Теорія літератури - Іван Безпечний 1984

Системи віршування. Вільний вірш (фр. vers libre)
Поетична фоніка
Поетична стилістика й її завдання

Всі публікації щодо:
Теорія літератури

Вільний вірш — означає, що в цьому типі віршу дозволяються відхилення від канонів, установлених різними метричними версифікаційними системами. Вільний вірш зберігає первісний ритм: поділ тексту на рядки, а також запис їх стовпчиком; рядки його мають різну довжину (різну кількість складів і стоп), різну кількість наголосів, довільно розташованих. Вторинні ознаки: метр, рима — або зовсім зникають або з’являються спорадично; цей вірш не має також суворо встановленої строфіки тощо. Та не зважаючи на всі ці відхилення від традиційних систем віршування, вільний вірш зберігає певну ритмічну організацію. У таких віршах ритмічна єдність спирається на істотні фактори композиційної будови, — і передусім на різні форми ритмосинтаксичного паралелізму. Художнє упорядкування синтаксичних рядків і пов’язане з ним у певній мірі закономірне розташування наголосів заступає собою сувору метричну систему.

Розгляньмо, як приклад, вільний вірш П. Тичини: «Осінь така мила...», в якому показано страшну драму голодної смерти в селі 1921 р.

Осінь така мила, осінь славна.

Осінь матусі їсти несе:

Борщик у горщику,

кашка у жменьці,

скибка у пазусі,

грушки в хвартушку.

Осінь така мила, осінь славна.

Прийде, поставить: мамо, спите?

Підведуться мати:

це ти, моя доню?

— Я ішла все лісом,

дуб мене за хустку,

він хотів догнати,

борщик однять!

Осінь така мила,

осінь

славна:

— Мамо, матусю, чом не їсте?

Бистро подивились

очі матусі,

зсунулось тіло, звісилась рука...

Осінь така мила,

осінь

славна:

— Мамо, матусю, чом не їсте?

Вірш поділяється на три відрізки, ніби три строфи, відокремлені за темами (тематичний поділ); доня (уособлена осінь) «матусі їсти несе» прийде, питає: «мамо, спите ?» і знову питає: «мамо, матусю, гом не їсте В зв’язку з темою кожної строфи підібрані й поетичні образи. Строфи об’єднуються щодо їх композиції і рівночасно відокремлюються анафоричними словами: Осінь така мила, осінь славна. Всередині кожної окремої строфи вірші об’єднуються синтаксичним паралелізмом; у першій строфі вони містять перерахування «несеного» ряд додаткових іменників до дієслова несе. Притому синтаксичний паралелізм, менше-більше повний (за рівної кількості слів у рядках), веде до паралелізму ритмічного: так у першій строфі, найсиметричнішій щодо метру, кожен вірш має два наголоси, опріч першого (4):

Осінь матусі їсти несе:

Борщик у горщику,

кашка у жменьці,

скибка у пазусі,

грушки в хвартушку.

Друга строфа за своєю будовою збігається з першою і пов’язана з нею паралелізмом будови, хоч у дещо зміненому вигляді, а також збігом анафоричних слів. У віршах цієї строфи повторюються паралельно прості речення в сурядному їх зв’язку. Ритміка окремих рядків змінна: від чотирьох до двох наголосів через неповний паралелізм:

Прийде, поставить: мамо, спите?

Підведуться мати це ти, моя доню?

— Я ішла все лісом,

дуб мене за хустку,

він хотів догнати, борщик однять!

У третій строфі анафоричні слова разом з темою повторюються як заключні (у кінцівці), утворюючи кільце. Така кінцівка повертає нас до емоційної теми уривка: смерть мами. Всередині строфи композиційне впорядкування подається синтаксичним паралелізмом простих речень; ритмічна будова — з двома наголосами, крім першого рядка (4):

— Мамо, матусю, чом не їсте?

Бистро подивились очі матусі,

зсунулось тіло, звісилась рука...

Осінь така мила,

осінь

славна:

— Мамо, матусю, чом не їсте?

Анафора, що підсилює так само ритмічність у всіх строфах, щодо наголосів побудована однаково:

Осінь така мила,

осінь

славна.

Слово така тут менше наголошене, ніж головні слова, що творять пари і визначають головний зміст віршу. Ось таке синтаксичне розрізнювання наголосів за їх значенням особливо важливе у вільному вірші.

Та не всі вірші й Тичини побудовані за принципом ритмосинтаксичного паралелізму, як цей, що ми розглянули, а натомість він часто вживає логічний розподіл між рядками змістових уривків тексту і звертається більше до різних поетичних фігур (анафори, епіфори, кільця і т. д.). Нерідко ритмічна єдність підтримується навіть уведенням рими, що довільно пов’язує рядки, а часто і піввірші. Так побудований один з найкращих його верлібних творів — «Золотий гомін».

Також маємо й у М. Рильського справжній верлібр, що в основі його змістового поділу тексту лежить синтагма¹ з семантичними ключовими словами, і це становить головний принцип ритмічної будови рядків, які зіставляються між собою:

Дощ утихає.

З мокрого гілля —

Коли стріпне його студенний вітер —

Ще краплі падають, —

А в небесах

Крізь дим просвічують озера лазурові,

Озера лазурові!

Озера лазурові!

Тут кожен рядок виповнений одною синтаґмою. Вільний вірш не створюється якимись усталеними поетичними засобами. Поет-верлібрист мусить постійно виявляти свою винахідливість і тонке почуття образної мови. Не зайвим буде пригадати зауваження Рильського (за переказом Г. Сидоренко), що верлібр не є вершиною поетичної майстерності, якої досягши, поети ґарантовані від творчих зривів, а навпаки. Часто верлібр підмінюється псевдоверлібром, автори якого «не так» дали волю ритмові, «як дали собі волю від усякого ритму».

Зачинателем верлібру в світовій поезії вважається американський поет Волт Вітмен (1819 — 1892), який, пориваючи з традиційними системами віршування, увів нову систему, засновану на членуванні віршових рядків за ознаками синтаксичного паралелізму. Він має багато наслідувачів у поезії народів світу.

Верлібр можна знайти також у творчості І. Франка, М. Вороного, О. Олеся, В. Сосюри та інших. Одначе сучасні письменники в Україні, після короткотривалого захоплення верлібром у 60-х роках, все більше перевагу віддають класичним розмірам.

¹ Синтагма — інтонаційно-змістова одиниця мови, яка може охоплювати одно або кілька слів у реченні.