Довідник з української літератури

БАРАНОВИЧ ЛАЗАР

БАРАНОВИЧ ЛАЗАР (світське ім'я — Лука; 1593, за іншими даними 1620 — 11.09.1693, похований у Борисоглібському соборі в Чернігові) — політичний, церковний, культурний діяч, письменник, меценат.

Навчався у Київській братській школі, згодом був посланий П. Могилою до латинсько-польських шкіл Вільно й Каліша. З 1642 р. чигав курс граматики в молодших класах Києво-Могилянської колегії, пізніше як професор викладав поетику, риторику, філософію, богословіє у вищих класах. У 1650 р. — ректор колегії. З 1657 р. успішно розпочав церковну кар'єру: спочатку як єпископ чернігівський і Новгород-сіверський, а через дев'ять років — архієпископ. Домігся прямої підлеглості архієпископа від Константинопольського патріарха і на тривалий час став місцеблюстителем київської митрополичої кафедри.

Лазар Баранович — одна з центральних постатей у суспільно-культурному жилі України другої половини XVII ст. Його політичний ідеал — автономія України у складі Росії. У 1674 р. заснував друкарню в Новгород-Сіверському, а в 1679 р. перевів її до Чернігова, який на той час був одним із найбільших культурно-освітніх центрів України.

Лазар Баранович — автор богословських проповідей, полемічних трактатів, духовних і світських поезій. Його творчість як проповідника складають дві книги проповідей: „Меч духовний“ (1666) і „Труби словес проповідних“ (1674), написаних церковнослов'янською з домішками польської, латинської та староукраїнської мов. Основна їхня тематика — теологічні питання та релігійно-моральні настанови. Книги відрізняються лише постановкою теми: у „Мечі духовному“ настанови йдуть від самого проповідника і являють собою закон, за яким має жити кожен християнин; в „Трубах словес проповідних“ читач має сам пізнати правду з оповідей про життя святих, про події святої історії. Джерелами проповідей були Біблія, праці візантійських церковників: Василя Великого, Григорія Богослова, Іоанна Златоуста та ін. Форма проповіді типова: 1) екскордіум (вступ), у якому повідомлялася тема проповіді; 2) епіграф із Біблії, що мав найтісніший зв'язок із темою; 3) наррація, тобто сама оповідь; 4) конклюзія (висновок). Проповіді у візантійських традиціях і бароковому стилі орнаментувалися різними прикладами, наприклад байкою, легендою, прислів'ям, приказкою, підсилювалися метафорами та алегоріями.

У відповідь на книгу католика П. Бойми „Стара міра нової віри“, спрямовану проти православ'я, Лазар Баранович написав польською мовою полемічний трактат „Нова міра старої віри“ (1676). У цій праці він виступив на захист православ'я, заперечував відхід греків і українців від правильної віри, наводячи факти з церковних писань і Святого Письма, звинувачував католиків у нав'язуванні унії й духовному роз'єднанні. Тон полеміки — поміркований, незлобний, подекуди містить віршовані вставки та римовану прозу.

Основу творчості Лазаря Барановича становлять польськомовні поетичні збірки: „Житія святих“ (1670), „Аполлон християнський“ (1670), „Лютня Аполлонова“ (1671), „Книга смерті“ (1676), „П'ять нот“ (1680), „У вінок матері божої“ (1680) та ін., де є вірші духовні та світські. Духовні вірші, присвячені уславленню Бога, пресвятої Діви, апостолів, пророків, ангелів, святих, були фактично продовженням проповідно-полемічної практики теолога-схоластика. Здобутком поета можна вважати світські вірші, у яких він торкався „різних сучасних предметів“. Тут є вірші морально-настановчого характеру про любов до ближнього, милосердя, заклик допомагати бідним, водночас викриття таких пороків і вад сучасного йому суспільства, як „сріблолюбство“, паразитизм, пияцтво, лінивість, хвалькуватість, прагнення до розкошів. Йому вдаються пейзажні замальовки, що супроводжуються філософськими роздумами про людину, світ і місце людини в ньому. В поезії висловлював свої громадсько-політичні погляди: патріотизм і щиру любов до рідного краю, біль за руїну, за пасивність народу та наростання міжусобних чвар, негативне ставлення до унії і водночас прагнення об'єднати слов'янські народи проти магометанського світу.

Пізніші твори, такі як „Слово благодарственне господу Ісусу Христу“ (1680), „Слово на Успіння Пресвятої Богородиці“ (1680), „Благодать і істина“ (1683) та інші, присвячені релігійним питанням, а також прославленню російських царів. Поетика поетичних творів Лазаря Барановича позначається бароковим стилем з його жанровою структурою та художньо-поетичною системою, з притаманним цьому стилю консептизмом, афористичністю, грою слів, тяжінням до формальних прикрас та зорового наповнення.

Літ.: Сумцов Н. Ф. К историй южнорусской литературы XVII столетия: Вып. 1. Лазарь Баранович. X., 1885; Радишевський Р. Г. Бароковий консептизм поезії Лазаря Барановича // Українське літературне бароко. К., 1987.

М. Сорока