Література та літературознавство української діаспори - Людмила Скорина 2005

Юрій Лавріненко
Основні репрезентанти та їх концепції
Лекція 6. Літературознавство української еміграції

Всі публікації щодо:
Літературознавство

Кінець п’ятдесятих років позначений у материковому літературознавстві України найбільшою кризою. У цей час воно фактично зникло як наука. І ось у 1959 році з’являється антологія «Розстріляне відродження». Підготовка й видання її стали можливими завдяки допомозі Ю. Лавріненку майже всіх відомих в українській діаспорі літературознавців: Ю. Шереха, І. Кошелівця, Гр. Костюка, В. Барки і багатьох інших.

Особливістю антології було насамперед те, що укладач її керувався добре вивіреним у літературознавчій практиці Європи методологічним принципом. Ю. Лавріненко називає його мистецьким і справедливо вважає універсальним. «Він виключає, — пише в передмові укладач, — однаково як звернення літератури до ролі служанки, так і стерилізацію її формалістичним псевдоестетизмом. Мистецький твір — живий духовний організм, а не щедрінський «органчик», що його виймали і вкладали в голову глуповського градоначальника».

Розуміння літературних творів як творів мистецтва дало змогу Ю. Лавріненку створити справді естетичну панораму української літератури минулих років, але водночас — і панораму політичну, оскільки в ті роки, як ніколи, творчість кожного автора більшовицька система намагалася раз і назавжди прив’язати до своїх політичних амбіцій і змусити його бути рупором та проповідником. Розстріляний, в уявленні Ю. Лавріненка, це не лише той, хто опинився за ґратами чи страчений на смерть; такими були і ті, хто залишився серед живих і ніби на волі, але насправді був духовно зламаним і перетворювався на творчо неповно цінну особистість. Ось чому до хрестоматії Ю. Лавріненка потрапили П. Тичина і М. Рильський, Ю. Яновський і О. Довженко, М. Бажан і В. Сосюра, які значно пережили своїх сучасників з 20-их років, але в художньому розумінні найбільш «якісними» залишалися саме тоді, в 20-их і на початку 30-их років. Окремі творчі спалахи були в них, звичайно, і пізніше, наприклад, у роки війни з фашизмом чи під час так званої хрущовської відлиги (рубіж 50 — 60-их років), але печать «розстріляності» їхніх талантів залишалася в їхніх творах усе ж помітною і болючою.

Щоб уявити масштаби розстрілів, які чинила влада над творчими особистостями в 20 — 30-их роках, достатньо було б спинитись на долі одного автора. М. Хвильовий, наприклад, загинув від власної кулі, але щоб дійти до неї, він вбирав у себе всю трагічність ситуації, що склалася в художній сфері України після більшовицької революції. Найбільш вражаючою при цьому видається числова статистика. Ю. Лавріненко наводить документи, з яких стає відомо, що 1930 року в Україні зі своїми творами виступали 259 письменників; після 1938 року з них залишилися діючими тільки 36; натомість: розстріляно — 17, покінчили життя самогубством — 8, арештовано і заслано в концтабори — 175; зникли безвісти — 16 і лише 7 померли своєю смертю. Крім того, як свідчить Б. Кравців у дослідженні «Розгром українського літературознавства» (1960), в 20-их роках та під час минулої війни з фашизмом емігрували за кордон 25 літературознавців, 74 — замовкли, а ті, що продовжували працювати, виступали з творами і студіями, які стояли поза художньою літературою і наукою про неї. За цими цифрами неважко побачити не тільки трагедію письменства, а трагедію нації, бо ж кожна знищена чи відлучена від літератури особистість була справжнім цвітом тієї нації, її найбільш потужною енергією.

Літературний процес — то не лише постаті першої величини; у 20-их роках часом важко було зорієнтуватись: хто ж там перший, другий чи останній? Ю. Лавріненко побачив серед них насамперед тих, хто — ні перший, ні другий, а просто — неповторний, як художня індивідуальність. М. Драй-Хмара, наприклад, певною мірою поступався поетичному таланту й енциклопедизму М. Зерова, але саме йому, а не М. Зерову, вдалося художньо зафіксувати небесну силу грона п’ятірного неокласиків, а крім того — він «репрезентує, — за словами Ю. Лавріненка, — типовий для передових людей 20-их років волюнтарний гуманізм культури і високої етики, що вміє битися за своє». Мені видається винятково точним означення «волюнтарний гуманізм». Воно по- своєму характеризує дуже багатьох творчих натур, а найбільше тих, хто ніби й не вибився в правофлангові літпроцесу, але за деякими ознаками був безумовно серед них.

Особливістю хрестоматії Ю. Лавріненка є ще й те, що розстріляні відродженці постають у ній без можливого у таких випадках лакування чи недомовок. Адже кажуть, що про мертвих треба говорити або добре, або нічого. Ю. Лавріненко про героїв своєї хрестоматії говорить усе. Як наслідок, дуже помітним на них (чи на багатьох із них) був знак часу. Відомо, що дехто з літераторів дуже повільно позбавлявся ілюзій щодо справжнього обличчя радянської влади. Цим «грішив», зокрема, М. Хвильовий; пробував помітити щось позитивне в діях комуністичної партії і Радянського Союзу «твердий, розумний, широко закроєний на національний курс» М. Грушевський; і навіть В. Юринець вважав, що його діяльність як філософа буде мати якесь значення для «перспектив пролетарської літератури». Про все це в хрестоматії Ю. Лавріненка сучасний читач дізнається об’єктивно і без прикрас.

«Вузький» спеціаліст-філолог знайде у хрестоматії Ю. Лавріненка немало неточностей чи суджень, які потребують критичного до себе ставлення. Надто — з висоти сорокарічної відстані від них. Протягом останніх сорока років літературознавча думка стала значно модернішою, ніж у часи виходу «Розстріляного відродження». Та все ж вона не перекреслює цю роботу Ю. Лавріненка.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.