Література та літературознавство української діаспори - Людмила Скорина 2005


Етапи розвитку українського зарубіжного літературознавства
Лекція 6. Літературознавство української еміграції

Всі публікації щодо:
Літературознавство

Літературознавство української діаспори, твердить М.К. Наєнко, зароджувалося на українському материку і лише згодом стало зарубіжним. Початки його належать рокам німецької окупації України під час Другої світової війни, але певні зв’язки воно

мало і з традиціями передвоєнного літературознавства, що розвинулося в Західній Україні. У 1941 — 1943 рр. в окупованому Харкові почав виходити журнал «Український засів». У ньому вміщено переважно матеріали про творчість репресованих у 30-х роках українських письменників, написані більш-менш об’єктивно з точки зору історико-літературної науки. Автори цих матеріалів згодом опинилися за кордоном, налагодили зв’язки зі старішими українськими емігрантами і спільно в нелегких умовах чужини почали займатися науково-критичним дослідженням української літератури.

Відтак сформувалися у Німеччині, СІНА, Канаді та інших країнах своєрідні центри українського літературознавства, в яких працювали такі відомі дослідники, як Г. Костюк, Ю. Шерех, Ю. Лавріненко, О. Пріцак та інші, котрі намагалися охопити своїм зором і материкову українську літературу, і творчість письменників української діаспори. Принциповими були, зокрема, статті Ю. Шереха «Стилі української літератури на еміграції» (1946), «Українська еміграційна література в Європі 1945 — 1949» (1949), «Два стилі літературної критики» (1948) тощо, які утверджували самобутній погляд на стан справ в українському еміграційному письменстві. Досліджував Ю. Шерех і творчість репресованих письменників. Ідеологічний аспект критичної розмови в цих матеріалах був присутній, але перевага все ж надавалася естетичному трактуванню явищ.

Справжньою подією в українському літературознавстві став вихід у Мюнхені 1959 року антології «Розстріляне відродження», яку впорядкував Ю. Лавріненко, подавши також грунтовні розвідки про знищене у 30-х роках покоління українських письменників. До цієї антології потрапили й постаті тих письменників, чия художня творчість об’єктивно творилася у 20 — 30 роках (П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан та ін.).

Літературознавство української діаспори продовжувало традиції вітчизняного літературознавства, котре після знищення у 30-х роках С. Єфремова, М. Зерова та інших вчених, практично перестало існувати, твердить М. Наєнко.

Головною рисою «авторського» літературознавства, вважає вчений, є його конструктивність, в усіх випадках воно було націлене на розбудову національної духовності, тоді як «ідеологічне» літературознавство, що запанувало в материковій Україні протягом 40 — 50-х років, в основі своїй було деструктивним.

1956 року в Нью-Йорку вийшла «Історія української літератури» Д. Чижевського, через рік — 1957 р. — Колумбійський університет (СІЛА) випустив у світ англійською мовою грунтовну монографію Ю. Луцького «Літературна політика в Радянській Україні 1917 — 1934 рр.». Поява цих праць, що викликали хвилю полеміки в підрадянському українському літературознавстві, знаменує новий етап розвитку діаспорного літературознавства.

Публікації літературознавців зарубіжжя відзначалися передусім грунтовною розробкою тих чи тих конкретних проблем літературного процесу й конкретних постатей минулого й сучасного. Таке враження справляють праці Б. Кравціва, І. Фізера, Ю. Бой- ка-Блохіна, Г. Грабовича, С. Козака, Б. Рубчака, Я. Пеленського, Л. Рудницького, О. Черненко, Л. Онишкевич, Я. Розумного та інших авторів українського зарубіжжя, зокрема молодшого покоління (О. Ільницького, Н. Пилип’юк, М. Тарнавського, М. Павлишина, М. Шкандрія).







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.