Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Ренесанс, раннє бароко - Українська література XVI-XVIII століть книга 1 - Валерій Шевчук 2005
Мудрець із гір Карпатських - Василь Довгович
Персонали та пам'ятки XVIII - початку XIX століть
Пізнє бароко
Всі публікації щодо:
Історія літератури
З'ява поетів та мислителів з народної гущі — явище многозначуще. Воно наче те насіння, що десятиліттями лежить без проросту, а коли з'являються нарешті умови, проростає гінко й нестримно. Часом проростає і без пригідних умов — тоді прибивається на цвіті й росте важко. Цікаво й інше. Чи є випадковість у тому, що в часи, коли доживав своє на крайньому сході України її великий мислитель Григорій Сковорода, у протилежному кутку, на крайньому заході нашої землі народжується дитина, яка згодом також стане поетом і мислителем, багатьма рисами схожим на свого попередника, і це при тому, що контакт між ними був виключений? І все-таки є в цьому щось закономірне: народ витворює з себе носіїв духовного, культури, бо то одна з необхідних умов його існування.
Наше Закарпаття мало ту біду, що йому доводилося жити без міцної духовної сув'язі з іншими українськими землями. І от що дивує: незважаючи на те, воно жило в тому-таки культурно-історичному ритмі, що й уся Україна. Саме тому не випадковим треба вважати і той факт, що в час, коли на Східній Україні назрівав великий культурний переворот, який провістив народження нової української літератури, на Закарпатті з'явився гурт діячів, що почали поширювати ідеї Просвітництва. Мовиться про досить поважний культурний осередок другої половини XVIII — першої чверті XIX ст., створений у 70-х роках XVIII ст. у Мукачеві з ініціативи єпископа І. Брадача (1732—1772) при Мукачівській єпархії після того як вона вийшла з-під католицької залежності. Сам І. Брадач видав «Буквар, або Керівництво тим, що хочуть навчатися письменам русько-славенських книг" і "Збірник церковних молінь" (Відень, 1770), які було за наказом церковних властей спалено. Сподвижником І. Брадача в культурній діяльності став Андрій Бачинський (1732—1803) — згодом мукачівський єпископ. Бачинський зібрав значне коло вчених, сприяв поширенню освіти серед простого люду, друкував книги й підручники. Незважаючи на заборону ввозити з-за кордону книги, він купував їх не тільки в Галичині, але й у Києво-Печерській лаврі (його бібліотека налічувала близько дев'яти тисяч томів), запровадив викладання українською мовою в Мукачівській богословській школі, згуртував літературних та культурних діячів краю.
До Закарпатського культурного осередку входили історик Іоаникій Базилович (1742—1821), автор «Коротких відомостей про монастир на Чернечій горі в Мукачевому" (т. 1—3, надруковано латинською мовою в Кошіце, 1799—1804); Арсеній Коцак, автор "Словенської граматики" (1788), чия рукописна спадщина налічує понад 30 томів і потребує ще докладного вивчення; поет та історик Іван Пастелій, автор ряду історичних праць латинською мовою. А. Бачинський залучив до осередку талановиту молодь, здебільшого учнів Ужгородської семінарії: М. Лучкая, І. Фогорашія, В. Довговича та інших. Осередком створено панегіричного корпуса (17 творів, 1802—1803), присвяченого Андрію Бачинському. Це оди, панегірики; деякі виконані у бароковій формі з акро- і фігурними віршами, останні нагадують хрести, серце, квіти тощо. Автори їхні: А. Повч, І. Білач, В. Кукольник, Ф. Будай, О. Байзам та інші. У XVIII — на початку XIX ст. в Закарпатському культурному осередку фіксується творчість Г. Тарковича, І. Ріпи, І. Югасевича, Г. Пазія, А. Андріювського, М. Григашпера, В. Гавакія, В. Кузьми та інших. Вихованці осередку М. Балудянський, В. Кукольник, П. Лодій, Ю. Венелін згодом працювали і в російській культурі1.
Василь Довгович (псевдонім Довганича) був серед своїх сучасників постаттю чи не найцікавішою. Промигнув у своїй епосі, як яскрава зоря, і, як та зоря, що догоріла, шле своє проміння, освічуючи прийдешні часи, посилає свою духовну енергію й до нас, примушуючи говорити про незвичайний феномен цього чоловіка.
Він народився у березні 1783 р. в селі Золотареві Марамороського комітату в родині селянина, тобто вийшов з народних глибин, як той-таки Г. Сковорода чи народжені пізніше Т. Шевченко й І. Франко. Певне, з дитинства мав у собі щось особливе, коли рідні пустили його до шкіл замість призвичаювати до селянського рала. Українське письмо вивчив удома, в дячка, в нього-таки вивчав ірмологій та співи, а тринадцятирічним покидає рідне село (хто сприяв цьому і хто дозволив іти йому в науку?) і опиняється у Хусті, де вчився в елементарній школі. Для цього стає служкою у місцевого пароха І. Терека, і от що виходить. Парох пускає його до школи, здається, сприяє, але насміхається з неотесаного селюка і чорно пророкує, що той ніколи не вивчить латини, а без неї будь-яке навчання в ті часи було немислиме. Це була одна з пекучих ран гордої душі хлопця, котрий горів непогамовним потягом до знань; пізніше він згадає цього Терека, притому у вірші, писаному вишуканою латиною. Ти помер безвісно, скаже він без доброго милосердя, а я блискуче віршую латинською мовою, тією, як ти казав, що ніколи не опаную. Він був упертий, цей русинський хлопець, бо знав: ніколи ніхто не найме йому вчителя і ніхто ним не опікуватиметься. Все потрібне мав здобути самотужки, і все намислене самотужки він таки здобув.
У 1800 р. сімнадцятирічним юнаком Василь Довганич потрапляє в латинську школу в Сигеті (знову-таки питання: хто спрямовував його і хто сприяв?). Знаємо, що в Сигеті вчився у гуманітарних класах, закінчивши тут-таки три класи граматичні. Директором школи був Інокентій Шимончин. Здається, це був чоловік, який недаремно їв учительський хліб: він звернув увагу на здібного юнака. А обдарування в того було незвичайне: чудово малював, захоплювався музикою (грав ще хлопцем за плату на сільських весіллях та гостинах — як знову не порівняти його із Г. Сковородою, чудовим музикантом та ілюстратором власних писань!). Сюди, в Сигет, залітає й муза поезії і надихає небуденного юнака.
Титулка рукопису В. Довговича ".Поезії", 1832 р.
1 Шевчук В. Закарпатський культурний осередок // Укр. Літ. Енциклопедія. К., 1990. Т. 2. С. 230; Мацинський І. Кінець XVIII - перша половина XIX ст. та життя і діяльність Василя Довговича. До двохсотої річниці від народження // Наук, збірник Музею української культури у Свиднику. Пряшів, 1982. Т. 10. С. 23-108.
У третьому граматичному класі Василь "багатьом на подив" пише поезії. Перший його вірш був привітанням мукачівському єпископу Андрію Бачинському. Директор школи захоплений. Посилає цього вірша владиці — тому самому, що його згадали ми вище, котрий був душею Закарпатського культурного осередку, натхненником та покровителем учених мужів свого краю, про якого Іван Франко писав: "Мукачівський єпископ Андрій Бачинський збирає довкруг себе значне число учених, сприяв поширенню письменності й освіти простого народу, друкуванню книг і підручників"2. А. Бачинський відповідає просторим листом, пропонуючи приділити юнаку якнайбільше уваги. Директор зачитав цього листа на загальних зборах учнів та вчителів, після чого у хлопця зародився особливий запал до літератури, а пізніше він назве поезію "покровителькою своєї долі". Не маючи коштів на навчання, Василь змушений заробляти репетиціями — він навчав дітей барона Де Переньї. Тут, у Сигеті, він сформувався як індивідуальність, але творчу спадщину цього періоду цінував мало, і вона, зрештою, майже вся загубилася.
Двадцятирічний юнак, одначе, не втратив спраги до знань. Це веде його у місто Великий Варадин (нині Арад у Румунії). Тут вступає до місцевої школи в класи філософії, тобто прагне довершити тогочасну середню освіту. Він зачаровує викладачів блискучими здібностями, його допущено до дому О. Почі, який пізніше стане мукачівським єпископом, окрім того, дістав хлопець репетиторство в каноніка М. Реталлера. Цей час стає для нього вирішальний як поета. Неподалік дому М. Реталлера у власному кам'яному будинку жила з матір'ю, кількома братами та сестрами така собі Агнеш Візер, яка також стала ученицею В. Довговича, — донька головного нотаріуса, на той час уже покійного. "Була це чудова дівчина, — згадує поет, — як своїм зовнішнім виглядом, цілою поставою своєю, так і щодо інтелектуальних здібностей і морального обличчя"3. Це був той вогонь, що розпалив душу юного поета. При допомозі Агнеш він оволодіває угорською, щоб мова його серця була доступніша коханій, і пише ряд чудових ліричних поезій, щедро оспівуючи дівчину. Бідняк селянського походження, який і порядної одежі не мав, дерзає покохати дочку головного нотаріуса й вірить, що любить її високим, навіть платонічним почуттям, хоч палко прохає Купідона, аби запалив подібний вогонь у серці й Агнеш4.
Василь Довгович пише в цей час немало й латинською мовою, якою вчили його в школах, але це ще віршування з певної нагоди: поезії на викладачів, професорів, каноніків, директора гімназії тощо. Здебільшого вихвалялися достойності цих осіб, тобто латинські вірші ще не мають у собі того трепетного "я", котре з'явилося в його любовних поезіях, присвячених Агнеш Візер. Водночас і в латинських віршах починають з'являтися ноти викривальні, навіть саркастичні ("Епіграма на резиденцію римо-католицького єпископа у В. Варадині", "Ода на Новий рік" тощо). Кохання поета безнадійне, у віршах часто бринить смуток, він відчуває себе самотнім. Перед нами вже майже сформована особистість: хлопець серйозний, розумний і рефлектуючий. Не дивно відтак, що він "пристрастився до філософії", та й у вірші "Роздуми під Новий рік" помітна філософська рефлексія ("Все мине, — проголошує поет, — тільки добре діло залишається") — те, що набере потім у творчості поета вирішального значення і фактично стане у ній золотим зерном. Перебуваючи в угорському середовищі, Василь Довгович цікавиться угорською ранньо-романтичною поезією і бере звідти для поезії власної ряд мотивів. Водночас у ньому спалахує ностальгія за рідним краєм, і саме тут він створює першого вірша книжною українською мовою — "Союз любве".
2 Франко И. Южнорусская литература // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона. СПб., 1904. Т. 81. С. 310.
3 Наук. збірник Музею української культури...С. 150.
4 Вірші, присвячені A. Візер, дивися там-таки (с. 150— 158). Загалом у цьому виданні подано факсиміле рукопису B. Довговича і підрядковий переклад його віршів (с. 119—226), а також дві автобіографії.
Поет мріє про вищу освіту, тому простує у місто Трнаву, де в 1807— 1808 рр. закінчує богослов'я, тобто завершує повну тодішню академічну освіту. Сюди він приходить двадцятип'ятирічним. Трнава на той час була важливим центром словацького Просвітництва, тоді як Великий Варадин — одним із центрів Просвітництва угорського. Тут збирається гурт учених та поетів, що, певне, не залишилося без впливу на спраглого знань юнака.
Він виїжджав з Великого Варадина не без болю душевного, бо пише у Трнаві вірша на іменини Агнеш Візер — відголосок нещасливого кохання. Але у Трнаві його захоплює інше: думки про світ і місце в ньому людини. Основна мова, якою він тут віршує, — латинська. В його творчості відчутно певний злам, основу поезій складають філософські роздуми (в 49 із 69). Пише й панегіричні вірші, але їх уже значно менше.
Попри свіжі віяння, що відчувалися у Трнаві, поет гостро відчуває задушливу атмосферу Трнавської семінарії. Він стає гострий і нетерпимий, у вірші "Моральне обличчя Трнавської семінарії" (1809) картає духовенство та ченців і не без озлобленості бичує світ, де всі в усьому і на все заздрять. «Можливо, є такі, — вигукує він, — що заздрять самій заздрості!" Потерпівши від першого кохання і чуючи від того незагоєні болі, поет має важкі настрої. Метає громи на фарисейство, святенництво, зарозумілість, осуджує згубний вплив грошей ("юрба летить під владу грошей — заледве знайдеться хтось, щоб пішов за табором доброчесності") і знову чимось нагадує свого великого однодумця з далекої Слобожанщини. "Життя коротке, — пише поет у вірші «Час дорогий", — і біжить також час. Мовчу про добрі вчинки, які залишаються. О лишенько! Що залишається!" Здається, він поспішає. Отим гарячим юнацьким поспіхом, коли здається, що час таки гайнується (саме незлагода з часом і стане основою його моральних бід). Його захоплює філософія Канта. Вивчає для цього німецьку мову, студії Канта займають ще довго — залишає навіть після себе великий рукописний «Провідник кантівською системою", а найбільше йому до душі те, що Кант, "несучи світло критики, розбиває догми світу". Поет закликає давніх героїв та вчених підвести очі й подивуватися "із структури нового світу".
І знову з’їдає його самотність, як і у Варадині, адже убогому учневі, хоч який був він талановитий, приятелів знайти собі важко. "Навряд чи бачили когось, — віщає він, — хто хотів би стати моїм другом". Це питання було болісне. У становому суспільстві, де мундири і звання мали більшу вартість, ніж людська достойність і талант, селянському синові, котрий увійшов у світ учених людей тільки завдяки своїм винятковим здібностям, отому "впертому русинові", що не раз терпів голод і холод, а часом змушений був писати похвальні оди сильним світу цього, було таки важко. Незважаючи на прихильність професорів, він часто потрапляє в духовну ізоляцію. "Чому так?" — запитує себе. І відповідає: "Тому, що в мене нічого не було!" — маються на увазі таки гроші. Так, він тягнеться всією душею до філософії, горить поетичним вогнем, але душа його сум'ятна. Часом ненавидить філософію, "як таку, що від багатьох століть не вміє стримати людей, щоб, врешті-решт, не сходили з глузду", і кидається до поезії, але й вона стає під його пером філософічною, розмисловою. Жахається зі свого часу і сприймає його як "Залізний вік, який так жорстоко й безглуздо біснується". Бачить багатьох своїх сучасників як ляльок чи циркових комедіантів, що діють не зі своєї волі. "Ми коміки, — пише він, — доля — директор, а світ — театр, зміни — це ширми, праця — це роль, яку треба зіграти"5 — який дивовижний перегук із знаменитим сковородинським "Світ — це театр!", мотив, який помічаємо ще в В. Шекспіра та Е. Роттердамського. Захоплюючись Кантом, мислитель доходить до раціоналізму (нагадуємо, що все це відбувалося в душі студента теології), тобто до філософії, яка протистоїть ірраціональному. У загальнофілософському плані він схиляється до деїзму.
5 У вірші «Життєвий шлях» (там-таки, с. 200).
Щось подібне відчував свого часу і Г. Сковорода. І перед ним, як ми вже казали, стояло питання: як жити далі і що вчиняти, щоб таки зберегти чистоту душевну і здійснити програму життя. І один, і другий училися на чужині (до речі, приблизно в одних і тих же місцях), і одного, й другого покликав до себе рідний край. Зболений від ностальгії Григорій Сковорода рушив пішки в Україну, і тут йому запропонували стати стовпом церкви. "Досить вас, стовпів повапнених!" — з усмішкою відповів найбільший український мислитель і проголосив відому фразу про розумну бідність. Вибрав долю мандрованого вчителя, майно якого в торбі, а всю енергію свого духу перелив у твори. Був гострий і непоступливий: жив так, як учив. Василя Довговича також кличе рідний край. У 1809 р. він опиняється в Ужгороді і поринає в місцеве життя: пише вірші на смерть А. Бачинського, відгукується поезіями на вибори нового владики і викриває фарисейство засідателів капітулу. Його захоплюють подвиги Наполеона, поки не побачив загарбницької суті походів корсіканського вискочки. Не раз розглядає портрет Агнеш і... називає її у вірші Агнеш Довгович. Але перед ним — реальне життя з його елементарними потребами й вимогами; шлях мандрівного вчителя в його порі був уже заказаний, і Довгович мав якось до того життя пристосовуватися. Зрештою, альтернативи у виборі ким стати він не мав. Був м'якший за Г. Сковороду і не володів такою силою, щоб кинути протест цілому світові, що його оточував. Повернувсь у рідний край, звідки прийшов, але жебрацької торби на плечі взяти не міг. Його гордість була плиткіша гордості Г. Сковороди, отож іде він на примирення.
Поезія Василя Довговича ужгородського періоду дрібнішає змістом, тут уже не знаходимо гострої критичності, якою так свіжо вирізнялися вірші трнавського періоду, зменшується й загальна кількість написаних поезій, хоч у цей час у поета було начебто й кохання. Його симпатія — Анна Ляхович, дівчина, якій він присвячує одного вірша, в якому імітує закоханість. І от Анна Ляхович виходить заміж за Василя Довговича, не враховуючи вивищеності його думок, — вона готується стати звичайною попадею. У листопаді 1810 р. поет бере шлюб і тим прирікає себе на життя приземлене й буденне.
Чотирнадцять років тривала мандрівка талановитого хлопця в учений світ. Здобув там немало мудрості, але й чимало розчарувань. Тягся до Канта й філософії, а змушений був виїхати на село простим парохом. Хотів охопити думкою світ, а мав витрачати час на виконання попівських треб. Муки примирення він пережив ще в Ужгороді і в село повертався як марнотратний син, але і з мудрістю в голові. Зрештою, прагнув спокою й затишку (тут знову знаходимо паралель із Г. Сковородою: "О діброво, о свободо, я в тобі почав мудріть! І в тобі, моя природо, шлях свій хочу закінчить!")6. Але свобода В. Довговича була надто ілюзорна.
6 Сковорода Г. Твори. К., 1996. С. 29.
Ми вже говорили, що в роки навчання поет віршує в основному латинською мовою. З 1800 по 1811 роки він написав 168 поезій, з них 130 латинською, 34 угорською і тільки чотири українською мовою. Ставши священиком, склав лишень 22 вірші, з них один латинською, угорською сім, а українською 14, тобто увіч переходить таки на мову рідну. Але ще в школі він ставиться до поезії не як до основного заняття, соромиться титулу поета, вважає цю діяльність "забавою" і в зрілі літа менше тим займається, зрештою перестає писати. Тобто В. Довгович не прагнув здобути своїми творами публічної слави, а тільки зберігає їх собі "на пам’ять". У ньому маємо цікавий зразок "поета в собі", для якого поезія існує в житті громадському як панегірично-вітальна, а в житті особистому — для збагачення власного "я", тобто стає результатом складного емоційного життя, і в цьому основне її призначення та цінність. Тематика більшості віршів В. Довговича світська. Він розмірковує про історію світу та історію рідного краю, зокрема Закарпаття, чимало в нього філософської рефлексії, тобто віршів-роздумів про життя і світ (110 віршів), деякі з них автобіографічні, є чимало любовної лірики, а на церковні теми поет пише зовсім мало (чотири вірші). Загалом до того моменту, коли висвятивсь у священики, основна частина творів була вже написана; як поет далі він уже не розвивався. Коли ж роздивитися поезію В. Довговича за періодами, найпліднішими треба вважати трнавський (73 поезії) і варадинський (61 поезія). В Ужгороді написано 31 поезію, а в Довгому — 20. Загалом він написав 131 вірш латинською, 41 угорською і 18 українською мовами.
Нам здається, що поет їхав у село Довге (звідси і його псевдонім) не з легким серцем. Єдине, що його втішало, — повертався до середовища, з якого вийшов. Віршувати на селі не покидає, але вже зовсім відходить од латини: у сільських віршах в основному йдеться про кохання та безтурботне життя. Тут поет опинився у стихії народної мови і пісенної поетики, для латинської ж поезії не має слухача. Мабуть, це одна з визначальних рис Василя Довговича: середовище, в якому він перебував, начебто диктує йому якою мовою користуватися. Цікавий той факт, що деякі вірші-пісні В. Довговича, написані саме в Довгому, стали народними і співаються й досі («Ку-кук", «Заспівай мі зозуленько"). Остання вперше побачила світ 1830 р. в граматиці М. Лучкая. Тут-таки, в Довгому, він складає ряд ліричних, застільних, сатиричних і жартівливих віршів.
Енергії ще було багато. Живучи на селі, поет «сільське господарство полюбити ніколи не міг, хоч сварлива дружина спонукувала його до того постійно... Ось син селянина до якої міри змінився!«7 — пишучи про себе від третьої особи вигукує він. Водночас залюбки займається будівництвом, із задоволенням піклується про сад і пасіку (написав навіть книжку про бджільництво). "Будував, вдячно садив, — пише він, — але ніколи на власному, ніколи власне... Не спромігся ніколи на якесь майно"8. До цього додавалося й те, що автор завжди байдуже ставився до кар'єри — "він і зараз не прагне нічого іншого, тільки досить вільного часу, щоб міг займатися літературою".
Але замість цього будував у Довгому на кошти, зібрані з пожертвувань, церкву, розпочав будівництво церков по сусідніх селах Задньому та Березнику. "Від природи був невтомним працівником, — звіщає про самого себе, — що часто доповнювало його таланти і культуру". Водночас родинне життя склалося невдало, жінка не могла збагнути його духовних запитів і була "сварлива". Хотіла бачити його таким, як усі, а саме цього він не міг. Вірші писав для себе й найближчого оточення, друкуватися було ніде (нагадаємо, що азбучна друкарня на Закарпатті з'явилася 1863 року).
Але його так само цікавить філософія, яку він "продовжував вивчати і на парафії в Довгому, поки не дав, нарешті, перевагу системі Фіхте, а згодом системі Шеллінга"9. Зрештою, самим вивченням чужих систем не задовольнявся, а почав турбуватися про власну філософську систему.
Цікавиться антропологією, теорією світла, електрикою, магнетизмом та астрономією — заняття вельми дивні для сільського священика.
7 Науковий збірник Музею української культури... С. 123.
8 Там-таки. С. 124.
9 Там-таки. С. 123.
Мудрець із гір Карпатських — Василь Довгович
Філософські погляди (чи система, як він визначав) Василя Довговича вивчені недостатньо. Більшість його праць із філософії писалися угорською мовою, частину з них надруковано, і справа часу докладно в тому розібратися. Здається, В. Довгович був останнім українським філософом старого типу, і це мало б викликати інтерес в наших істориків філософії. Знову-таки чимало його праць залишилося в рукописах, і їх треба було б ще пошукати. Те ж, що ми знаємо про нього як філософа, свідчить, що він тримав руку на пульсі філософської думки свого часу.
Сільське життя і самотність сприяли тому, що у В. Довговича відроджується інтерес до музики. "Під час навчання в школі, — згадує він, — повністю попрощався з музикою, але після одруження з жалю (курсив мій. — В. Ш.) почав шукати в музиці справжнього пристановища для заспокоєння душі; після шістнадцятирічної перерви знову почав займатися нею. В музиці осягнув також певних наукових успіхів, бо водночас міг грати з нот і вміло компонувати, зокрема в Довгім, де частіше вправлявся в цьому"10.
А час біг. У поета ж із ним, як ми вже казали, були свої стосунки. Лишався незвичним цінителем часу. Вельми переживав, коли доводилося його марнувати, тобто йдеться про той час, що його відведено для власного вдосконалення. Тому надокучливих друзів і відвідувачів, "розкрадачів часу", як він казав, намагався спроваджувати. "Наслідком цієї суворої ощадності часу, — свідчив поет, — було те, що любив годинники, які виміряли час, він вимагав від них точного ходу"11. Тут-таки, в Довгому, звідки важко було дістатися до годинникаря, сам оволодів цим ремеслом і ремонтував годинники.
Це свідчення немало каже нам про духовний стан мислителя; власне, про те, що й тепер він боїться спізнитися у вічному змаганні людини з часом. Він із тих, хто поклав собі на плечі конечну місію — залишити живий слід на землі. Людина високого зросту, доброго й милого вигляду, пише його біограф Василь Ляхович, був великий і жартівливий, в житті нікому не пошкодив, хіба що в обороні12. Він весь горів тим святим неспокоєм, що відзначає зачаровані душі, але, в конечному рахунку, в тому оточенні і в тих умовах, у яких мусив існувати, було йому вельми тісно.
Навесні 1824 р. Василь Довгович переселяється у село Великі Лучки. В цей час він ближче сходиться з уродженцем Лучок, відомим закарпатським граматиком та істориком Михайлом Лучкаєм, який був на посаді секретаря єпископа. Сімейне життя тече в буденних клопотах. Загалом із дружиною живе у злагоді, "хоч вона завжди шкодувала, що вийшла за нього заміж". Мав восьмеро дітей, з яких залишилося тільки троє. Розумів, що житейську свою місію виконує не так, як би хотілося, тому багато надії кладе на винятково здібного сина Адама — мав надію, що той здійснить те, що не вдалося йому самому. Але тут, у Лучках, Адам несподівано вмирає від ангіни. Смерть улюбленого сина так уразила поета, що він "не стільки сумував, як завмер, подібно до того, хто вражений блискавкою"13. Не міг навіть вірша написати про ту страшну подію — біль поновлювався, і він упадав у розпач. Чи не тому в Лучках його поетична діяльність уривається, не займався він тут і музикою. Зате більше уваги віддає філософії. Сам Василь Довгович говорив, що він на ступінь вище піднявся Ньютона, вивчив Лейбніца, а геній Канта, як ми вже казали, його вражав. У Лучках поет засаджує на пустищі великий сад і цією доброю роботою втішає душу.
10 Там-таки.
11 Там-таки. С. 124.
12 Там-таки. С. 131.
13 Там-таки. С. 124.
У 1838 р. покидає нещасливі Лучки й переїжджає до Мукачева, де прожив 16 років. Починає тут зводити величний храм-базиліку, що став прикрасою міста, а старе приміщення церкви перетворив на школу, якої став директором. Будує також приміщення для музею й канцелярії та розміщує тут окружний архів. У парафіяльному саду садить 160 виноградних кущів, близько 200 фруктових дерев і "зробив цей сад квітучим", тобто намагається жити активно й корисно для світу. Бере участь у боротьбі селян із землевласником графом Шенборном. У доносі на Василя Довговича свідчиться, що "він бунтує селян проти графа і підтримує їхню впертість"14. Стає перед судом заступником селян проти графа (треба сказати, що в цей час він був засідателем суду), веде акцію проти графа у Відні. Зрештою підбурює селян, щоб зайняли клапоть графської землі. Його приятель М. Лучкай активно допомагає йому у цьому — для тих часів сміливість ця була величезна. "Підкреслюю, те варто уваги, — писав він у автобіографії, — що після переїзду з Довгого у Лучки населення Довгого вимагало в єпископського уряду його повернення у Довге; після переселення з Лучок знову лучанське населення просило повернути його з Мукачева в Лучки"15. Гордо пише ці слова, бо свідчить ними: жив усе-таки для людей.
У 1831 р. в Закарпатті вибухнула страшна азійська холера, яка нещадно косила людей. Під враженням навколишнього лиха поет вирішує упорядкувати свої писання, принаймні поетичні. Цю роботу він здійснює 1832 року. Знаменно, що після того В. Довгович не написав уже жодної поезії, хоч у своєму рукописному збірнику залишив для того порожні листки. Уже дбає про пам'ять у нащадків, отже, підводить риску під своїм життям.
14 Там-таки. С. 94.
15 Там-таки. С. 225.
Ця книга дійшла до нас повністю. Її факсиміле з додатком підрядкових перекладів видав до 200-річчя з дня народження поета Музей української культури у Свиднику (нині Словаччина). Справа часу — видати його твори у мистецькому перекладі в Україні. Зрештою, така робота вже почалася: подано добірки віршів В. Довговича в "Антології української поезії", том І (1984) і збірнику "Пісні Купідона. Любовна лірика на Україні в XVI — початку XIX століть". Василь Довгович працював у манері архаїчній і хоч прожив до 1849 р., за своїми естетичними принципами належить до давньої української літератури, власне — до бароко. Ті ранньоромантичні струмені, що знаходимо в його творчості, не дають підстав відносити його до літератури нової, бо також є частиною поетики бароко. Василь Довгович — чи не останній визначний поет та філософ нашої давньої літератури, і як такого його й варто розглядати в загальному контексті нашого красного письменства.
Того ж таки 1831 року В. Довгович стає членом-кореспондентом Угорської Академії наук — єдиний титул, яким він пишався. Але йому в цей час нелегко. Поет скаржиться на "обтяження родиною", брак бібліотеки, зв'язків з ученими. "Маючи справу з нерозумними людьми, — зазначає він, — з дня на день змушений відставати"16. Він має намір написати багато філософських досліджень та обнародувати філософсько-психологічну книжку під заголовком "Оригінальне дослідження про природу розумної душі", проте, зайнятий будівництвом й офіційними обов'язками, вже мало знаходить часу для улюбленої праці. Бракує й засобів, і то настільки, що не має змоги відвідати Будапешт, щоб узяти участь у засіданні Академії наук; більше того, бракує коштів, щоб відіслати туди власні рукописи. Багато часу забирає й школа, де він директором, — поет мріє написати для неї ряд підручників. У цей час з'являється кілька філософських праць В. Довговича в угорських журналах — тільки там він і міг їх опублікувати. Так, у багатьох номерах часопису "Мінерва Верхньої Угорщини" він надрукував велику працю "Про порядок Всесвіту".
16 Там-таки. С. 128.
Небуденна й визначна була це людина. Не вміщавсь у своєму часі і мав від того немалу гризоту. Нагадував багато чим Григорія Сковороду, але не мав його стоїцизму і спокою душі. Страждав од того, що його потенція була вища можливої віддачі, і це стало драмою його життя. Тягся до свого народу, але визнання не дочекався. У своїй країні, писав його біограф В. Ляхович, хоч і відомий як мудрець, він не мав шанування, як це належалося йому17. Так само відчував Довгович і пониження ускрізь і відсунення від усього.
Його активна діяльність у Мукачеві створювала не тільки прихильників йому, але й ворогів. Не обходилося і без цькування. Отож мислитель-поет вирішує покинути й це місто, де стільки попрацював і стільки виклав невсипущої енергії. Під старість у Хусті, в тихій самотності, за свідченням його біографа, відчуваючи тепло рідного ґрунту (рідне село Золотареве віддалене від Хуста на чотири години ходи. — В. Ш.), з маленькими внучками на колінах часто грав він у продавця книг, і на очі йому виступали сльози18. Похитнулося і здоров'я, все більше дає знати про себе хворе серце. Тут, у Хусті, 13 грудня 1849 року він і помер від розриву серця. Тут його й поховали.
Дивно складається людська доля. Здавалося, хвилі часу навіки поховали і цього чоловіка, і згадки про нього. Здавалося, мали рацію його сучасники, коли казали, що "тільки у власному краї не здобув він визнання, у своїй рідній колисці не заживає заслуженої шани"19. Але минули роки, навіть цілі століття, і ним раптом почали цікавитися. Випірнули із забуття його писання, біля них працюють дослідники, з'являються статті про його життя і творчість. Його твори виймають із попелу часу і перетрушують: он вони — діаманти в попелі.
17 Там-таки. С. 131.
18 Там-таки.
19 Там-таки.
