Література та літературознавство української діаспори - Людмила Скорина 2005


Риси постмодернізму в драматургії діаспори
Лекція 5. Драматургія українського зарубіжжя

Всі публікації щодо:
Літературознавство

Після війни наприкінці сорокових років виявився дещо відмінний інтелектуальний творчий підхід. Було намагання не так обстоювати правду, як відкривати, відслонювати її різні види чи аспекти. З тим прийшло гнучкіше трактування етики і суб’єктивне бачення правди та індивіда. З’явилися теми двійників чи постатей із різними прізвищами (у п’єсах Костецького та в «Героїні» Коваленко) і парадокс невисловленої ідентичності (у творах Костецького і Бойчука). У підході до серйозних тем відчутний елемент гри, увага зосереджується не на героїчних постатях, а на персонажах буденних, які є не так у центрі подій, як на їхньому маргінесі, або й навіть є антигероями (у Костецького, Бойчука і Тарнавського). У цих постмодерністичних п’єсах знаходимо багато виявів іронії і скептицизму (Косача, Коваленко, Костецького, Бойчука) та грайливого самонасміхання і карнавалізації чи пародіювання (зокрема в Костецького) — і це під оглядом і стилю, і форми. Яскравим прикладом цього є «вистава», або «перформанс» Юрія Тарнавського «Чотири проекти на український національний прапор».

Цікаво використовується принцип побудови вінка сонетів у п’єсі І.Костецького «Дійство про велику людину» (кожна наступна дія починається тим самим реченням, яким закінчується попередня включно з інтермедіями). Типовим засобом постмодернізму є також звернення до давніх українських форм: поновне введення барокових інтермедій до сучасних п’єс розпочали Косач («Дійство про Юрія Переможця», 1946) та Костецький («Дійство про велику людину», 1947), як і барокових масок та українських фольклорних образів. Віра Вовк у своїх драматичних поемах використовувала тексти гагілок, плачів-ламентів і молебнів до Матері Божої («Смішний святий», 1968, «Триптих», 1982). Елемент давніх форм був не тільки підсвідомим виявом потреби підкреслити зв’язок із давнім минулим, а й мав дати підтвердження чогось довготривалого, якщо не вічного. Використання давніх українських форм було також типовим виявом постмодернізму, свідченням певної стилістичної фрагментації, розчленування цілості, а рівночасно еклектизму й гібридності стилю.

Під різними формальними концептуальними чи тематичними аспектами п’єси діаспори дали українській драматургії змогу йти крок у крок із західною, а в 1990-х рр. це знайшло відгук і у творах з України. Так піранделівська будова п’єси-у-п’єсі (або виявлення зовнішнього і внутрішнього світів) знайшла своє алегоричне застосування у Людмили Коваленко «Героїня помирає у першому акті» (1948). Часами твори діаспори були навіть дещо

попереду подібних виявів на Заході. «Дійство про велику людину» Костецького включає певне насвітлення містерії часу, із прогресивним і регресивним напрямом (міф вічного повернення і віднови), і з циклічною побудовою подій. Ця будова також давала змогу починати все заново в антираціональному світі. Рік пізніше, Ежен Йонеско у «Лисім сопрано» (чи «Лисій співачці») зреалізував подібні наміри.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.