У глибинах людського буття - Літературознавчі студії - Василь Фащенко 2005

Новела Олекси Слісаренка
ІІ. Із студій про новелу

Всі публікації щодо:
Літературознавство

В українській прозі ще шумувала лірична стихія, коли О. Слісаренко від поезій перейшов до новел: 1924 року вийшла його перша прозаїчна збірка «В болотах».

Здавалось би, що поет мусив природно збільшити коло ліроепіків. Але так не сталося — він пішов проти течії. Пішов рішуче, про що свідчать не лише твори, а й окремі авторські відступи в них.

О. Слісаренко не відмовлявся від полеміки на сторінках новел. Він утверджував свої стильові і стилістичні принципи в боротьбі з ліричною розхристаністю М. Хвильового і його послідовників, в яких алогічні «стрибки» фраз були або вишуканою словесною грою, або ховали душевне сум’яття, або водночас ставали тим і другим. У статті «Післяжовтнева українська література» М. Доленго назвав О. Слісаренка першим, хто вийшов «з-під художньої опіки Хвильового»¹. Ю. Смолич вважає О. Слісаренка лідером опозиції у ВАПЛІТЕ, яка не поділяла ідеологічних концепцій керівника («геть від Москви» ми категорично заперечували, «психологічну Європу» вважали пустодзвонством...»)².

Саме проти стилю М. Хвильового робить полемічний випад О. Слісаренко в новелі «Шпончине життя та смерть»: «Зізі родилась болонкою, бо шляхетські батьки її були теж болонками. Болонка нічого спільного не має з Булонським лісом, так само, як «Гапка» з «гаптуванням», а тому я й мовчу про цей ліс. Нехай про це скажуть ліричніші за мене поети»³. У вступі до «Президента кислокапустянської республіки» — творі теж полемічному — не без іронії зауважено: «Це було за тих феєричних часів, коли директори банків висвячувалися на попів, волосні яриги робилися дипломатами, а попівни - анархістками... Це було... Але годі лірики! Читач вже знає, коли це було» [353]. Епічні описи в новелі «Сотні тисяч сил» перебиваються авторським кепкуванням з «поетичної слини» - надуманих порівнянь та псевдопатетики: «Урочистість стилю моєї лірики хай не лякає вас, мій читачу, вона не подібна до тієї, що починається вигуками: «Ех», «Гей», «Ой», «Ах», і просто «О»... Припоручаю ті вигуки талановитішим од мене письменникам або принаймні тим, про яких у дружніх часописах пишуть: «Хоча оповідання й шкутильгає на всі чотири, але пролетарське походження автора робить твір вельми талановитим»⁴.

Як бачимо, заперечення «лірики» здійснюється за допомогою самої лірики, тобто іронічних авторських відступів. І тому помилявся Я. Савченко, коли в полемічному запалі перебільшував: Слісаренко, писав він, «тільки прозаїк. Слово його буденне, звичайне. Поетичного образу чи порівняння — не знайдеш. Епітета, щоб щось чи когось прикрашав, — також. Лірики, психологізму — ні на йоту»⁵

Так, полемічні пасажі автора забирають кількісно незначну площу в новелах О. Слісаренка, але вони дуже важливі для розуміння його художнього темпераменту та естетичних засад. О. Слісаренко послідовно виступає проти надмірного вираження авторських переживань «з приводу». Не розчинення факту в ліричній розчуленості, а сам факт, передовсім реальна подія, міцно вкорінена в простір і час, з мускулястими зав’язками та розв’язками, — ось що складає головну прикмету, істотний елемент його стилю. Відступи його мають характер переважно полемічний, вони спрямовані проти «орнаментальних» прозаїків, проти «нутряного ліризму».

Йому чужа романтична умовність, монументальні характери та згущена метафоричність. Предметом зображення він обирає звичайнісіньких, непомітних людей. «Я, знаєш, не з дуже хоробрих... Нерви, той...» — атестує себе вчитель Серьога із «Випадкової сміливості» [349]. Яшка Перець із «Запалівської історії» ні хоробрий, ні боягуз. «Є у світі, — зауважує автор цієї новели, - багато непомітних людей, імена яких «історія не записує на свої скрижалі». Для цього потребувався б занадто великий штат істориків»⁶. Не має особливих героїчних рис і голова ради матрос Хведорець («Президент Кислокапустянської республіки») — нашвидкуруч може своєму політичному противникові в «пику заїхати» і може бути елементарно кумедним, коли, зачепившись широчезним кльошем, на тину зависає. Про малість свою думає і Крючковар, герой однойменної новели: «Сумніву не могло бути — бандити готували цієї ночі напад на поїзд. Щось треба було робити, але що міг удіяти маленький чоловік, він, Крючковар, скорочений по штату писарчук, а зараз записаний кухарем банди» [454]. Початок новели «Пригода Сидора Петровича» теж полемічно загострений проти «героїв»: «У начальника районової міліції заболів живіт. Можливо, коли б живіт належав Олександрові Македонському або Наполеонові, то ця хвороба стала б причиною великих і знаменних подій, але приналежність хворого живота начальникові міліції усовувала можливість таких наслідків»⁷. У новелі «Тварина» персонаж, який вважав себе сильною і незвичайною людиною, доходить висновку, що він марно так про себе думав: «Велетень відчув, що він маленький і мізерний і так само кривоногий, як і ця руда сучка під байдужим велетнем-сонцем...»⁸. Звичайними є персонажі оповідань «Полуда», «Позолочене оливо», «Душа майстра».

Проте з усіма непомітними людьми діється щось незвичайне. Новеліст ставить їх у підкреслено життєподібні умови. Обставини теж непомітні. Це глухі кутки і закутки Полісся, Правобережжя: «Я їхав у глухе поліське містечко» («Випадкова сміливість»), «Корецьке — глухе поліське село» («Вихор у затишку»); «І тільки далекі відгуки гарматної стрілянини нагадували заболонцям, що в світі одбуваються зміни» («В болотах»), «глухе село» на «древлянській землі» («Авеніта»), в болотах і на витких дорогах Волині відбуваються події в оповіданнях «Горбате життя», «Позолочене оливо» та інших. О. Слісаренко проти будь-яких вигадок і штучності. В «Президенті Кислокапустянської республіки» наголошено: «Моє бажання було подати матеріали, а не писати оповідання, коли ж матеріалів не вистачало, я не хотів вигадками заповнювати пробіли» [366].

Отже, непомітна людина у віддалених від бурхливого життя селах, містечках. Оцю віддаленість, глухість навіть загострено:

«Революція старанно обминала цілі три роки і Корецьку гуральню з маєтком, і сіре поліське село Корецьке. За три роки нічого не змінилося, і можна подумати, що старі порядки не розтрощено та викинуто на смітник, а лише чинність їх на якийсь час припинено» [378].

Міркуючи над особливостями двох збірок О. Слісаренка («Сотні тисяч сил» і «Плантації»), О. Білецький зауважував: обставини і персонажі в них добрані так, що виключається можливість сюжетності, але все одно «в момент великої соціально-політичної катастрофи вони (персонажі. — В. Ф.) вибухають: на місці побуту виникають події, імена найменших людей пришиваються, як гудзики, «до якоїсь історії...» Маленька звичайна людина перед лицем великих подій, великих явищ і реакція «макрокосму» на «мікрокосм» - ось звичайна тема... Слісаренкових оповідань»⁹. На цю особливість звернув увагу також Є. Кирилюк. Він так визначив суть «перетворень» у фабулах новеліста: маленькі люди раптом стають справжніми героями або героями в лапках¹⁰.

Що ж саме змушує непомітну, пересічну особу вийти за межі сірого існування? Над цим питанням думає автор і його герої. В новелі з красномовною назвою «Випадкова сміливість» є такий діалог:

— Тобі доводилось бачити, як некрасиве лице раптом загоряється якоюсь внутрішньою силою, якимсь сяйвом?..

— Огнем, — поправив Кельмер (і в оцій поправці є полемічний випад проти «фонтану слів». — В. Ф.).

— Ну, огнем, і стає прекрасне... Або запевний боягуз стає сміливий, відважний або, навпаки, - уславлена хоробрістю людина лякається якоїсь дурниці, болонки, наприклад, або миші...

— Буває, - промимрив Кельмер.

Серьога лежав голічерева...

— Я для власного вжитку терміна вигадав: «випадкові змінення». Наприклад: випадкова краса або випадкова сміливість.

— А теорії тієї випадковості ти не вигадав?

— Ні, але причиною, певне, є якісь не знані ще фізіологічні процеси чи там емоції... Чорт його знає!» [347].

У цьому діалозі не можна не помітити філософської наповненості слова «випадок». Це саме бачимо і в інших новелах О. Слісаренка: «Щоправда, Шпонька загинула, побігши на клич старого життя, але вона могла б і не загинути, коли б не випадковий вагон трамвая...» [347]; «Сидить собі людина й нічого не відає, а сліпий випадок пристібає її ім’я, як ґудзика, до якоїсь «історії»¹¹. Всі новели Слісаренка збудовані на випадках. В усіх новелах мляве й сіре існування персонажів руйнується якимось «раптом». Для тієї ж пересічної людини, якою цікавиться автор, порушення життєвої течії здається випадковим і незрозумілим («Чорт його знає», — каже той же Серьога із «Випадкової сміливості», коли мова заходить про мотивування несподіваних людських вчинків). Але коли взяти всі випадки, то ясно, що автор за ними і в них простежує соціально-психологічні закономірності доби революції, тієї соціалістичної революції, яка проникає також у глухі, ведмежі закутки і перевертає душі людей. Один із героїв оповідання «Президент Кислокапустянської республіки», телеграфіст Векленко, якого «випадок» зробив «начебто міністром шляхів», написав у листі до товариша: «От, брате, до чого я дослужився, — а все революція» [360].

Попри весь травестійний, навмисне спрощений тон оповіді від імені декількох персонажів, тут чітко визначена першопричина всіх тих «випадків». Логіка сюжету «Президента Кислокапустянської республіки» розкрила в усіх комічних випадках історичну закономірність перемоги більшовика Хведорця і поразку анархіста Яська Голомозого: селяни на боці першого, а паразитів «довіку годувати не будуть».

М. Зеров свого часу писав: «Президент» Слісаренка — то мандрівка літературним порожняком по ведмежих кутах київського Полісся, а його гумор — то розпростерті обійми назустріч найгіршим зразкам малоросійської гуморески»¹². Критик не помітив «експериментальності» цього твору (пізніше, у 1930 році, О. Слісаренко включив його до ряду експериментальних), не помітив, що об’єктом осміяння в ньому є справді комічна постать доморощеного анархіста і людей, що якийсь час підкорялися Голомозому з боязні, але під впливом революції (в особі Хведорця) звільнилися від страху і замість ілюзорної анархічної «республіки», з якої на віддалі часу можна і посміятися, створили справжню раду трудящих. «Балаганність» — це словесна маска людей здорових, оптимістично настроєних. Автор полемізує з тими «ліриками», що оспівували лише абстрактні революційні поняття. Пізніше у новелі «Божевільний трамвай» Слісаренко виступить проти того типу людини, яка «у всьому шукає математичної закономірності, і коли втрачає можливість контролювати процеси революції з своєї нормативної каланчі... зневіряється і губить перспективи»¹³.

Таким чином, вибір героя і конфліктів (ідейно-предметний зміст), полемічна спрямованість (одна із головних сторін художнього завдання), одним словом, орієнтація на «густий, чіткий, без найменшого компромісу реалізм»¹⁴ — все це визначило слісаренківські елементи стилю. Підтримуючи шукання прозаїка («Слісаренко дає не формули... а живих людей, таких, які вони є, якими вони можуть бути. Більш того — дає індивідуальні портрети їх»). А Савченко не хотів помічати ні недоліків у шліфуванні подробиць, ні голого анекдотизму («Штани», «Пригода Сидора Петровича»), ні діалектичного переходу буденного в небуденне, сірого — в яскраве, а вважав, що новеліст прямо й відразу бере «не пересічність», а «яскраву індивідуальність... м'язисту волею, інтелектом, психологією»¹⁵ . Це не зовсім так. Все-таки О. Слісаренко обирає момент перетворення пересічного обивателя на громадянина, боягуза — на хороброго, звичайного - на незвичайного, а то й навпаки: пихатого — на жалюгідного, самовпевненого — на фальшивого, мізерного.

У новелі «Випадкова сміливість» фабулярна гострота сполучається з іронічною оповіддю та дошкульними репліками Кельмера. Вчитель Серьога розповідає останньому одну свою пригоду в 1918 році. «Я, — каже він, — був тоді співчуваючим, але разом з 90% людності не вірив, що в нас буде Радянська влада...» [348]. Він відвертий у всьому. Про вчителів-обивателів глухого містечка, куди його послали, сказано з виразною саркастичністю: «Не встигне сонце зайти, як уже віконниці на гак, двері на двопудові засуви — і сплять, як ховрахи зимою», а в школі «дух, я тобі скажу, такий, що хоч сокиру вішай...» [348]. Щоб позбутися контролю, обивателі потроху лякають Серьогу бандитами. Це перше випробування — і він його витримує, бо має почуття людської гідності при несміливому характері: «Першою думкою було втекти, а згодом переінакшив. Сміятись будуть...» [349]. Прихована мотивація (сором) перекидає міст до наступного епізоду, коли до Серьоги завітав, на вигляд інтелігент у люстриновому піджачку, якийсь чоловік і назвався отаманом банди Підлужним. Він запропонував учителеві оцінити антибільшовицькі, антисемітські вірші. «Запевняю тебе, — признається Серьога, — що ні дитинства, ні татка з мамкою я в ту мить не згадав. В уяві моїй крутилася вірьовка, прив’язана до ліжка (на всяк випадок він за її допомогою мав тікати з другого поверху через вікно. — В. Ф.), зав’язувалася тисячею вузлів і петель. Даремно я на неї витратив три фунти солі» [350]. Прочитавши вірші, Серьога порекомендував Підлужному «шліфувати свій самоцвіт», а тим часом думав про втечу. Отаман запитав: «— А ви з усім тим, що там написано, погоджуєтесь? — Я помітив ледве помітну посмішку на кінчиках губів. І відчув у цьому запитанні гостру образу. Він, цей бандит, знущався наді мною! У мене виросла вперта твердість людини вищої раси, що ні на крок не поступиться своєю гідністю» [351]. Далі позапартійний Серьога скаже Підлужному: «Так, я давно комуніст...» Оцей момент він і вважає за прояв випадкової сміливості, але до такого моменту він був готовий, тільки сам не усвідомлював цього: і те, що він відразу поїхав у глухе містечко (міг же відмовитися), і те, що не втік після залякувань (міг же і виїхати з містечка), — все це підготувало людину до вирішальною кроку, але ту людину, яка співчувала революції. І хоч в наступну хвилину, коли Підлужний подякував за відвертість і пішов, сміливість Серьоги «випаровувалася з швидкістіо ефіру» (це цілком природно для того, хто вперше зборов у собі страх), — все-таки цей вчинок зміцнив учителя на активних моральних позиціях. Інакше для чого він пригадує цю історію? Чому такий нещадний до себе? У цій нещадності та іронії відчувається глибока внутрішня сила. Кінцівка оповіді несподівана: коли Серьога тікав на станцію, йому показали забитих бандою агентів Чека — серед них він пізнав інтелігента в люстриновому піджачку, тобто того чоловіка, який уночі приходив читати вірші і назвався отаманом банди. На цьому оповідь уривається. Читач змушений ще раз осягнути всю ситуацію. Значить, місцеві чекісти в умовах складної боротьби з бандитизмом, обивательською нейтральністю вирішили перевірити, хто такий новий учитель. Спосіб дивний і жорстокий, але, з точки зору новеліста, що шукав незвичайних ситуацій, найбільш виправданий для тих конкретних умов. Серьога з гідністю витримав іспит. І те, що він потім на якийсь час розслабився, нічого, по суті, не змінило. Не випадково розповідь уривається тоді, коли вчитель помітив забитого чекіста. Серьога зрозумів, що в його нічного відвідувача була не випадкова сміливість.

Схожа ситуація і в новелі «Крючковар». Скорочений за непотрібністю конторський писар несподівано потрапляє до банди. Спочатку його хочуть забити, але один бандит заступається: «Він так собі - ні риба ні м’ясо... вроді начеб придуркуватий...» [451]. Не так категорично і грубо, але в такому ж плані думав про себе і писар Крючковар. Але думав до того, як спіткав у лісі бандитів. На допиті він погодився «варити борщ» для загону. Вночі почув, що бандити збираються пустити під укіс поїзд, і вирішив будь-що врятувати людей, попередити начальника станції. Він тікає і гине від сліпої кулі, посланої навздогін. Але головне те, що маленька людина на наших очах перетворюється на героїчну: «Крючковар біг і почував свою перемогу.

Буйна радість наповнювала запалі груди його.

Він напивсь бадьорого трунку боротьби й переродився. Зникла млявість, вихована роками неважкої, але одноманітної праці» [456]. Гляньмо ще раз на цей уривок: інверсія, романтична метафора, тривожний ритм. Що це? Свідомий «антилірик» О. Слісаренко заговорив майже віршами? Так. Але це лише один шматок на всю новелу. «Ліричні» засоби у підкреслено прозаїчному творі покликані яскраво передати хвилину радісного перетворення обивателя на героя. За такі хвилини новеліст ладен прощати своїм персонажам все. Але він воліє зображати, а не виливати в словесній кучерявості своє захоплення. У новелі «Крючковар» є пейзажне облямовання. Це, за спостереженням О. Білецького, єдине для 17 новел перших двох збірок О. Слісаренка обрамлення, тоді як в інших новелістів це був необхідний атрибут фрагментарної композиції. Поглянемо на функцію цього обрамлення в «Крючковарі»: між двома фразами: «Поліський шум сточував думку, як пісок пустельний сточує камінь», і «Дике Полісся шуміло свої тисячолітні шуми й замітало ними, як пустельним піском, Крючковарову свідомість» — лежить стисло і пластично відтворена історія, точніше момент перетворення інертної людини в активну, причому в тому краї, де все повільно змінювалося. Сам малюнок природи точний і зримий:

«Восени поліські дороги дубнявіють од дощу, а пісок, вимитий на поверхню торфу, з сірого робиться зеленкувато- сизий. Такою само піщаносизою пеленою обволікаються ліси...» [450].

Проблема перетворення людини під впливом революційних чинників ставиться також в оповіданнях «Запапівська історія» та «Горбате життя». У першому - в іронічному плані, а в другому випадку — навіть дещо урочисто, хоч автор дотримується в обох творах реалістичної повноти і послідовності зображення конкретних фактів, вихоплених з бурхливого історичного потоку.

О. Слісаренко нічого не прикрашає. Його Яшка Перець із «Запалівської історії» — звичайнісінький хурман, якого обрали головою комбіду на колишньому панському тартаку. Неграмотний, боязливий, Перець уперто уникав не тільки якогось діла, а навіть не міг щось придумати для захисту своїх товаришів від нападу бандитів. І оповідач, учасник тих подій, порадив голові від імені волревкому оголосити мобілізацію для боротьби з бандитизмом. Яшку підтримали селяни, бо бандити їх грабували. І тут Перець, який сам не міг внаслідок обмеженості свого характеру активно діяти (йому потрібний був хоч би вигаданий наказ зверху), - оцей інертний Перець раптом розкрився як діяльна натура. Але активності його вистачило лише для знешкодження банди. В інших умовах, де знову вимагалась ініціатива і рішучість, він виявився непридатним. «...Героїчна епоха революції минула, — каже оповідач, — а героїзму самого Яшки не вистачить, щоб постійно сяяти на історичному небі»¹⁶. Звідси, мабуть, й іронічне ставлення оповідача до такого типу людей і прагнення оповідати в зниженому тоні стосовно настроїв і поведінки Перця: «Сопливий ранок десь плазував за лісом, але незабаром висякав свого олив’яного носа і несподівано подивився з-за лісу вогняним прискаленим оком», «Дощ нудно хлюпостав чорними мокрими гачірками» і т. п.

Інша справа в «Горбатому житті». Уже в першому реченні є «зморшки невимовної скорботи», а далі буде мовитись про «смертельну тугу» в блакитних очах людини. Але ми взяли лише романтичні скалки. Глянемо на фразу в цілому: «Потворна постать горбаня наблизилася до вікна, і на високому чолі людини збіглися глибокі зморшки невимовної скорботи» [433]. Цей контраст розвивається і далі: «Похитуючись з боку на бік на кривих рахітних ніжках, горбань носив по кімнаті свою горду голову з високим чолом філософа» [437]. Ці протилежні портретні деталі відбивають закон стилю цього оповідання, де основою конфлікту є зіткнення видимого і внутрішнього. На початку твору є лише натяки, що потворний горбань, з красивими й печальними очима, носить у собі якусь майже фатальну таємницю. І тільки коли його прийшов арештувати друг, який вважає арешт за непорозуміння, - горбань про все розповідає. У його мові немає іронії, відсутнє очуднення речей і світу. Він — не Перець, і не трохи ображений оповідач із «Запалівської історії», чи Серьога із «Випадкової сміливості», або персонажі «Президента». Горбань — людина трагічного світовідчування, яка переконана в тому, що «є злочини, які ніякі заслуги не в силі змити». Відповідальний працівник Чека, він, у принципі правдива людина, змушений був через випадкові обставини п’ять років зносити неволю постійної брехні. Горбань — не робітник Віктор Максимов, боєць загону Чека, а племінник денікінського полковника — Остап Вербовий.

Так, п’ять років він громив контрреволюцію під ім’ям людини, яку сам убив у плавнях, а разом з нею і ще дев’ятьох чекістів. Сталося так, що під час денікінщини полковник закатував багатьох селян. Племінник Остап заступився, але нічого не міг вдіяти. Коли прийшли червоні, полковник утік, а горбаня заарештували. «Довгі митарства пройшов горбань, аж поки в нестямі зважився на безумний вчинок: він кинувся на вартового червоноармійця і ударив його дровинякою по голові» [440]. За ним та іншими втікачами було споряджено погоню. З цього моменту оповідь повністю переймає Вербовий. Він сам має пояснити свої вчинки. Юнак, що мав од природи добре серце, але, як і всі каліки, відчував гостро неповноцінність, не одержав міцних соціальних орієнтирів. Він гадав, що всі проти нього як напівлюдини: «Люди ненавидять горбатих!» І переслідування здалося йому продовженням кепкування і знущання шкільних товаришів. «Я, — каже горбань, — втратив здатність контролювати розумом свої вчинки й був увесь час під проводом сліпого тваринного інстинкту...» [440]. В такому стані він убиває десятьох чекістів: «Мені ніякого діла не було до їхніх ідей, як немає діла качці до мотивів, що ведуть мисливця на полювання» [441]. Потреба в набоях змусила Вербового обшукати трупи. Потім він натягнув на себе червоно- армійську форму, щоб вийти з плавнів, і познайомився з документами забитих. Коли минула небезпека, в горбаневі прокинувся філософ. «Я сказав собі: вони люди, й якісь причини гнали їх за мною. Адже ж не гонитва за золотом, бо в мене його не було, не гонитва за славою, бо невелика слава спіймати убогого каліку, і не особиста зненависть до мене цих людей, бо вони мене не знали» [443-444]. В тих документах і листах він вичитав «цілу одіссею сучасної людини», яка змусила його переоцінити своє життя: «Я збагнув, що, сидячи в світлій кімнаті родового маєтку, я був з тими, що загонили людей в задушливі й темні шахти життя. Я зрозумів, що десяток людей, яких я вбив, були саме ті, що вийшли з темряви й задухи рабства» [446]. Рішення прийшло надвечір. Вербовий став Максимовим, якого забив класовий ворог. «Я став месником за забитих отам у комишах, і моє ім’я незабаром стало страховищем для всіх недобитків білогвардійщини» [447]. Це була також відплата тому класу, який виховав горбаня із зав’язаними очима. Але право на помсту можна було заробити тільки обманом.

Коли читаєш ці скупі рядки, де кожне слово промовляє про трагічну і високу долю, розумієш, що іронія, яку так любить О. Слісаренко, аби гасити нею патетику, була б абсолютно недоречною: вона не відповідала б характерові конфлікту і героя.

В оповіданні «Горбате життя» Слісаренко більше, ніж в інших, аналізує соціальні причини поведінки персонажів. Проте він завжди з класової позиції оцінював реальні факти. А тому несправедливою була оцінка його творчості з боку І. Микитенка, який через вузькогрупові інтереси не помітив головного в новелістиці свого сучасника і в 1929 р. виніс йому категоричний присуд: «Хто читав твори тов. Слісаренка, той міг пересвідчитись, що в них ідеологічної «пере- груженості» немає. Може, це походить із того, що автор бере ідеологічну «нагрузку» в міру своїх художніх сил, може, з інших причин (о, ці тодішні натяки! — В. Ф.), але факт, що ідеологічної перегрузки, я б сказав, навіть повної «нагрузки», в творах Олекси Слісаренка, як і треба було сподіватись, немає»¹⁷. І ніяких доказів, а лише упереджений розбір однієї статті, в якій О. Слісаренко справедливо виступав проти примітивної агітки, за високу художність, яка лише й здатна донести великі ідеї.

Більш докладно аргументував закиди новелістові критик Л. Підгайний. Пояснюючи шаржово-гумористичний тон перших творів настановами на «деструкцію», полемічно спрямовану проти «орнаменталістів», з їх псевдопатетикою, дослідник водночас оголошував О. Слісаренка «далеким від революційних подій», попутником, якому — навіть у «конструктивній» групі новел — не вистачає класового підходу^18..

Звичайно, були в О. Слісаренка твори невдалі. Осягнення нових протиріч, пошуки нового героя — справа нелегка, тим більше, що хибні настанови — то лівацькі, то ваплітянські — якоюсь мірою негативно позначалися на окремих оповіданнях. Наприклад, в «Автобіографічній новелі» автор протиставляє пушкінську «Полтаву» — «Інтернаціоналу», російську мову — українській, доводячи тезу про те, що діти начебто ніколи не розуміли ні геніального твору Пушкіна, ні мови, якою його було написано. Часом автор не розрізняв соціального спектру, не помічав класової боротьби на селі та огулом підкреслював консерватизм всього села («Вихор у затишку», «Авеніта»), але це були швидше невдалі публіцистичні формулювання (на зразок: «Болотівка... мало цікавилася велетенською визвольною боротьбою, звернувши всю свою увагу на той клапоть лугу, що належав лугівничій станції»), ніж соціальна позиція. Бувало й так, що, доведена до абсурду, орієнтація на випадковість, парадоксальність оберталася порожнім анекдотизмом, недоречними й грубими жартами, особливо в тих новелах, які сам автор пізніше відніс до категорії експериментальних («Штани», «Шпончине життя та смерть», «Пригоди Сидора Петровича»).

Але не ці декілька новел визначали суть ідейного спрямування творчості новеліста. І. Микитенко і Л. Підгайний залишили поза увагою слушні спостереження О. Білецького і Я. Савченка щодо «образу автора» у творчості О. Слісаренка. Ті критики писали, що автор збірок «Сотні тисяч сил» і «Плантації» не впадає «ані в тон моралізатора, ані в тон агітатора»¹⁹, але має чіткі соціальні критерії, «справа тільки в тому, що письменник, як тактовний і вдумливий художник, не доводить цього критерію до голої тенденції...»²⁰. Відзначаючи окремі вади, зокрема, сумнівні дотепи й елементи вульгарності, М. Рильський бачив у новелістиці О. Слісаренка поворот до вагомих класичних форм прози: «В своїх прозових речах Слісаренко позначив себе як письменник, що хоче відійти від імпресіоністичної розтягненості до речей, побудованих на міцній фабулі, на розвиткові дії»²¹. В таких новелах тенденція випливала не з ліричних ламентацій, а із зображення логіки вчинків героїв. Ясько Голомозий із «Президента», панський попихач Шпон із новели «Вихор у затишку», пан Слимаківський із однойменного оповідання зникають з обрію, ідуть у небуття, бо в житті взяли провід матрос Хведорець, червоноармійці, бідняк Коваль («В болотах»), агроном Овчаренко («Авеніта»), шахтар Максимів, вчитель Серьога — люди діяльні і віддані революції.

У 1930 році О. Слісаренко писав: «Закиди в соціальній інертності та невиразності ідеологічних позицій мене природно занепокоїли, бо я зовсім не хочу бути нечіткий в своїх соціально-класових позиціях»²². Якщо й була якась нечіткість, то лише через художні невдачі, бо всі симпатії новеліста — на боці Хведорців, героїв «Запалівської історії», «Авеніти», «Душі майстра» - людей, відданих Радянській владі, з «глибоким творчим пролетарським професіоналізмом».

Ситуації для творів О. Слісаренко брав переважно з часів війни: імперіалістичної («Редут-16», «Алхімію), «Канонір Душта») та громадянської (більшість розглянутих творів). Проте є в його доробку і твори про людей 20-х років, про складні ситуації, які виникали на ґрунті боротьби за нові людські взаємини. Це — «Шість сотень», «Душа майстра», «Сотні тисяч сил», «Божевільний трамвай», «Ювілей учителя», «Останнє слово». І в них зберігається головний закон Слісаренкового стилю: об’єктивна фабулярність, розгорнута композиція, настанова на точне і пластичне зображення. Але помітно зменшується елемент авторської іронії, очуднення. Ці якості більше властиві персонажам. Новеліст шукає не відкриті ще постаті. Він пише про старого кондитера, який поступається місцем молодим, про пустого мрійника Шахринського і свинаря сільськогосподарської школи Сайка, якого за творче ставлення до праці величали майстром. І знову це ті непомітні люди, які стають помітними через свою здатність відповідати вимогам дійсності. Якщо ж вони не відповідають, ідуть убік — то теж стають героями, але в лапках. Такими є професори Шахринський («Сотні тисяч сил») і Петро Матвійович («Останнє слово»): перший гадає без копійки грошей 1920 року перетворити глухе Полісся на хімічно-електричний край, а другий, готуючись убити дружину-міщанку, що зав’язала йому життя, несподівано, але за логікою свого немускулястого характеру, через відсутність вистражданих твердих суспільних ідеалів, цілком мотивовано кінчає самогубством. Він тільки на час, після революції, відчув себе «звільненим Прометеем». Ця професорська пишномовність йде поруч з нещадною самохарактеристикою, яку виголошує Петро Матвійович на уявному суді (перед задуманим вбивством дружини він готує «останнє слово») — тут він каже і про свої «нормативні очі», які не схоплювали всієї складності людських відносин, і про те, що він був «плохотуха в життьових справах»; він зі смаком оповідає, як деморалізована дворянка «заліпила йому ляпаса», як він «сторопів» і ходив «ошелешений», бо зрозумів, що для дружини він — «тільки дійна корова» і т. ін. У цьому оповіданні характер персонажа та авторський задум показати небоєздатність «плохотух» зумовили пишномовно- просторічну особливість оповіді.

Дехто з критиків 20-х років висловлював думку про відсутність психологізму в новелах О. Слісаренка. «Психологізму — ні на йоту», — писав Я. Савченко. Аналізуючи збірку «Сотні тисяч сил» (1925), М. Зеров категорично твердив: у новелах «немає ні побуту, ні психології — автора цікавлять лише узори подій, пригода, випадок...»²³. Це було неправильно і щодо перших збірок і пізніших. Так, «психологізму» в дусі Винниченка, М. Івченка чи М. Хвильового в Ол. Слісаренка не було, але його цікавили не просто «узори пригод», а люди в різноманітних випадках. Отже, без психології він не міг обійтися і сміливо вводив читача у внутрішній світ Серьоги, Вербового, Петра Матвійовича, змушуючи їх саморозкриватися, міркувати над природою своїх

вчинків. У інших випадках промовляли жести, скупа внутрішня мова, дотепні діалоги. О. Слісаренко в своїй художній практиці найширше використовував той принцип психологічного аналізу, коли досліджуються впливи житейських зіткнень на поведінку людини.

Були в нього спроби «запсихологізувати» незвичайні пригоди, відтворити їх через хистке напівмарення персонажа, наприклад, у новелі з промовистою назвою «Полуда», але це поодинокі випадки. Характерними для новеліста в цьому плані є твори на взір «Авеніти», яка стала хрестоматійною.

Тут на першому плані — подвиг агронома Андрія Овчаренка. Ситуація виняткова: троє співробітників лугівничої станції — проти бандитів у роки громадянської війни, «порвано... всі зв’язки з зовнішнім світом», селянам із глухого поліського закутка байдуже до творчих пошуків ученого, вони хочуть захопити дослідну ділянку, на якій вісім років акліматизовується чудесна трава авеніта, що, на думку Овчаренка, скоро пишно ростиме і на багнистих лугах, і на сипучих пісках. З початком війни зі станції всі розбіглися. Залишилося троє. «Якась сила, що володіє творцями і будівничими, та сила, що веде людей на страту і тортури за діла рук своїх, примушувала сидіти тут і хворого на сухоти Овчаренка, і дебелого атлета Сомка, і рум’янолицю Симу»²⁴.

Перші фрази новели передають тривожний настрій ученого: «Дні пролітали сполоханими птицями...», «Тривогою просякало повітря, неспокій ворушиться у вранішніх туманах та в нічній темряві, і нікуди од нього сховатись на неосяжно-просторій землі...» [88]. Знайомлячись із персонажами, читач теж проймається тривогою, але поки що не знає конкретних причин, підстав, які пригнічують Овчаренка. Та ось потроху окреслюється складна дилема: Сима чи авеніта? Нависла над станцією загроза вимагає негайного виїзду — кожну ніч бандити можуть напасти і всіх перебити. Спроба вивезти Симу не вдалася — дружина нізащо не покине Овчаренка, вона згодна виїхати тільки з ним, а він не може: треба зачекати, доки дозріє насіння авеніти — інакше загине справа, якій він віддав вісім років життя. Але чи має він якесь право ризикувати своїм, а особливо чужим життям? Він зважує всі «за» і «проти». Новеліст вводить внутрішні монологи: «А може, то все дурниці? Хіба він, Андрій Васильович Овчаренко, користатиметься з того багатства, що дасть його авеніта країні?..» [96]. І все-таки в авеніті він бачить виправдання свого життя, свій моральний обов’язок перед людьми. Учений ніде не виголошує своєї політичної програми - можливо, у нього вона чітко й не визначена, але він творець, а не байдужий міщанин чи славолюбець. Безсумнівно, Овчаренко співчуває «велетенській визвольній боротьбі» і, зрештою, чинить їй на користь: захищає від руйнації наслідки людської праці, турбується про майбутнє своєї країни, добробут її народу, заможне життя отих селян, які поки що готові слідом за бандитами знищити наукові досліди. Темні власники шматка не думають про майбутнє: аби було де корів випасати — і все. Залізна логіка і пристрасть вченого, творця змушують Овчаренка триматися до останнього і кров’ю захищати авеніту, хоч не раз буде він думати: «Для власної пихи жертвуєш людьми!» Хоч не раз докорятиме йому і Сима, але мужньо битиметься поруч пораненого чоловіка. Авеніту було врятовано. Щоб передати радість людей і свою симпатію до них, автор не відмовився від «лірики» - урочистих порівнянь і метафор, на які він дуже скупий, вдруге в своїй новелістиці використав пейзажне обрамлення, щоб таким чином акцентувати перемогу сили творчої над руйнацькою, впевненості — над страхом і тривогою: «Сонце підбивалося все вище й вище, як непереможний прапор творчого життя, і поїло будівничим пафосом все суще на землі.

Творчі сили справляли свій буйний похід, і день радісною птицею махав живучими крилами» [113]. Тропіка тут, безперечно, романтична. Проте було б помилкою на підставі десяти-двадцяти порівнянь віднести О. Слісаренка до романтиків. І в «Авеніті», і в усій творчості прозаїка, якщо брати мовлення, переважає, кажучи словами Я.Савченка, слово «буденне, звичайне», але воно сполучене з іншими так, що викликає зримі образи, передає рух життя, рух людської мислі і почуття. Наведемо невеликий уступ із «Авеніти»: «Вона то вставала, щоб перевірити засув дверей, то виглядала у відчинене вікно на безлюдну пустелю лугу і лісу, і коли їй ввижалося, що хтось там порушує безлюддя, Сима хапалася за рушницю і хвилинами, не рухаючись, притаївши дихання, вдивлялася в підозріле місце. «Що буде з її чоловіком і що станеться з нею?» — турбувала її думка, і те, на що пристала вона розумом за доказами Андрія, відходило од неї, відтиснуте чуттям.

Що з того, що Андрій виправдає своє життя ціною цього ж життя? Яка радість йому і їй од того виправдання?» [104]. У згадуваній статті «Стильове спрямування творчості О. Слісаренка» А. Підгайний слушно зауважував, що метод показу в автора «об’єктивний», що внутрішнє життя він прагне передавати зоровими образами, які «занадто матеріальні й занадто конкретні» («жалі запеклися в серці жужелицею» — «Авеніта»; «нерви заворушилися, як гадюки» - «князь Барціла»), тому що його стихія - це «мислення рухом конкретних речей»²⁵.

Між критиками 20-х років не було одностайності щодо мови Слісаренкових новел. Одні вважали, що вона навмисне груба і що «силуваним гумор справляє тяжке враження»²⁶ . Інші, навпаки, майже не помічали вульгаризмів, захоплювалися тверезим гумористичним тоном, доречною парадоксальністю, яка загострює фабулу (Я. Савченко, А. Шамрай, О. Білецький). Звичайно, в мовленні персонажів можна відшукати лайки. Є в автора прийом «зниження», просторічні вислови. Та справа не в тому - є вони чи немає, а яка їх функція. Савченко, який спочатку приймав парадоксальність²⁷ у новелах Слісаренка, пізніше трохи підозріло поставився до його іронії²⁸. І новеліст змушений був не стільки Я. Савченкові, якого вважав за доброзичливого критика, скільки тим, які звинувачували його в «невиразності» ідеологічних позицій, — давати необхідні пояснення: «Способом іронії я змальовую і Яшку Перця в «Запалівській історії», і матроса Хведорця в «Президенті Кислокапустянської республіки», і багато інших позитивних чинників революції, і роблю це не тому, що мені подобається іронізувати, а тому, що ймовірність, художня переконливість позитивного явища чи людини підсилюється цим ніби іронічним ставленням». Якби не було цієї доброзичливої іронії, то виходили б не живі характери, а «стопроцентні» революціонери з усіма прописними чеснотами — нудні та нецікаві. Стосовно ж негативних явищ, то автор вважав за неможливе їх перебільшувати, бо читач легко пересвідчився б, що в «цьому місці письменник сердиться і покладатися на його об’єктивність не можна»²⁹. Можна сперечатися з викладеними положеннями автора, але треба їх зрозуміти, бо вони для новеліста стали законом, який він установив для себе. Нахил до іронії, прихильність до навмисного очуднення світу засвідчені письменником в «Автобіографічній новелі» (1929): «В ті далекі часи (мовиться про дитинство. — В. Ф.) найбільше число в мене було 20, всяке дерево — дуб, найшвидше в світі — кінь, а найдужча людина — мій батько», а потяг, про який лише чув хлопчик з глухого Полісся, уявлявся так: «той паровик тягнув за собою з десяток гарненьких курників на колесах, а з курників тих визирали щасливі люди...»³⁰.

У 20-ті роки популярною була формалістична теорія «остранения» (очуднення, одивнення), яку розвивав В. Шкловський. Справедливо відзначаючи, що від частого називання речі й явища світу «приїдаються», що в мові виникають штампи і кліше, які втрачають здатність передавати новизну предмета, В. Шкловський помилково вважав, що мистецтво покликане не узагальнювати, а роздрібнювати світ, не пізнавати та змінювати його, а лише оновлювати сприймання. Часткове він приймав за вирішальне. Адже виведення речей і явищ із автоматизму сприйнять, опис їх немов уперше побачених, називання їх частин за аналогією до інших - це лише один із художніх прийомів, підпорядкований глибшому пізнанню світу, узагальненню характерних рис буття, а не мета літератури і мистецтва, як про це думав тоді теоретик³¹.

Одивненням як способом побудови незвичайного образу користувалося багато українських новелістів 20-х років. У Слісаренка були новели, збудовані повністю або частково на цьому прийомі: «Шпончине життя та смерть», «Штани», «Президент Кислокапустянської республіки», «Смерть генерала Гатераса». Про людське життя з точки зору собаки писалося не вперше, та історія аристократичної болонки Зізі, яку «варвари-більшовики» перейменували на Шпоньку, вражає незвичайністю ракурсів, бо тут мовиться не про цирк чи столярню, як у «Каштанці» А. Чехова, а про розклад і загибель старого світу. Справжнє очуднення починається тоді, як Зізі спостерігає за офіцером Жаном і повією Вендетою. Для болонки він — «смердючий», а вона — Мотря, бо всі жінки для собаки були Мотрями: «Смердючий, покусавши руку, почав кусати Мотрю за шию, потім за спину, далі за груди і, нарешті, за ногу вище коліна. Мотря не кричала й не збиралась кусати смердючого. «Шукає блохи», - компетентно вирішила Зізі...» [369]. Але ось собака дивиться на революційну демонстрацію: «Було весело. На вулицях ішли люди й несли червоні килимки на палицях. «Певно, сушать», —подумала Зізі» [371]. Двозначність і недоречність одивнення тут безперечна, бо воно доведене до абсурду. Майже в кожній новелі збірок «Сотні тисяч сил» та «Плантації» є несподівані порівняння, фрази, які надають іронічного, а то й сатиричного офарблення зображуваним подіям і людям. Випишемо деякі з них: на 59-му році «земля смикнулася, як сполохана коняка, і пан Станіслав Слимаків- ський почув непевність у ногах» («Пан Слимаківський»); «За час революції багато таких ґудзиків пришито до історичних штанів, але ім’я Яшки Перця з категорії тих ґудзиків, без яких штани історії, певне, не зовсім гаразд трималися б на призначеному для них місці» («Запалівська історія»); «Ми не якісь публічні женщини, а гражданину ми не хочемо їсти сочевиці, а потому, як ми не хочемо їсти сочевиці, а хочемо бути вільними гражданами, то хай живе демократи- чеська республіка...», «одне слово, вимотали мене за революцію, як баба ганчірку на річці» («Президент...»); «Поети часто порівнюють зорі до овечок, а місяць до пастуха... Це все одно, що уявити небо увішане овечками, а на місяці напис «Продаж м’яса». Я робив інше порівняння: зорі — з жаринами в попелі, а місяць — з розпеченою сковородою, забутою кухарем на жаровні... Це вам не поетична слина» («Два пістони Кухарчука»); «порошок виконував свої блювотні обов’язки ретельно та уважно, немов службовець напередодні скорочення штатів» («Пригода Сидора Петровича»).

Схожого типу порівняння ми знайдемо в О. Копиленка, І. Микитенка, Ю. Яновського, Г. Шкурупія. Наприклад, останній писав так: «Тисяча рубінових зір в щоках, твердість губревкому в характері й ніжність жінвідділу в очах і серці — це Айзі» («Патетична ніч»), «Надворі була ніч чорна, як паровозна обшивка» («Переможець дракона»). Навіть Г. Косинка інколи вдавався до цього прийому: «Ліс посміхнувся... Моргнув до мене зеленими барвами, закурив люльку — погасла, і — почав у сонця огонь вершками кресать — не дістає; націлює золотий крайок — не запалюється: розсердився, аж посинів од степу... З гори зліз вечір: засвітив одну зорю — темно, кашлянув тінями, — і спересердя на тоненькі золоті лінії сонця кинув ще одну зорю»³² («Місячний сміх»). Молодим прозаїкам, мабуть, здавалося, що вони роблять «революцію» в образотворенні, не знаючи гаразд її справжньої вартості. Пізніше і О. Слісаренко, і його сучасники поступово відмовлялися від травестійного стилю, від настанов на полемічне «ошелешування» читача, хоч невпинно шукали нові образні структури, які передавали справді революційне сприйняття дійсності. В «Авеніті», «Горбатому житті», «Ювілеї вчителя» та інших новелах і оповіданнях другої половини 20-х років майже немає полемічної парадоксальності, оскільки автор все більше й більше забирає своє полемічне «я» із тексту, бере переважно драматичні ситуації в їх життєподібних формах, прагне досягти повної об’єктивності поза межами іронії.

О. Слісаренка вважали і вважають зачинателем пригодницької української новели³³. У зв’язку з цим виникла проблема традицій. На українському ґрунті їх не бачили. Можливо, через те М. Зеров, аналізуючи першу збірку молодого новеліста, дещо іронічно висловлював припущення: «Справа стоїть просто: є рід прозової творчості, що зветься авантурною (О’Генрі, наприклад), рід в українській літературі досі не випробуваний — чому Слісаренкові не покласти його підвалини?»³⁴. М. Зеров, хоч і схвалював фабульний тип прози на зразок «Крючковара», все-таки вважав, що в О. Слісаренка він з’явився не за покликанням, а з теоретичних міркувань. Є.Кирилюк у статті «Олекса Слісаренко» без іронії писав про позитивний вплив О’Генрі на українського новеліста в сфері фабульного будування сюжету і вважав талант Слісаренка природним та оригінальним. О. Білецький, знайшовши у двох збірках лише три несподіваних розв’язки, ставив під сумнів домінанту впливу американського новеліста на українського прозаїка³⁵. В дискусію втрутився сам новеліст: «В оцінці творчості О’Генрі, що вважають за мого вчителя (він є один із моїх вчителів і тільки), критика звертає увагу головне на його сюжети з несподіваними розв’язками, зовсім обминаючи О’Генрі як видатного лірика...»³⁶. Отже, один із вчителів — і не більше. І, безперечно, в сфері будування сюжету на принципі особливої драматичної події, з таємницями, двома можливими розв’язками. Таких новел у Слісаренка не три, а більше: «Штани», «Випадкова сміливість», «Душа майстра», «Пригода Сидора Петровича», «Крючковар», «Присуд», «Сотні тисяч сил», «Князь Барціла», «Останнє слово», «Позолочене оливо». Дожовтнева українська новелістика мала лише окремі зразки пригодницького оповідання: «Стехин рог», «Закоханий чорт» О. Стороженка, «Лови» П. Мирного та інші. Тому О. Слісаренко — справді зачинатель пригодницької, гострофабульної новели, з іронічною оповіддю. Він не повторював О’Генрі, бо обрав собі багатьох вчителів, серед яких найсильнішим вчителем було життя. Своєю новелістикою О. Слісаренко передав неповторний колорит революції, боротьби за новий світ у глухому Поліссі, де через випадковості просвічувались головні тенденції людського поступу, народження героїчних характерів, подолання одвічної селянської косності. Це були нові соціальні типи і колізії, яких не знала попередня література. «Запах життя, - писав про О. Слісаренка критик, - в оповіданнях нашого автора сильніший від запаху літератури»³⁷.

Примітки

¹ Доленго М. Післяжовтнева українська література// Червоний шлях. — 1927. — № 11 — С. 166-167.

² Смолич Ю. Розповідь про неспокій. — К.: Радянський письменник, 1968. — С.90.

³ Слісаренко О. Бунт. Роман, повісті, оповідання. — К.: Дніпро, 1965. — С.367. Далі в тексті позначатимуться сторінки цього видання.

⁴ Слісаренко О. Вибрані твори: В 3 т. — Т.1. — X.: Рух, 1932. — С.198.

⁵ Савченко Я. Життя мускулясте // Червоний шлях. — 1925. — № 5. — С. 141.

⁶ Слісаренко О. Вибрані твори: В 3-х т. — Т. 1. — 1932. — С.64.

⁷ Там само. — С.232.

⁸ Там само. — С. 152.

⁹ Білецький О. Про прозу взагалі та про нашу прозу 1925 року // Червоний шлях. — 1926. — № 3. — С.158.

¹⁰ Кирилюк С. Олекса Слісаренко // Життя й революція. — 1927. —№ 9. — С.269.

¹¹ Слісаренко О. Твори: В 3 т. — Т. 1. — 1932. — С.64.

¹² Зеров М. Два прозаїки // До джерел. - Вид-во: Слово, 1926. — С.51.

¹³ Слісаренко О. Твори: В 3 т. — Т.1. — 1932, — С. 167.

¹⁴ Савченко Я. Літературні нотатки (Од. Слісаренко. «Плантації»// Життя й революція. — 1926. — № 2-3. — С.69.

¹⁵ Там само. — С.69-70.

¹⁶ Слісаренко О. Твори: В 3 т. — Т. 1. — 1932. — С.83.

¹⁷ Микитенко І. Твори: В 6 т. — Т.6. — К.: Наукова думка, 1965. — С.73. В такому ж бездоказовому і безапеляційному дусі писав Б. Коваленко: «Реалісти рішуче відмежовуються від жанру авантюрної повісті, який фіксує зміну фактів, не виявляючи причиновості цієї зміни... Конкретно: ми відмежовуємося від творчості Слісаренка, як від дрібнобуржуазного жанру» (Класи і стилі // Молодняк. — 1930. — № 3. — С. 132). Тут вульгарний соціологізм сягає меж абсурду, вбачаючи у виборі жанру соціальну позицію, ділячи їх на буржуазні і пролетарські.

¹⁸ Підгайний Л. Стильове спрямування творчості О. Слісаренка// Сучасна українська проза. — Х. — К.: ДВУ, 1930.

¹⁹ Білецький О. Про прозу взагалі та про нашу прозу 1925 р. // Червоний шлях. — 1926. — № 3. — С.158.

²⁰ Савченко Я. Життя мускулясте // Червоний шлях. — 1925. — № 5. — С.143.

²¹ Лебідь А. і Рильський М: «За 25 літ» // Літературна хрестоматія. — К.: Час, 1926. — С.255.

²² Слісаренко О. Лист до критика // Критика. — 1930. — № 1. — С.85.

²³ Зеров М: До джерел // Літературно-критичні статті. Вид.-во «Слово», 1926. — С.47.

²⁴ Антологія українського оповідання: В 4 т. — Т.3. — К.: ДВХЛ, 1960. — С.91. Всі посилання на «Авеніту» — за цим виданням.

²⁵ Сучасна українська проза. — Х. — К.: ДВУ, 1930. — С.64, 81, 90.

²⁶ Зеров М. До джерел // Літературно-критичні статті. Вид.-во «Слово», 1926. — С.48-49.

²⁷ Савченко Я. Життя мускулясте // Червоний шлях. — 1925. — № 5. — С. 142.

²⁸ Савченко Я. Небезпечний шлях // Літературна газета. — 1927. — 8 липня; Олекса Слісаренко — прозаїк // Критика. — 1929. — № 6.

²⁹ Слісаренко О. Лист до критика// Критика. —1930. — № 1. — С.82.

³⁰ Слісаренко О. Твори: В 3 т. —Т.1. — 1932. — С.6.

³¹ Шкловский В. О теории прозы. — Вид-во «Федерация», 1929. — С.13-35.

³² Косинка Г. Вибрані оповідання. — 1929. — С. 142.

³³ Дузь І. Олекса Слісаренко та його твори. Передмова до збірки «Бунт». К : Дніпро, 1965. — С. 10.

³⁴ Зеров М. До джерел// Літературно-критичні статті. Вид.-во «Слово», 1926. — С.47.

³⁵ Білецький О. Про прозу взагалі та про нашу прозу 1925 р. // Червоний шлях. — 1926, — №3. — С. 160.

³⁶ Слісаренко О. Лист до критика // Критика. — 1930. — № 1. — С.84.

³⁷ Білецький О. Про прозу взагалі та про нашу прозу 1925 р. // Червоний шлях. — 1926. — № 3. — С. 160.