Теорія літератури - Іван Безпечний 1984
Міт
Епічний рід
Поетична стилістика й її завдання
Всі публікації щодо:
Теорія літератури
Міти (гр. mythos — слово, байка, переказ) — стародавні народні сказання про поганських богів, обожнених героїв, про різні фантастичні істоти, чудесні явища, події тощо. Сукупність мітів якогось народу становить його мітологію.
Мітотворення розвинулося ще за часів первісно-общинного ладу і було властиве всім племенам і народам. Давні люди мали дуже наївну уяву про життя природи і про своє власне громадське життя. Головною особливістю їх мислення було ототожнення речей, уподібнення одних одним. Про життя природи вони виснували на підставі людського життя, а про життя людей — з явищ природи. Вони уособлювали природу, потім населяли її духами, фантастичними істотами і, нарешті, богами. Виникнення явищ природи (вітер, дощ, грім, блискавку і т. д.) вони з’ясовували свідомими вчинками оживленої природи, потім волею і діями богів, зв’язок між явищами природи — свідомими відносинами між ними, між їх богами. Ось так вони створили образні фантастичні розповіді про життя, відносини, вчинки оживлених явищ природи, богів природи і богів людської громади.
Мітологічні витвори різних народів склалися у певні системи народних вірувань і лягли в основу їх релігійно- мітологічного світогляду. Але за всієї різноманітности образів, богів, героїв, сюжетів мітів різних народів у них чимало спільного. Багато спільних рис мають боги давньоєгипетської, давньоіндійської, греко-римської, слов’янської, скандінавської (германської) та інших мітологій. Наприклад, подібні один до одного боги сонця: єгипетський Ра, вавилонський Шамаш, греко-римський Геліос (Феб, Аполлон), слов’янський Сварог, Дажбог, японська Аматера (Аматерасу) та інші; подібні богині родючости: асірійська, вавилонська Іштар (Астарта), єгипетська Ісіда, індійська Кубера, слов’янська Лада, скандінавська Фрігг (Фрейя), японська Укемоші та інші.
Найяскравіші і найчисельніші міти створили стародавні греки. Ще за стародавніх часів вони були занесені в Рим. Мітологію греків цілком засвоїли римляни, ототожнивши богів1, їх поети брали в ній образи для своїх творів. Занепав і Рим, надійшли нові часи, але міти не вмерли. Вони продовжують жити і тепер. Міти Греції стали здобутком усього людства. Як і раніше приваблюють до них краса і сила їх образів, приваблює насамперед те, що вони дуже людяні, бо образи їх — це живі люди. Нам зрозумілі страждання непохитного волею титана Прометея, ми співчуваємо стражданням Едіпа, переслідуваного злим фатумом, нам зрозумілий і юний герой Ахіллес, і хитромудрий Одіссей, і Гектор, що загинув за рідну Трою. Міти зображують і богів як звичайних людей з усіма їх достойностями і хибами, з усією їх працею, сумом і радощами. Багато й досі цих мітичних образів живе у мистецтві і літературі. Так, наприклад, образ титана Прометея2здобув геніальне втілення ще в Есхіла (5 ст. до н.е.) : «Скований Прометей». Хвилював і цікавив цей образ найвидатніших геніїв XVIII і XIX ст.: Вольтера, Ґете, Байрона, Шеллі та ін. В українській літературі до образу Прометея зверталися: Т. Шевченко («Кавказ»), Леся Українка («В катакомбах»), М. Рильський («Прометей»).
Староукраїнська мітологія не дійшла до нас у певній системі народних оповідань, але залишила свої сліди у деяких казках, піснях, прислів’ях, загадках, повір’ях, звичаях і навіть у найдавнішій літературній пам’ятці — «Слово о полку Ігоревім». Дослідники на підставі цих та літописних даних прийшли до висновку, що український народ у минулому успадкував ранню праслов’янську мітологію і надав їй національної своєрідности. Отож, стародавні українці шанували єдиного найвищого бога, бога неба, що посилає світло і блискавку; його називали Сварогом. У пізніших часах різні прояви сили свого світлого бога називали різними йменнями. Сонце називали Хорсом і Даждьбогом, себто тим, хто подає всяке добро. В «Слові» русичі називаються «Даждьбожими внуками». Грізну громову силу, що гримить та бушує в бурю, називали Перуном. Вогонь називали Сварожичем, сином Сварога. До старших богів належав також Велес або Волос, «скотій бог», опікун худоби.
Недобрими богами вважали наші предки Стрибога, бога вітрів, бур і непогоди (у «Слові» вітри називаються — «Стрибожі внуки») і Віда, бога соняшних і місячних затінень. Людськими долями керували богині долі, Рожениці або Віли. По лісах і горах ховались лісовики, по ріках і озерах замешкували водяники та русалки, в кожній хаті під піччю жив домовик, корови доїли відьми і т. д. В українській літературі образи мітології досить часто використовували письменники. Прикладом використання мітологічних образів може бути драма-феєрія Лесі Українки «Лісова пісня», в якій поетеса змалювала цілу галерею таких образів, як Лісовик, Водяник, Мавка, Куць, Перелесник тощо.
Давні українські поганські вірування майже цілковито були викоренені християнською церквою, яка вела з ними боротьбу продовж багатьох століть. Ця боротьба й є головною причиною, що давні наші міти не дійшли до нас у своїй первісній формі і не витворили окремого роду усної народної творчості.
1 У греків Зевс (у римлян Юпітер) — бог дощу, грому, блискавки, наймогутніший з богів і на небі і на землі.
У греків Посейдон (у римлян Нептун) — бог морів.
У греків Діоніс (у римлян Вакх) — бог виноробства, бог вина.
У греків Афродіта (у римлян Венера) — богиня кохання і краси.
У греків Гефест (у римлян Вулкан) — бог вогню, покровитель ковальства.
2 Сюжет міту такий: Могутній титан Прометей, зважаючи на слабість і беззахистність людей, украв для них на Олімпі божественний огонь. Зевс, викривши відвагу Прометея, за це прикував його до скелі у Калхіді (Кавказ) і прирік його на нестерпні муки, наказав орлові вічно шматувати тельбухи Прометея своїми залізними лазурями.