У глибинах людського буття - Літературознавчі студії - Василь Фащенко 2005

Характери і ситуації
І. Етюди про психологізм літератури

Всі публікації щодо:
Літературознавство

Потреби пізнання й самопізнання, вдосконалення власної природи, перетворення дійсності належать до фундаментальних властивостей особистості. «Як на мене, - каже один із героїв «Розгону» Павла Загребельного, — людина — це сума історії, громадянства, політики, гідностей, наслідок її зусиль і здібностей, а також свободи і героїзму. На останньому хотілося б наголосити, бо ж героїзм — це надання сенсу своєму життю...»¹. Над питаннями, які вирішують дійові особи «Розгону», людство замислювалося з найдавніших часів, створюючи міфи, філософські системи, психологічні концепції і художні твори.

Сучасна радянська соціологія і психологія прагнуть розрізнити поняття людина, індивід, індивідуальність, особистість і характер². У звичайному слововживанні, а також у літературознавчій практиці ці терміни майже не диференціюються. Однак філософська свідомість заради осягнення сутностей вимагає розчленувань, розрізнень, градацій та ієрархій.

Людина — найширше поняття для позначення найвищого продукту природи й історії. Це біосоціальна істота, яка створює знаряддя і користується ними в процесі суспільної праці, володіє свідомістю, другою сигнальною системою і вміє ідеально уявити те, що планує зробити.

Індивід — один із людей, носій загальних властивостей.

А індивідуальність — це особливе в індивіді (те, чим відрізняється, наприклад, Ноздрьов від Собакевича з «Мертвих душ» М. Гоголя).

Особистість же — це індивідуальна міра соціальності людини. Підкреслюємо: обов’язково індивідуальна, адже масштаби особистості, її позитивність чи негативність, свідомий вибір нею позиції, ставлення до всього суспільно значущого — неоднакові. Галайда і Наймичка, Рахметов і Альоша Карамазов, Власов і Самгін, Мелехов і Давидов, Орлюк і Голик, Марко Безсмертний і Поцілуйко — кожен художній образ промовляє про індивідуальну міру соціальності, про неповторність.

Найголовніше у структурі особистості те, що становить її сутність, за словами К. Маркса, «не її борода, не її кров, не її абстрактна фізична природа, а її соціальна якість»³ Це положення марксизму ґрунтовно розвинув у своїх працях В. І. Ленін. Полемізуючи і розбиваючи вщент суб’єктивістські уявлення ліберального народництва, він писав: «...з яких ознак судити нам про реальні «помисли і почуття» реальних осіб? Зрозуміло, що така ознака може бути лише одна: дії цих осіб, - а через те, що мова йде тільки про суспільні «помисли і почуття», то слід додати ще: суспільні дії осіб, тобто соціальні факти»⁴.

Не лише для соціології, а й для людинознавчого аспекту літератури та мистецтва ці положення мають принципове значення. Тільки в їхньому світлі можна до кінця зрозуміти, що людьми народжуються, а особистостями стають. Соціалістичний реалізм вимагає від митця об’єктивної відповіді на питання: на кого і на що спрямована його творчість - на висвітлення характерів творців чи руїнників, борців чи міщан, на глибоке осягнення боротьби між ними чи на опис вузькоприватних стосунків, ізольованих від соціальної практики? І художні шедеври О. Довженка і О. Гончара, М. Горького і М. Шолохова, І. Мележа і Й. Авіжюса, де відтворено яскраві особистості, відповідають на нього. Ті ж письменники, які намагалися уникати таких питань, нічого вартого суспільної уваги не створили. Змальовувати «людину взагалі», зображувати її внутрішній світ поза суспільним буттям — справа хибна і безнадійна.

Та, на жаль, ще не вийшли з ужитку прикладені до мистецтва різного роду теорії особистості, передовсім біологізаторські. Навпаки, інколи їх підносять як нове слово в науці і письменстві. Наприклад, популярна на Заході ірраціонально-тваринна концепція особистості Фрейда в своїх модифікаціях претендує на універсальне вчення, яке має «порятувати» людство від усіх нещасть. І водночас фрейдистські «бестіальні» уявлення дають можливість сучасним модерністам обпльовувати людей, начебто поділених на «покірних овечок» і «ненажерливих пацюків». Зігнорувавши вирішальну роль праці у формуванні людини і суспільних відносин у становленні особистості, Фрейд викривив її справжню природу.

Відомо, що саме трудова діяльність проклала якісну межу між людиною і твариною. Людина не тільки пасивно пристосовується до природи та обставин, а й активно змінює їх. Впливаючи на світ, вона одночасно змінює і свою власну природу. Тільки в процесі виробництва і суспільних зв’язків сформувалися вищі психічні функції, здібності, а також соціальні почуття і трансформувались інстинкти самозбереження, продовження роду тощо. Доречно нагадати положення марксизму про те, що «..людське почуття, людяність почуттів... виникають лише завдяки наявності відповідного предмета, завдяки олюдиненій природі»⁵. Отже, здорові людські почуття є своєрідним зліпком із соціальних відносин, а не якимось незбагненним і непізнаванним склубоченням вроджених комплексів.

Критикуючи Фрейда та неофрейдистів за те, що людський розум вони оголосили рабом несвідомих імпульсів, за поширення ілюзій, ніби страху і безсилля самотності можна позбутися шляхом самовиховання й «всезагальної любові», американський вчений Гаррі К. Уеллс слушно зауважив, що проповідь подібних теорій прислужується буржуазній ідеології, яка закликає трудящих розв’язувати не соціальні, а емоційні проблеми: мовляв, загадка ваших нещасть у вас самих, у ваших спогадах про первісні, родові комплекси, позбувайтеся їх, самовдосконалюйтесь⁶.

Цікаво, що на початку віку, коли Фрейд тільки-но починав свою діяльність як психіатр, Іван Франко створив образ «Хоми без серця». Цей персонаж твердив: «Ми всі, бідні й багаті, всі ми пригнетені й визискувані. Але наші визискувачі й тирани сидять у нас самих. Се наша апатія, наша дурнота і наша трусливість. Ніякий соціальний переворот не увільнить нас від них. А доки вони панують, доти й ніяка переміна на ліпше неможлива»⁷.

У цьому твердженні повністю виявила себе буржуазна концепція людини, ідеалістичні коріння якої у вигляді «абстрактних сутностей» пропагувались філософією Ніцше, Шопенгауера і були свого часу піддані критиці Іваном Франком. «Нове» слово фрейдизму виявилось насправді досить-таки «старим» в арсеналі захисників приватної власності. І його модернізація у працях американського вченого Фромма, який прагне звести аналіз соціально-політичних процесів до підсвідомих проявів садизму чи конформізму, переслідує ту саму мету: відвернути увагу трудящих від реального розв’язання соціальних проблем.

Підсумувавши за тридцять останніх років експериментальні дослідження в галузі вивчення структури особистості, швейцарський професор Рішар Мейлі дійшов висновку, що головні постулати Фрейда і його послідовників не піддаються перевірці і в теоретичному відношенні є незадовільними⁸. І все ж, за всієї обережності, розглянувши три напрямки досліджень особистості в західній психологічній літературі: типологічний, факторний і генетичний, Р. Мейлі найближче став до неофрейдистської точки зору, визнавши, що структура особистості є «результатом взаємодії між вродженими нахилами і зовнішніми умовами»⁹. Отже, за вродженими нахилами, від яких — один крок до первісних біологічних потягів, губиться соціальна якість особистості.

Ось чому, на наш погляд, відомий радянський психолог О. Леонтьев у своїх працях «Проблеми розвитку психіки» та «Діяльність. Свідомість. Особистість» послідовно виступає проти дуалізму, проти двох факторів (спадковість і середовище) у витлумаченні формування особистості. «І те, й інше» не в емпіричному, а теоретичному аспекті є, на думку вченого, просто банальністю, яка нічого не пояснює. Фізіологічні властивості, анатомічна будова, види механізмів адаптації, пам’яті, сила і врівноваженість безумовних рефлексів тощо аж ніяк не рівнозначні якості соціальній. В одному випадку вони виступають як безособові, в іншому — ті самі особливості можуть істотно характеризувати не лише індивіда, а й особистість¹⁰.

Шепелявість чи заїкуватість дитини не визначають з фатальною необхідністю ні її майбутнього життєвого шляху, ні головних якостей її особистості: нейтрального чи пристрасного ставлення до інших людей, суспільних потреб, замкнутості чи відвертості, ініціативності чи пасивності. Тільки за певних життєвих умов вони можуть перетворитися в характеротворчі чинники. Звернімося до одного переконливого факту. У соціально-педагогічній повісті «Зупиніть Малахова!» В.Аграновський з ряду причин (жорстокість і лицемірство батьків, дефіцит захисту, байдужість вихователів, бездуховна вулична компанія), які вплинули на формування антисуспільної поведінки, злостивого скептичного характеру майбутнього злочинця, називає і шепелявість. Андрійко замість «шайба» казав «файба», замість «шило» — «фило». Через неуважність виховательок він став посміхсвищем у дитсадку і скоро перетворився в ізгоя, замкнувся і став потихеньку, з-за рогу, мстити своїм «ворогам»: відрізав ґудзики, переплутував одяг. Відчуття неповноцінності виливалось у замасковану агресивність. І в школі жоден педагог не звернув уваги на дефект мовлення Малахова, одна вчителька разом із класом навіть реготала, коли він відповідав урок. А прийшов він до школи з родини і дитсадка уже замкнутим, злопам’ятним, недовірливим і підступним. Як і в дитсадку, ніхто тут не залучив його до справ, котрі б переорієнтували його установки. «...Комплексуючи, хлопчик волів за краще виглядати перед дітьми штучно смішним, а не природно; «героєм», а не страдником, і навіть перебільшував свій недолік. Євдокія Федорівна помилково прийняла за його суть те, що ще не було суттю, а поступово нею ставало, оскільки Андрій всього лише акторствував, і тільки потім, уже в третьому класі, остаточно зацькований дітьми, він відмовиться виходити до дошки і відповідати уроки, а ще пізніше взагалі перестане їх учити, що буде логічно випливати із попереднього»¹¹. Вдома його каратимуть за погані оцінки, і Андрій тікатиме на вулицю, до хлопців, які над ним не сміялись, а вміли оцінити інші його достоїнства.

Ще раз підкреслимо: не одна шепелявість є причиною того, що Андрій перетворився в ізгоя. За інших обставин вона не стала б такою фатальною у його ділі. У Малахова ж, у системі його життєдіяльності, шепелявість активно сприяла формуванню антиособистості. Не випадково ж, коли В. Аграновський уже в дитячій колонії попросив Андрія проказати фразу: «Четыре черненьких чумазеньких чертенка чертили черными чернилами чертеж», — той спочатку почав говорити: «Фетыре ферненьких фумазеньких фертенка фертили... не буду!» — і дуже образився. В свої сімнадцять років він не забув тих кривд, яких завдали йому ще в дитячому садку. Разом із батьковим афоризмом: «Не показуй своїх думок, тому що всі люди вороги!» — хвороблива реакція на дефект мовлення сприяла утворенню в характері Малахова таких сутностей, як відчуження і притаєна злостивість.

Проведений В. Аграновським всебічний аналіз життя й діяльності героя переконливо розвінчує ідею фатального впливу на формування особистості вроджених комплексів. Андрій Малахов не вродився злочинцем, а став ним внаслідок неправильного виховання та власної безвідповідальності за свої вчинки й поведінку.

Окремих персонажів сучасних творів інколи приваблюють традиційні уявлення про «одвічну» боротьбу біологічного й соціального начал в особистості, а також мода на оперування новими генетичними поняттями, які поки що є лише щаблями до істини. Коли кібернетик Саша із повісті «Думки і серце» М. Амосова розвиває в своїх записах положення про те, що поведінка людини визначається боротьбою двох «закладених» у неї програм - «тваринної» і «суспільної», він майже не замислюється над тим, що вроджені інстинкти самозбереження і продовження роду людини не тотожні тваринним, бо трансформовані соціальною практикою, перейняті гуманними устремліннями. Про це свідчить досвід «самозберігання» людей у небезпечних виняткових обставинах. У концтаборі на Холодній Горі герої «Циклону» О. Гончара готуються до втечі. Для здійснення задуманого вони повинні зберігати фізичні сили - інакше з полону не вирватися. І ось, коли Богдан Колосовський обережно ділив на трьох триста грамів локшини, яку жінка кинула їм у колону, він відчув на собі чийсь погляд. Це був полонений, у якого вкрали котелок, — і він тепер не мав права навіть на одну порцію червивої баланди. Таке правило встановили фашисти, щоб принизити, перетворити радянських воїнів на звірів. Приречений на голодну смерть, солдат не просив локшини у незнайомих, не принижувався. Він тільки дивився. І «зморений чесністю» погляд (яке вдале визначення саме людського, а не тваринного інстинкту голоду!) нагадав трьом друзям норми іншого життя — і пайка мовчки була розділена на чотирьох. Одразу всім стало легко, бо знайшлося в кожному «щось таке, що перемогло спазми голоду, крик шлунка, — ти ще не звір, ти ще людина!»

Звичайно, не всі полонені витримували надлюдські випробувальні ситуації. Були й такі, в яких егоїзм виявлявся сильнішим за гуманні моральні установки і розщеплював, руйнував позитивну особистість. Ось Рибак із повісті «Сотников» В. Бикова: він вважався хороброю людиною, але, потрапивши в полон, злякався катувань і став зрадником. Інша унікальна ситуація. Партизан Левчук (повість «Вовча зграя» В. Бикова), втікаючи від переслідувачів, рятує немовля, матір якого вбили фашисти. Що ж рухало його вчинком? Який із вроджених «комплексів» штовхнув його на це? Всі фрейдистські «біологічні потяги» тут безпорадні. Справа в тому, що Левчук — благородна особистість. Недарма ж лейтмотивом проходить думка про те, щоб врятований хлопчик був щасливим, але не за рахунок інших! Мотив вчинку Левчука — в його соціальній совісті, почутті обов’язку людини перед безпомічною живою істотою. Не виключаючи з ряду мотивів і почуття подвійної провини (по-перше, коли Левчук відбував дисциплінарне покарання, замість нього в розвідку пішов батько дитини і там загинув, по-друге, партизан не зумів вивести групу з оточення, хоча це і не його безпосередня вина: у радистки почались передчасні пологи), — все ж на перший план слід поставити гуманізм радянського воїна: інакше Левчук не міг би вчинити, навіть тоді, коли б батько й мати немовляти були живі. Але в тій конкретній ситуації, коли він під кулями вихопив немовля із вогню, Левчук не зазнав ніякої «боротьби мотивів». І діяв воїн за звичаєм високої моральності, за переконанням, яке не вимагає якогось доведення своєї правоти навіть перед загрозою смерті. Отже, інстинктами чи генетичними кодами тут нічого не поясниш.

Мода на скороспіле «огенечування» особистостей і характерів часом пробивається то в одному, то в другому сучасному романі чи повісті. Правда, якщо скреперист Мало- вік з «Каналу» І. Григурка на комсомольських зборах волає про споконвічні негативні риси характеру, які начебто зумовлені «довгим генетичним хвостом», то йому можна вибачити: він не вивчав філософії та генетики. Лише десь щось чув. А от біохімікові, професору Марченкові, героєві роману «Біла тінь» Ю. Мушкетика, говорити про це вже й не личило б за фахом та освітою. Маємо на увазі той монолог, де Дмитро Іванович міркує про людську душу, здатну на круті повороти, «проте суть людини лишається тією самою. Людина або смілива, або боягузлива, обережна, жадібна, балаклива, потайна, відкрита. Одна здатна любити дужче, відданіше, інша — менше, холодніше, розсудливіше»¹². Професор помиляється, коли гадає, що суть людини незмінна. А вдруге він помиляється тоді, коли вважає, що в одній людині «закладено страху більше, в іншій — менше. Закладено вже одмалку»¹³. Де ж це воно закладено? В журнальному варіанті твору фраза мала продовження: закладено «в генах чи дідько в чому»¹⁴. Зважаючи на надто спрощений як для вченого зміст вислову, автор зняв його в окремому виданні. Однак поняття про таємничо «закладені» сутності залишилось. Ну що ж, можливо, Марченко в процесі думання неточно вжив слово. Та ось читаємо нову документальну повість Ю. Мушкетика «На круті гори» про академіка В. М. Глушкова. Розповідаючи, який чесний і зосереджений був герой твору в дитинстві, автор у дусі Марченка з «Білої тіні» вже сам робить узагальнення: «Мабуть, отакі сутності саме й закладаються в людині з дитячих літ. Далі людина змінюється дуже мало. Якщо вона, скажімо, навчилася укладати угоду з совістю в десять років, то в п’ятдесят виробить собі цілу систему виправдань. Якщо не навчиться долати в собі страх у сім, то залишиться полохливою на все життя»¹⁵. Невже все так фатально наперед визначено, і, скажімо, ті хлопчики, що ходили в чужий садок за яблуками, обов’язково стали злодіями? А Жан Вальжан зі «Знедолених» Віктора Гюго, а Прокудін з «Калини червоної» Василя Шукшина? Вони ж у зрілому віці перебороли «закладені нахили». Полохливий з дитинства інтелігент Істомін з роману «Дім учителя» Г. Берьозка тільки на війні, усвідомивши, що може стати дезертиром, здолав постійний страх і перетворився на хороброго воїна. Безжальний браконьєр із повісті «Цар-риба» В. Астаф’єва від пережитого потрясіння розкаявся і став вегетаріанцем.

Наголошуючи на «непорушності» особистості, Ю. Мушкетик чомусь не враховує досвіду своїх попередників — М. Горького, Д. Фурманова, А. Макаренка, які глибоко розкрили докорінні зміни в «сутностях» Нилівни, Чапаєва, героїв «Педагогічної поеми». Уся творчість Ю. Мушкетика, його персонажі (той же Марченко з «Білої тіні») доводять, що людська особистість формується, зростає, а то й розпадається внаслідок взаємодії з середовищем, участі в різноманітних процесах адаптації і подолання перешкод.

Очевидно, не має рації письменник-документаліст Д. Даній, коли в цікавій книзі про людей науки «Перехрестя» стверджує, ніби «генетичний пасьянс» поєднує непоєднуване. Міркуючи про гармонійність і негармонійність особистості, він зауважує: «Генетичний випадок і виховання розкладають які завгодно пасьянси. І всі їхні пасьянси виходять!.. Талант без доброти. Розум без великодушності. Чесність без відваги. Добросердість без терпимості. Поблажливість без чуйності. Чадолюбство без м’якості... Ніщо не виключає іншого. І все непоєднуване поєднується. Навіть геніальність і лиходійство - всупереч Пушкіну. Навіть доброта і злодійство — всупереч логіці. Васса Железнова була чадолюбива, а леді Макбет — велелюбна. Чи мислимо? А чому ж ні? Звичайні примхи генетичних кодів»¹⁶. Легко помітити: якщо на початку цього міркування про суперечливість людей, хоч і на другому місці, але все-таки згадувалося виховання, то наприкінці — вся складність людської поведінки пояснюється таємничим впливом таємничих генів, які не узгоджують своїх програм.

Для художньої практики і критики доцільнішим і пліднішим є усвідомлення тих динамічних структур особистості, які вивчає сучасна вітчизняна психологія, зокрема маємо на увазі концепцію К. Платонова, котрий виділяє в теоретичному аспекті таку ієрархію чотирьох підструктур:

четверта, нижча, яка включає темперамент, вікові та статеві властивості, що формуються шляхом повторення, тренування;

третя підструктура, в яку входять сформовані вправами індивідуальні особливості психічних процесів (особливості сприймання, пам’яті, волі);

друга підструктура — індивідуальний досвід, куди входять знання, навички, вміння і звички, набуті шляхом навчання;

перша, вища, соціально обумовлена спрямованість (бажання, інтереси, ідеали, ідейно-моральні переконання), що формується шляхом виховання¹⁷. І, додамо ми, самовиховання, яке багато важить в реалізації людського «я».

Автор цієї загальної схеми зараховує характер і здібності, котрі неоднакові у різних людей, до якостей особистості, які охоплюють всі підструктури і виявляються тільки в діяльності, коли виховання спирається на навчання, навчання - на вправи, а останні — на тренування. У схемі К. Платонова - хай і не в усьому послідовній - приваблює ідея взаємодії суб’єкта з середовищем, чітке уявлення про вирішальну роль соціальної практики. Крім того, замість загадкових «генетичних кодів», фатальних вроджених властивостей, коли мова заходить про біологічні і психічні здатності, К. Платонов наголошує на тому, що вони — в самій людині і водночас поза нею. Відомо, що вроджена потенціальна здатність до ходіння вимагає тренування, а не діє автоматично.

Соціальне буття людини, відтворення його в літературі критичного і соціалістичного реалізму заперечують ідеалістичні концепції мотивів людської поведінки. Має рацію Л. Новиченко, стверджуючи, що «відкрита політична цілеспрямованість радянської літератури і визначальна роль у ній соціального аналізу дійсності, соціальної оцінки людини не зменшують, а загострюють увагу талановитих і вдумливих митців до всієї різноманітності життєвих виявів особистості — теж, в кінцевому підсумку, соціальних за своєю природою»¹⁸.

Як і особистість, термін «характер» теж трактується по-різному. Введений у науку давньогрецьким вченим Теофрастом, він походить від ваговитого дієслова «шкрябати» і означає одмітну рису, своєрідність, визначеність. У «Нарисі науки про характери» психолог О. Лазурський висунув визначення характеру як «сукупності властивих даній особі нахилів», що виявляються найінтенсивніше¹⁹.

Радянські дослідники замінили розпливчате поняття «нахили» на психологічно й соціально визначені категорії «властивості» та «якості». І це зрозуміло: необхідно було позбутися навіть тіні думки про характер як тільки «вроджену» субстанцію, яка фатально визначає поведінку людини. Незнання цього принципового факту і, ширше, психологічних теорій може відкинути літературознавця на позиції, давно перейдені наукою. В посібнику для вчителів С. Шаталова про образ людини в художньому світі російської класики наводиться поняття «характер» зі словника М. Остолопова (1821): «Характер є вродженим нахилом діяти таким, а не іншим чином... характер не що інше, як пристрасть, котра безперестанно керує і розумом і серцем». Автор посібника безапеляційно стверджує, що це розуміння характеру хоча й наївне, але по суті правильне²⁰. На інших позиціях стоять психологи М. Левітов, К. Платонов, О. Леонтьев, Б. Теплов, оскільки трактування характеру як «вродженого нахилу», що фатально керує розумом і серцем, — це абсурд, якому пораділи б прихильники фрейдистських теорій.

У колективній праці «Теоретичні проблеми психології особистості» підкреслюється, що характер - це «каркас особистості». До характеру, на думку К. Платонова, входять тільки ті риси особистості, які достатньо виражені і достатньо пов’язані між собою і з характером як цілим, «щоб постійно виявлятися в різних видах діяльності»²¹.

Емпіричний досвід людства в галузі спостереження рис поведінки особистостей в найрізноманітніших ситуаціях відбився в усіх національних мовах. Таких «рис» поведінки, характеру, особистості надзвичайно багато: тільки зафіксованих словниками назв близько 20 тисяч (не кажучи вже про словосполучення та описи в художній літературі, за підрахунок яких ще ніхто й не брався!). Усі риси змінюються під впливом життя, вони взаємопов’язані, наповнюються конкретним змістом на загальному фоні особистості. Наприклад, така риса, як рішучість, по-різному виявляється у стриманих та вдумливих Давидова, Княжка, Колосовського і в імпульсивних Нагульнова, Гранатурова і Сергія з романів «Піднята цілина» М. Шолохова, «Берег» Ю. Бондарева та «Циклон» О. Гончара. Визначеність кожного характеру, за словами М. Левітова, — це наявність стрижневих, хай і суперечливих, але домінуючих рис²².

Художня література засвідчує, що різноманітні властивості характерів поєднуються в безмежній кількості комбінацій, химерно змінюються, домінують в одних і пригасають в інших ситуаціях, невпинно формуються внаслідок взаємодії особистості з навколишнім середовищем.

У характері як конкретній цілісності, на наш погляд, є «ядро» і «оболонка», відносно стале і постійно змінне.

Поняття про «ядро» характеру зустрічається в праці О. Лазурського «Класифікація особистостей», яка, попри всю свою ліберально-буржуазну концепцію альтруїзму, містить ряд цікавих роздумів про принципи виділення типових рис людини і спостереження над характерами класичної російської літератури. За ступенем адаптації людей до обставин учений виділив три рівні: нижчий (недостатньо пристосовані), середній (пристосовані) і вищий («творці», звичайно ж, у дусі того альтруїзму, який приховував антагонізм класових відносин). У межах кожного рівня літературні персонажі та реальні історичні особи поділялись на різноманітні класи, види і підвиди за «ступенем психічної обдарованості»: рівнем інтелекту, уяви, активності волевиявлень, координації психічних процесів, афективності тощо. Скажімо, до особистостей «нижчого рівня» О. Лазурський відніс Бєлікова та унтера Пришибєєва з оповідань Чехова, а також Манілова, Ноздрьова, Хлестакова та Акакія Акакійовича з творів М. Гоголя. Це типи, душевний склад яких збігається з умовами, котрі підкоряють, а то й пригнічують індивідів. Мислення і творча уява розвинені у них слабо, зате пам’ять і сприймання інколи відзначаються гостротою. В емоційній і вольовій сферах переважають чітко не визначені потяги. На першому місці не ідейні інтереси, а органічні потреби. Проте ці спільні риси в літературних персонажів А.Чехова та М. Гоголя виявляються по-різному. Бєліков з «Людини у футлярі» — розважливий педант, у якого на першому плані — обмежена й нудна тверезість розуму, дріб’язково-практичний здоровий глузд. А в унтера Пришибєєва з однойменного оповідання переважають вольові процеси, що виливаються в сліпу й тупу впертість. До активних персонажів належить і Акакій Акакійович з «Шинелі» М. Гоголя, але він — покірно-дійовий, конфузливий, працелюбний, а Ноздрьов із «Мертвих душ» — імпульсивний. Йому не притаманне попереднє обдумування — все подавай одразу. Від почуттів такі люди негайно переходять до дій, як правило, бездумних, азартних. Від невміння зважувати наслідки свого вчинку вони вкрай самовпевнені (їм «море по коліна»). Все це М. Гоголь визначив як «спритність характеру».

Ясна річ, що класифікація О. Лазурського, яка зводить індивідуальне до типового, не гублячи відмінностей, безперечно, цікава. Але, по-перше, вона майже повністю ігнорує ситуації, своєрідність соціальних умов, що формують характери, не кажучи про те, що автор не тільки не порушив проблеми творчості народу, а оптом відніс усіх фабричних робітників до «нижчого рівня». По-друге, ядром характеру О. Лазурський вважав тільки «ендопсихіку», тобто схильність до чогось, пам’ять, увагу, мислення, уяву, імпульсивність і здатність до вольових зусиль²³. Отже, з ядра характеру повністю «випала» соціальна якість, акумульовані суспільні відносини.

Класичною працею «У лакейській» В. І. Ленін на одному прикладі яскраво показав, що являє собою сформований життям соціальний тип і що є осердям його характеру: «Властива лакейському становищу необхідність поєднувати дуже помірну дозу народолюбства з дуже високою дозою слухняності й обстоювання інтересів пана неминуче породжує характерне для лакея, як соціального типу, лицемірство. Справа тут саме в соціальному типі, а не у властивостях окремих осіб»²⁴.

Ядро характеру — це насамперед соціально-моральна спрямованість, світогляд, а також і широта та інтенсивність психічних функцій — пізнавальних, емоційних і вольових. До оболонки характеру входять змінні ситуативні відношення, психічні стани, на ґрунті яких «вибудовуються» чи зникають певні властивості і риси людини.

У марксистсько-ленінській естетиці категорія характеру належить до ряду фундаментальних. Вона така ж важлива, як класовість і партійність, метод і стиль, образ і тип. і міцно з ними пов’язана²⁵. Визначаючи закони реалістичного мистецтва, Ф. Енгельс підкреслював триєдину єдність правдивої деталі, «типових характерів у типових обставинах».

Вершиною художньої досконалості він вважає ту якість твору, коли в ньому «кожна особа — тип, але разом з тим і цілком певна особистість»²⁶. Пригадаймо ґрунтовне положення В. І. Леніна про те, що єством роману є зображення індивідуальної обстановки та аналіз «характерів і психіки даних типів»²⁷. Пригадаймо, що М. Гоголь і В. Бєлінський, Л. Толстой і І. Франко не раз говорили про характер як про складну і загадкову, життєву і необхідну проблему в процесі художнього відображення. Вони не визнавали і не приймали «безхарактерної» літератури. Максим Горький називав літературу «мистецтвом творення характерів і «типів»²⁸. Джон Голсуорсі вважав, що «життєвість характерів - це ключ до довговічності будь-якої біографії, п’єси чи роману»²⁹.

Апологети сучасного модернізму, зокрема представники «нового роману» та театру абсурду, намагались зітерти з пам’яті людей поняття художнього характеру, оголосити його непридатним, непотрібним у словесному мистецтві. Ось що, наприклад, вони стверджували у своїх маніфестах: «Немає більше характерів, немає більше історій, немає ні сюжету, ні предмета. Зате є око, що вловлює! Кого?.. Що?.. Світ, який загубив рівновагу. Скніюче, безвідповідальне людство»³⁰. Жах міщанина перед мерзотами капіталістичного способу життя модерністи видають за «вічний» стан душі будь-якої людини. Абсолютна пасивність та інертність, анонімність і безцільність існування проголошуються в «міфологічних» структурах Ф. Кафки і С. Беккета чи не єдиною правдою буття. «Крізь сльози і біль, — лементує «антигерой» з роману «Моллой» С. Беккета, — крізь урівноважену каламуть сірого суму життя бреде самотня людська постать. Де і в які часи вона не з’являлася б, все одно вона залишається такою ж незмінною, як і траєкторія її шляху: вона рухається від однієї купи гною до іншої. їй би тільки змінити купу, а гній хай собі лишається гноєм»³¹. В основі модерністських закликів до відмови від «традиційного характеру» і заміни його, як проповідує Наталі Сар- рот, невловимим «воно», заглиблення в «підпілля» вікової пітьми душі, лежить знайома вже фрейдистська чи неофрейдистська концепція особистості. Як показали радянські дослідники³², подібні заяви і відповідна їм практика — це крик душі, що не приймає ні правди життя, ні істинності мистецтва. Адже характер — це каркас особистості. А в сучасній особистості виражається соціалістична або буржуазна партійність. І ця, в широкому значенні слова, партійність виявляється в соціально спрямованій діяльності. Модерністська буржуазна література не хоче бачити ні винних у злодіяннях, ні характерів борців проти старого світу: вона служить інтересам свого класу, інтересам «суспільства споживання».

Трапляється, що й наші критики інколи через естетичне «недобачення» теж нападають на характер як на щось безнадійно «старомодне». Виступаючи проти характерів у кінематографі, В. Фомін, наприклад, назвав їх необов’язковими, на зразок «горезвісного п’ятого колеса у возі»³³. Здається, що в даному випадку характер розуміється утилітарно-житейськи, а не в тому високому розумінні, як трактував його Ф. Енгельс у відомому положенні про типові характери та обставини.

Як же визначається поняття «характер» у літературознавстві? Список дефініцій не малий. Але в трактуванні цієї категорії ще чимало нез’ясованого. Що ширше — образ чи характер? Входить до нього темперамент чи ні? Може бути персонаж характером? Проте ці питання — другорядні. Істина полягає в тому, що головним предметом зображення в літературі є людина. Аспекти ж — чи є вона, людина, лише індивідом, стала чи стає особистістю (зі знаком плюс або мінус), має «ядро» чи зовсім безхарактерна — то вже залежить від концептуальності творів, рівня вищої майстерності, у чому й треба розібратися дослідникові літератури. Він може говорити про художній образ людини (чи обставин, природи, часу тощо) і тоді міркуватиме переважно поняттями художньої теорії відображення. Він може обрати предметом аналізу характер і тоді більше оперуватиме соціально-психологічними категоріями, не забуваючи, якими засобами особистість зображається. Для нього неприйнятним стане положення про те, що темперамент не входить у характер, бо він тоді до кінця не зрозуміє «зламів» у поведінці Ноздрьова або Мелехова. Твердження, що характер - це докладно описана людина, а персонаж - коротко, дослідник одразу ж відкине, бо в новелах А. Чехова і М. Коцюбинського більше яскравих характерів, ніж у багатьох товстелезних романах.

Нерідко у дефініціях як психологів, так і теоретиків літератури відсутня чітка ідея розвитку і саморозвитку характеру, яку висунула ще філософія Гегеля³⁴. Адже людський характер - величина відносно стала, яка... постійно змінюється.

Не знаходимо цієї ідеї і в найкращому літературознавчому визначенні: «Характер — це притаманний історичній обстановці, зображеній у творі письменником, тип людської поведінки (вчинків, думок, переживань), перетворений відповідно до естетичних норм письменника³⁵. Однак ця формула цінна тим, що вона трактує літературний характер як художньо «створену» людину, тобто поєднує у собі авторську концепцію людини та історично зумовлені типи її поведінки.

Як відображена конкретно-цілісна істота, художній характер включає в себе всі рівні та аспекти теоретичних розрізнень: людина, індивід, індивідуальність, особистість, каркас особистості.

Отже, характер у художньому творі - це відображені в світлі авторського ідеалу порівняно сталі властивості й змінні відношення, які утворюють закономірну своєрідну соціально-психологічну єдність, котра формується і виявляється в зовнішній і внутрішній діяльності людини у найрізноманітніших ситуаціях.

Очевидно, це визначення занадто громіздке. Але воно точніше, ніж те, що автор цієї статті намагався дати раніше³⁶. Крім ідеї єдності загального і конкретного, є в ньому і думка про рух характеру, що відповідає реальності - життєвій і художній.

Процес діалектичної взаємодії між людиною і людством, особистістю і суспільством, індивідуальністю і обставинами - це часточка й одна із форм тієї універсальної взаємодії, яка, за словами Ф. Енгельса, є «істинною causa finalis (кінцевою причиною. — В. Ф.) речей»³⁷. Навіть найзагадковіші порухи душі та інтуїтивні імпульси виникають на ґрунті взаємин людини із світом, тобто вони детерміновані рухом.

Характер як тип поведінки не можна зрозуміти поза видами діяльності, здійснюваної людиною в індивідуальних ситуаціях, які є формою вияву типових обставин. Записні книжки, щоденники, листи відомих митців слова сповнені тривог і турбот про «зерно сюжету», про пошук конфлікту. Для пояснення сутності своїх героїв Бальзак знаходив життєві ситуації, видобував колізії із типових випадків розвитку буржуазного суспільства. Стендаль у кримінальній хроніці про семінариста Берте, що вчинив замах на свою коханку, знайшов конфлікт цілої епохи і використав цей матеріал для розкриття характеру Сореля. Тургенев вимагав не тільки вловлювати, а й розуміти закони руху життя — тільки тоді через «гру випадковостей» можна дістатися до істиних життєвих типів. Створюючи до написання «Війни і миру» «психологічний паспорт» П’єра Безухова, Толстой уявляв властивості його особистості — розумові, поетичні, суспільні — лише в різноманітній діяльності, в тому числі й духовній: «Філософ такий, що себе лякається». Щоб визначити найбільш сталі риси характеру певної людини, Максим Горький вважав за необхідне пізнати смисл її діянь. Отже, поза ситуаціями годі думати про розкриття, розуміння й тлумачення характеру.

Ситуація в художньому творі — це не просто співвідношення персонажів. Ситуація як «момент руху» (Гегель) включає в себе загальне й окреме, протистояння й зіткнення, колізію і діяльність — предметну і духовну.

Ясна річ, що для художнього осягнення людини в конкретно-історичних обставинах митець виділяє індивідуальну для неї ситуацію, котра містить в собі своєрідне і загальне. Обрана предметом аналізу макроситуація (глобальний конфлікт твору) складається з ланцюга мікроситуацій, які, залежно від жанру, більше або менше підпорядковуються загальній колізії: у новелі, наприклад, вони в’яжуться тісніше, а в багатоплановому романі набувають інколи певної «автономії».

Оскільки відображені «моменти руху», взаємодія характерів і обставин завжди якісно своєрідні, класифікувати їх неймовірно складно. Через те, очевидно, і не прийняло літературознавство за наукову істину сумнозвісного переліку сюжетів світової літератури, який висунув Жорж Польті у книзі «36 драматичних ситуацій»: благання, врятування, помста, бунт тощо³⁸. Не варіації «першотипів» названих 36 ситуацій створюють протягом віків письменники, а щоразу відкривають щось нове, бо кожна доба і її характери мають свої конкретно-історичні виміри. Рух літератури не в іманентному повторенні незмінних «праоснов», а в діалектичному зв’язку з розвитком самого життя. Це — аксіома.

Для розуміння специфіки розкриття характеру, як компонента обставин у художньому творі, ситуації приблизно можна поділити:

за обсягом часу і простору — на короткочасні («Товстий і тонкий» А. Чехова, «Чапай» Ю. Яновського) і довготривалі («Тихий Дон» М. Шолохова, «Велика рідня» М. Стельмаха, «Душечка» А. Чехова), локальні («Весна за Моравою» О. Гончара) і масштабні («Живі і мертві» К. Симонова);

за способом зображення — на правдоподібні («В серпні сорок четвертого...» В. Богомолова, «Цар-риба» В. Астаф’єва) і умовні («Бронза» О. Довженка, «Сповідь на вершині» І. Муратова);

за впливом на персонажа — випробувальні (більшість повістей В. Бикова) і характеротворчі («Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного, «Бригантина» О. Гончара, «Розгін» П. Загребельного).

При цьому не забуваємо ні змішаних, ні будь-яких перехідних форм і видів ситуацій, а також їхнього взаємопроникнення та взаємозумовленості. І розуміємо, що за змістом ситуації безмежні: типові і нетипові, трагічні і комічні, звичайні і незвичайні, альтернативні і фінальні, безпечні і небезпечні і т.д. і т.п.

У цьому безбережному морі явищ можна, і теж умовно, виділити ситуації за основними видами діяльності персонажів.

Сучасна соціологія виділяє п’ять груп ситуацій, що виникають між суб’єктом і об’єктом у процесі суспільного руху: перетворюючі, пізнавальні, ціннісно-орієнтовні, комунікативні і художні (як об’єднання всіх попередніх у вагомих актах творення).

Перечитуючи «Поему про море» О. Довженка чи «Цар-рибу» В. Астаф’єва, помічаємо, що головне для авторів — розкрити, як під впливом людей змінюється природа, створюється нове і зникає те, що колись існувало. Але як по-різному звершується ця перетворююча діяльність людини, які неповторні, неоднакові конфлікти і характери вона породжує! Це саме можна сказати, вивчаючи твори про реальні зміни в суспільстві чи людині. Досить пригадати ситуації у «Педагогічній поемі» А. Макаренка і в «Бригантині» О. Гончара: діяльність вихователів у чомусь схожа, а от вихованці — зі світів зовсім інших.

У романах про вчених («Іду на грозу» Д. Граніна, «Біла тінь» Ю. Мушкетика, «Розгін» П. Загребельного) на першому плані — діяльність персонажів, завдяки якій набуваються знання про дійсність. І знов-таки: які різні конкретні колізії цих творів і оригінальні типові характери головних героїв!

Звичайно, різноманітні види діяльності у героїв художньої літератури, як і в їхніх життєвих прототипів, переплітаються, випливають один з одного. Наприклад, дошукуючись істини в науці, академік Карналь з «Розгону» П. Загребельного не може не спілкуватися з людьми, не може не давати об’єктивної оцінки собі й іншим, він також впливає на душевний стан, настрої та поведінку інших дійових осіб твору.

Класифікація ситуацій за видами діяльності, з одного боку, дозволяє конкретно мислити характер у русі і немов «зрощено» із сюжетною дією, а з другого - вона допомагає виділити ядро особистості, її пафос.

Особистість визначається тим, «що і як вона знає, що і як вона оцінює, що і як вона творить, з ким і як вона спілкується, які її художні потреби і як вона їх задовольняє»³⁹. Залежно від співвідношення в її діяльності творення і споживання, особистість може бути оригінальною або ординарною, творчою або репродуктивною, в ній може переважати вміння розуміти над прагненням конструювати чи руйнувати і т. д. Ця багатогранна модель особистості завжди має соціально-класовий зміст, бо формується історично й існує в певних соціальних типах.

Відомо, що духовне багатство особистості — у багатстві, передовсім якісному, творчому, її реальних зв’язків із світом. Це закон будови багатогранного характеру. Сформувати і виявити свою сутність можна лише у пристрасному ставленні до буття, в спілкуванні, в пізнанні, в діяльності. В «Економічно-філософських рукописах 1844 року» К. Маркса є така глибока думка: «Для знищення ідеї приватної власності цілком досить ідеї комунізму. А для знищення приватної власності в реальній дійсності потрібна дійсна комуністична дія»⁴⁰.

Отже, людина — істота біосоціальна. Вона може стати особистістю, а може залишитись і на рівні окремого, випадкового індивіда. Все залежить від обставин, від діяльності людини, її характеру, морального кодексу і — головне — від рівня і масштабності її світогляду.

Зображаючи долю народу, долю окремої людини, література покликана пояснювати діалектику взаємодії окремого і загального, ті умови — зовнішні і внутрішні, які активізують або гальмують складний процес становлення особистості.

Література не завжди зображає безпосередні дії людини, але при цьому талановиті письменники, навіть у ситуаціях поза працею, мислять її як творця чи, навпаки, як споживача, випадкового індивіда. Без цього шукання митцем особистості чи розвінчання антиособистості приречені на поразку. Але буває і так, що літератор докладно описує справу людини, однак не викликає при цьому ніякого інтересу до її долі, тому що писання не перетворилось на талановите художнє дослідження, не стало пристрасним пізнанням людського буття.

Якщо йдеться про зображення людини в творі, то необхідно розглядати всі рівні її підструктур - біологічні, своєрідно-психічні, індивідуально набутий досвід і соціально зумовлену спрямованість. І щоразу визначати її домінантні, вирішальні властивості. А якщо мова йде про особистість, то насамперед говоримо про соціальну якість людини, про її свідомий вибір позиції стосовно найважливіших проблем життя.

Характер у художньому творі - це відображена в світлі авторського ідеалу людина. Парадокс полягає в тому, що це одночасно і мета письменника, і засіб її досягнення. Якщо митець відтворив чи створив характер, рівний Гамлету, Годунову, Безухову, Мелехову, Корчагіну, Орлюку, — він знесмертив своє ім’я.

1977

Примітки

¹ Загребельний П. Розгін. - К., 1976. - С. 585.

² Див.: Теоретические проблемы психологии личности. — М., 1974. — С. 9-33, 187-209; Методологические проблемы социальной психологии. — М., 1975. — С. 23-24; Леонтьев А. Деятельность. Сознание. Личность. — М., 1975. — С. 159-231; Смирнов Г. Советский человек. — М., 1971. — С. 12-18 та інші.

³ Маркс К. До критики гегелівської філософії права // Маркс К.. Енгельс Ф. Твори. — Т. І. — С. 228.

⁴ Ленін В. І. Економічний зміст народництва і критика його в книзі п. Струве// Повне зібр. творів. — Т. 1. — С. 304.

⁵ Маркс К., Енгельс Ф. // Із ранніх творів. — К., 1973. — С.552.

⁶ Див.: Уэллс Гарри. — К. Крах психологического анализа: От Фрейда к Фромму. — М., 1968. — С. 20-75.

⁷ Франко І. Твори: В 20 т. — К. 1951. — Т. 4. — С. 310.

⁸ Див.: Экспериментальная психология. — М. 1975. — Вып. 5 — С.264.

⁹ Там само. — С. 277.

¹⁰ Див.: Леонтьев А. Деятельность. Сознание. Личность. — М., 1975.— С. 172

¹¹ Аграновский В. Остановите Малахова! — М., 1976. — С. 96.

¹² Мушкетик Ю. Біла тінь. — К., 1976. — С. 128.

¹³ Там само.

¹⁴ Мушкетик Ю Біла тінь // Вітчизна. — 1974. — № 8. — С. 32.

¹⁵ Мушкетик Ю. На круті гори // Вітчизна. — 1976. — № 7. — С. 84.

¹⁶ Данин Д. Перекресток, — М, 1974. — С. 289.

¹⁷ Див.: Платонов К. Способности и характер // Теоретические проблемы психологии личности. — М., 1974. — С. 190.

¹⁸ Новиченко Л. Література і моральний світ сучасників // Партія і література, — К. 1975. — С. 202.

¹⁹ Див.: Лазурский А. Очерк науки о характерах. — Петроград, 1917. — С. 57.

²⁰ Див.: Шаталов С. Время — метод — характер. — М, 1976. — С. 3.

²¹ Теоретические проблемы психологии личности. — М.. 1974. — С. 197.

²² Див.: Левитов И. Вопросы психологии характера. — М., 1956. — С. 126-133.

²³ Лазурский А. Классификация личностей. — Петроград, 1921. — С. 10.

²⁴ Ленін В. І. У лакейській // Повне зібр. творів. —Т. 39. — С. 131.

²⁵ Докладно це питання з'ясовано у кн.: Проблема характера в современной советской литературе. — М.; Л., 1962. — С. 3 - 26.

²⁶ Енгельс Ф. Мінні Каутській. 26 листопада 1885 р. // Маркс К. Енгельс Ф. Твори. — Т. 36. — С. 314.

²⁷ Ленін В. І. І. Ф. Арманд. 24 січня 1915 р. // Повне зібр. творів. — Т.49. — С. 53.

²⁸ Горький М. Собр. соч.: В 30 т. — М.. 1954. — Т. 24. — С. 468.

²⁹ Голсуорси Дж. Создание характера в литературе // Иностранная литература. — 1962. — № 7. — С. 189.

³⁰ Цит. за кн.: Характер в кино: Вопросы кинодраматургии. — М., 1974. — Вып. 6. — С. 6.

³¹ Цит. за кн.: Лібман 3. Агонія сміху. — К., 1969. — С. 312.

³² Сучков Б. Лики времени. — М. 1976; 3атонский Д. Что такое модернизм? // Контекст — 1974. — М., 1975; Гордієнко А. Магістралі прогресу і тупики «деідсологізації». — К., 1975, та інш.

³³ Фомин В. Характер композиции // Характер в кино: Вопросы кинодраматургии. — С. 45.

³⁴ Ф. Гегель. Эстетика. — М., 1968. — Т. І. — С. 244 - 246.

³⁵ Тимофеев Л. Основы теории литературы. — М, 1963. — С. 141.

³⁶ Фащенко В. Психология личности // Дружба народов. — 1973. — №10 — С. 264.

³⁷ Енгельс Ф. Діалектика природи // Маркс К. Енгельс Ф. — Твори — Т. 20 — С. 508.

³⁸ Див.: Добин Е. Жизненный материал и художественный сюжет. — Л., 1958 — С. 259-260.

³⁹ Каган М. Человеческая деятельность. — М., 1974. — С. 262.

⁴⁰ Маркс К. Енгельс Ф. З ранніх творів. — К., 1973. — С. 564.