Теорія літератури - Іван Безпечний 1984

Казка
Епічний рід
Поетична стилістика й її завдання

Всі публікації щодо:
Теорія літератури

Казка (від казати, оповідати) — народне усно-поетичне оповідання про якусь фантастичну, незвичайну подію з участю надприродних, чудесних сил. Казки належать до найдавніших витворів людського духа і сягають у глибину таких далеких від нас часів, яких не досягає жодна людська історія.

Казка має свою навиклу форму щодо будови оповідання і його вислову. Форма ця має естетичне і стилістичне призначення. У більшості казок є досить певний типовий початок (загин) і такий же кінець (завершення). Наприклад, початок: «Жив собі (був собі) дід та баба...», «Було це за царя Гороха, коли людей було трохи» або: «Раз якось в одному царстві, в тридев’ятому государстві жили-були...», «В однім місті...», «В однім селі...». Є й інші початки: «Це було там, де нас немає...», «Це було тоді, коли нас не було ще на світі...». Зачин відіграє роль експозиції; він знайомить слухача з часом і місцем дії, але неозначено точно. Казка закінчується здебільшого також типовими словами; коли йде розповідь про весілля, то говориться: «І я там був, мед-пиво пив, по вусах текло, а в рот не попадало...». Якщо казка іншого змісту, то закінчується словами: «І стали вони жити-пробувати та добра наживати...».

У казці завжди небагато імен дійових осіб і часом ці ймення означають основну рису характеру дійової особи. У багатьох казках повторюються кілька улюблених імен. Через таку схематичність оповідання помітна блідість побутових рис, краєвиду, опису людей. Композиція дії стисла, схематична, але казковий сюжет розгортається динамічно, дія концентрується навколо однієї постаті. У композиції дії мотивування слабе, тобто бракує органічного зв’язку між окремими частинами. Щодо художніх засобів мови, то переважають, головним чином, гіперболі, порівняння, епітети. Часто вживаються також казкові повторення й утроєння одного мотиву, щоб, з одного боку, зосередити увагу слухача на головних місцях казки, а з другого, — забезпечити краще засвоєння сюжету. Так, наприклад, коли молодець б’ється зі змієм, то перший раз цей змій — одноголовий, другий раз — триголовий, третій — дев’ятиголовий і т. д. В інших випадках казка любить різноманітний зміст: вставляє пісні, приказки й прислів’я, загадки й замовлення, ритмічні примовляння тощо. Любить казка також співзвуччя й алітерації, наприклад: «Був собі чоловік Яків, на ньому сіра сірячина, на голові шапочка, а на штанях латочка».

Характеристичне для казки є вживання словесних формул. Так, коли говориться про незвичайну, казкову красу героя, то оповідач казки не малює літературного портрета, а говорить: «Там така краса, що ні здумать, ні згадать, хіба в казці сказать». А коли треба підкреслити тривалість дії, то кажуть: «Скоро казка кажеться, та не скоро діло робиться».

За характером зображення казки поділяються на такі основні групи: героїчно-фантастичні, казки про тварин і побутові.

Героїчно-фантастичні казки своїм корінням сягають у глибоку давнину, і деякі з них мали первісно маґічне призначення, яке з часом утратилося. Події цих казок звичайно починаються з того, що головний герой відбивається від свого оточення (роду, сім’ї), терпить переслідування, потрапляє в халепу або сам вирушає шукати щастя і пригод, натрапляючи на своєму шляху на непереступних і надприродних, могутніх ворогів, як: Баба-Яга, Змій, Кощій безсмертний, Одноокий людоїд та ін. Але в час найбільшої небезпеки й боротьби з ворогами з’являється на допомогу якась добродійна істота: кінь, бичок, сокіл, змієва дочка тощо. Вони наділяють героя чарівними здібностями, нищать його ворогів і, врешті, здобувають йому щастя.

Тваринні казки засновані на уосібленні звірів, птахів, риб, на приписуванні їм свідомих намірів, дій, уміння говорити тощо. У всіх цих незвичайних діях і розмовах звірів

відбиваються їх характери. Тваринна казка виникла наслідком довгого спостереження людини над природою, над життям звірів і птахів, над їх звичаями, над їх повадами, і норовами. Тваринні казки виробили свої типові образи. На першому місці — хитра лисиця, яку стрічаємо в багатьох казках: мотив про хитрощі лисиці — найпоширеніший у казках. За лисицею йде придуркуватий, але добродушний вовк, боязливий заєць, простацький незграбний ведмідь, сорока-злодійка, баран або осел-дурень і т. д.

Найпопулярніші та найпоширеніші казки сімейно-побутового змісту. В них часто виступає три брати, що два з них старші нібито розумні, а третій — дурень. Врешті виявляється, що дурніший від розумних досягає мети, яка стала недосяжна для розумних. Або: дві сестри-зведениці; бабина дочка лінива, сварлива, мстива, навіть убійниця (Калинова сопілка); друга, дідова дочка, добра, тиха, чесна, терпелива, роботяща, співчутлива і под. Приходить до конфлікту між сестрами, між добром і злом, правдою і неправдою, конфлікт, у якому правда і добро перемагають. Казки цього типу щирість, правдивість, чесність, розсудливість, справжню мудрість — прославляють, а лінивство, еґоїзм, скупість, зазнайство, зажерливість — висміюють і карають.

У XIX ст., коли вчені звернули увагу на казки, виникло також питання, звідки вони взялися і як пояснити те, що так багато спільних казкових мотивів у різних народів? З приводу цього постало кілька теорій, але найпопулярніша була так звана інкійська теорія німецького сходознавця Т. Бенфея. Бенфей і його прихильники вважали за батьківщину казок Індію, звідки вони різними шляхами і в різні часи мандрували по цілому світу. З часом проти цієї теорії виступило багато антропологів і соціологів (анг. Лянґ, фран. Бедіє, фін Анті Арне та ін.), що заявилися за полігенезою (самобутність) казок, не виключаючи й можливостей запозичення. «Я переконаний, — заявляє Бедіє, — що не було якоїсь привілейованої раси, індуської чи іншої, яка видумувала у вільні хвилини казки на забаву людства». Отож, немає ніяких підстав думати, що тільки індійці можуть творити казки. їх творять усі народи. Індія запозичує собі так само деякі казки з інших країв, як вони від неї. У різних народів, що стоять на однаковому культурному рівні, можуть одночасно творитися за подібних обставин подібні казки. Цим і пояснюється подібність навіть у таких народів, що ніякого ніколи спілкування та стичності між собою не мали.

Збірників казок є дуже багато, але найкращі з них такі: «Панчатранта» і «Гітопадеша» («Pancatantra», «Ні- topadeca» — збірники староіндійських казок); «Тисяча і одна ніч» — арабських казок. З-поміж українських етнографів збиранням і виданням казок займалися: І. Рудченко, О. Афанасьєв-Чужбинський, В. Гнатюк та ін.

Народні казки завжди мали великий вплив на писану літературу і багато видатних письменників писало у виді казки, як: І. Франко, О. Пушкін, Т. Гофман, Г.-Х. Андерсен, бр. В. і Я. Ґрімм та ін.