У глибинах людського буття - Літературознавчі студії - Василь Фащенко 2005

Усмішка-новела Остапа Вишні
ІІ. Із студій про новелу

Всі публікації щодо:
Вишня Остап

Стильові пошуки української радянської прози не обмежувалися можливостями романтичного, імпресіоністичного, ліричного, іронічно-фабульного вираження та зображення. В межах реалістичного методу склалася гумористично-сатирична течія, основоположником якої був Остап Вишня (Павло Губенко). Перші збірки його творів «Діли небесні», «Вишневі усмішки», «Кому веселе, а кому й сумне» та інші побачили світ 1923 - 1924 років і зробили їх автора найпопулярнішим серед народу письменником. Все краще, написане ним протягом 1919 - 1956 рр., зібрано в 7 томах вибраних творів (1963 - 1965), які є фундаментальним здобутком української прози. За рівнем майстерності, за значенням ідейно-формотворчих принципів «Усмішки» Остапа Вишні близькі до «Декамерона» Боккаччо. Це, може, трохи несподівана аналогія, але цілком закономірна у масштабах світової новелістики. Новела як літературний жанр народилася в шумовинні веселого сміху. За часів Боккаччо (1313 - 1375) Італія, сміючись, розлучалася із світом феодальних привілеїв, лицемірної релігійної моралі. Тож не дивно, що через шість століть новелістика як родове поняття всіх видів стислої прози розквітла на українському національному ґрунті в радянську добу вишневими усмішками, про автора яких добре сказав І. Сенченко: народився маленький хлопчик, що «на сарказм гноблення відповів гумором перемоги»¹.

Після Жовтня Україна розлучилась з капіталізмом і викорінювала його залишки, пережитки. Сміх завжди існував для того, писав К. Маркс, аби «людство весело прощалося з своїм минулим»².

Все анахронічне, що не відповідає суті прогресу в суспільно-економічній та духовній сферах, - це і є минуле, як би воно не претендувало на реальне, здатне до розвитку існування. Воно — не прекрасне, а потворне і своїми претензіями викликає сміх, який є формою утвердження всього нового, розумного, прогресивного. «...Сміючись із дурня, — писав М. Чернишевський, — я відчуваю, що розумію його дурість, розумію, чому він дурний, і розумію, яким він має бути, щоб не бути дурним, — отже, я в цей час здаюсь собі набагато вищим від нього»³. Це саме можна сказати і про гумористично-сатиричну літературу, яка, заперечуючи, утверджувала, а в радянську добу створила переконливий характер дотепної людини, яка висміює вади та помилки життя (наприклад, уже класичний дід Матвій з однойменної гуморески Остапа Вишні).

Хоч зразки гуморески були в творчості Г. Квітки, І. Нечуя-Левицького, Л. Мартовича, О. Маковея, все ж як осібний жанр української новелістики вона, на думку П. Колосника, виділилася з соціально-побутового оповідання після 1917 року⁴. Тоді ж таки, в 20-і роки, у творчості Остапа Вишні виник і жанр усмішки.

На той час теоретична думка не завжди встигала за художньою практикою, проте на сторінках «Журналиста» жваво обговорювалися питання розвитку фейлетону, його особливостей, «взаємин» із художньою типізацією та жанрами публіцистики. «Стаття, — писав М. Левідов, — артилерист. Замітка — піхотинець. Фейлетон — льотчик, бомбометач. Замітка повідомляє про підлість. Стаття доводить її, засуджуючи. Фейлетон висміює, роблячи її дурною»⁵.

Багато сперечалися про художність фейлетону. Одні виступали за «фарби» — вигадку, домисел, перебільшення, стилізацію, але при збереженні правди фактів, з необов’язковою конкретною адресою⁶. Інші категорично заперечували художність фейлетону і вимагали конкретної адресації, оскільки відносили цей жанр лише до виду публіцистики⁷. Але вже тоді, як показує у своєму дослідженні А. Старков, були люди, які не приймали ідеї «чистокровності» жанру. В сучасному фейлетоні, писав Я. Шаріф, «більше показують, ніж доводять. У ньому не стільки аргументують, скільки переконують наочними прикладами, що впливають на нас безпосередньо. Образність фейлетону наближає його до художньої творчості.

Від останньої фейлетон відрізняється головним чином різко утилітарніш характером і, по-друге, уривчастою якістю образу»⁸. Ця характеристика у загальному плані може бути застосованою і до багатьох творів Остапа Вишні. Правильно вказує А. Старков на те, що «фейлетон фарб», представлений іменами М. Зощенка, І. Ільфа та Є. Петрова, виник на межі художньої літератури, з її прагненням до широких узагальнень, та публіцистики, з її злободенністю і конкретним адресатом.

За спостереженням І. Дузя, до червня 1923 р. Остап Вишня по-різному визначав жанр своїх творів — фейлетон («Демократичні реформи Денікіна»), реп’яшки («Революційний райвиконком»), метелик («Що таке орієнтація і як від неї боронитися»)⁹. Перша збірка «Діли небесні» вийшла з підзаголовком «гуморески» (1923). А вже твір «Подорожні враження» мав додаток у дужках: «Вишневі усмішки сільські» (вперше надруковано в газеті «Вісті ВУЦВК» від 23 червня 1923 р.). Статтею «Отак і пишу» Остап Вишня пояснив, що працює він у жанрах гуморески та фейлетону, але французьке слово «фейлетон» йому не до вподоби, тому він вигадав назву «усмішка»¹⁰. Це слово «нашіше».

Справа, звичайно, не лише в слові чи терміні. Остап Вишня створив своєрідну родову форму малих гумористично-сатиричних жанрів. Гумореску, що є, по суті, оповіданням, він злив воєдино з публіцистичним фейлетоном.

Стати творцем нової композиційно-стилістичної форми Остап Вишня зміг тоді, коли почалося інтенсивне взаємопроникнення і взаємозбагачення жанрів.

Усмішка Вишні виникла від злиття статейно-логічного фейлетону з художнім оповіданням або новелою, літературного чи фольклорного характеру. Коли за основу злиття правив фейлетон, тобто композиція твору виростала як система доказів (поняттєво-публіцистичних і «одягнених» у форму діалогу та ремарок), які не зв’язані в єдину фабульну структуру, у розвиток подій і характерів, — тоді утворювалася власне усмішка. Таких творів у Вишні більшість. Він доводив свою думку, наочно показуючи смішне і не цураючись при цьому публіцистично-логічної аргументації.

Розглянемо будову усмішки «Божеське». Вона характерна для цього виду гумористично-сатиричної прози Остапа Вишні.

Автор точно вказує адресу жіночого монастиря (біля станції Козельщина) і дає йому публіцистично-іронічну оцінку: «Дуже та ікона добре чудотворила, бо начудотворила була великі будинки, млини, олійниці, садки, корови, коні, птиці всілякої і десятин, десятин, десятин... Ставали православні навколішки, чолом зморщеним об землю билися, а потім мозолястими руками розгортали хусточку чи розв’язували пазуху, витягали семигривеника чи копишника й кидали чудотворній» [3, 193]. Далі автор вводить вигуки православних:

«— На чудо!

— За чудо!

— За живих!

— Замертвих!» [3, 193].

Таким чином, публіцистика непомітно переросла в зримо-звукову сценку: як обмануті ставали навколішки, що говорили.

Другий розділ усмішки — це суцільний діалог (без жодного коментаря) між оповідачем та віруючою жінкою, яка жалкує за «чудотворною». У третій частині автор знову звертається до іронічно-логічних доказів: «без землі та без грошей тяжко чудеса творити», а останній розділ, який складається з чотирьох рядків, є логічним висновком: «Ладаном біля монастиря пахне... Як біля небіжчика... Шукаєш напису: «Здесь монастир почієт» [3, 195].

Як бачимо, думка про паразитичне існування монастирів, їх непотрібність розкривається не в формі новели (порівняймо з «У грішний світ» М. Коцюбинського) і не у вигляді наукової статті. Це гібридне утворення, що виникло на логічно-доказовій основі, а не на діалектиці розкриття характеру. Правда, у Вишні є усмішки, де переважає показ над доказом: «Що може іноді вийти...», «Дідів прогноз», «Кочівники» та майже всі мисливські усмішки. Межа між ними та власне гуморесками, новелами зникає.

За спрямуванням сміху та структурою малі епічні твори Остапа Вишні поділяються на кілька різновидів: 1. Памфлети («Берлінська українська держава»); 2. Нариси («Гнат Юра», «Запорожці»); 3. Статті («Отак і пишу»); 4. Пародії («Плуг»); 5. Реп’яшки-мініатюри («Хитре чудо»); 6. Гуморески-новели («Зенітка»); 7. Усмішки («Божеське»).

Та, проте, всі без винятку твори Остапа Вишні мають на собі відбиток всевладної усмішки як художньої системи розкриття іронічної, доброзичливої та ущипливої, а то й саркастичної думки автора про недоліки та вади в житті і гострі класові зіткнення старого й нового світів¹¹.

Всебічно творчість Остапа Вишні досліджується в працях Ю. Бурляя, І. Дзеверіна, Б. Мінчина, І. Дузя та ін. Наше завдання — розкрити, в міру можливого, стиль гуморесок, усмішок-новел Остапа Вишні, які схожі і несхожі одна на одну, хоч всі мають новелістичну структуру та спільну стильову рису: сміху, як зауважує А. Іщук, гуморист «досягає... засобом невідповідності між змістом явища і формою його виявлення»¹².

Серед ранніх творів автора є гумореска «У школі» (1922), в якій навіть формаліст, що все життя вправлявся в «морфології» новели, не зміг би ззовні знайти чогось фейлетонного, за винятком, звичайно, епіграфа: «Генерал Кутепов заклав у Галліполі школу готувати губернаторів, віце- губернаторів і земських начальників (3 телеграм)». Форма цієї новели — діалог без жодної ремарки. Твір починається реплікою невідомого екзаменатора: «Ну, от, приміром, князь Задерихвостецький, ви губернатор харківський. Обняли ви посаду... Що маєте робити?» [1, 53]. Питання як питання, але є в ньому сполучення двох несумісних понять, яке викликає сміх: «князь Задерихвостецький». Цей «князь» — несправжній у всіх відношеннях — завчено, але недорікувато, по-фельдфебельськи відповідає на питання про послідовність «роботи» губернатора (вішання, молебень, панахида, відозва), але провалюється, коли пригадує власний досвід часів громадянської війни:

«— Ну! Ну! Ви ж уже були віце-губернатором?

— Був!

— Ну, що ви далі з губернатором робили?

— Далі!.. Далі ми пакували чамайдани, ваше превосходительство, й тікали...» [1, 53-54]. їх превосходительство виставляють Задерихвостецькому одиницю, бо він так і не втямив, що по приїзді на нову посаду «ніколи не слід розпаковувати чамайданів». Натяк недвозначний: битимуть нас, коли сунемо носа в Країну Рад.

Інакше збудована новела «Діва» й «Монах» (1924). У ній відсутній діалог. Складається твір з двох частин: стилізованого під легенду опису й фейлетонного «мораліте». Але сміх викликається, як і в «У школі», натяками, сполученням несумісного, бо об’єктом висміювання тут також є віджиле: чернече лицемірство, розпуста. Зачин твору урочистий: «Про прекрасну Діву, наяду морську, про монаха-аскета, гірського суворого страдника, легенду послухайте...» [2,222]. Та раптом з’являється нота, що насторожує: «Діва прекрасна з волоссям шовковим, з голосом-флейтою, з шиєю-лебедем... В морі купалася, перекидалася і... взагалі». Та цей натяк перекривається романтичними гіперболами, щоб відразу ж вибухнути дотепністю, збудованою на принципі несподіваного порівняння за віддаленою ознакою: «І поринала, і випливала... З чайок милувалася, із сонця пишалася... Словом, жила...

Харашо жила, весело жила, вроді як «нетрудовий елемент...» [2, 222]. Легендарна, романтична наяда і «нетрудовий елемент»! У цьому й полягає секрет глузування й осучаснення старої легенди про дві скелі під Сімеїзом — «Діву» та «Монаха». Про аскетизм ченця теж сказано глузливо: він дав слово «залишитись на всі сто процентів...»

«дєвою»... нащот, словом, сього, того, он якого — і не говоріть...» Та коли побачив Діву, як вона перекидалася, - не витримав, іронічно підкреслює автор, «чернець... побожності непорушної» — «і заіржав першероном... і драпонув чернець суворий, задравши мантію, просто до Діви...» [2, 223]. Обоє були покарані Богом — застигли в морі, закам’янівши навіки. Закінчується новела як класична усмішка Остапа Вишні, в якій він образно аргументує свої думки:

«Мораль?

Діви! Не спокушайте монахів... Не спокушайте, бо обов’язково поженеться... І настопче, неоковирний, на ваше волосся... І добре, коли воно прив’язане (чуже) — можете вирватись... А то будете стояти, білі груди у воду виставивши.

І на чолі вашому будуть написи:

«Іздєсь свистів Ванька з Панасівки...»

Ченці! Не накидайтеся на Дів прекрасних...

У писанії про вас ясно сказано:

«Аще ти мніх - мнішествуй...»

Не іржи, значить, першероном до дівчат» [2, 223-224]. Вишнівський переклад, уточнення «святого писанія» зроблено за принципом доведення до абсурду - і це викликає веселий сміх над чернечою мораллю.

Гумореска «Нравствінна робота» (1926) не схожа ні на «легенду» «Діва» й «Монах», ні на мініатюру «У школі». Це зразок соціально-побутової новели в творчості Остапа Вишні, але прикмети комічного спільні для всіх творів гумориста.

Дійові особи гуморески: Васька Лоб, оповідач і безликі закохані пари. Експозиція образу Васьки поширена: оповідач досить докладно розповідає про злиденне життя афериста, його звички й пісні, «блатний» жаргон («Фраер ти ізчо!.. Ти тольки міне слухай...») і дивну зачіску «кандибобером». Колись вони — оповідач і Васька — зійшлися характерами, бо в першого були гроші, а другий любив пиво й горілку. Доля розлучила їх, а потім знову «стукнула»: оповідач зустрів Лоба в парку і ледве пізнав — таким той «денді» став, бо почав жити, як він каже, з «чужої любові». Він розповідає про новий для себе спосіб добування грошей - культурний і корисний, на його гадку, для суспільної моралі: «От ти сидиш тут у парку, - продовжує далі Васька каліченою мовою. — І смотрит... От подходить тринвай... Ідуть у парк парочки... Гулять вроді... Ти й смотрит, какі такі в них намірення... Тут треба нюх... Я вже нюх етой маю...» [3, 359]. Коли закохані починають цілуватися — Васька підходить і просить в контору для «составленія притикола», а потім милостиво штрафує на місці, дає фальшиву квитанцію з написом «Получено за безобразіє у парку десять рублей». І люди дають червінці, бо соромляться своїх почуттів. І нічим не відрізняються від «мораліста, сукиного кота» Васьки — вони втрачають людську гідність. Гуморист має право на нещадну іронію із їх «смушенія».

У роки Великої Вітчизняної війни Остап Вишня виступив з пристрасними творами, що викривали українських буржуазних націоналістів («Самостійна дірка», 1945). Зрадники народу піддавались нищівному сатиричному осміянню. Тоді ж і виникли в творчості автора новелістичні памфлети, чи памфлетні новели «Хлюст», «Дуже самостійний гімн», «Великомученик Остап Вишня» та інші. Політичні претензії бандерівців були жалюгідними — і їх дотепно й нещадно висміяв Остап Вишня, викриваючи всілякі махінації з так званим «арештом» Бандери, який було інспіровано гестапівцями з провокаційною метою. Саме про це йдеться в новелі «Хлюст».

До «українсько-німецької самостійної дірки» наближається невідома людина, лається, що хтось на дірку купу костриці висипав. Виявляється, що фюрер дірки, тобто держави, «голову на прогулянку випустив», бо в «державі задуха... гори розтали, і моря вийшли з берегів — нема ногою де ступити» [5, 138]. Комізм досягається натяками та прийомом очуднення за допомогою метонімічної заміни ілюзорної держави на реальну смердючу дірку (схрон), фюрера — на кострицю (до речі, в кінці новели автор так і пише: «Подивилася костриця на дипломатичного кур’єра...»). Вислів «українсько-німецька самостійна дірка» являє собою алогізм, в якому відбито реальну політику бандерівців. Мотив держави-дірки, з натяками на смердючу яму, розвивається й далі. Через діалог вимальовуються дві колоритні постаті: наївно-пришелепуватий «вождь» правобережної дірки і чванькуватий кур’єр Бандери, який несе листа його дружині Химії Калістратівні, що величаво йменуеться фюрерихою. В цьому листі, якого потай читають кур’єр і «костриця», — нещадна саркастична самохарактеристика Бандери — фашистського холуя та опереткового претендента на український престол.

Самовисміювання автора листа здійснюється за допомогою змішування різних стилів і доведення будь-чого до абсурду. Автор дослідження «Про почуття, гумор і дотепність» О. Лук, який у логічно-структурному плані визначив 12 принципів дотепності¹³, показав, як сполучення просторічного та книжного, пишномовного і заяложеного, а також невідповідного застосування термінології та перебільшення — як всі ці порушення логічних законів викликають сміх, бо виявляють, у різних переходах від однієї системи понять до іншої, — глибокі суперечності. Стосовно листа Бандери в новелі «Хлюст» можна сказати, що прийом доведення до абсурду та змішування різних стилів виявився вельми доречним для викриття лакейсько-бундючної психології вождя націоналістів. «Во первих рядках» свого листа Бандера виголосив фашистське привітання «вождям» третього рейху. «Теперечки, після всіх «хайлів», майн лібер Химіє Калістратівно, сповіщаю я вас, що я, - слава тобі, майн гот! - сиджу в тюрмі. Покликали мене сам гер Гіммлер (хайль!) і дали спочатку ручку поцілувати. Я поцілував та й кажу: «Дозвольте ще й нижче поперека!» А вони кажуть: «Ніззя, бо в мене, - кажуть, — там після Франкфурта- на-Одері чиряк сів!» [5, 140]. У такому ж дусі просторікує «вождь» про свій фальшивий арешт заради інтересів Гітлера. «Отже... все гаразд! їсти дають. Ранком кава, на обід вурст з пшоняної каші, а ввечері вурстхен з свинячого кізяка, — в них, кажуть, найбільше вітамінів «Г». Живу, одне слово, непогано (хайль Гіммлер!). Сидітиму, доки скрізь дізнаються, що мене заарештовано, а потім випустять. Полатай підштанки, та латки клади краще з ковдри, бо скоро на гетьманський престол сяду, то щоб не муляло» [5, 140]. Останнє повідомлення загострюється в діалозі «костриці» й кур’єра. Памфлетна новела сягає кульмінації в останній репліці: «Спать треба лягати. На справжню державу закандзюбилося! Гетьманові вже підштанки латають!» Це вже сарказм. У бандерівців не було сильнішого аргумента, ніж полатані підштанки «фюрера» як свідоцтво здійснення їхніх надій на «самостійну державу». Сатиричний вогонь у цьому творі розрахований на повне спалення, знищення об’єкта осміяння.

Як новеліст, Остап Вишня в кожному творі шукав такого монтажу частин, який би найглибше розвивав логіку задуму, теми. Для викриття лицемірства сентиментального фашистського убивці найдоцільнішою була композиція з його листів, об’єднана саркастичною назвою «Страждання молодого Вертера» (1947). Одмічений арійством, Вертер страждав від безсилля: він не має змоги впхати до своєї похідної сумки бугая. Довелося обмежитися столовими ложками та бюстгальтером. Патякаючи про вуркотливі струмочки, він розбивав дитячі голови об дерева, аби винищити рід слов’янський на землі.

Кульмінація «страждань» Вертера припадає на серпень 1942 року, коли він побачив «її». Лист починається патетично: «Цими днями я побачив її! Боже мій, як затрепетало моє серце! Я ніколи, — чуєш, ніколи! — не зустрічав такого прекрасного створіння! Яка статура, яка хода! Як гордо вона повз мене пройшла, у мій бік навіть не подивившись! Але, друже мій, вона належить другому! Все одно це не зупинить мене! Хай другому, хай третьому, хай належить вона тисячам, - вона буде моя!» [5, 58]. У навальному наростанні слів захоплення передається чекання й бажання чогось великого й неземного. Здається, мовиться про казкову красуню. І раптом це чекання уривається «несподіваним нічим»: «Вона буде моя! Я піду на все, але ця коза буде окрасою нашого дому» [5, 58]. За звичайнісіньку домашню козу Вертер убив чотирьох дітей і бабусю. Перед судом убивця виправдовується тим, що він немовбито лише виконував накази начальства, і все-таки навіть перед смертю згадує козу, яка втекла від нього.

Сатирична новела з гетевською назвою має обрамлення в стилі вишнівської усмішки. Це публіцистичний вступ, де український сатирик закликає вбивати всіх фашистів, схожих на Вертера, і новелістичну дворядкову кінцівку: «Повісили молодого Вертера... Коза радісно мекнула!..»

Будучи вигадливим у композиції, Вишня не менш цікавий і дотепний у сфері розкриття характерів. Він уміє скупо, але оригінально відтворити погляд людини на речі, особливості її думання, переживання і сприймання контрастів.

Уже класичним став портрет Митра Хведоровича із усмішки «Земля обработки требуєть»: «Кремезненький! Борода росте й з очей, і з ушей. Волосся копицею. Ні шатен, ні блондин, ні брунет... Якого ж кольору? Хто й зна! Неопре- дєльонний!.. Очі? Очі там! Десь за густим лісом, зеленувато-каламутними озеречками. А навкруги них тиша і спокій. Іще раз: спокій і тиша! І ніколи, мабуть, на тих озеречках ні хвиля не пробігала, ні риба не плюскала» [1, 149]. Це той портрет, що промовляє. Особливо предметна метафора, яка дотепно передає байдужість людини, що в напівдрімотному стані споглядає завівсюжене поле й міркує: «Та тепер воно какось-то так пайшло...»

Наче на противагу Митрові створено образ діда Матвія, який усе життя «ліворуціонером» був, бо не любив неправди і нікого на світі не боявся («Дід Матвій»), Навіть тоді, коли «наша взяла» і пани пощезали, дід, який навчився міцно «загинати» у суперечках з прикажчиками, не заспокоївся: «доктура» для села вимагає і лісничих мітлою виганяє, коли вони без мандата хотіли обшук вчинити.

Діяльними і дотепними людьми, які можуть з гумором поставитися до власних недоліків і помилок, що є ознакою гостроти розуму й душевної щедрості, — саме такими людьми виступають у новелах Остапа Вишні дід Свирид («Зенітка»), Євмен та Одарка («Діди наші та баби наші»), багато диваків, залюблених у рідний край, з «мисливських усмішок», і «мудрий колгоспник» як збірний тип у повоєнній творчості нашого гумориста. Коли Остапа Вишню реабілітували і він після вимушеного десятирічного мовчання мав мужність взяти перо до рук, — вийшла класична «Зенітка». Автор побоювався, що солдати можуть образитися, що льотчики обуряться, коли прочитають, як дід, падаючи з кислиці, «протаранив Лукерці спідницю». Але народ все зрозумів. Дід Свирид — героїчної вдачі людина. Він вилами заколов трьох гітлерівців і поліцая Нужника. Така людина має право посміятися з себе, бо вона сильна. Сміх тут викликається

змішуванням мовних стилів. Це відзначив сам Остап Вишня: «Такі контрасти: зенітка й вила, ціла військова муштра з одного боку і баба Лукерка з другого, таран і спідниця і т. д. Та ще коли старі діди по-своєму вживають у розмовах військових термінів (а хіба не поприщеплювалися такі терміни до нашої мови за час війни?!), — от і вийшло, кажуть, дуже смішно» [7, 132].

Є в гуморесках Остапа Вишні люди обмежені або дурні, позбавлені дотепності й почуття гумору. Вони - об’єкти насміху, бо заважають усьому прогресивному, людяному чи потребують, через власну безпорадність, «лікувальних» заходів. Дилда з однойменної гуморески, Антон Рилло («Ді- лов, ділов»), Ів. Ів. Крапказкомою («Дзвонарі»), «керівний товариш» («На вербі груші), Канделяброва, цей «гібрид кобри з ящіркою» («Сусіди лихії, вороги тяжкії»), Васька Лоб («Нравствінна робота»), комірник і голова («Кочівники») — це далеко не повний ряд персонажів, які, прийшовши з життя, повертаються до нього як аналоги всього того, що не відповідає нашим ідеалам. Повертаються «укрупненими» й висміяними. «Керівний товариш» із гуморески «На вербі груші» втілив характерні риси невігласів у сільському господарстві. Очерет він прийняв за «високий урожай» і дав пораду тваринникам подвоїти кількість дійок на вимені в корови. А псевдовчений їв. Ів. Крапказкомою увесь час морочив голову відповідальному працівникові, чи не краще слово «вйо» писати з комою, що хвостом угору («Дзвонарі»), Дилда став у народі, особливо у середовищі колгоспників, символом неробства, байдикування, яке прикривається вигаданою хворістю: «Як тільки щось важкеньке візьму, — скаржиться Дилда, — чи вила, чи лопату, — воно як штриконе, - криком кричу!.. Та нащо вам — паляниця і та шкодить! Як з цілої починаю та ще з четвертиною сала, — штрика, що в очах жовто!» [6, 106].

Існують різні думки про те, чим викликається сміх у гуморесках Остапа Вишні — ситуаціями чи мовою? П. Колесник вважав, що в автора переважає не гостре слово, а несподіваність колізії¹⁴. Звичайно, такі твори в Остапа Вишні є, наприклад, «Нравствінна робота». Але заберіть мовлення Васьки Лоба — і гумореска стане не такою вже смішною, ми не побачимо Васьчиного «мислення». Новели Остапа Вишні в переказі сюжетної схеми майже все втрачають (спробуйте переказати «Зенітку»!) - їх треба тільки читати слово в слово, бо в тексті має значення кожен нюанс. На відміну від фабульного О. Слісаренка, всевладним володарем вишневих усмішок є діалоги й полілоги, а не загадковий розвиток події, карколомна зміна ситуацій. Тому має рацію Ю. Смолич, коли в спогадах про митця зауважує: «Твори Вишні - безперечний шедевр української культури. Але відтворити — не просто перекласти, а саме відтворити їх в інших мовах, - щоб вони дали той же ефект, — неможливо.

Чи не парадокс?

Думаю, причина в тому, що весь вияв гумору Вишні відбувається майже виключно через мовні ресурси, — наголошуючи саме на особливостях української мови, її неповторній самобутності, на всьому її оригінальному ладі — своєрідній інтонації, притаманній лише українській вдачі, своєрідному баченні, властивому українському окові»¹⁵.

Цю своєрідність стилю Вишні підкреслював і М. Рильський: «Автор «Усмішок» — дуже своєрідний художник. Його манеру не сплутаєш ні з чиєю. Можна і треба вчитись у нього творчого ставлення до життя, але марна річ — наслідувати його. От візьмімо хоч би початок його «Автобіографії».

«У мене нема жодного сумніву в тому, що я народився, хоч і під час мого появлення на світ білий, і потім — років, мабуть, із десять підряд - мати казали (саме казали. — М. Р.), що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку».

І далі: «Умови для мого розвитку були підходящі. З одного боку — колиска з вервечками, а з другого боку — материні груди. Трішки поссеш, трішки поспиш — і ростеш собі помаленьку».

Тут — увесь Вишня: любов до життя, любов до людини, іронія до отого «щасливого» дитинства... Навіть сама назва корови — Оришка — якась вона, я сказав би, вишнівська, особлива, з затаєним усміхом...»¹⁶.

Якщо навіть пом’якшити категоричність твердження Ю. Смолича про «неможливість відтворення» гуморесок Остапа Вишні з тим же ефектом іншими мовами (зрештою, в кожному перекладі втрачається половина поезії), — все одно секрет гумору й сатири українського прозаїка передусім у змішуванні різних мовних стилів, натяках, доведенні до абсурду, що у своїй сукупності виявляють майстерність ви- шнівського характеротворення.

Як показують приклади, найчастіше Вишня використовує при передачі мовлення персонажа принцип стилістичної невідповідності (прищеплені до української народної мови русизми, канцеляризми, церковнослов’янізми та інші різностильові сполучення: політичного й побутового, ділового та інтимного характеру і т. п.). Причому ця навмисне загострена «макаронічна» мова якоюсь мірою відбиває живі процеси, особливо в просторіччі. «Рушниця» - правильно, —писав Остап Вишня у гуморесці «Ружжо». — За всіма словниками — «рушниця». Згодний. І «ружье» — правильно. Це по-російськи.

А от мені хочеться, щоб було «ружжо», бо так називав цю річ той дід, що вчив мене колись з неї стріляти» [5, 229]. Щоб посміятися з українського бюрократа, гуморист завжди дає йому можливість висловитися «по-начальницьки»:

«— Ви, гражданко, не пріться в присутственне место, як, приміром, свиня в хлів! Не видите хіба-разлі, що без докладу не заходити?

— Куди? В розправу?

— Не в розправу, а в сільський совіт! Це вам во-первих, — раз! А вдруге — два, когда дєло ймеїте, то напишіть прощення та приліпіть марку!.. А так расматрюваться ваша жалоба не будіть!» [1, 236].

На окрему увагу заслуговує іронічний словотвір, прізвища-характеристики, близькі до принципу змішування стилів: хапендицит (назва хвороби хабарника з гуморески «Погана хвороба»), лавровий кущ із трьохтьохтуаром солов’я («Сутана й тіара»), князь Задерихвостецький («У школі»), ясновельможний пан Трясцяйомувпупецький («Весна і весна»), сімдесятивосьмилітній солдат Сукенцуцке, з якого пісок сиплеться («Невирішене питання»), голова колгоспу Перехилипляшка, який «хронічно і не вгаваючи виправдовував своє прізвище» («На вербі груші»).

Діапазон сміху Остапа Вишні вельми широкий: від доброзичливого гумору до гнівної сатири. «Фейлетон, — міркував наш гуморист, — може бути лагідним, може бути різким, ядучим, уїдливим, ущипливим», бо його характер залежить від матеріалу, від об’єкта висміювання: «Фейлетоном можна бити ворога, можна покепкувати з невдахи, поглузувати із «шляпи», напутити порядну людину, коли вона помилилася...» [7, 36].

Якщо порівняти сміх Остапа Вишні із сміхом його улюбленого письменника М. Гоголя, відразу стане помітною відсутність трагічної іронії в творчості радянського прозаїка¹⁷. Змінюється дійсність — змінюється й характер її сприймання. В 1930 р. Вишня проголосив своєрідне естетичне кредо: «Так! Усмішки! І навіть обов’язково! Не мислю-бо інакше переробки всього нашого «медлительного» життя на нове, бадьоре й сміливе, як не з добрим гумором, не з радістю! Чого плакати? Нове життя будувати з сльозами! Мені нове життя усміхається! І я йому усміхаюсь! Через те й усмішки» [4, 270]. Життєствердність сміху всіх жанрових різновидів Вишневої усмішки особливо яскравіє на фоні сатири й гумору М. Салтикова-Щедріна, про характер світосприймання якого дуже добре сказав А. Луначарський: це наповнений презирством до «свинячих рил» переможний сміх, сміх зверху вниз, сміх, який уже переміг у площині ідей і чуттів і роздушує висміяний кошмар, — і водночас сміх надривний, змішаний з сльозою, сміх, в якому тремтить обурення, який уривається задухою безсилля; сміх, що виблискує внутрішньою перемогою і весь пройнятий злістю, ще більше ядучою від усвідомлення свого реального безсилля»¹⁸. М. Салтиков-Щедрін стосовно правлячих кіл країни був вищим, нещадним і водночас безпорадним — хоча внутрішньо «правителі» вичерпали себе, але були ще на той час досить грізною силою, яка душила народ, у масі своїй ще не пробуджений до свідомої політичної боротьби. Звідси й суперечливий сміх письменника.

А Остап Вишня навіть тоді, коли писав про денікінщину, петлюрівщину й фашистське охвістя, - писав з позицій народу, який уже переміг, створив новий лад і стійко його захищає. Через те в сатирі радянського прозаїка відсутній надривний, змішаний із сльозою й жовчю сміх. Збірка «Самостійна дірка» являє собою нещадне зверхнє глузування сильної оптимістичної людини, яка з народної точки зору кваліфікує пігмеїв з їх нереальними претензіями.

У тій же частині творів, де Остап Вишня кепкує з невдах, «шляп», людей, які помиляються через обмеженість, зумовлену різними причинами, не помічають перспектив розвитку (особливо в сільських усмішках 20-х років), — його сміх наповнюється лагідністю. Це — сміх співчуття. Це гумор, що кличе людину, яка є об’єктом насміху, посміятися разом з автором над хибами. А щоб так вийшло, необхідна умова: «Треба — любити людину. Більше, ніж самого себе» [7, 360]. Звідси, очевидно, інтимність, задушевність (ліричність, як кажуть критики) авторських ремарок, відступів, описів природи, його способу ведення «розмови» з героями гуморесок — із запитальними інтонаціями, напівнатяками. Остап Вишня уміє тонко протиставити явища буття, які існують одночасно й виражають різноманітний спектр людських емоцій. Він уміє у скупій розповіді обережно зіткнути «попереки», лайки, вагонні запахи і враження від природи, де «голубіло волошками по житах, зозулило лагідно по лісах», «сріблом у сонячних батогах жайворонило» [1, 145]. А серед веселого різноманітного ярмаркового гамору автор ловить і мелодії сумні:

«І слухаєш пісні тої журно-тягучої, і забуваєш, що Галі чорноокій їсти до смерті хочеться і що її батько, Яшка, п’яний біля шатра Галину маму б’є...

Отака та ніч...

Гарна ніч. Чарівна ніч...» [З, 213].

Це пише автор, який помічає контрасти буття і співчуває голодному Ваньці, що, танцюючи, наче садить закаблуками по недоїданню та недосипанню.

«— Ех! Ех! Ех!

Ррраз! Рраз!

Закаблуками! Закаблуками! По злиднях, по гіркій по циганській долі закаблуками!» [3, 214].

Заради любові до людини народ і революція покликали Остапа Вишню до зброї сміху — лагідного й нещадного.

1971

Примітки

¹ Див.: Сенченко І. До автобіографії Остапа Вишні // Літ. ярмарок. — 1929. №6.

² Маркс К. и Энгельс Ф. Об искусстве: В 2 т. — М., 1957. — Т. 1. — С. 54.

³ Чернышевский Н. Избр. философские сочинения: В 2 т. — М.. 1950. — Т. 1. — С. 293.

⁴ Див.: Антологія українського оповідання: В 4 т. — К, 1960 — Т. 1. — С. 33.

⁵ Левидов М. Фельетон и революция // Журналист. — 1923 — № 6. — С. 23.

⁶ Див.: Зорич А. Я за краски! // Журналист. — 1926, — № 11.

⁷ Див.: Морозов С. Фельетон — не художественный жанр // Журналист — 1927. — №3.

⁸ Цит. за: Старков А. Вопросы теории советского сатирического фельетона в критике двадцатых годов // Известия АН СССР: Серия литературы и языка. — М., 1963. — Т. 26. — Вып. 6. — С. 481.

⁹ Див.: Вишня Остап. Твори: В 7 т. — К., 1963. — Т. 1 — С. 372. Між іншим, підзаголовки до творів Остапа Вишні не завжди були визначенням жанру, а виконували іронічно-пародійну роль. Коли автор до усмішки «У Донбасі» написав підзаголовок «По-моєму, роман», то цим самим він дав не визначення жанру, а посилив пародію на роман М. Ледянка «На- гора!», що вийшов 1929 року. Те саме треба сказати і про академічне визначення «історична розвідка» до саркастичного памфлету «Тридцять срібних», солідно-кокетливий підзаголовок «Наукова праця. Власне, науково-популярна» до нищівно-веселої гуморески «Походження світу» або таємничу «казку» до фейлетону з прозаїчною назвою «Силос».

¹⁰ Вишня Остап. Твори: В 7 т. — К., 1963. — Т. 1. — С. 122, 125. Далі в тексті вказано том і сторінки цього видання.

¹¹ Має рацію І. Дузь, коли говорить про усмішку-оповідання, усмішку-нарис, усмішку-статтю (див.: Дузь І. Остап Вишня. — К., 1965. — С. 81).

¹² Іщук А. На шляху поступу. — К., 1968. — С. 86.

¹³ Це формальна класифікація прийомів дотепності: 1. Неправильне протиставлення; 2. Неправильне посилення; 3. Доведення до абсурду; 4. Змішування стилів; 5. Натяк; 6 Дотепність безглуздя; 7. Іронія; 8. Парадокс; 9. Зворотне порівняння й буквалізація метафори; 10. Порівняння за віддаленою або випадковою ознакою; 11. Повторення; 12. Подвійне витлумачення (див.: Лук, О. Про почуття, гумор і дотепність//Наука і суспільство. — 1966. — № 3; Лук А. Н. О чувстве юмора и остроумии. — М., 1968. — С. 82-116).

¹⁴ Антологія українського оповідання: В 4 т. — К., 1960. — Т. 1. — С. 46.

¹⁵ Смолич Ю. Розповідь про неспокій. — К., 1968. — С. 228 - 229.

¹⁶ Рильський М. Наш Остап Вишня // Рад. Україна. — 1956. — 28 черв.

¹⁷ Див.: Дузь І. Остап Вишня. — С. 222

¹⁸ Луначарский А. Статьи о литературе. — М., 1957. — С. 260 - 261.