Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Теорія літератури - Іван Безпечний 1984
Поема
Епічний рід
Поетична стилістика й її завдання
Всі публікації щодо:
Теорія літератури
Поема (гр. роіеmа від роіео — творю) — це великий твір епічного або ліроепічного характеру з сюжетно-оповідною організацією.
1. Поема як літературний вид своїм корінням сягає в глибоку давнину, у народну творчість, яка оспівувала мужніх і славних героїв, видатні історичні події.
Спочатку поема була епічним твором. Вона виникла на ґрунті народних героїчних пісень і сказань про видатні історичні події, що мали велике значення. Вона стала прямим спадкоємцем епопеї й героїчного епосу; до поеми належать: «Іліада» і «Одіссея» Гомера, «Енеїда» Верґілія, староіндійські епопеї «Махабхарата» та «Рамаяна», «Шахнаме» Фірдоусі, «Пісня про Роланда», «Пісня про Нібелунґів». До поеми відносимо також і такі народні твори, як сербські юнацькі пісні, староукраїнські билини, українські думи, а також пам’ятку староукраїнського героїчного епосу — «Слово о полку Ігоревім».
Поема як епічний та ліричний жанр пройшла довгий шлях розвитку, збагачення, оновлення і видозмін. Але, на думку літературознавців, основним і в певній мірі одвічним у поемі є її звеличання, героїчна основа. Автор має оспівувати свого героя, людську особистість (з погляду героїчного чи морально-етичного) або важливі в житті події.
2. Хоч основна специфіка поеми й не змінюється, але кожна епоха вносить щось нове в її зміст і форму. Так в епоху Відродження, коли намітився новий інтерес до людини, до її почувань, на основі нового світогляду, що звався гуманізмом, виникають поеми, в яких героєм виступає не полководець, а особистість зі своїми суто людськими інтересами. А якщо в цьому виді твору беруть участь і люди з феодальної аристократії, то вони зображуються не як державні діячі, а лише як звичайні люди. Такою, наприклад, є поема Аріосто «Несамовитий Ролянд».
3. В епоху просвіченого абсолютизму автори поем за зразок собі брали античні поеми. Цей жанр користувався елементами античної естетики, хоч уносив і деякі нові риси, зумовлені історичними обставинами; такі поеми звалися класичними. Особливо багато виникло наслідувальних поем за зразком Верґіліевої «Енеїди», наприклад, у Франції «Франсіяда» Ронсара і «Генріяда» Вольтера, в Росії — «Россіяда» Хераскова та ін.
4. Але на противагу цим поемам виникає пародійна травестійна поема, що в жартівливому і навіть низькому стилі описує події, які перед тим були описані високим стилем. Найвидатніші поеми в цьому жанрі такі: «Virgile travesty» французького поета Скаррона, «Верґілієвська Енеїда» німецького поета Блюмавера, «Енеїда вивернена навпаки» російського поета Осипова. До цього різновиду поем належить також твір нової української літератури — «Енеїда» І. Котляревського. Кожен з цих авторів травестії мав певну мету: Скаррон (XVII ст.) висміював богів античного світу, Блюмавер (XVIII ст.) виступив проти релігійної нетерпимости й релігійного фанатизму, Осипов звернув свою сатиру проти пиятиків і неуцтва.
5. Яку ж мету мав Котляревський? Зовнішньо дотримуючись фабули «Енеїди» Верґілія, Котляревський — поет змалював на античному тлі яскравими фарбами картину українського життя наприкінці XVIII ст. Це був час, коли після скасування гетьманщини і зруйнування Січі потомки колись славних старшинських козацьких родів, одержавши «благородне дворянство», пішли служити російським царям, здійснюючи їх ворожу політику до України, а мільйони вільних людей з цього часу повернуто в кріпацтво.
Драматичні обставини тогочасного українського суспільства поет перетворює на обставини комедійні чи на пів- комедійні. В образі кошового Енея і бідолашних троянців, що після падіння Трої пішли шукати нової батьківщини, поет показав тих запорожців, що після зруйнування Січі пішли шукати нових поселень. Котляревський верґілієвих богів переодягає в український одяг і наділяє рисами різних людських верств, найчастіше негативними: заздрощів, хабарництва, пияцтва, сварливости тощо. Це ніби памфлет на тодішнє суспільство, зокрема на середнє панство. У поемі правдиво відтворено тогочасний побут.
«Енеїда» є твором високоідейним. Ця ідейність автора виявляється в осудженні кріпацтва, в звеличанні минулого України, в заклику до любові рідного краю та до особистої посвяти для загального добра:
Де общее добро в упадку,
забудь отця, забудь і матку —
лети повинність ісправлять...
«Енеїда» Котляревського стала прологом нової української літератури. Вона започаткувала нову українську літературу народною мовою — до єдиної літературної мови та мови загальнонароднеє.
Щодо жанрової сутності поеми, то літературознавець Д. Чижевський так пише: «Це «героїчно-комічна поема», але вона є одночасно «траверсійною» та нав’язується до старої традиції «бурлескних творів»... — це класична поема з «низьким» сюжетом (за теорією Буальо)1...». Отож, травестії відносять до поемного виду за чисто формальними ознаками: за наявністю в них героїзму звеличання, дарма що звеличувані явища не заслуговують на таку повагу; а звідси — комічний ефект. Справді Котляревський приховав своє розуміння дійсності під покривалом комічності і сміху. Але його сміх викликав певну реакцію того «малоросійського панства», що воно й собі, читаючи сміялося з себе, часом не розуміючи з кого, власне, воно сміється. Але цей сміх був початком чогось нового — національної свідомості. Ось яка була суспільна функція «героїчно-комічної», «травестійної» поеми Котляревського.
6. Особливого розвитку поема набула на грані XVІІI - XIX ст. в епоху романтизму. Романтики в боротьбі з клясицизмом обстоювали право літератури на увагу до особистості. Предметом поеми стає людина, яка розкривається з погляду її інтимного чи громадського життя, стверджуючи себе в боротьбі з невідповідними умовами суспільного життя. Звідси в поему, в цей епічний жанр, вливається елемент ліризму ; виникає ліроепічна поема. Родоначальником її був англійський поет початку XIX ст. Байрон («Мандрівка Чайльд-Гарольда», «Ґявур», «Корсар» та ін.), а в українській літературі — Шевченко («Катерина», «Іван Підкова», «Гамалія» та ін.).
Конфлікт у поемі меншого розміру, ніж в епопеї. Він непов’язаний з подіями, в яких вирішується доля нації, проте може бути досить значним і наближається до епопійного («Гайдамаки»). В поемі трактуються питання, пов’язані з особистою долею окремої особи, головним чином, проблеми любові, соціальної і національної волі тощо. Лірична підкресленість у поемі виявляється в організації мови та віршу. Отож, романтична поема поєднує в собі епічний елемент — надзвичайні події, — але вже в житті звичайної людини, з елементом ліричним.
7. У поезії значне місце належить драматичній поемі, що займає проміжний стан між епічним і драматичним родом. Для неї характеристична діалогічна форма, через що її відносять до драматургії. Проте, більшість літературознавців бачить у драматичній поемі перевагу епічної основи. В ній слабо висловлена дія, заснована на боротьбі характерів. Інколи її зовсім немає. Письменники найчастіше звертаються до драматичної поеми тоді, коли виникає потреба прославити думки і чуття незвичайної людини. Початки цього жанру сягають у XVIII ст. — добу Просвітництва. Першим її зразком є «Натан Мудрий» Лессінґа. Особливо ця форма була популярною у творчості романтиків. Вони за темами часто зверталися до мітології, народних переказів, Біблії, що давало велику волю для розгортання сюжету в бажаному їм напрямку, дозволяло через додатнього героя висловлювати власні почуття й настрої. Таке казкове забарвлення носять драматичні поеми Байрона («Манфред», «Каїн», «Небо і земля»), Шеллі («Звільнений Прометей»).
8. В українській літературі найбільше зустрічаємо драматичних поем у творчості Л. Українки, як, наприклад: «Вавилонський полон», «Оргія», «На руїнах», «Магомет та Айша», «Иоганна, жінка Хустова», «Одержима», «В катакомбах», «На полі крови», «В дому роботи, в країні неволі» та ін. Поетеса вирішує в своїх поемах такі протилежні поняття, як воля і неволя, свобода й рабство, благородність і хамство, любов і ненависть; вона вирішує проблеми релігії, мистецтва; її цікавлять також соціальні, національні, політичні та інші питання. Тому дискусія, як метод переконання і перемоги в драматичній боротьбі, є основною прикметою її образів-персонажів і діалогів. Кожен окремий діалог, кожна сценка Л. Українки дають прекрасні зразки драматичного змагання, де стикаються люди і перемагають один одного зброєю логіки і невідпорної аргументації. Але справді боротьба йде не між людьми, тільки між ідеями, носіями яких є люди. І якого б типу сцена не була — чи сцена ідейних суперечок, чи пристрастей, Л. Українка однаково майстерно вміла їх малювати. Найскладніші системи поглядів, найскладніші психологічні вузли переживань вона вміла чітко і ясно, з вичерпною повнотою і до кінця викривати і цим самим з потрібного яскравістю змальовувати образ людини глибокого ідейного значення. Такими класичними образами у неї є: Маріям, Иоганна, Хуса, Неофіт-раб, Антей і цілий ряд інших.
Л. Українка прекрасно вміла створити драматичні колізії й ситуації, як, наприклад, між сильною, самовідданою любов’ю Маріям до Месії і нерозумінням її Месією («Одержима»), між Айроном і громадою («У пущі»), між Неофітом-рабом і єпископом («У катакомбах») тощо.
Та дарма що неукраїнський, екзотичний сюжет панує в поемах Л. Українки, але за ним треба віднаходити проблеми українського життя — її живу українську сучасність.
Щодо жанрової особливості драматичної поеми Лесі Українки, то М. Драй-Хмара пише таке: «Драматична поема Л. Українки становить перехідний ступінь від лірики до драми, і вона, власне, а не чиста драма характеризує творчість Л. Українки в другому періоді її літературної діяльності. В драматичній поемі знаходимо все — і ліричний елемент, і ширшу фабулу, і драматичну колізію. Тут Леся утворює настрій, не тільки суґестує певні ідеї в їх діалектичному розвитку, а й дає епічний малюнок, досягаючи при цьому найбільшої повноти та пластики»2. Цю особливість своїх драматичних творів, мабуть, відчувала і сама Л. Українка, коли більшість з них назвала не драмами, а «драматичними поемами», проте цю назву вона не завжди застосовувала до жанрово-однотипних творів.
1 Дмитро Чижевський «Історія української літератури» Нью Йорк, 1956, ст. 336.
2 М. Драй-Хмара «Леся Українка», ДВУ, 1926, ст. 106.
