Теорія літератури - Іван Безпечний 1984

Системи віршування. Народна система віршування
Поетична фоніка
Поетична стилістика й її завдання

Всі публікації щодо:
Теорія літератури

Як ми бачили вище, в окремих системах віршування є свої ознаки ритмічної будови і свої способи вимірювання ритму. Так, наприклад, у силабічній — складочисельний, у силабо-тонічній — столовий, у тонічній — акцентний тощо. Правильне чергування цих рівномірних елементів у віршових рядках творить ритмічну основу віршу.

В українській народній творчості витворилося дві форми віршу: співаний (у піснях) і речитативний (у думах і плачах). Текст і будова пісні цілковито пов’язані з її мелодією, без якої не можна як слід уявити собі й її ритм. «Пісенна мелодія, — говорить Ф. Колесса, — є тою формою, в яку відливаються усі строфи тексту від першої до останньої, неначе розтоплений метал живого слова, даючи завсіди однаковий взірець ритмічний». Цим самим віршові рядки пісні, пройшовши через однакову мелодію, вирівнюються в кількості складів, у розмірі, сталім розташуванні пересічей і в симетричному укладі частин. Пісенна мелодія вкладається в такти, тобто рівномірні групи однакової вартості, визначені наголосами; такт уміщує окремий мотив. Межі між ритмічними мотивами мелодії, визначені тактовими переділками, сходяться з пересічами в тексті. З кожною нотною вартістю в’яжеться один склад співаного тексту. У рядках пісні кожному ритмічному мотиву відповідає силабічна група (коліно), що складається з 3-7 складів.

Силабічна група — це ритмічна одиниця, що грає в цій системі подібну роль, як стопа в силабо-тонічній версифікації. Таким чином силабічний принцип можна вважати характеристичною ознакою пісні. Кожна три- і чотирискладова силабічна група має один головний наголос, при якому з’являється часто ще й другий, побічний наголос; кожна шести- і семискладова група визначена двома головними наголосами, попри яких виступає часами третій, побічний. Таким чином кількість наголошених складів у рядках визначена, але на які саме склади мусить падати наголос у межах силабічної групи, того сказати не можна. Ритмічні наголоси мелодії часто не збігаються з граматичними і накидають словам тексту невластиві наголоси (козак, дівчина, личенько, вітроньку, річеньку, рученьку, золото і т. д., наприклад:

Через річеньку, через болото

Подай рученьку, моє золото.

Така незгідливість ритмічних наголосів із граматичними вирівнюється і злагоджується в пісні почасти самою мелодією. І тільки римові наголоси у закінченнях віршів узгоджують ся правильно з граматичними (хоч і тут бувають розбіжності: золото — золото):

Ой на горі жито, на долині жито,

В чистім полі край дороги козаченька вбито.

Отож, у розміщенні наголосів серед віршу існує досить велика свобода. Усі ці загальні правила щодо ритмічної будови українських народних пісень за їхньою мелодією можна представити в ритмічній схемі коломийкової строфи ось так:

(Ритмічна схема наведена в Др. Ф. Колесси — «Фольклористичні праці», Київ, 1970, стор. 273)

Тут перші два такти кожного рядка творять той самий ритмічний мотив, виповнений чотирма вісімками; такти третій і четвертий зв’язуються в один ритмічний мотив, що складається з чотирьох вісімок і двох чверток та виповнюють такий самий час, як перші два мотиви. Поділ ритмічного рядка на три мотиви переноситься з мелодії на текст, наслідком чого кожен вірш виявляє подібний поділ на три силабічні групи, розділені між собою правильними пересічами, що збігаються з розмежуванням ритмічних мотивів у мелодії: 4+4+6:

Відповідно до мелодії розміщуються й наголоси: у чотирискладових силабічних групах — один головний наголос, у шестискладових — по два наголоси, притому най- сильніший римовий наголос падає на передостанньому складі віршу і правильно погоджується з ритмічним.

Це прикладний чотирнадцятискладовий триколінний коломийковий вірш з дворядковою строфою, розмір якого можна визначити ще заведеною формулою: (4 + 4 + 6) 2.