Література та літературознавство української діаспори - Людмила Скорина 2005

Григорій Грабович
Основні репрезентанти та їх концепції
Лекція 6. Літературознавство української еміграції

Всі публікації щодо:
Літературознавство

Григорій Грабович сьогодні є чи не найбільш відомим українським літературознавцем-«західником». Мається на увазі не лише т. зв. західне (американське) громадянство, а й передусім «західні» орієнтації, цінності та сама «західна» модель гуманітаристики й науковості, яку послідовно втілює професор Грабович. Як директор Гарвардського українського інституту він з кінця 80-х років починає активний діалог з материковими українознавчими і все більше входить у гуманітарне, наукове й культурне життя України.

Книга Грабовича «До історії української літератури» — видання значно амбітніше за монографію про Шевченка-міфотворця. Адже йдеться про спробу авторської історії української літератури, про теоретичні принципи української історіографії, оскільки значну частину книги Грабовича присвячено критичному розбору, а також полеміці з «Історією української літератури» Дмитра Чижевського, що стала культовою для українознавства XX ст.

У своїй монографії дослідник вдається до окремих фрагментів літературної історії — від староукраїнської проблематики Івана Вишенського та Касіяна Саковича до емігрантської поезії останньої третини XX віку. І все ж центральними у книзі є два розділи — перший («На теоретичному риштованні») і останній («Дискусії, полеміка»). Піднята в них проблематика вихлюпується і прояснюється в «серединних» розділах, що мають назву «Перспективи та взаємопов’язання» і «Силові точки».

На думку Грабовича, історія Чижевського — нормативна й ідеалістична — постулює «обов’язковий», «нормальний» «об’єм» літератури (передусім у жанровому плані), а саму модель «повноти» взято з тих західноєвропейських літератур, які мали розгорнені жанрово-стильові структури. Однак, підкреслює Грабович, будь-яка література є «завершеною системою» і, отже, є функціонально «повною», себто, коли немає тих чи тих жанрів і стилів, відбувається внутрішній жанрово-стильовий перерозподіл, а відтак немає стабільної ієрархії. Отож не доцільно пов’язувати «втрату» вищих правлячих класів із редукцією літературних жанрів і стилів. Справді, починаючи з класицизму, українська література зосереджується на «народній» проблематиці. Прикметно, що для Чижевського при цьому точкою відліку служить «український класицизм», а для Грабовича — «український романтизм».

Грабович переключає питання «неповноти» (у Чижевського, як ми пам’ятаємо, українська література була «доповненням до літератури чужомовної») в аспект функціональності літератури. Базисними при цьому стають питання білінгвізму, а також поняття «провінційної» літератури. Основну увагу дослідника зосереджено на творах періоду становлення нової української літератури. Історіографічна концепція Грабовича -— постколоніального типу. В ній аргументовано і спокійно визнається факт провінційності української літератури XIX ст. та її бікультурна (в різних контекстах — українсько-російська чи українсько-польська) специфіка.

І все ж нові акценти полягають у тому, що проти культурно- філософського методу Чижевського Грабович висуває історичний принцип. Згідно з ним, здавалося б, повинно йтися про різножанровість української літератури і те, що відсутність у ній якихось «літературних гатунків», наявних у літературах «повних», і не є аргументом на користь нефунціональності української літератури. Натомість дослідник з погляду історизму наголошує звуження жанрово-стильового діапазону. Чижевський називає літературу «неповною». Грабович — «одностильовою» і «одножанровою».

Центральною (і найцікавішою) ідеєю історіографічної концепції Грабовича є його інтерпретація «котляревщини». У статті «Семантика котляревщини» Грабович елегантно використовує пост- колоніальну методологію і трактує «котляревщину» не як епігонську школу чи явище історико-літературного плану, а як модальність і стиль. Амбівалентність такого стилю виявляється в тому, що він виступає стратегією підриву («стосовно зовнішнього контексту російської літератури») і водночас — утвердженням колоніального статусу.

Григорій Грабович зосереджується на способі «прихованого відчуження» від центру, що здійснюється через стилістику бурлеску. Він підкреслює «програмовий характер» виокремлення української національно-мовної відмінності, започаткованої «Енеїдою» Котляревського і закріпленої у творах Гребінки, Гулака-Артемовського, Квітки. У трактуванні Грабовича ця відмінність, по- перше, імпліцитно означає «більш-менш свідоме утвердження окремої української спільності, котра стоїть понад класовим поділом на пана і хлопа», і, по-друге, «потребу об’єднувальної ланки, консенсусу, спільного знаменника, роль яких покликаний був відіграти народ, селянський етос». І хоча дослідник зауважує, що «у цій імпліцитній формуляції народу дворяни Гулак-Артемовський чи Квітка культурно ближчі, ніж нібито, соціально рівні, але культурно відмінні «москалі», він усе ж таки пов’язує народницький дискурс із символізованим і міфологізованим об’єктом (поняттям «народ»), а не з ідеологією суб’єкта, що творить цей дискурс.

Ототожнення української літератури з її простонародною тематикою провокувалося також, як твердить Грабовим, «закодованим, «запущеним» сподіванням, власне, горизонтом російської публіки». Обравши народну, розмовну мову за основу літературної мови, українська література, стверджує автор, стала «стильово завершеною, сама стала стилем, і то низьким», а відтак — і літературою «провінційною», обласним додатком до «магістральної російської літератури». Переходячи до конкретного історико-літературного аналізу, Грабовим пов’язує власне «низький» бурлескний стиль з моделлю «провінційної» літератури. Таким чином автор наводить різні аргументи на користь простонародного вибору — справді, модерна українська література відрізнила себе від загальноросійської імперської літератури (що сприймалася як «висока») на мовному і стилістичному рівнях. Власне в цьому, за Грабовичем, і полягає момент національного ствердження. Саме в такому постколоніальному, сказали б ми сьогодні, перепривласненні, здійснюваному мовно, сенс «котляревщини» (бурлеску) як жанростилю, твердить він.

З погляду постколоніального стильового «підриву» Григорій Грабовим трактує українське письменство як таке, що постало на основі відхилення «високого» імперського стилю. У цьому, на його думку, стильова природа «котляревщини». Разом з тим у тексті самої «Енеїди» Котляревського, окрім стилістики, яка, до речі, сама по собі є різноплановою й поліфункціональною, важливе значення має не так опозиція «високого» імперського і «низького» провінційного стилю, як заперечення імперського етосу та імперської телеології.

Одне з основних тверджень Григорія Грабовича стосується того, що бурлескний стиль, або «котляревщина», запрограмував (генетично закодував) цілий літературний процес у напрямі «одностильовости й однотематичности». Таке узагальнення закономірне, коли ототожнювати весь літературний процес XIX ст. з народництвом. Можна згодитися з професором Грабовичем, що «народництво було не тільки пасивною та оборонною настановою, а й продуктом загального завуження концепційних параметрів, що їх породжувала структура імперського мислення».

Складовою постколоніальної концепції Грабовича є також ідея перервності української культури, тобто брак єдиної та цілісної літературної традиції. Феномен «несуцільности, перервности розвитку українського літературного процесу», який наголошує Григорій Грабович, породжує «одностильовість» і «однотематичність» українського письменства. У наголошуванні «несуцільности» Грабович іде проти Чижевського. Натомість ідея Грабовича полягає в тому, що «новітня українська література, від Котляревського до Шевченка і Куліша, в основному нічого не почерпнула — ні мови, ні тем, ні натхнення — не тільки від давньої, а й від середньої доби».

Оскільки в історіографії Грабовича йдеться про канони «високого» і «низького» стилю, закономірно, що дослідник не може оминути питання літературного модернізму. Проблематика модернізму в українській літературі — закономірна ланка у розгортанні історіографічної концепції Грабовича. Причому попри весь інтерес до явищ складних, модерністичних, дослідник усе ж, видається, не належить до активних адептів українського модернізму. Принаймні відлік останнього Грабович легко міг би пересунути до часу появи «нью-йоркської групи». Така приховано немодерністська телеологія — наслідок критики «Історії» Чижевського — спрямована на модернізм, який нібито має виправдати сенс існування цілої «неповної» української літератури.

Грабович, солідаризуючись із Данилом Струком, висуває принцип естетичної досконалості. «Як і в разі індивідуальної творчости, — ширший, колективний літературний феномен, на штиб руху або школи, оцінюється як історично значущий лише тоді, — твердить учений, — коли він вийде на певний (усе ще не визначений) рівень естетичного досягнення». Такий ціннісний критерій (хоча й невизначений) дозволяє критику негативно оцінювати т. зв. програмні явища українського модернізму — групу «Молода Муза» названо «мертворожденною», зі «справді вражаючим браком таланту в ній», поетів «Молодої Музи» — «слабкими», а критиків «Української хати» — «посередніми». У своєму екзорцизмі Грабович поіменно і погрупно викреслює з модерністичного канону: а) «модернізм», репрезентований «Світом» і «Молодою Музою»;

б) Вороного з Хвильовим; в) Зерова і «неокласиків» (щоправда, при цьому вчений уникає прямолінійности); г) критиків «Української хати»; д) Винниченка; е) непослідовних Коцюбинського, Стефаника, Лесю Українку і Ольгу Кобилянську. Разом з тим Грабович — один з небагатьох літературознавців, який — згідно з проголошеним принципом історизму не бачить рації у тому, щоб вилучати з модерністів когось, хто, як Стефаник, писав «про своїх селян», або сповідувати принцип «якщо, мовляв, ідеться про «популіста» або «позитивіста», то він не може бути «модерністом».

У сучасному українському літературознавстві «західний» професіоналізм Грабовича, його йєльсько-гарвардський вишкіл, раціоналізм, риторика й спосіб аргументації за останні десятиліття стали об’єктами фетишизації з боку одних дослідників і зазнали критики з боку інших. Український переклад монографії Грабовича «Шевченко — поет-міфотворець» повернув українській філології й культурології смак до міфологічної школи і психоаналізу, викреслених з радянського літературознавства. Однак відповідно до феномену «моди» (а гуманітаристика так само розвивається за правилами моди) після його досліджень з’явилася ціла серія псевдоміфологій. Грабович підносить голос в ім’я наукового професіоналізму, протестуючи проти введення до шкільних програм сфальшованої літературної пам’ятки — «Велесової книги».

Минулого року була видана ще одна книжка Г. Грабовича — «Шевченко, якого не знаємо». В ній Грабович свідомо зміщує акценти з того про що ми думаємо, що знаємо (ілюзія знання), на ті речі, про які ми знаємо лиш те, що вони невідомі нам, а отже, на відкритість пізнання й рефлексії. Відтак література, якої ми не знаємо, означає поле нових відчитувань та інтерпретацій. Це той-таки заклик повернення до тексту.

У своїй останній книзі Грабович-інтерпретатор знову повертається до Шевченка — наскрізної теми своїх досліджень. Починаючи від романтично-сакралізованої літургії «Тризни», що співвідноситься з символіко-автобіографічним самоствердженням поета як Слова-Тіла, Грабович шукає нових образів-символів Шевченка, передусім культурних. Наголос на символізмі автобіографії Шевченка змінюється увагою до процесу писання (стратегії писання-закреслення) для того, щоб повернутися до візуального образу поета, який відіграє важливу роль і у власному поетовому просторово-словесному самоототожненні (про що свідчать численні автопортрети Шевченка), і в нинішньому постмодерному сприйнятті.

Так відбувається зміщення від міфології до рецепції і герменевтики, хоча в підтексті так само залишається головним чітко виражений інтерес Грабовича до міфу й канону, а ще більше — символічності Шевченкової автобіографії. Відтак, трактуючи коди автопортрета оголеного Шевченка, критик підсумовує: у структурному плані це слід вважати поетовим самоствердженням своєї людськості, своєї автентичності і «надконвенційної влади свого покликання», це означає, що символічний, автобіографічний код домінує над поезією Шевченка так само, як і над «реалістичним і об’єктивним простором» його образотворення.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.