У глибинах людського буття - Літературознавчі студії - Василь Фащенко 2005

Новела Григорія Косинки
ІІ. Із студій про новелу

Всі публікації щодо:
Косинка Григорій

До новелістичної школи В. Стефаника в українській літературі 20-х років, окрім М. Ірчана, належав також талановитий прозаїк Григорій Косинка (Стрілець). Залежність його від «селянського Бетховена» була очевидною¹. Ф. Якубовський підкреслював в обох новелістів як спільне (художній принцип «переселення автора в душу героя»), так і відмінне: у радянського новеліста село не забите, а збуджене революцією².

За життя Г. Косинка читав про себе більше лихих, ніж добрих слів. Наче повторювалася історія з Чеховим. «Двадцять років нерозуміння», — пише К. Чуковський, — найкраща назва для статей і рецензій про Чехова, які друкувалися в сучасній йому журналістиці»³. Російського митця повсякчас звинувачували в аполітичності, байдужості, бо естетична сліпота й глухота критиків не давала змоги бачити логіку художніх образів і вимагала елементарних авторських декларацій. А Чехов не декларував, а зображував. Це саме робив і український новеліст Григорій Косинка — талановитий продовжувач традицій Чехова і Стефаника. І про нього писали: «Уникаючи агітаційної тенденції, Косинка виявляє іншу тенденцію — затушковувати свою ідеологічну фізіономію... Цим самим він лише видає дрібнобуржуазну природу свого творчого начала...»⁴. Цим можна було підсумувати все, що писалося про Косинку. І він мусив каратися за те, що його стилю не сприймали критики, дезорієнтовані вузькогруповими інтересами в атмосфері загостреної ідеологічної боротьби 20-х років. «Коли Григорія Косинку критикували, — пише Ю. Мартич, — він не заперечував навіть найменш об’єктивні закиди. Мовчав. Переживав глибоко, боляче. Він не знав іншого бажання, як служити своїм словом радянській правді життя»⁵.

Ранні твори Г. Косинки, надруковані в газетах та альманахах і зібрані у книгу «На Золотих Богів» (1922), мали переважно ескізний характер. Значна їх частина («На буряки», «Темна ніч», «В хаті Штурми», «За земельку», «Перед світом») не виходить за межі реалізму, хоч має романтичну тропіку, імпресіоністичні прийоми композиції та будови фрази. А такі речі, як «Троєкутний бій», «На Золотих Богів», «Місячний сміх», «Заквітчаний сон», є або романтичні, або імпресіоністичні.

Письменник шукав свого героя і ті єдині слова, які відкривали йому душу людини на крутому зламі історії.

За матеріал для ранніх етюдів і новел Г. Косинки правили факти часів громадянської війни. Ситуації та характери головним чином - сільські. На цьому етапі творчості в деяких етюдах село для автора соціально чітко не розшароване, воно єдиним фронтом виступає проти контрреволюції, хоча новеліст бачив і з нещадною об’єктивністю, як і В. Стефаник, зображав трагічно безвихідні злидні («В хаті Штурми») і споконвічну ненависть до поміщиків: «пан — наш ворог» («На буряки»).

Критики 20-х років звинувачували Косинку в ідеалізації селянина, який під час революції як власник захищає свою землю. Процитувавши одне речення із романтичного етюду «На Золотих Богів» («Б’ється червона селянська воля, умирає на своїх осьмушках та обніжках, але боронить тілами, кров’ю свої оселі од армії Золотих Богів»), С. Щупак в’їдливо закидав: «Скільки пафосу Косинка знайшов, щоб оспівувати боротьбу за «свої осьмушки й обніжки» (до речі, у Косинки сказано: боронять оселі на своїх обніжках. — В. Ф.), і ніде не натрапите в нього на оспівування боротьби за колективні інтереси»⁶. Цю думку висловлював і Я. Савченко: «Революція спонукає їх (героїв Косинки. — В. Ф.) до певної соціальної акції, але - це акція бунтарства, тимчасового анархізму — біля своєї хати, біля своїх обніжків, на своїх десятинах і округах — в ім’я інстинкту — ідеї землі»⁷. Важко сказати, чому ідея землі вважалася «інстинктом». Це була усвідомлена потреба мільйонних мас селянства. І те, що селянство захищало свою землю від армії «Золотих Богів», тобто білогвардійської контрреволюції, аж ніяк не є справа консервативна — селянство захищало конкретні здобутки революції. Та, проте, в етюді «На Золотих Богів» мовиться не лише про землю та оселі, а й про волю: «Страшно, рішуче гукнув тоді до селян Чубатенко: «За погорілі наші хати, за кров братів і волю нашу — вперед!..» Якась невідома сила ревнула по- звіриному з грудей селянських, підняла степом помсту і - пішли: окропили білу гречку з медами гарячою кров’ю, поцілували востаннє горби і...

Сонце здивоване стало: похитнулись вороги!»⁸. У цій сцені, що своєю пристрастю й романтичним гіперболізмом («Сонце здивоване стало») близька до «Гайдамаків» Шевченка, сказано не лише про мету (воля), а й про організатора стихійного виступу — Чубатенка: «За мною, вперед!» Де ж тут слава анархізмові? Так, ми не знаємо партійної приналежності Чубатенка, але не сумніваємося в революційному пориві маси («червона селянська воля»), який на початку 20-х років показували багато прозаїків: А. Веселий («Ріки огненні»), Б. Лавреньов («Вітер»), М. Ірчан («Напівдорозі»), О. Копиленко («Буйний хміль») та інші. Не всяка стихійність - лихо. Ось що, наприклад, з цього приводу писав В. І. Ленін у статті «Російська революція і громадянська війна»: «Що стихійність руху є ознака його глибини в масах, міцності його коренів, його неминучості, це безсумнівно. Ґрунтовність пролетарської революції, безґрунтовність буржуазної контрреволюції, от що з точки зору стихійності руху доказують факти»⁹.

В етюді «На Золотих Богів» Г. Косинка стоїть на позиції революційного незаможництва. Він оспівує тих, хто б’ється за волю на своїх «осьмушках», не про глитаїв тут мовиться, а про бідняків, для яких поняття «земля» і «воля» нероздільні. Трохи пізніше, в новелі «Голова Ході», яку тодішня критика не зрозуміла, Г. Косинка показав куркульський культ землі, який заперечує революційну волю. Колишній бандит, син куркуля, з острахом і ненавистю думає про бійців революції, які помирали не за шмат власної землі, а за «всех свобод».

У ранніх етюдах Г. Косинка викриває не тільки білогвардійщину, а й мерзенну філософію обивателя, «вічного міщанина» («Троєкутний бій»).

Моментальними сценками, полілогами автор передає чвари між білогвардійцями та петлюрівцями у Києві, висміює панків та паній, які приготувалися до пишних маніфестацій, але змушені були знову поховатися в свої нори, бо «поважно, рішуче, як кобець, гукнула з-за Дніпра троєкутним боєм більшовицька артилерія: засміялась червоними поділками залізна птиця над жахом мільйонного города вічних міщан...

— A-а?! 3-з-за - Дніпра?

І застигла од жаху блаженно-радісна посмішка на обличчі панському, закам’яніла...»¹⁰ . Можна було дорікати автору, що Київ у нього уособлював лише місто міщан. Але не треба було приписувати Г. Косинці, як це зробив Л. Смілянський, ідеалізацію петлюрівців. Сам же критик декількома сторінками пізніше цитує «Троєкутний бій», в якому «січовики уподібнюються до «двоногих хижачків»¹¹. І вже зовсім не можна було не помітити в цьому етюді оспівування більшовиків — справжніх визволителів Києва.

Етюди «На Золотих Богів», «Троєкутний бій» — твори романтичні, з елементами імпресіоністичної, тобто штрихової, стилістики. Романтичні образи людей постають тут із стислих фрагментів, що квапливо змінюють один одного, але ця швидкоплинність не затемнює суті речей та авторської концепції.

Коли ж «імпресіоністичне» сприймання дійсності перетворювалося в Г. Косинки на художній метод, спостерігається інше. Тоді і «Місячний сміх», і «Заквітчаний сон» ставали ребусами, де автор наче втішався химерними мережками слів у дусі «хатянських», символістських ідей чистої краси. Миготливість, розірваність вражень оповідача й Оленки — героїні «Заквітчаного сну» - не дають змоги збагнути трагічну історію одного кохання. Прозаїк утворив величезні провалля між окремими штрихами, ізолював почуття персонажів від сфери їхньої свідомості та ідей. Увесь ескіз, пройнятий почуттями неясності, самотності й песимізму, має ознаки занепадницького імпресіонізму в дусі К. Гамсуна, творами якого захоплювався молодий прозаїк.

Спосіб передачі потоку життя через враження персонажа, відтворення швидкоплинного і складного перебігу настроїв і почуттів у фрагментарних композиціях і несподіваних тропах, словосполученнях - все це розпочали романтики XIX століття, а під впливом імпресіоністів художників ця тенденція посилилась в усьому словесному мистецтві, бо настала необхідність людству розчленувати і виділити у спершу цілісному почутті сховані й звичайно змішані нюанси, відтінки, яких не помічав давній реалізм¹². Цей процес стисло був окреслений В. Жирмунським в історії епітета: «Романтизм уперше принципово виправдовує індивідуальну точку зору та індивідуальне слововживання: замість традиційного синього моря поет побачив море рожевим або зеленим, замість білого вітрила в поезії з’явилося руде вітрило. Іншими словами, загальну ідею предмета витісняє індивідуальний аспект явища, обумовлений певним місцем і часом, і в той же час, на зміну об’єктивному та ідеальному художньому стилю виступає індивідуальна манера, обумовлена «точкою зору» або «темпераментом» поета. Завершення цього шляху — в художній техніці доби імпресіонізму, яка остаточно зруйнувала в мистецтві статичні й позачасові ідеї предметів і віддала його у владу миттєвих, плинних і мінливих відтінків безпосереднього сприймання. Стилістичним еквівалентом цієї останньої стадії є пошук рідкісного епітета...»¹³.

Композиція ранніх етюдів і новел Г. Косинки фрагментарна, асоціативна. Сюжетний рух має пульсуючий, стрибкоподібний характер, що відповідає блискавичній зміні настроїв оповідача або персонажа. Мінливість настроїв та орієнтація на вловлювання світу зором і слухом зумовила широке використання називних форм («Сімнадцять копійок день... маленький брат... мати... ех! — вітром врізався в росисті стежки...»), фігур умовчування та асиндетичних речень, фраз із двокрапками і тире, особливо після сполучного «і», щоб підкреслити зміну вражень («підняті нерви дратує туман з росою і... сердито, мовчки гострю сапу»; «Летить сонячною курявою Сенька-кулеметник і - строчить умілою рукою...»). Складність, багатство і наростання руху, за спостереженням А. Музички¹⁴, передається дієслівною градацією, подвійними присудками і складними епітетами, які відтворюють моментальну зміну кольорів: «гукає-сміється ворожа артилерія», «креше полум’я, іскриться», «і замовкла, заніміла, слухала-плакала» («На Золотих Богів»); «сміялися- танцювали», «плаче-тужить», «плаче-заливається» («За земельку»); «піднімаються до неба криваво-червоні стежки полум’я» («На Золотих Богів»); «сизо-чорний дим» («Перед світом»); «обмережалось небо червоно-сизим полум’ям...» («Троєкутний бій»).

Тропіка тут переважно романтична. В етюді «На Золотих Богів» фрагментарна панорама бою відтворюється очима збуджених ним селян та матері Сеньки-кулеметника, образ якого романтизовано, бо цей хлопець гине геройською смертю за колективні інтереси: «І летить... Чуб, як грива на вороному коні, розчісується на льоту вітром...» А в сценах після битви новеліст стає більш стриманим. У репліках персонажів та ремарках з’являються реалістичні малі образи зі сфери сільського побуту: «троє малих дітей, як мишенят...», «почорнів, як головешка...»

Поруч із романтичними та імпресіоністичними творами в ранніх етюдах Г. Косинки окреслилась також реалістична тенденція. У фрагментарних сценках «Сходки», «За земельку», «В хаті Штурми» переважає реалістична тропіка, життєподібна форма діалогів. З часом ця тенденція стає провідною. Важливо підкреслити, що в «Сходці» новеліст із захопленням писав про Петра Цюпку, «забастовщика з 905 года», який пройшов мужню школу класової боротьби (його, як і Андрія Волика із «Fata morgana» М. Коцюбинського, теж покалічили капіталісти на цукроварні) і тепер, у роки зміцнення Радянської влади на селі, він гаряче підтримує більшовиків — проти куркулів. «Ні, — каже він глитаєві Киселю, — наша стежка — червона... За революцію! От і все...» [28].

Проте ця реалістична тенденція перемогла не відразу. Сліди «імпресіоністичних» захоплень особливо помітні у циклі новел про зіткнення комуністів із бандитами: «Темна ніч», «Десять», «Постріл», «В житах». Як і ранні етюди, вони викликали багато непорозумінь і політичних звинувачень на адресу автора. Саме ці твори тлумачилися як аполітичні, а їх автор оголошувався то виразником ідеалістичного відчування селянина-середняка¹⁵, то апологетом заможних індивідуалістичних груп, представником «куркулячої тенденції»¹⁶ . Традиція була такою сильною, що навіть в «Антології українського оповідання» (1960) зазначалося: «На окремих новелах Косинки позначився вплив ідеології куркульства, яке активно боролося проти Радянської влади»¹⁷. Докладний структурний аналіз названих новел переконує, що подібні твердження несправедливі. Автор — на боці комуністів, а не куркулів, бандитів.

Де ж коріння, де причини такого тлумачення новел Г. Косинки? Передовсім у нерозумінні об’єктивно-драматичного стилю зображення, коли автор майже не втручається в оповідь або відтворює світ з точки зору негативних персонажів чи людей, що збилися на манівці.

Ситуації новел Г. Косинки вимагають творчості від читача, бо ремарки скупі або просто опущені.

Ось, наприклад, початок «Темної ночі». Одним реченням новеліст повідомляє, що смерком до села ідуть сірі озброєні постаті. Починається полілог:

«— Ой, які нетрі!

— Так ти, Савко, оце аж сюди комунара привів?..

— А він, кажеш, сидить і жде... паски?..

Мовчать.

Під ногами шелестить листя, хрускає ломаччя...

— Партійний?

А якийсь злий голос:

— Побачиш... Ой щирий, як коняка: картка партійна ще з 12-го року...». Автор ні в що не втручається, нічого не пояснює, але передісторія зрозуміла. Приведений на допит бандитами, комуніст Байденко з «Темної ночі» не відмовляється від частування. Це схоже на ситуацію в «Злодії» В. Стефаника. Але там злодій хотів напитися, аби не було страшно помирати, проханням поцілувати всіх — розчулити своїх суддів, щоб його відпустили. Зовсім інше ми бачимо в новелі «Темна ніч». Байденко знає, що бандити розпалюють себе самогоном і намагаються його морально принизити. Цим вони не відрізняються від дрібних власників із «Злодія». Але схоже ще дужче вияскравлює несхоже:

«— Ну, скажи нам, — питали Байденка, — чи віриш ти в свою всесвітню революцію, за яку кладеш зараз голову?

Посміхався, як з добрими приятелями.

— Вірю».

Бандити чимдуж розпалюють себе:

«— А скажи, товаришу, ти великий трус?

І весело одповідав він: «Ні»¹⁸.

У Байденка було лише одне прохання: сказати щось таке чужому хлопчикові, аби він, запам’ятавши те вагоме слово на все життя, не став таким темним звіром, як його батько. За це комуністові розбили голову:

«— Ги-ги! Гад рябочеревий, коники викидає!

Хлопчика... білявенького... Комуну щепить будеш?!

Червоні од самогону очі гостей посоловіли; злий жорстокий огник звіра хижого затанцював на чоловічках...»¹⁹ .

Увінчує новелу пейзажний штрих - персоніфікований образ явора, що згадувався в експозиції: «Поклонився і зажурено зашелестів», коли бандити повели на розстріл комунара. Г. Косинка такими штрихами яскравіше, ніж Стефаник, виявляє своє «я». В цьому він ближчий до Васильченка, але в принципі використовує об’єктив но-драматичне зображення у життєподібних формах, правда, не в плавно завершених, а фрагментарних.

Розглядаючи новелу «Десять», С. Щупак брав маленький уривок тексту і на його підставі стверджував, що Г. Косинка прикрашає куркуля і принижує комуніста²⁰.

На основі чого ж виникла думка про поетизацію куркуля? Справа, очевидно, в тому, що новеліст не зовсім чітко розставив акценти. Уважно перечитуємо новелу. По-перше, в ній мовиться не про більшовика типу Байденка, а про м’якотілого представника дрібнобуржуазної партії (УКП) — Рубля, що приїхав допомогти незаможникам. По-друге, куркуль Діброва і бандит Божок — страшні й огидні. Спочатку автор змушує дивитися на подію очима переляканого Рубля, а потім Діброви. Це вловити важко. Ось Рубель зустрівся з чиїмось поглядом: «На його хижо, злісно дивились очі Діброви» (до речі, тут ніякого прикрашення немає). А далі зроблено такий перехід: «А Діброва в житах не бандит, ні, це...» Думка обірвана. Кому вона належить, це не ясно. Якщо взяти поза контекстом - можна приписати автору. Та читаємо далі: «Він зірвав стеблину жита, перекусив її і — сплюнув; руку заклав за спину і ще раз гостро глянув у бік Рубля; це був міцний, як дуб, дядько — узькі скивиці його зливались з спілим житом, як щось одно ціле... О, Діброва твердо стояв на землі, і, коли його здорова, м’ясиста рука гладила колоски, Рубель був тоді перед ним змарнілою, маленькою тваринкою города»²¹. Якщо цей уривок розглядати не ізольовано від усього тексту, особливо від зображення звірячого вчинку Діброви (він закатовує невинну людину), то ясно, що в наведеному фрагменті все передається через сприймання куркуля, котрий не може назвати себе бандитом, сам себе поетизує і принижує Рубля. А новеліст в останніх ремарках, через епітети, висловлює своє співчуття Рублю, який під шомполами, з наказу бандитів, співає «Вы жертвою пали»: «тіло Рубля йорзалось на колосках, випиналось з болю до землі, він хватав її руками, давив щокою і — кидав луною срібною з жита до села як безнадійний протест свої сльози, змішані з землею... І тихо плакала у золотих житах сонячна пісня»²².

Так, Рубель — не борець. Але для Г. Косинки він — людина, а бандити — нелюди, як би «красиво» вони про себе не думали в житах.

Та все ж новеліст передусім захоплювався людьми діяльними, твердими, такими, як Чубатенко, Сенька-кулеметник із етюду «На Золотих Богів», комуніст Байденко із «Темної ночі», яку наче варіює новелістична дилогія «В житах» і «Постріл». У цих творах теж колись вбачали суцільне «викривлення» дійсності і не помічали глибокого характеру комуніста Киянчука.

З точки зору життєвої історії все сталося так: бандит Корній став свідком героїчної смерті більшовика («Постріл»), а потім, через деякий час, зустрівся з коханою Уляною, чоловіка якої, куркуля Дзюбу, арештували чекісти («В житах»), А згадує про ці два випадки Корній у зворотному порядку²³. Ця перестановка потрібна була Косинці для того, щоб показати, як під впливом комуніста бідняк, що потрапив під вплив куркульні, починає усвідомлювати свою провину і відходити від неї. Оповідач не розкриває соціальних причин, які привели бідняка до ворогів революції, — і в цьому, безперечно, і полягає обмеженість новелістичної дилогії. Але обидва твори переконливо показують, чому Корній пориває з бандою. У «Пострілі» він пригадує своє бідне дитинство та перші уроки класової свідомості, які дав йому наймит Киянчук. Через кілька років доля звела обох на шляхах війни. Банда Гострого разом із шляхтичами захопила у полон пораненого комісара Матвія Киянчука. «У мене так запеклося серце, - пригадує Корній, — що здавалось, ніби капає на землю його кров». Він добре знає жорстоку природу своїх поплічників, їх обмеженість, садизм і нелюдськість — і такими їх і показує, коли вони йдуть катувати Киянчука. Але комуніст не сказав жодного слова і, впізнавши серед бандитів колишнього погонича, сказав: «Стріляйте... Все рівно не вам судилося правити, ви, як собаки, самі себе покусаєте, самі себе ж будете розстрілювати, чуєте?.. Ви... А ти, Корнію... знай: вийдеш з Лиском на осьмуху (свій клаптик землі. - В. Ф.), ляже, а хвіст - на чужому... Бандуй за Дзюбу!..»²⁴. Після цих слів оповідач «скам’янів і поставив рушницю до ноги». Матвій однією фразою наче відкрив йому очі — з ким він і проти кого. Далі все сталося блискавично. Старшина Жашко забив Киянчука, а коли за декілька хвилин бандитів оточили червоні, — убивця запропонував Корнію разом здатися і, приховавши своє минуле, пролізти до міліції. І тоді Корній мовчки застрелив Жашка і підпалив вітряк куркуля Дзюби. Це не поетизація «бандитської чесності», як гадав колись С. Щупак, а нещадно правдиве зображення людини, яка починає усвідомлювати свою провину, карає вбивцю, аби не замаскувався він серед справжніх людей, і йде самотньо в степ з болючим питанням: «Що жде нас далі? А-ах!..» На це питання дала відповідь новела «В житах»: Корній під впливом Киянчука порвав з бандою, але й досі його мучить нечисте сумління. «Передо мною проходить житами тінь розстріляного на городі Дзюби комуніста Матвія Киянчука, і мені чогось до болю робиться сумно... Молодець був Матвій, коли вели його... Про комісарів я не думаю. Гострий (отаман банди. - В. Ф.) може одвести вночі й мене купатись до стрижня, а все-таки мені цікаво: «Хто вони такі?»²⁵. Після зустрічі з коханою Уляною, яка, мабуть, посилила його жагу до життя, він кричить у степу: «П’яні жита, розступіться! Плювать на смерть, Гострого, — я співати хочу, чуєш, степе?!

Ой що ж бо то за ворон...»²⁶.

Звичайно, можна закидати авторові те, що він не розкриває причин, які привели Корнія до банди, не визначає його становище на момент оповіді (хто і де він?). Можна також сумніватися в доречності красивої поетичної маски, яку надів на себе реальний селянин (звідси «заплаканий ранок», червона хустка, що «зайнялася й горіла степом од краю до краю», та примхлива штрихова стилістика). Але в жодному разі не слід кваліфікувати автора аналізованих новел як апологета куркульства. Це страшна неправда — і на цьому варто ще раз наголосити, бо упередженість та естетична неграмотність, яка проявилася в нерозумінні об’єктивно-драматичного стилю, в ототожненні автора з негативним персонажем або в приписуванні йому слів героїв, - спричинилася до трагедії новеліста.

У великому циклі новел та оповідань («Товариш Гавриш», «За ворітьми», «Мати», «Політика», «Змовини», «Серце», «Гармонія»), написаних після 1923 року, Г. Косинка відходить від лірико-імпресіоністичного та романтичного принципів зображення і, розвиваючи об’єктивно- драматичну тенденцію «Сходки», «В хаті Штурми», а почасти й «Темної ночі», створює свій реалістичний конкретно- аналітичний стиль, не гублячи при цьому енергії фрази, її яскравої асоціативної наповненості та відчутгєвої пластичності, зримості.

Саме в цих творах на повну силу розкрито двобій куркульства і незаможництва, яке утверджувало Радянську владу на селі, зростало ідейно та морально. «Не доводиться й казати, — писав М. Рильський, — на чиєму боці стояв автор. Треба було бути не те що вульгаризатором, а просто людиною, яка не хоче бачити очевидного, щоб закидати Косинці якусь ідеалізацію чи романтизацію куркулів, як це робили деякі з тогочасних критиків»²⁷.

Міркуючи про спільне і відмінне між дожовтневими та радянськими новелістами, М. Шумило дотепно зіставив загальні новелістичні тенденції учителів і учнів, які пішли далі своїх наставників, бо саме життя рушило вперед: «Від творів Стефаника душа холоне, німієш і ціпенієш, коли бачиш, як гинуть знедолені люди, коли чуєш, як вони лементують, волають у розпачі, в безнадії. Читач переймається гнівом і переконанням: так жити не можна...»

Зовсім інше в Косинки.

Революція дала незаможному селянству зброю в руки. Ситуація змінилася радикально. Косинка з’явився в літературі саме в свій час. Стихія боротьби відповідала його вдачі й естетичним уподобанням. Герої його новел справді- таки дійові особи. Вони діють. Ніби на рингу, — удар на удар, точно розрахований. Схибиш — не переможеш»²⁸ . Так, то народжувалася й формувалася нова особистість, і молодий новеліст Косинка гостро схоплював нові суперечності доби, класові закони боротьби.

Новеліст добре знав класову природу й психологію куркульства. Бідняцький син, він ненавидів його усією душею і глибоко розкрив приреченість, внутрішню неспроможність людей, що експлуатують чужу працю в умовах Радянської влади. Він писав про старий світ з позицій світу молодого. Його куркулі — живі, пристрасні, колоритні - були страшними, але безсилими (Кушнір із «Політики», Рудик із новели «Змовини»). Їм протистоять комуністи Гавриш і Швачка, незаможники, бідняки: Осика, Гандзюк, Марта і Мелашка («Товариш Гавриш», «Політика», «Гармонія», «За ворітьми», «Змовини»). Це були, на думку М.Шумила, не звичайні літературні персонажі, а характери-відкритгя. Новеліст любив людей, народжених нашою революцією: сильних і вольових, багатих душею, які володіли почуттям гідності. Саме такий тип людини був близький авторові, який вперто шукав у рідній мові слів точних і вагомих, щоб новелістичний світ яскрів шерехуватими, часом жорстокими, але реальними барвами життя.

Імпресіоністичний «Заквітчаний сон» було написано 1922 року. А вже в 1925-му Г. Косинка — не без полемічного заперечення настанов «письменників-естетів», у тому числі й своїх тимчасових захоплень — «дозволив собі, як сказано у вступі до новели «Товариш Гавриш», написати... буденне оповідання» [29]. Так, порівняно з вигадливою мозаїкою напливаючих уривками спогадів, з соціальною невизначеністю персонажів і мотивом песимізму деяких ранніх етюдів, — в «буденному оповіданні» все звичайне: незаможник Кіндрат Осика розповідає авторові про життя й подвиг комуніста Гавриша, який не лише розгромив банду куркуля Журавленка, а й створив — всупереч невірам — перший кооператив у селі. В оповіді Осики автор побачив ставлення народу до комуністів — самовідданих і розумних керівників, що виривали маси з споконвічної темряви і вели їх до соціалізму. Розмовляючи з Кіндратом, автор згадує Леніна: «Ого, хай скрізь би, дядьку Кіндрате, крутилися кооперативні діла, як у вас, - то ми вже, як казав Ленін, давно б злидні струсили... Все до соціалізму наблизили б» [37]. І Кіндрат знає, що не куркулі «злидні з села струсять», а такі, як Гавриш: «Комуніст був... добрий чоловік був — добра й слава» [37]. Трапляються і в партії погані люди, міркує Осика, але соціалізм тримається на Гавришах. У комуніста Гавриша, який ще до революції пропагував «Кобзаря» Шевченка і за це «одклепав три годи» в тюрмі, слово не розходилося з ділом. Повернувся він у село з продзагоном, щоб забрати у куркулів лишки хліба. «Не можна, — казав він, — щоб хтось вимінював грамофони та золоті сережки, а комусь із кураю смерть у чоловічках вигравала» [32]. Гострий на слово, кмітливий, мужній — комуніст у всьому був першим і власним прикладом переконував у правильності програми партії. Створений ним кооператив у голодному селі, збудована гуртом крамниця - це, на думку автора, те, що було «великою творчістю для майбутнього країни» [38]. Про це ж скаже і дядько Кіндрат, але не так урочисто. У кооперативі він бачить справедливість Радянської влади, обмеження базарної стихії, де «всяке стерво підстригати мужицьку вовну хоче» [32].

І в іншій новелі, з незвичайною для історії української прози назвою «Політика», назвою, що відбила нову добу на селі, - теж розповідається про керівника селянських мас, червоноармійця, який пролив свою кров на Перекопі, «запеклого комуніста» Мусія Швачку.

Дія в новелі охоплює один вечір: умовила Мусія дружина поїхати до батьків у гості (три роки не бачились) — і там, коли він вступив у суперечку за радянську політику і гідність своєї дружини, його вбили куркулі. Проте в спогадах і репліках — і Мусія, і його дружини Мар’яни — охоплено більше: бої за владу Рад і ще важчі битви за розподіл панської та куркульської землі, продрозверстка, знущання куркульні з Мар’яни, яка вийшла заміж за комуніста, і зростання у Швачки незаможницької гордості та гідності. Справедливість і непримиренність до класового ворога — найяскравіші риси Мусія Швачки. Коли одрізували в куркулів землю, він забрав шість десятин і в тестя. Розмовляє він, як діє: рішуче, навально: «...взяли ту землю комнезамщики як зубами! А зате ніхто не гавкне, ніхто, що Мусій Швачка неправильну політику робить... Ну, скажи мені, хто докаже неправильну політику?!» [85]. Або: «Наша політика тепер - не сміятися з бідних, бо сам бідним зостанешся, правда, Мар’яно? Діла йдуть, контора пише, гай-го!» [87].

Мусій обіцяв дружині не вступати в суперечку з її ріднею. Та коли куркульня почала називати більшовицьку політику «адійотизмом», згадувати сина, якого «комуна за Петлюру вбила», лаяти студентів, що співають («ревуть, як бугаї») «Інтернаціонал», кричати про «собственность» — комуніст не стримався: ображали найдорожче для нього. «Просте дуже діло, небого, — каже він виключеній з вишу куркулівні, — така більшовицька політика — вчились колись багаті, хай ще бідні розуму доскочать» [93]. А Кушніреві, який згадує бика, забраного в комуну, з сарказмом кидає: «Я вам кота хотів сьогодні подарувати за того бика, та здох дорогою! Гарний кіт був...» [95]. У кожному його слові, адресованому куркулям, вирує класова ненависть. «На, на, — проказував Швачка, надіваючи шаньку коню на голову. — Попоїси трохи, та рушимо додому, хай не сичать гади! Політика, брат, наша їм не наравиться! Зраділи як: торговлю дозволено, а Кушнір уже й лапи простяг — землі хочеться... На груди б тобі землі насипать, зараза!» [95].

Г. Косинка не полегшує трагічної розв’язки: куркулі вбили Швачку, але сила не на їх боці, вони бояться, бо нове життя наступає зусібіч — і провідна роль у ньому належить таким, як Мусій, якого в селі, мабуть, з неоднаковим смислом, але всі — і незаможники, і куркулі - прозвали Політикою.

Історичну приреченість куркуля - сильного, кмітливого - в умовах наступу колективізації глибоко проаналізував Г. Косинка в новелі «Змовини». Очима куркуля Рудика він глянув на хліборобський світ, що розколюється, і побачив, як вдова Мелашка Козленко, яка у куркулів жала за п’ятий сніп, не захотіла родичатися з глитаєм, аби порятувати його добро: «Вам колектив не потрібний, а мені — не знаю ще: як люди, так і я», — каже вона куркулеві. Так говорить жінка, яка колись би змовчала, а тепер за нею сила — люди, що гуртуються в колективи. І з ними піде вона — звичайна вдова, гідність котрої піднесла Радянська влада. Рудик, який гадав, що «ласкавими очима й гадюк чарують», потерпів поразку (не зміг накинути свою дочку біднякові) і в безсилій люті перед «голотою» знищив реманент. Новеліст застерігав своїми «Змовинами», що куркуль - страшний ворог нового шляху, на яке ставало село.

У реалістичному циклі творів Г. Косинку не задовольняють окремі штрихи, що кидають світло на внутрішнє життя персонажів. Тут він прагне епічної об’ємності, послідовності та різнобічності мотивувань поведінки героя, широко — ясна річ, у межах новелістичного жанру — вводячи внутрішню та видиму мову почуттів.

Нові для стилю Г. Косинки риси психологічного аналізу можна помітити в усіх його творах. Та ми простежимо це, аналізуючи, можливо, найкращу в цьому відношенні новелу «Мати». З перших реплік — і тих, що звучать, і «німих» — вимальовується особливий характер Андрія, який розповідає про трагічну подію в житті своєї родини, про свою муку. Під час великої битви між Червоною Армією та польськими окупантами, які відступають, він мусить привезти із сусіднього села лікаря до тяжко хворої матері, що помирає. Він гримає на батька, який поклав йому чорну кирею від дощу, — і водночас хоче поцілувати його руку, щоб той знав про його ніжність, але не робить цього. Ця людина, за спостереженням М. Шумила³⁰, ніжна і стримана, яка не терпить усього, що розслаблює, з таким характером вона не гнеться під тягарем нещастя, хоча глибоко страждає. Це інтелігентна в народному розумінні натура. Давши матері слово привезти лікаря, Андрій мусить будь-що його виконати. Колишній солдат, син заробітчанина — він усією душею на боці більшовиків. Ненависть до шляхти у нього не націоналістична, як гадали тодішні критики, а класова. Не випадково польський полковник граф Яромірський відразу відчув у ньому дух голоти, більшовицьку нескореність.

Андрій вельми спостережлива людина. Він уміє пластично передати те, що бачить: і вигляд маленької сестри, що сидить на долівці та «кує сльозами підніжок столу», і рух брата, який «злякано плигнув, мов той шкідливий кіт», і те, як мати «розплющила свої великі очі, як обвалені копитом ямки на лузі з водою, - пильно вдивлялася...», і те, як «батько поклав кулака, мов горнятко загоріле, на стіл». Тугу на серці, породжену безпорадністю полоненого, Андрій порівнює з сажкою на пшениці. Є тут, звичайно, й інші аналогії, скажімо, порівняння душевного болю з розривами червоних ракет, але їх мало і мотивуються вони баченням колишнього солдата. Оповідач впускає читача у найскладніші сфери роботи свого мислення, але не виходить при цьому за межі ясності та конкретної тропіки, пов’язаної переважно із хліборобським світом. Коли його захопив у полон граф із солдатами, Андрій у погляді офіцера наче побачив вирок — смерть. «І знову польська команда, грязь під копитами коней, і метушлива думка, що бігає в мозку, мов старе польове мишеня, коли шукає загублену нору: «Батькова правда, — каже до мене це старе мишеня. — Мати, мабуть, померла, а твоя смерть — праворуч, на коні. Хай-но тільки за село виїде солдат... Не віриш?»

- Ні, - відповідаю, скригаючи зубами так, що мишеня раптом десь зникає несподівано, як і з’явилося, а губи шепочуть лише одне: — Застрелити, за смерть матері та свою, хоч одного з армії, що носить житній колір шинелі (польську форму. — В. Ф.), — рішив я...» [44-45]. Андрій не може забути про те, що сьогодні його синівський обов’язок - врятувати матір. Але його захоплює жорстока логіка класової битви, коли армія Котовського погнала польську дивізію: «Тоді я забуваю на хвилину про матір... мов божевільний з радості начальник армії, що перемогла, дивлюся у вічі смерті... Хай хоч сьогодні я не буду конем, що хтось має вивозити на мені гній до свого сухого поля...» [55-56].

Починаючи з новели «Товариш Гавриш», у переважній більшості творів Г. Косинка будує міцний сюжет і досить повно розгортає його як малу драму, його цікавлять вже не розрізнені штрихи, що об’єднуються однією думкою чи настроєм, а більш-менш докладний і послідовний опис необхідних подробиць буття, детальніший потік думок і ширші діалоги персонажів.

Щоб умотивувати вчинок прикордонника Трохименка із новели «Серце», автор досить повно і зримо відтворив обставини, психологію радянського воїна. Трохименко із засідки дивиться на вуйка, що за Збручем косить жито, і мовчки робить йому зауваження: «Хто мантачить бруском косу? На Черкащині засміяли б такого косаря» [117]. Перед нами — хлібороб. Він ще і солдат нової армії, він знає підступність польських фашистів: «Ґав ловити тут не доводиться, - бо це люди такі, що самого Бога взують і роззують...» [119-120]. У цій новелі немає фраз, де б гули пустоти. Тут усе потрібне, художньо вмотивоване. Новеліст не інформує, що свиня перебігла кордон, а робить читача спостерігачем цієї події, яка обернулася для наймички Минки трагічно. Дівчина побігла на той бік і потрапила на очі панни, яку обурила більшовицька червона косинка. «Минка більше не кричала й не благала; заплутавшись у високій траві, вона тихо пищала захриплим голосом, як мишеня...

Панна вдарила коня стеком між вуха й пустила його на Минку; він оступився, вдруге став на дибки, а вона смикнула до крові удила — тоді він подався грудьми наперед і на всю силу, як і свиню, звалив ударом копита Минку. Тиха, як шелест зжатої пшениці, була смерть Минки.

— Пані, я не дозволя... Що ви робите? — гукнув переляканий жовнір. — Це злочин, це...

Але його слів не чув уже Трохименко.

Будуть, будуть пани магнати —

Батьками орати, матерями волочити... — врізалися Трохименкові слова з якоїсь пісні невідомої.

І серце йому стукало так, як воно стукало під Чорняєвим, на річці Бірі, коли він уперше біг в атаку.

— Я тобі, гадюко, покажу, як стріляють хлопи...» [132-133).

Чому Трохименко вистрелив? Відповідь треба шукати в його спогадах, міркуваннях, коли він спостерігав за Мин- кою: вона нагадала йому дитячі наймитські літа, вона викликала думку про більшовиків, які добре роблять, коли «чухрають багачів». Як людина він не міг «по-службовому» дивитися, як загинула Минка. «Серце в мене таке...» — відповідає прикордонник на загрозу військовим судом.

Найкраще Г. Косинка знав світ селянина. Звідси й характер його тропіки, особливо гостре відчуття зв’язків людини із землею, колоритне мовлення персонажів.

У новелах конкретно-аналітичного стилю тропіка поспіль, за поодинокими випадками, реалістична, вона апелює до зорових і дотикових відчуттів, збуджує предметно чіткі уявлення. Переглянемо оповідну та описову частини в новелах цього циклу, де переважають «відчутні» малі образи.

«За ворітьми»: «Лемківка притоптана та завіяна пилом, мов той спориш на вигоні. Ішла степом — на чорноземі не стала і не вспіла річку Червону перебрести, як треба було розсіяти хати з повітками на дрібних пісках...» [62]; куркулиха «поставила на жорость стару, збрижену, мов постіл, ногу, де поприсихав ще на волоссі коров’ячий кал» [66]; «її Опанас у Кофті, наче той чорногуз, ступав у білих штанях за скотом, і голова хлопця була схилена до землі, як той колос, що серп не зрізав на межі...» [76].

«Політика»: «Швачка стояв коло столу, як той дружко на весіллі: шапка заломлена набакир, на вусах краплини води...» [85]; «далі дорога прослалася рівна, засіяна синіми смугами од місяця, мов хто полотна прослав білити» [89]; «біліли гарні, мов розлузані горіхи, зуби» [95]; «Сварка от-от мала закипіти; Швачка сидів блідий, його ліва рука, з кусками на пальцях, тремтіла, очі бродили стуманілі по кутках хати» [95].

«Циркуль»: «Земля лежить колотою грудою, і на пашні розколини, мов рани: немає дощу! І сонце висить у повітрі, як велике, гартоване ядро, що от-от, здається, впаде на синьо-голубі небесні води... верби край дороги застигли — жовтувате листя спопеліло, і, вкриті густим шаром пилу, вони стоять, закам’янілі» [99]; голодний вчитель «заглядає чомусь до торби, як та сорока в кістку — ні, немає більше не тільки кришок, а навіть дух з хліба вивітрився!» [100]; очі «лізуть у миску, наче дві в’їдливих мухи!» [107]; «мала вона одну — нижню — губу особливу: товсту та велику, мов копиця» [108].

«Змовини»: «На греблі замайоріли верби, сірими павуками виткнулися на горбах вітряки...» [134]; «А злоба й журба вчорнили йому обличчя» [136]; подав «свою довгу, схожу в долонях на маленького ковша, руку» [138]; «Молодиця... нагадувала Рудикові гарної породи овечку: огрядна, біла на тіло» [141]; «Глухо-глухо, ніби в діжку, говорив Рудик» [147]; «ногами ступав легко, мов той кіт на траві» [152]; «Підводиться, виходить на подвір’я й довго стоїть непорушно, ніби з каменю тесаний...» [155].

Виписані окремі речення — лише художні часточки. Але й по них можна судити про «зримий» реалізм творів Г. Косинки, написаних після «Заквітчаного сну».

Порівняємо, як бачать персонажі дощ в етюді «Заквітчаний сон» і новелі «Циркуль». В етюді, що виражає примхливу й блискавичну гру асоціацій оповідача, вся аналогія цим і вичерпується: «зацвіла блискавка, рвонула хмару сизу, а вітер торкнув стременами — момент — вихром на гриві вітру - дощ...» А новела поступово й плавно розгортає цю аналогію, вияскравлює конкретні подробиці, особливо ті, що фіксуються зором у широкій панорамі степу. Викликаються уявлення рядами послідовних розгорнутих речень: «Надходила степова буря; попереду сивими кіньми мчали вітри; за ними, вибиваючи у великого бубна якийсь дивний ритм, співало кожне стебло землі; навіть маленька суха берізка перегнула на стежці свого тонкого хребта та надулася, мов ящірка, і злякано прислухалася, — а вітри схиляли, перебігаючи полями, крихкі хліба долу...

Сонце у тьмі пилу було дивне: синє - ніколи не бачив Короп за своє життя такого сонця!» [115]. Ця буря в сухому степу голодного року нагадала Коропу, що багато людей страждають, але при цьому залишаються людьми, а куркулі — це «тьма, звірі».

Зникають з описів Г. Косинки очуднені картини вечора, що «кашляє тінями», якогось дивного «місячного сміху». Тепер місячна ніч відтворюється так, як бачить її селянин, хлібороб: «Була глупа ніч. Зорі надулися такі повні-повні, а місяць червоним півколом — на вітер — обведений, і все дворище аж ген-ген далеко на полях заюжилося снігом... «Дме на завірюху», — подумав мляво Швачка...» [95].

Якщо в ранніх етюдах про кулемет писалося, що він «залопотів крилами смерті» («На Золотих Богів») чи «крилами бив над кручами криваву пісню» («Заквітчаний сон») і що, зрештою, не відповідало загальному сприйманню селян, які спостерігали бої, — то в новелах стрільба відтворюється простіше і точніше: «заскрекотав кулемет» («Товариш Гавриш»), «глухо крякали в житах кулемети» («Мати»).

У реалістичному циклі новел Г. Косинка вивіряє кожне слово образної системи, щоб воно не тільки порушувало нашу фантазію, а й представляло конкретні, в життєподібних формах, явища дійсності.

Особливо вибагливий і правдивий став новеліст у царині мовлення персонажів. Кожен діалог у творі — це напружений двобій, де кожна сторона черпає і логіку, й емоції, і красномовство з життєвого досвіду свого класу. Через те велику вагу у мовленні дійових осіб мають прислів’я, приказки, неологізми та фразеологізми, породжені добою революції, індивідуальні словоутворення, що передають психологію тих або інших соціальних типів.

Заможний чоловік Гордійчин із новели «За ворітьми» так звик повторювати перед своїми прихильниками один вислів, що не втримався і перед бідною вдовою: «Зарізала, брате, революція» [68]. Він ненавидить усе радянське, незаможницьке: «Всяке стерво по науку плазує», - думає він зі злістю, коли дізнається, що Марта збирається віддати свого сина не до нього в пастухи, а до школи. Він не хоче виконувати угоди з наймитом, і тоді тринадцятилітній Опанас сміливо йому кидає: «Як така балачка, дядьку, то чорти вам більше пастимуть, а не я...» [71]. Коли Горпина зле проказує куркульську приказку: «Поки був цар да цариця — був фартух і спідниця, а прийшла совєцька власть — бог дасть», вдова Марта дає їй одкоша: «Я не знаю, бабо, хто там винуватий, а з вашого царя пользи нам було, як молока з цапа...» [65]. Представники бідноти дають соціальним явищам афористичні визначення: «їж, мовляв, хліб, — тільки пальців не кусай» (так Осика каже про злидні великих безземельних родин — «Товариш Гавриш»); «одному з пельки пре, а другий з голоду зацвітає» («За ворітьми»); «Поки багатий стухне, то бідний з голоду спухне» («Серце»).

Особливу роль у новелістиці Г. Косинки виконує українська пісня. Як правило, вона приходить до героїв — матері Сеньки-кулеметника, Байденка, Корнія Дізіка, Юрчика, Трохименка — у ті хвилини, коли потрібно вилити невимовне горе або радість, осягнути щось дуже важливе чи прийняти рішення. Адже в пісні - мудрість і досвід емоційного життя багатьох поколінь. Ще із часів Квітки-Основ’яненка пісня ввійшла до новели як образотворчий чинник і в царині розвитку мотивів, фабул, і в сфері мовних та психологічних характеристик. Уникали її чарів лише «фабулярники», творці пригодницької новели (О. Слісаренко, Ґ. Шкурупій), бо вони ставили своїм завданням «ліквідувати» ліричну стихію в прозі. Пісенний елемент найпомітніший — у новелістиці С. Васильченка, за яким пізніше пішов і Г. Косинка: «Васильченко силою чарівника слова, — пише М. Шумило, — створював у своїх оповіданнях настрій тиші, казки. Пісня вилітала з тих оповідань, наче вона там і народилася. І в Косинчиних новелах теж народна пісня випурхує, як перепілка з-під покосу, або дзвенить і заливається десь високо вгорі, як жайворонок»³¹.

У своїй творчості Г. Косинка майже не виходив за межі села та його типів.

Та й в обраному колі спостережень Г. Косинка намагався широко, по-філософськи осмислювати життя. Він розкрив героїзм і драматизм нещадних зіткнень молодого світу з старим. Так, як було насправді.

Протягом короткого часу новеліст звертався до різних художніх методів. Він шукав нового способу відбиття дійсності в революційному романтизмі та імпресіонізмі, які часом перепліталися в його творчості і визначали її стиль, передусім фрагментарні композиції та штрихову стилістику. Але найбільшого Г. Косинка досяг у межах реалізму, який відповідав його схильності до об’єктивно-драматичного зображення буття.

1971

Примітки

¹ У короткій біографії Г. Косинки його вчителем, окрім Горького і Кн. Гамсуна, названо В. Стефаника (див.: Лебідь А., Рильський М. За 25 літ: Літературна хрестоматія. — К., 1926); за свідченням Т. Мороз, дружини письменника, Косинка листувався з Стефаником (див.: Шумило М. Григорій Косинка // Літ. Україна. — 1963. — 18 квіт.).

² Якубовський Ф. На зломі українського імпресіонізму // Життя й революція. — 1927. — № 3. — С. 316-317.

³ Чуковский К. О Чехове. — М., 1967. — С. 89.

⁴ Смілянський Л. Косинка-новеліст // Сучасна українська проза — X.; К., 1930. — Вип. 1. — С. 46-47.

⁵ Мартин Ю. На вишиваних рушниках. — К., 1967. — С. 234.

⁶ Щупак С. Критика й проза. — X.; К., 1930. — С. 48.

⁷ Савченко Я. Критичні нотатки. Про Гр. Косинку 11 Червоний шлях. — 1927. — № 4. — С. 172.

⁸ Косинка Г. Новели. — К., 1962. — С. 10. Далі в тексті вказано сторінки цього видання.

⁹ Ленін В. І. Російська революція і громадянська війна // Повне зібр. творів. — Т. 34. — С. 206

¹⁰ Косинка Г. Вибрані оповідання. — К.; X., 1929. — С. 170- 171.

¹¹ Див.: Смілянський Л. Косинка-новеліст. — С. 33, 51.

¹² Теория литературы. - М., 1965. — Кн. 3. — С. 28.

¹³ Жирмунский В. К вопросу об эпитете // Памяти П. Н. Сакулина. — М, 1931. — С. 80 -81.

¹⁴ Музичка А. Творчий шлях Г.Косинки // Критика. — 1929. — № 3. — С.38 -39.

¹⁵ Якубовський Ф. На зломі українського імпресіонізму // Життя й революція. — 1927. — № 3. — С. 319; Савченко Я. Критичні нотатки // Червоний шлях. — 1927. — № 4, — С. 181.

¹⁶ Щупак С. Критика й проза. — С. 40; Музичка А. Творчий шлях Г. Косинки. — С. 47.

¹⁷ Антологія українського оповідання: В 4 т. — К., 1960. — Т. 3. — С. 120.

¹⁸ Косинка Г. Вибрані оповідання. — С. 147.

¹⁹ Косинка Г. Там само. — С. 151.

²⁰ Там само.

²¹ Щупак С. Критика й проза. — С. 44.

²² Косинка Г. вибрані оповідання. — С. 48-49.

²³ Мається на увазі розташування цих творів у збірці «Вибрані оповідання» (1929). У періодиці спочатку було надруковано новелу «Постріл» (Нова громада. — 1924. — № 26-27), а потім «В житах» (Життя й революція. — 1925. - № 6-7).

²⁴ Косинка Г Вибрані оповідання. — С. 22

²⁵ Там само. — С. 7.

²⁶ Там само. — С. 10.

²⁷ Рильський М. Вступне слово // Косинка Г. Новели. —- К., 1962. — С. 5.

²⁸ Там само —- К., 1962. — С. 5.

²⁹ Шумило М. Григорій Косинка // Літ. Україна. — 1963. — 18 квіт.

³⁰ Там само.

³¹ Там само.