Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Теорія літератури - Іван Безпечний 1984
Ліричний рід
Поетична стилістика й її завдання
Всі публікації щодо:
Теорія літератури
Слово лірика походить від гр. слова ліра, особого інструмента, що первісно виготовлявся із щита черепахи для резонансу деяких струн. Але грецька поезія не обмежувалася цим акомпоніментом, дуже часто вона вдавалася й до супроводу флейти. Таким чином лірикою первісно називався той рід пісень, що їх виконував співець під власний акомпонімент, чого неможливо було робити з флейтою, і які мали відрізнятися простими ритмами й простими почуттями.
У сучасному широкому розумінні лірикою називають зображення внутрішніх, душевних переживань, думок, емоцій і почувань людини. Найчастіше вони виражаються в музичній творчості й ліричній поезії.
Геґель лірику характеризує як поезію суб’єктивну: «Лірична поезія, — говорить він, — зображає внутрішній світ душі, її почуття, її поняття, її радощі й страждання. Це особиста думка, яка полягає в тому, що вона має в собі багато інтимного й реального, висловленого поетом, як його власний настрій; це жива і натхненна продукція його духа». На думку Геґеля, лірика дуже тісно пов’язана з натхненням, вона висловлює переживання душі.
У ліриці відсутній розгорнутий сюжет, в ній ми не зустрічаємо розгорнутих характерів, вчинків, описів, що займають істотне місце в прозі. В ліриці ми зустрічаємо зовсім інший принцип побудови твору. Такий твір поділяється на окремі самостійні мотиви; мотиви і словесні образи зіставляються між собою і таким чином роблять художнє враження. Ліричне поєднання мотивів дає також розумове задоволення від несподіваних і вдалих зіставлень, але породжуване почуття — іншої натури: воно наближається до художніх переживань, тобто до почуття краси. В ліриці думки поєднуються так, щоб вони робили найбільший художній вплив. Замість логіки й роздумування в сприйманні ліричного поєднання думок більшу участь бере почуття. Наслідком цього й сама мова ліричних творів різко відрізняється від мови інших літературних родів. Переважно це буває віршована мова, тобто ритмічна, що надає поезії музичності та емоційності.
В ліричній поезії ритм, тісно пов’язаний з метром, змістовний. Він посилює також виразність зображуваного. Тому справжній поет завжди намагається уловити такий ритм свого віршу, який би відповідав прихованому ритмові життєвих процесів. У вірші І. Франка «Баба Митриха» передсмертні скарги старої бабусі мають не лише певне лексичне оформлення, а й ритмічне (тристоповий амфібрахій). Вчуваються її останні віддихи й утруднена вимова слів:
- / - - / - - / -
Я, кумко Йванихо, вмираю!
Не дав мені Господь діждати,
Щоб свого Климка оглядати,
Як верне з далекого краю!
Погнали його на край світа,
І вістки від нього нема.
Ритмічна досконалість має велике естетичне значення і щодо сприймання і щодо впливу поезії. Музичність лірики часто виявляється і в особливій звуковій упорядкованості — звукописі. Крім того, самий стиль ліричної мови буває далекий від звичайної говірної мови. Ліричному творові в значно більшій мірі, ніж будь-якому іншому, притаманне вживання метафор і фігуральних зворотів. У самому доборі слів спостерігається намагання дати особливу мову, що досягається відповідною лексикою. З форм мови вибираються ті, які найсильніше збуджують емоції. Щодо цього то можна сказати, що лірика є словесне мистецтво, якого темою є емоції.
Та не слід з цього висновувати, що тільки лірика найсильніше вражає почуття читача, збуджує емоції. Драма і роман викликають значно сильніші переживання, ніж ліричний вірш. Але в драмі й романі зображуються події, що викликають різні почуття, тоді як в ліриці поет має мету через художнє інакомовлення і поєднання художніх мотивів та образів описати саме почуття. Тому ліричний опис не може бути безпристрасний і цілковито об’єктивний. Ліричний опис завжди мусить показувати, які почуття викликає в автора описуване.
Ось ця особливість ліричного опису, що обов’язково малює переживане автором, зветься ліризмом. Проте ліризм не є властивістю однієї лише лірики. Ліричні описи можна зустріти і в романі, і в оповіданні, але найчастіше вони зустрічаються у віршових творах, наприклад, в поемах, особливо ж в так званих байронічних поемах. Звичайно ж ліричні прийоми розвитку теми зустрічаються в коротких творах, що звуться віршами. Ліричний вірш являє собою найчастіше поєднання окремих мотивів, пов’язаних якоюсь загальною темою. Розвиток теми відбувається звичайно так: у першій частині віршу поет уводить головну тему, прямо висловлюючи її або заставляючи читача, через навідні натяки, уявити собі цю тему. Потім ця тема розвивається через зіставлення різних мотивів. Ці мотиви можуть змінюватися один одним, аж поки автор не перерве дальший розвиток кінцівкою. Звичайно кінцівка дає новий мотив, що істотно відрізняється від усіх попередніх. Проте нерідко зустрічаються вірші й без кінцівок.
Розвиток основної теми може відбуватися по-різному. Найпростішим випадком є розвиток теми за прийомами опису або оповіді. Це буває тоді, коли предметом віршу є природа або якась картина зовнішнього світу, напр., парада (так звана об’єктивна лірика). Тоді легко поєднати мотиви, перелічивши характеристичні деталі описуваної картини або послідовно описавши окремі ступені перебігу явища або дії. Наприклад:
Піднімалося сонце над степ
Мов багрове коло,
І промінням мов стрілами тьму
Пробивало й кололо.
В промінню тім Небо-гора,
Мов цариця в пурпурі
Над всі гори найвище здійма
Свої ребра понурі...
(І. Франко, «Мойсей»)
Другим прийомом розвитку є розвиток чисто стилістичний — розвиток теми через розвинене порівняння або розгорнутою метафорою. Ці стилістичні прийоми дуже часто вживаються в ліриці, і метафора через це є переважно властивістю віршового стилю. Наприклад:
Тут брати і розлучились —
аж на березі Каяли!
Тут вино криваве вийшло
Русичі тут пир скінчили;
сватів своїх напоївши,
буйні голови зложили.
Полягли за Руську землю.
(«Слово о полку Ігоревім» — перек. В. Щурата)
Іншим поширеним прийомом розвитку теми є паралелізм. Прийом цей полягає в тому, що ліричний твір ділиться на короткі речення, які в певних взаєминах зіставляються між собою. Найпростішим випадком може бути змістове зіставлення речень, тобто порівняння в звичайному розумінні цього слова:
Закувала зозуленька
В зеленому гаї,
Заплакала дівчинонька
Дружини немає.
(Т. Шевченко, «Закувала зозуленька»)
Інколи мотиви зіставляються за контрастом, тоді утворюється протиставний паралелізм:
Твоя пісня дуже гарна,
Ти гарно співаєш,
Ти, щасливий, спарувався
І гніздечко маєш!
А я бідний, безталанний,
Без пари, без хати:
Не досталось мені в світі
Весело співати.
(В. Забіла, «Соловей»)
Крім змістового паралелізму, існує ще багато інших видів ліричного паралелізму. З них найпоширеніший словесний паралелізм, коли те саме слово повторюється в кількох реченнях на тому самому місці. Звичайно цим словом починається речення; у такому випадку таке повторення зветься анафорою:
Де ж тії пестощі вітру летючого,
Де ж тії квітоньки гаю пахучого,
Де ж тії ночі сріблясто блакитні,
Де ж тії ранки рожеві, привітні
Де ж тії усміхи сонця блискучого (О. Олесь, «Конвалія»)
У ліриці поетичне слово несе виключно велике навантаження; в ньому активно використовуються всі його найважливіші елементи: ритмічний, звуковий, образний, інтонаційний, змістовий тощо. Тут усе змістовне, аж до паузи. Одначе сама форма в ліричній поезії, хоч би як вона не була вишуканою, не має самостійного значення. Сила діяння лірики визначається передусім її змістом. У творчості справжніх поетів перший-ліпший поетичний засіб буде значущим, дякуючи своїй змістовності. Викликаний до життя потребою вислову певного переживання, він (засіб) через це знаходить відповідний відгук у людському серці і людській душі.
В залежності від предмета зображення розрізняють три головних різновиди лірики: лірика громадська, лірика пейзажна і лірика інтимна.
1. В українській громадській ліриці Шевченко вперше підніс тему неволі України, яку висловив з нечуваною силою і красою, з нечуваною громадською мужністю. Ось хоч кілька його вікопам’ятних рядків на цю тему:
Якби кайдани перегризти,
То гриз потроху б. Так не ті,
Не ті їх ковалі кували,
Не так залізо гартували,
Щоб перегризти.
З часу Шевченка невільницька тема стала найважливішою національною темою української літератури. Леся Українка, І. Франко та ін. мали досить поетичного обширу і хисту, щоб піднести цю тему до Шевченківського розуміння її:
О люде мій бідний, моя ти родино,
Брати мої вбогі, закуті в кайдани!
Палають страшні, незагойнії рани
На лоні у тебе, моя Україно!
Кормигу тяжку хто розбить нам поможе?
Ой Боже!
(Л. Українка, «Сльози-перли»)
2. У ліричній поезії дуже рідко зустрічаються твори, які висловлювали б чисті почування і настрої автора до зображуваних ним картин природи. Найчастіше картини природи служать йому лише тлом для змалювання його
почувань, думок, мрій, бажань, чи правдивіше: навіяного нею настрою. Візьмімо для прикладу віршик Шевченка «За сонцем хмаронька пливе». У майстерній формі поет показує свої настрої, почуття, думки, зв’язані з картиною природи, коли з хмари над морем виглядає сонце і «Ніби серце одпочине, 3 Богом заговорить», а потім насувається туман, що застиляє і сонце, і хмару, і море — і тоді «Тьмою німою Оповиє тобі душу, И не знаєш, де дітись...».
3. Типічним зразком інтимної лірики на тему любови є неперевершений вірш Франка «Як почуєш вночі» зі збірки «Зів’яле листя»:
Як почуєш вночі край свойого вікна,
Що щось плаче і хлипає важко,
Не трівожся зовсім, не збавляй собі сна,
Не дивися в той бік, моя пташко!
Се не та сирота, що без мами блука,
Не голодний жебрак, моя зірко,
Се розпука моя, невтишима тоска,
Се любов моя плаче так гірко.
Світова лірика веде свій початок з Стародавньої Греції й Риму — з поезії Піндара, Сапфо, Анакреонта, Горація, Овідія. В добу Відродження виступали видатні поети: Петрарка і В. Шекспір (хоч насамперед драматург). У XVIII - XIX ст. світова поезія дала таких великих ліриків, як И.-В. Ґете і Г. Гайне (Німеччина), Д. Байрон і П.-В. Шеллі (Англія), Пушкін, Лєрмонтов (Росія), А. Міцкевич і Ю. Словацький (Польща) та ін. Наші літературознавці першим українським поетом-ліриком вважають Г. Сковороду. На Україні лірика розквітла особливо у творчості Т. Шевченка, І. Франку, і Л. Українки. В новіші часи визначне місце в українській літературі посідають такі поети-лірики: П. Тичина, М. Рильський, М. Зеров, Б. Лепкий, Є. Маланюк, Т. Осьмачка, С. Гординський, О. Олесь, А. Малишко та інші.
