Порівняльне літературознавство - Василь Будний 2008

Термінологічні проблеми тематології
Тематичний рівень компаративістики

Всі публікації щодо:
Літературознавство

У трактуванні споріднених понять літературної семантики, таких як «тема», «мотив», «лейтмотив», «образ», «ідея», у компаративістиці, як і в літературній теорії, немає одностайності.

Розпочнімо з визначення, яке можна прийняти як вихідне (звісно, з дальшим його коригуванням): тема (грец. Лета — основа) — це предмет зображення, який є незмінним, стійким, тобто повторюваним у творі чи низці творів, і тому виступає, так би мовити, центральним семантичним елементом зображеного світу. Тема як інваріант містить парадигму варіантів — мотивів, які розгортаються в синтагматичній послідовності, вибудовуючи образну систему твору, зокрема сюжет (образ події), і виражаючи його ідею — творчий концепт, мистецьку інтенцію, авторський задум, ставлення до зображеного предмета, його інтерпретацію.

Поняття мотив (франц. motif від лат. moveo — рухаю) вживають у кількох значеннях. Часто воно є синонімом теми або образного її втілення (тема = мотив = образ ревнощів у трагедії «Отелло»). А ідея (грец. idea — першообраз, поняття, уявлення), згідно з давньою традицією, це основна думка, яка випливає з твору, його сенс чи узагальнена концепція, а також почуття (пафос), настрій. Ідеї (головні і другорядні, контрастні і гармонійні) разом з тематикою творять концептуально-тематичну основу твору, втілену в жанровій, композиційній, стильовій структурі.

Прихильники іманентного підходу до твору як завершеної структури пропонували метод послідовної інтеграції семантичних елементів під час інтерпретації: «Тема (те, про що йдеться) є єдністю значень окремих елементів твору» У цьому разі тема — це лаконічна інтерпретація, яка схематизовано узагальнює послідовну низку мотивів — фабульний зміст твору. Скажімо, тема «Отелло» — «ревнощі» — відчитується з усієї сюжетно-образної системи трагедії Шекспіра.

Часто тему й ідею ототожнюють як ту концептуальну серцевину, що цементує текст на його різних структурних рівнях: видозмінюється у низці мотивів, розгортається в сюжеті, звучить у філософічному відступі, емоційно забарвлює мову, випромінюється в символіці міфо-фольклорній (калина символізує пам'ять, славу, Батьківщину), релігійній (терновий вінок — символ страждання в ім'я роду людського) чи стильовій (буряний пейзаж — виразник настроїв романтичного персонажа, автомобіль — футуристичний символ сучасності).

Звичайно, письменники не раз вдаються до більш чи менш «прямого» виразу ідеї вустами персонажа («Собори душ своїх бережіть, друзі», — застерігає учитель Хома Романович у романі «Собор» О. Гончара), у промовистому заголовку («Хіба ревуть воли, як ясла повні?») чи в публіцистичному відступі, хоча така попередня інтерпретація може звузити багатогранний зміст літературного явища. Безпосередній вислів ідеї характерний для дидактичних творів (прислів'я, байка, притча, дитяча література), утопії («Місто Сонця» Т. Кампанелли), ідеологічного роману («Хатина дядька Тома» Г. Бічер-Стоу, «Хмари» І. Нечуя-Левицького), «драми ідей» («Одержима» Лесі Українки), полемічних (сатира, памфлет) та інших жанрів, які привертають увагу сучасника до суспільних і моральних вад, іноді пропонують рецепти їх виправлення. Відверто тенденційний характер мала література Середньовіччя, Просвітництва, соцреалізму.

На відміну від звичного трактування теми як ширшого поняття, в обсяг якого входить мотив, німецьке літературознавство традиційно дотримується цілком протилежних позицій — визначає мотив як загальне тематичне поняття на противагу конкретному тематичному матеріалу(Stofï), котрий є сполукою різноманітних мотивів Наприклад, мотив каяття вбивці втілено в такому тематичному матеріалі (Stoff), як цар Едіп (трагедії Софокла, Евріпіда, Корнеля), Варнак (однойменна поема Т. Шевченка), Родіон Раскольников («Злочин і кара» Ф. Достоєвського).

Йдучи за німецькою традицією, бельгійський компаративіст Раймон Труссон, який є палким оборонцем Stoffgeschichte¹, у своїх працях «Проблеми порівняльної літератури: Дослідження тем» («Un Problème de littérature comparée. Les Etudes de thèmes: Essai de méthodologie» 1965), «Теми і міфи: Питання методу» («Thèmes et mythes: Questions de méthode» 1981) називає «мотивом» загальне поняття, що окреслює «певну позицію» або ж «вихідну знеособлену ситуацію, у якій дійові особи ще не конкретизовані», і є матеріалом для літературного опрацювання, а «темою» — мистецьке втілення, індивідуалізацію і конкретизацію цього мотиву в ситуаціях, які започатковують певну літературну традицію. Наприклад, мотив спокусника втілено в темі Дон Жуана, мотив митця-творця — у темі Піґмаліона, мотив опозиції між особистим сумлінням та інтересами держави — у темі Антіґони, мотив незгоди між двома братами — у темах Прометея та Епіметея, Етеокла і Полініка, Авеля та Каїна.

Натомість автори книжки «Що таке порівняльне літературознавство?» дотримуються протилежної позиції:

У нашому ж розумінні, загальний задум — це тема, яка не є «особливим виявом мотиву, його індивідуалізацією», а навпаки — сама знаходить вираз у мотивах.

Свого часу Поль ван Тіґем охоплював поняттям теми і узагальнені ситуації, й типові характери (тип Прометея, тип Антіґони), і традиційні сюжети та легенди. Подібно й для Александра Дюма в обсяг теми як неконкретизованого, узагальненого змісту твору входять і мотиви («імпульси, котрі частково зумовлюють дії в рамках теми»), і сюжети («форми, зумовлені своїм внутрішнім мотивуванням»)³.

Очевидно, тематично-концептуальний зміст можна конкретизувати до певної послідовності мотивів або ж навпаки — узагальнювати у більш-менш стислому і точному формулюванні. Скажімо, в новелі «Перевтілення» Франца Кафки тему (= ідею) відчуження можна розгорнути в такому, наприклад, формулюванні: «відчуження як перемога егоїзму в людських душах, коли близькі з огидою відвертаються від нещасного родича, що став непотрібним, зненавидівши безпомічного і прирікши на самотню смерть». Цю тему конкретизуємо через низку мотивів: мотив відрази, яку близькі відчувають до родича, з яким сталося нещастя; мотив самотності і безпомічності людини в біді; мотив безжального егоїзму, який оголюється за удаваним етикетом соціальних і сімейних взаємин. А мотиви можна конкретизувати в епізодах, що розташовані в часовій послідовності й вибудовують фабулу (зображену подію): перетворення Ґреґора на комаху + сім'я, нажахана сином-чудовиськом + спроби нещасного захистити свій внутрішній світ + як позбутися родича-потвори? + мертвого Ґреґора викидають на смітник, як непотріб + хто наступний буде покинутий напризволяще: батько... обоє стареньких Замзів... а пізніше й їхня донька — життєлюбна Ґрета?..

Приблизно такий принцип узагальнення / конкретизації семантики літературного твору використовує генеративна поетика (поетика експресивності), що зародилася в Росії у 1960-х роках. Тут тема — це вихідний глибинний семантичний інваріант, що за допомогою різноманітних засобів експресивності пронизує різні фрагменти й рівні тексту, піддається більш-менш стислому узагальненому формулюванню і може бути продемонстрований у термінах заздалегідь зафіксованих правил трансформації. Наприклад, в епопеї «Війна і мир» варіювання теми «безсумнівне в людському житті, прості, справжні, а не штучні, надумані цінності, значення яких прояснюється у кризових ситуаціях...» захоплює і «зміст» твору, і його «форму». Творці поетики експресивності Александр Жолковський та Юрій Щеґлов запропонували трактувати поняття «поетичний світ» як набір смислових інваріантів і їхніх типових реалізацій, що дає змогу досліджувати «мову автора», його «словник» як систему семантичних категорій, у термінах яких осмислюється зображена дійсність⁴.

На відміну від прихильників жорсткої семантичної структуралізації інший російський дослідник, засновник мотивного аналізу Борис Ґаспаров стверджує, що текст нагадує не кристалічну решітку, а заплутаний клубок ниток, і єдиною диференційною ознакою мотиву вважає його повторюваність:

У ролі мотиву в творі може виступати будь-який феномен, будь-яка змістова «пляма» — подія, риса характеру, елемент ландшафту, будь-який предмет, виголошене слово, колір, звук тощо; єдине, що визначає мотив, це його репродукція в тексті, так що на відміну від традиційної сюжетної оповіді, де наперед більш чи менш визначено, що можна вважати дискретними компонентами («персонажами» чи «подіями»), тут не існує заданого «алфавіту» — він формується безпосередньо в розгортанні структури і через структуру

Тут мотив наближено до поняття лейтмотиву — наскрізного мотиву, що повторюється у творі, щоразу викликаючи в пам'яті читача все те, що з ним було пов'язано. Цей термін запозичено з музикознавства, він спостерігається вже у Ґете, а в ширший обіг його запровадив Ріхард Ваґнер, композитор і автор лібрето до власних опер.

У наведених дефініціях важливим є критерій інтеративності (від лат. itëracio — повторення), за яким мотив визначається як повторюване (в межах одного чи кількох творів) слово, словосполучення, предмет, ситуація чи ідея⁵. Наприклад, мотив швидкого збагачення бідняка у збірниках «Панчатантра», «Тисяча і одна ніч», в українських казках «Правда і Кривда», «Два брати», «Про бідного чоловіка та про чарівну лопату» та ін. Щоправда, якщо йдеться про слово, словосполучення, предмет чи ідею, то тут поняття «мотив» збігається з поняттям «наскрізний образ»,⁶ принаймні так випливає з прикладів, що їх наводять П. Брюнель, К. Пішуа, А.-М. Руссо: мотив (= образ) коштовного каменя в «Illuminations» («Осяяннях») А. Рембо, мотив (= наскрізний образ) крові й рани у творчості А. Барбюса⁷.

¹ Trousson, R. Plaidoyer pour la Stoffgeschichte // Revue de Littérature comparée. — 1964. — № 1.

² Брунэль, П.; Пішуа, К.; Русо А.-М. Што такое параунальнае літаратуразнауства? — С. 179.

³ Дюма, Александр. Принципы сравнительного литературоведения. — М.: Прогресс, 1977. — С. 101 і далі.

⁴ Жолковский, Александр; Щеглов, Юрий. Современная лингвистика и методология изучения литературного произведения // Tekst. Jzyk. Poetyka: Zbiör studiöw. — Wroclaw — Warszawa — Krakow — Gdansk: Ossolineum, PAN, 1978. — S. 235. В українському літературознавстві поетику експресивності застосувала Г. Кошарська: Кошарська, Галина. Творчість Ліни Костенко з погляду поетики експресивності. — К.: KM Academia, 1994. — 165 с.

⁵ Barnet, S.; Berman, M.; Burto, W. Dictionary of Literary, Dramatic and Cinematic Terms. — Boston, 1971. — P. 71.

⁶ «Наскрізні образи — речові реалії, природні явища, людські фігури, абстрактні поняття, які є лейтмотивом, символіко-метафоричною емблемою одного тв[ору], творчості того чи ін. автора, певної літературної] школи, національного] регіону чи навіть світової літератури» (Попов, Ю. Наскрізний образ // Лексикон загального та порівняльного літературознавства. — С. 356).

⁷ Брунэль, П.; Пішуа, К.; Русо, А.-М. Што такое параунальнае літаратуразнауства? — С. 179.