали (й керували життям) на темний і непросвічений народ, що є інертною масою, "юрбою", як визначив пізніше Ґ. Сковорода.

І тут перед нами постає важливе питання: чи не є спільність світоглядного мислення обох мислителів породженням суспільно-політичних умов життя, в яких обидва мислителі жили, а жили вони в часи переломні, коли рушилися давні цінності, а соціум, до якого належали, ніби й не мав надії вирватися зі своєї бездержавності.

В часи І. Вишенського відбувалися ті самі процеси, що й у часи Г. Сковороди. Між українською шляхтою і козацтвом стався розлам, козацтво після повстання С. Наливайка було заборонено, сама шляхта масово полонізувалася, тобто з'єднувалася в масі своїй з елітою войовників іншої держави, це зумовлювалося ще й тим, що еліта економічна в той час почала міцно входити в економічний простір Річі Посполитої. Тож на кого міг покладатися І. Вишенський у тій ситуації? На народ? Він відкидав таку можливість, через це й почав осмислювати ідею духовної республіки, ідею не нову, що йде від християнського Нового Єрусалима, засновану на релігійних, конфесійних засадах та моральному вдосконаленні, а суспільною клітиною такого з'єднання хотів зробити громади свідомих людей, з'єднаних у братства, а не власну державу, яку збудувати тоді було неможливо.

У часи Г. Сковороди, як ми вже казали, еліта войовників — козаки — була знищена, старшина залишалася елітою економічною і в масі своїй почала з'єднуватися з дворянством панівної держави — Росії, отже, також переставала бути гарантом політичної свободи рідної землі (згадаймо вірш Г. Сковороди про Б. Хмельницького, де він називає гетьмана "отцем свободи"25). Реальним і активним чинником самозбереження нації могла стати знову-таки лише "духовна республіка" свідомих людей, але, всупереч ідеї І. Вишенського, організаційно не з'єднана. Отже, позиції І. Вишенського та Г. Сковороди становили яскраву реакцію на духовний і політичний занепад України, який фіксуємо в першому випадку в кінці XVI— на початку XVII ст., а в другому — в другій половині XVIII ст., коли Україна остаточно втратила свою свободу, культуру й систему освіти і переходила в ряд націй занепалих. Відтак у час руйнування державних інституцій на рідній землі й заміни їх інституціями чужинецькими обидва мислителі переносили увагу із суспільних чинників на індивідуальні: народ, світ, міста, колективні корпорації (політичні) ставали для них образом бездуховної юрби, а всю цінність вони бачили в самозбереженні вибраного, свідомого, саморегулюючого людського "я", "гідного й дорогого для себе", як зазначав Г. Сковорода, — на цій основі мислителі й будували свої системи.

Пірнач П. Полуботка

24 Вишенський І. Твори. К., 1986. С. 178.

25 Сковорода Г. Твори: В 2 т. Т. 1. К., 1994. С. 85.

І ще одну важливу річ не можна забувати: подібні погляди мають своє продовження у романтиків, отже, є певною мірою передромантичними, адже саме романтики висунули постулат вибраної людини, як і ідею так званого освіченого стану — духовної спільноти нації, тобто тієї еліти, яка пізніше дістане назву інтелігенції. У XIX ст. свою самооборонну акцію освічений стан в Україні обмежував духовно-культурною сферою: творенням окремої літератури, мистецтва, своєї освітньої системи, просвітницьких товариств та груп, своєї гуманітарної науки. Нагадаймо, що до XIX ст. поняття освіченого стану як певної з'єднувальної субстанції загальнонаціонального значення не існувало, еліти тоді мали корпоративний, здебільшого гуртковий характер (культурні осередки). Саме тому ідея Горньої республіки Г. Сковороди, на нашу думку, мала винятково перспективний характер. Досить згадати, що на Харківський університет підписувалися, викладаючи гроші, саме сковородинці, оті "вибрані духовні люди", котрі цим актом у певну "духовну республіку" значною мірою єдналися.

Загалом творення в Україні інтелігенції як духовної субстанції — велика й малодосліджена в нас тема, так само як тема творення еліт. Ця розвідка є лише спробою помислити про це.

Кирило Розумовський







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.