Теорія літератури - Іван Безпечний 1984

Естетичні основи мистецької творчости
Загальні поняття теорії літератури

Всі публікації щодо:
Теорія літератури

Естетика (від гр. слова aisthesis — сприймання, відчування) — наука про прекрасне, про основні естетичні явища. Прекрасне і краса — поняття тотожні в сучасній

естетиці, хоч слово прекрасний інколи вживається в розумінні досконалий. В 1735 р. німецький вчений Баумгартен (1714-62) увів термін естетика.

Прекрасне в мистецтві — це невід’ємна частина його і специфічна особливість. Що ж називається прекрасним?

1. Вчення про ідеал прекрасного було підказане для багатьох віків Платоном¹): «краса є вічна, незмінна ідея», яка визначається нашим духовним станом, що виникає при сприйманні явищ прекрасного. Головний стимул щодо створення прекрасного всесвіту — це стан нашого духа. З того часу слово ідеальний, ідейний стало гаслом усього величного, доброго і прекрасного. «Ідеально чиста вода», «ідеальна людина» — однаково говорять про досконалість.

2. У Канта (1724-1804) зустрічаємося з таким визначенням краси: «краса є те, що безпосередньо у всіх одною формою викликає незацікавлену насолоду». Форму і незаціквленість до насолоди він кладе в основу краси.

3. Ті дефініції краси, що їх дали великі німецькі філософи в XIX ст. (Геґель, Шопенгауер, Шелінґ), є по суті не -більше, як філософські перерібки — коментарі платонівської ідеї.

4. З погляду Гулярова ² «краса є те, що рівномірно, прямо або побічно задовольняє розум і почуття». Але до цього додається застереження: «Безперечно, одначе, що ні один закон не може охопити всі особливості в ряді схожих явищ; тому оцінка краси в певній мірі мусить залежати від особистих нахилів. Неможливо знайти двох людей, яким би подобалось те саме рівномірно і з усіх поглядів, подібно до того, як неможливо знайти двох людей, для яких була б зовсім однаково ясна та сама математична теорема».

Підсумовуючи досі сказане, на жаль, доводиться ствердити факт, що, почавши від Сократа, філософи і вчені всіх віків і народів ще не спромоглися дати загальновдовольняючої і загальноприйнятої дефініції краси. Красу легше відчути, як з’ясувати її суть, основу.

Формальна краса завжди показує себе як цілковита марність (марна річ), незалежно від її матеріальної основи. Проте ця цілковита марність високо ціниться людиною. А що вона не може цінитися як засіб для задоволення тих чи тих життєвих і фізіологічних потреб, то значить вона ціниться як мета сама в собі. В красі — навіть у найпростіших її проявах — ми зустрічаємося з чимось безумовно цінним, що існує не ради другого, а для самого себе, що самим своїм існуванням радує і задовольняє нашу душу, яка на красі заспокоюється від життєвих турбот і втоми. Отож, справді краса не є марність і не тільки мета сама в собі, а вона задовольняє й духовні потреби людини з давніх-давен, і в цьому полягає її головна користь.

Ми дуже часто зустрічаємося в літературному мистецтві з естетичним — ідеями прекрасного, що вміщуються в різних дотикальних художніх формах (головно стилі). Проте ці форми, що вважаються за прекрасні в одну добу і для одних авторів та читачів, у другу добу геть далеко не видаються прекрасними. Так, п’єси-містерії на Р.Х., що хвилювали багато віків серця глядачів, безперечно мали в собі щось таке, що могло викликати естетичні емоції, але сьогодні ця сама п’єса втратила для багатьох людей свої поетичні якості. Також про середньовічну любовну поезію сьогодні ми говоримо як банальну, формальну, хоч колись вона була свіжа і викликала багато думок, уяв, почувань. Наша естетична оцінка залежить від того, чи суґестує даний твір нам естетичні емоції?

А тепер ставимо питання: чи мистецтво має показувати нам лише прекрасне?

Ділянка дійсности незмірно ширша; в неї входить не тільки прекрасне, а й жорстока проза, а й бридке, потворне, а також байдуже. Тому поряд із зображенням принадних предметів і явищ «Воно (мистецтво), — каже Франко, — часто малює нам муки — фізичні і душевні, вбивства, розчарування, гнів, розпуку, — тисячі неприємних явищ...»

Чи метою штуки є показувати нам красу? Зовсім ні.

Адже ж Терзіт³, Калібан⁴, Квазімодо⁵ радше можуть уважатися взірцями бридкости, а проте вони — безсмертні твори штуки. А улюблені сюжети грецької пластики — фавни⁶, сілени⁷, кентаври⁸ — хіба се красавці? Та й взагалі, хіба Гомер малює Ахілла на те, щоб показати в ньому ідеал красоти? Зовсім ні, його фізичною красою він зовсім не займається, не описує її, хіба загальнішими шабльоновими рисами. А духово Ахілл також є чим собі хочете, а певно не жадним ідеалом. І це саме можна сказати про кожного героя і кожну героїню всіх справді безсмертних творів...»⁹

За цим роздумуванням про прекрасне Франко робить такий висновок: «для поета, для артиста нема нічого гарного ані бридкого, прикрого ані приємного, доброго ані злого, характеристичного ані безхарактерного. Не в тім, які речі, явища, ідеї бере поет чи артист, а в тім, як він використає і представить їх, яке враження він викличе при їх помочі в нашій душі в тім однім лежить секрет артистичної краси».

В наші часи чисте мистецтво або мистецтво для мистецтва заперечується як святкова забава. Вимагається, щоб справжнє мистецтво було важливою справою, визнається за дійсно прекрасним великий вплив на реальний світ. Естетично прекрасне мусить вести до поліпшення нашої некрасивої дійсности. Вимога цілком слушна і від неї ніколи не відмовлялось ідеальне мистецтво, його визнавали і старі поетики. Так, наприклад, за поясненням Арістотеля («Поетика») трагедія мусить сприяти поліпшенню людської душі через «трагічне очищення» або катарсис. Подібну моральну дію приписує й Платон деяким видам музики, лірики, що скріплюють мужній дух. Таким чином, мистець творить нові предмети, нові духовні настрої і стани, якусь нову прекрасну дійсність, що її без нього не було.

Так само Франко не був прихильником принципу: мистецтво для мистецтва. Не заперечуючи його істотної вартости в духовному житті людини, він вимагав від мистецтва більшого, щоб воно сповняло також суспільне і національне післанництво. На цю тему маємо дружнє віршове листування (за висловом Зерова) між Франком і Вороним. Естет Вороний пише:

Пісень давайте нам, поети,

Без тенденційної прикмети,

Без соціяльного змагання,

Без всесвітнього страждання,

Без нарікання над юрбою,

Без гучних покликів до бою;

Пісень свобідних і безпечних,

Добутих із глибин сердечних,

Де б той сучасник горем битий

Душею хвильку міг спочити.

А Франко відповідає:

Ні, друже мій, не та година!

Сучасна пісня не перина, —

Не госпітальнеє лежання,

Вона вся пристрасть і бажання,

І вся вогонь і вся тривога,

Вся боротьба і вся дорога,

Шукання, дослід і погоні

До мет, що мчать по небосклоні.

*

Так не жадай же, друже милий,

Щоб нас поети млою крили,

Рожевим пестощів туманом,

Містичних візій океаном...

Бо ж

Слова — полова,

Але вогонь в одежі слова —

Безсмертна, чудотворна фея,

Правдива іскра Прометея.

________________

1 Грецький філософ (424-347 пер. Хр.), творець т. зв. абстрактного ідеалізму, учень Сократа.

² Гуляров О. Микитович (1856-1938) — український філософ, професор Київського університету.

³ Терзіт — за грецькою мітологією, один з учасників Троянської війни. Відзначався потворною зовнішністю і зухвальством.

⁴ Калібан — персонаж п'єси В. Шекспіра «Буря». Переносно раб, потворний дикун.

⁵ Квазімодо — персонаж роману В. Гюґо «Собор Паризької Богоматері». Ім’я Квазімодо стало називним і означає потворну людину.

⁶ Фавн — одне з найдавніших божеств у римській мітології, покровитель лісів, полів, отар та пастухів.

⁷ Сілен — у грецькій мітології демон, син Гермеса, наставник і вихователь Діоніса.

⁸ Кентаври — мітологічні істоти, напівлюди.

⁹ Франко І. Зібр. творів у п’ятдесяти томах. Київ, 1981, том 31, стор. 116, 118.