У глибинах людського буття - Літературознавчі студії - Василь Фащенко 2005

Соціальність реалістичного психологізму
І. Етюди про психологізм літератури

Всі публікації щодо:
Літературознавство

Ґрунтовно дослідивши пізнавальні, емоційні і вольові процеси в людині, її реальні відношення зі світом зовнішнім і внутрішнім, а також утворювані на цьому грунті сталі душевні й духовні якості, вчені — передусім І. Павлов, Л. Виготський, О. Леонтьев, Б. Ананьев, С. Рубінштейн — утвердили основоположні позиції радянської психології.

Людська психіка — результат взаємодії об’єкта і суб’єкта. Як відображення реальної дійсності, вона не мертво-дзеркальна, а активна, творча.

Людська психіка складається з свідомої, несвідомої і підсвідомої сфер. Свідомі форми породжені суспільно-трудовою практикою, тісно пов’язані з ідеологією і мораллю. Свідомість як здатність головного мозку узагальнено й цілеспрямовано відображати дійсність за допомогою відчуттів та абстрактного мислення має суспільний характер. Це суб’єктивний образ об’єктивного світу, вища форма психічної діяльності, яка забезпечує контроль і керівництво поведінкою особи, її здатність віддавати собі звіт у тому, що відбувається в дійсності. Перевіряючи у своїй соціальній практиці правильність відображень, людина, як відомо, опановує об’єктивну істину.

До несвідомого у психіці належать інстинктивні реакції, які в процесі соціалізації індивіда облагороджуються, а також інтуїція (неусвідомлюване відображення), установки, звички, навички, лунатизм, гіпноз, манії, гарячки, афекти, присмеркові стани свідомості.

Підсвідоме — психічні феномени, які в дану мить не у фокусі свідомості, проте органічно з нею пов’язані (неозначені відчуття).

Провідним, визначальним началом психіки є свідомість¹.

Психіка виявляється в зовнішньому житті, діянні і в рефлексіях, самосвідомості людини.

Внутрішній світ особи формується шляхом індивідуального засвоєння форм і видів соціальної діяльності, що склалися історично, та їхнього своєрідного «перетворення» у психіці суб’єкта.

Фундаментальним положенням радянської психології є поняття про практику. В. І. Ленін підкреслював, що реальність «помислів і почуттів» визначається соціальними діями реальних осіб², що «...практикою своєю доводить людина об’єктивну правильність своїх ідей, понять, знань, науки»³.

У світлі цих положень ненауковим є ігнорування об’єктивної форми існування психіки, відрив її від соціальної діяльності людини й класів, протиставлення психіки свідомості, а також заперечення психологізму в художній творчості, головним предметом якої є світ людини. Без аналізу психіки, характерів і обставин мистецтво не існує, як не існує воно без відтворення всього духовного світу особистості, в першу чергу ідеології й моралі. Хіба не про це говорять художні образи «Війни і миру», «Гайдамаків», «Лісової пісні», «Клима Самгіна», «Піднятої цілини», «Роксолани»?

Вважати психологізм лише засобом⁴— теж неправильно. Бо в художній практиці та теорії літератури він правив і за предмет, і за мету, і за засіб.

Роздумуючи над психологією сприйняття творів, О. Пушкін зауважив: читачева уява звикає до вбивств і страт, дивиться на них уже байдуже, а «...зображення пристрастей і виявів душі людської для неї завжди нове, завжди цікаве, велике і повчальне»⁵. М. Гоголь, який умів «угадувати» людину і кількома рисами малювати її як живу, теж писав, що в «Мертвих душах» йому хотілось «зібрати тільки яскраві психологічні явища», спостереження над людиною, які, будучи зображені правильно, послужили б розгадкою багатьох питань у тогочасному житті.⁶

На таких позиціях стоять і видатні митці слова. «Поки буде жива людина, — говорив Л. Леонов, - вона буде якось по-своєму, індивідуально переживати, почувати, відчувати. Аналіз цих переживань для письменника не тільки закономірний, але й необхідний. Він дає йому ключ для розуміння людської сутності»⁷. Інтерес до людської психології радянські письменники завжди пов’язували з майстерністю психологічного аналізу. Максим Горький, який був твердо переконаний, що зрозуміти психіку героя можна лише у зв’язку з визначенням його соціального становища, на Першому з’їзді радянських письменників закликав своїх соратників глибше зображати «емоційні процеси» перетворень вічного власника в колективіста-колгоспника і зростання інтелектуальності робітника. Про це, по суті, пише й О. Гончар, коли міркує над тим, чим завдячує сучасна література Л. Толстому: «Океанський розмах його творчості поряд з глибинним проникненням в таїну людської психології, майстерність у зображенні найтонших порухів внутрішнього життя, всієї гами почуттів, «діалектики душі» людської, поетичне, майже античне, захоплення красою і гармонійністю людини, якщо вона справді людина, якщо вдалося їй осягнути науку жити за законами совісті і справедливості, - все для нас пов’язано з ім’ям Толстого... І кому з сучасних митців не доводилось черпати з оцього щедрого джерела?»⁸.

Видатні майстри психологічного аналізу в літературі водночас були у певному розумінні й великими соціологами. Адже вони віддавали перевагу зображенню людини як особистості, розкривали її соціальні якості, що утворюють ядро індивідуальності. Оноре де Бальзак і Л. Толстой та інші великі митці створили правдиві картини життя свого суспільства у найголовніших його вимірах.

Соціалістичний реалізм, що ґрунтується на соціалістичному досвіді і на об’єктивних законах революційного розвитку, зробив значний крок у пізнанні поведінки особистості і психології широких народних мас. «Марксизм, — писав О. Толстой, — поглиблює мистецтво, вводячи соціальне середовище, яке визначає буття особистості, і працю як вищу моральну цінність... Ізольованої людини більше немає, — це неправда мистецтва. Ми робимо крок у глибінь правди, визначаючи людську психіку як становлення особистості в соціальному середовищі»⁹.

Ці авторитетні свідчення, як і найкращі твори мистецтва, переконують, що і критичний, і соціалістичний реалізм не визнавали і не визнають абсолютної незалежності людини від суспільства і глобальної ізольованості людської психіки. Тільки занепадницька література, виражаючи страх реакційних класів перед майбутнім, в усі часи сповідувала культ людини-звіра, з хаосом несвідомого, з хворобливими й руйнівними інстинктами. І природно, що декаданс завжди був і є чужим для здорового світорозуміння трудового народу. Як би не рекламували буржуазні естети, наприклад, творчість Ф. Кафки чи С. Беккета, вона ніколи не стане кроком у художньому розвитку людства, бо, незважаючи на щирість авторів, спотворює об’єктивну істину і сіє песимізм, видаючи розпач і мізерність буржуазного обивателя за норму людського існування. З їхніх романів, притч і драм важко зрозуміти навіть буржуазну психологію, тому що вона відірвана від класових суперечностей, суспільних відносин і в уяві митців стає самодостатньою силою, лихою і незбагненною. Чи може така література сприяти народові в його пізнанні і самопізнанні? Звичайно, ні. І не піднесе вона його духу, його моралі, не запалить жадобою великих справ, бо погляд її на людину, її психіку не істинний.

Матеріалісти повинні пам’ятати, що біологізаторство є основною облудою в галузі вчення про людину, а особливо особистість, сутність якої складає соціальна якість. Ні містичним «бунтом крові», ні агресивними інстинктами не можна пояснити корінних причин визвольних рухів, боротьби класів, а також мотивів поведінки окремої особи. їх слід шукати передусім у суспільних відносинах, але інколи їх прагнуть віднайти в «крові», мобілізуючи для цього найновіші дані науки.

У зв’язку з успіхами сучасної біології та психології нині багато говорять про «генний рівень» особистості — і науковці, і письменники, і критики. В. Івашева зробила спробу широко оглянути художні твори за сто років, в яких автори цікавились генотипами своїх героїв (У. Коллінз, Е. Золя), а також проблемами «пам’яті предків» у клітинах (І. Єфремов) та генної інженерії, втрати індивідуальності (Дж. Осборн, М. Клезіо, Ч. Сноу) і т. п. Матеріал солідний, а висновки автора в окремих моментах, на нашу думку, поспішні і неточні: це, мовляв, засвідчує інтерес письменників до становлення й розвитку особистості, її біологічного генезису¹⁰. Передусім це інтерес до того, чим займалися і займаються вчені. Критикам не варто категорично поширювати дані з генетики на тлумачення особистості - явища суто соціального. Але спокуса велика. І інший критик, А. Бочаров, розглядаючи сучасні романи і повісті, а в зв’язку з ними і структуру особистості героїв, поряд з соціальними факторами ставить і біологічні, і генетичні¹¹. Однак що це таке в художніх характерах - не пояснює. Подібні висловлювання слушно були заперечені, оскільки вони вели до тлумачення особистості як явища то «іманентного», то розмитого, еклектичного¹².

У грунтовному дослідженні про художній досвід Ф. Достоєвського літературознавець В. Днєпров, розкриваючи інтерес великого митця до таємниць душі, що містить добро і зло, теж висловив ряд сумнівних тверджень. Справді, Ф. Достоєвський глибоко занурювався у сферу несвідомого в психіці, а людину трактував переважно з позицій релігійно-християнських, закликаючи її насамперед побороти зло в самій собі, а не кидатися у вир соціальних змагань. Справді, він показав, як неусвідомлені сексуальні потяги, заздрість, егоїзм можуть потрясти, а то й знівечити людину. Все це так. Але на той час він не дав правильної відповіді на питання, чому зло так надовго «вселилося» в людину і що їй робити для того, щоб його позбутися. Тому, на наш погляд, теза дослідника про те, що Ф. Достоєвський допомагає нашим сучасникам долати «капіталізм» у свідомості¹³, вимагає значних уточнень і корективів. Адже зло і добро не є вродженими, біологічно успадкованими, їхнє коріння — в суспільних суперечностях. Важко також погодитися з твердженням В. Днєпрова про те, що «совість не можна уявити собі інакше, як голос морального почуття, що йде з глибин несвідомого»¹⁴. Загальновідомо, що совість (совість) — це співвідання, співзнання особи з іншими людьми про добре і лихе, справедливе й несправедливе. Як і доброта, вона всередині людини і поза нею — у моральній самосвідомості й вимогах суспільства. Під «добрим», зауважував В. І. Ленін, розуміється «практика людини = вимога (1) і зовнішньої дійсності (2)¹⁵. Доброю, совісною чи навпаки роблять людину обставини і спосіб її життя. Коли вихована і самовихована совість перетворюється в звичку, — вона виявляється інстинктивно, тоді громадянин не роздумуючи кидається у вогонь і воду, щоб порятувати іншого.

Людина Ф. Достоєвського з трагізмом «підпілля», що, на думку дослідників, полягає у вируванні темних пристрастей, в стражданні, самобичуванні, в усвідомленні кращого і в неможливості досягти його, — ця людина не може бути (і ніколи не була - ми це знаємо з історії і літератури) еталоном для всіх. До проблеми «підпілля», «підвалин» - несвідомого, інстинктивного - дуже обережно підходила свого часу Леся Українка. Вона їх визнавала, але не хотіла, щоб вони «тичіли голі перед нашими очима». Без духовної надбудови вони - ніщо і можуть характеризувати людину лише як звіра. В листі до А. Кримського вона писала з приводу його роману «Андрій Лаговський»: «І якби Ваш роман займався тільки «підвалинами», то я б зважила, що я даремне мучилась над ним, але ж він зачіпає й будови, і навіть її покраси, зачіпає оригінально, а сам пройнятий такою щирістю саможертовного, що я не жалую часу і сили... Мені жаль тільки, що Вам ті «підвалини» не дали довше й пильніше зайнятись рештою будови. От і Ваш професор так задивився на «підвалини» поводіння свого приятеля Володимира, що зовсім стратив критичне почуття...»¹⁶. І поетеса мала рацію як стосовно певного роману, так і щодо проблеми свідомого і несвідомого загалом.

Хіба можна знайти головні, смислоутворюючі мотиви поведінки людей, а тим більше класів у фізіології, біологічних потягах? Вони лише частина психіки. І не всі компоненти несвідомого вроджені. Є й набуті — шляхом не- усвідомлюваного відображення (інтуїція, установка, звички), а також через душевні травми. А це стосується — більше або менше — соціальної практики людини. Та й вияв інстинктів і темпераменту теж залежить від соціальних умов і конкретного оточення.

Психічне справді складне, активне, відносно самостійне, бо воно внаслідок відображення «перетворене» людським розумом. Але витоки цього «перетвореного» — в матеріальному світі, у суспільних відносинах, де в першу чергу й треба шукати коренів психіки та характерів тих чи інших соціальних типів.

Що ж до ролі спадковості у формуванні людини, то краще послухати спеціалістів-генетиків. Біологічна клітина — це держава, ядро — її столиця, цитоплазма — провінція. Уряд у столиці — хромосоми, котрі являють собою нитки, на які нанизані намистини, тобто гени — своєрідні члени уряду, що контролюють підвладні їм процеси. Отак популярно пояснивши будову клітини, академік М. Дубинін застеріг, що генетична інформація, програма керує лише фізичним розвитком людини. Тобто вона має відношення до людського організму, а не до людини як суспільного у своїй суті й унікального явища в еволюції живого на нашій планеті¹⁷.

У фундаментальній праці «Успадкування біологічне й соціальне» М. Дубинін переконливо показав теоретичну неспроможність тих вчених, які не визнають єдиної соціальної сутності людини, довільно переносять на неї закони генетики тварин.

Без жодного наукового факту, зазначає М. Дубинін, окремі філософи і біологи просторікують про те, що в генах запрограмовані доброта й життєрадісність, похмурість і злобність, розум і талант, егоїзм і альтруїзм, всі психічні властивості майбутньої особистості. Але це суперечить істині. Людину сформувала праця і соціальні потреби. Ті людські якості успадковуються не біологічно, а соціально, шляхом засвоєння матеріальної і духовної культури, а людська психіка виникає лише внаслідок суспільно-практичної діяльності індивідів. «...Психіка людини, — пояснює М. Дубинін, — не може бути знайдена ні в функції генів, ні в функції нейронів з тієї простої причини, що її рівень вийшов за межі біології. Шукати пояснення психічним явищам в яких би то не було біологічних функціях — все одно, що нав’язувати духовні властивості всій матерії. Така плутанина призводить у науці до методологічної безпорадності і в кінцевому підсумку - до світоглядних вивихів»¹⁸.

Нормальні біологічні передумови (про патологію тут не йдеться — то справа медичної генетики, яка розкрила сотні спадкових хвороб) дають можливість новонародженому підключатися до суспільної форми руху матерії. Можливості нормального людського мозку - безмежні й універсальні.

Звичайно, той чи той генотип за певних умов може вплинути на формування психіки й особистості, внести певну своєрідність у цей процес¹⁹. Серед інших причин, і передусім соціальних, успадковані безумовно-рефлекторні реакції, морфо-фізіологічні, вікові та статеві особливості теж можуть впливати на формування характеру. В одному випадку негативно (пригадаймо, наприклад, озлобленість шепелявого Андрія з повісті «Зупиніть Малахова!» В. Аграновського чи горбатого Зігмаса з роману «На схилі дня» М. Слуцкіса), в іншому — позитивно (прагнення бути максимально потрібним іншим у паралізованого юнака з повісті «Життя Ернста Шаталова» В. Амлинського). Однозначної зумовленості тут немає і бути не може. Все залежить від конкретних умов виховання і самовиховання.

Хто не знає, що наше світовідчуття значною мірою залежить від стану здоров’я. Але тут немає категоричного фаталізму, бо життєвий шлях людини в цілому визначається не хвилинними настроями і навіть не затяжною недугою, а ідейно-моральним стрижнем. Приклад тому - Леся Українка і Микола Островський. Хіба вони не перемагали фізичні муки зусиллям волі? Перемагали, бо служили великій ідеї визволення народу від рабства. Пекельна туга Лесі Українки, якою пройнята її поезія, звичайно ж, ішла із надр зболілих клітин тіла, але над усе їй боліло горе народне. І в цьому подвійно безрадісному стані вона не впала в чорний песимізм. Навпаки, свою тугу і горе народу вона переливала в огнисту віру, в активну силу історичного поступу. За світоглядом Леся Українка була оптимісткою. Вона піднеслась над власним стражданням, не поширила його на весь світ. Порівнюючи її долю з іншими поетами, І. Франко пригадував, як невиліковна фізична хвороба породила песимістичний світогляд в італійського пасивного романтика Дж. Леопарді, як ціла група декадентів-неврастеніків зробила поезію «виразом їх власних нервових та психічних хвороб», які вони узагальнювали, генералізували, видаючи свій власний стан за типовий. «Наша авторка, — писав І. Франко, - безпечна від такої генералізації. У неї тіло хворе, а душа здорова і думка ясна»²⁰. Він схилявся перед мужністю Лесі, славив її поезію, яка була для пригноблених гарячим покликом до бою за волю і людські права, а для кривдників - грізним мечем.

Захоплення окремих поетів, романістів і критиків «генетичними хвостами» (маємо на увазі не твори про науку і людей науки, а прагнення доповнити чи зрівняти соціальне з суто біологічним) криються у грандіозних успіхах природничих наук. Гуманітаріям іноді здається, що відкриття біології треба негайно «припасувати» до своїх потреб. Тим паче, що й самі природознавці, відчувши могуть «лідерних» наук, часом переносять свої формули й спостереження у царство духу. Тоді й з’являються студії про одвічні гени альтруїзму, про геніальність, яка передається від роду до роду, про вплив сечової кислоти в організмі на творчу енергію... Фізіологічні феномени категорично відносяться до структури особистості, прирівнюються до соціальних факторів, а то й заступають їх²¹.

Але ж віковічний досвід показує, що з геніями не так все просто, як то здається біологові, що людина не народжується з почуттям альтруїзму й патріотизму — вони виховуються.

Підкреслюючи, що лише творча праця формує особистість і збагачує її чимось новим, М. Шагінян писала, що їй здаються наївними міркування деяких біологів, які намагаються, здійснюючи розклад живих клітин, пояснити всю різноманітність людей вкладеними в них генами; зокрема «вивести» геніальність Баха з музичних генів його роду. Це в принципі неправильно, бо тільки живий фермент праці «завжди створює нове, небувале, те, чого не було в жодних генах тата й мами...»²².

Так, саме творча праця, вся суспільна практика сформувала соціальні почуття, такі як справедливість, честь, обов’язок, інтернаціоналізм, і водночас наповнила новим змістом і первісні за походженням емоції.

Коли літератори, приголомшені науковими методами біології чи хімії, дозволяють собі розмірковувати про «генетичні коди», які наперед все зумовлюють у поведінці людини, вони, мабуть, не замислюються над тим, що подібні погляди нас обеззброюють: навіщо працювати, боротися, творити, коли все наперед визначено? Щоправда, ніхто так прямо не висловився та й не показав як у житті, так і в літературі ролі цих кодів, бо одразу став би перед проблемою конкретних фактів. А їх щодо психіки особистості як соціального феномена поки що немає. То, щоб бути «на рівні» сучасної науки, доводиться лише оперувати спеціальними термінами. Але від цього ще на початку віку застерігав В. І. Ленін. У «Матеріалізмі і емпіріокритицизмі» він дав афористичне визначення таким діям: «...перенесення біологічних понять взагалі в галузь суспільних наук є фраза»²³. А філологія в широкому розумінні теж суспільна. І просто фрази їй не потрібні.

Чи означає все сказане, що письменник має виводити психологію людини «безпосередньо» з виробництва, а критик для кожного душевного поруху героя повинен знаходити «соціологічний еквівалент»? Звичайно, ні: вульгарний соціологізм у радянському літературознавстві давно відійшов у минуле, а примітив і спрощенство в красному письменстві прирікаються суспільною думкою на швидке вимирання. Наша полеміка з «фразами» спрямована проти окремих формулювань, поширення яких може привести до забуття матеріалістичних основ виникнення й розвитку людської психіки, сутності особистості, характеру.

Сучасна історія психології твердить, що матеріалізм у психології «пов’язаний з визнанням трьох основоположних факторів: 1) зв’язок психічного з матеріальним субстратом; 2) зв’язок психічного, суб’єктивного з об’єктивно існуючим світом; 3) активний, перетворюючий характер психічного. Нехтування хоча б одним з них приводить до втрати марксистської методологічної позиції...»²⁴.

Психіка людини багатоповерхова, зі складними переходами. Це вируючий незатухаючий процес, «хвилястий трепет корок і підкорок, мигтливий код вмикань і вимикань» (М. Бажан). Окремі ланки й лінії цього процесу можуть обиратися предметом як наукового, так і художнього дослідження. Тоді й з’являються трактати про волю й оповідання про волю до життя, розвідки про психічні стани й повісті про пристрасть кохання чи помсти, монографії про емоції і ліричні вірші про гнів і радість.

Психологія осягає людину з різних точок зору. Загальна психологія вивчає типові, спільні для індивідів якості психіки; соціальна — закономірності групової, колективної, масової психології і формування особистості в мікро- і макросередовищі; індивідуальна — відмінності в здібностях, темпераментах і характерах. При цьому радянські вчені виходять із того, що типове й індивідуальне в психіці існують не поряд, а складають органічну єдність, сформовану соціальною практикою.

Проте психологічна наука досліджує й узагальнює певні властивості та явища безособово, а художня література - в конкретній індивідуальності. Перша прагне до однозначності, вказуючи на ймовірну кількість зв’язків даного явища з іншими, а друга передає невичерпність процесу, бо в особливому осягає всезагальну цілість. І тому це особливе наче набухає від енергії світів, що оточують людину. Навіть у невеликих ліричних віршах спалахи думок і почуттів осягають всю людину:

О думи мої! О славо злая!

За тебе марно я в чужому краю

Караюсь, мучуся... але не каюсь!..

Люблю, як щиру, вірную дружину,

Як безталанную свою Вкраїну!

Роби що хочеш з темним зо мною,

Тільки не кидай, в пекло з тобою

Пошкандибаю...²⁵

Хіба немає в оцьому блискавичному перетворенні гіркоти й дорікань у гордість і непокору, готовність на будь-яку самопожертву самого єства Т. Шевченка - полум’яного борця проти кріпаччини, проти безталання українського народу? Навіть у людини, яка не знає ні біографії великого Кобзаря, ні його інших поезій, ці рядки викличуть уявлення про незламність і безстрашшя митця, про силу його волі втишати біль і йти за свою патріотичну ідею до кінця²⁶.

Одне почуття пов’язане з іншим, думки зчеплені з попередніми і в їхніх надрах виникають нові, а все разом — і думки, і почуття — з усталеними психологічними властивостями, що, в свою чергу, переплітаються з якостями ідейними та моральними, котрі утворюють стрижень характеру. А він розімкнутий в соціальну практику людини: тут його коріння, тут він визріває й випробовується, тут він впливає і на життєві обставини.

Справжній письменник-психолог може занурюватися навіть в ірраціональні стани, але, на відміну від декадентського автора, який видає їх за найголовніші самодостатні комплекси переживань людини, він, реаліст, пов’яже їх з реальними причинами і не буде страхати ними читача. Вони для нього лише момент у безмежному психічному процесі, якщо, звичайно, мовиться про нормальну людину. Коли ж він обирає для аналізу істоту з ухилом від норми, то й тоді на перший план виносить проблеми загальнолюдські, соціальні. В історії божевілля Іванів з «Братів Карамазових» Ф. Достоєвського і «Тіней забутих предків» М. Коцюбинського чи Марії-полонянки з «Бронзи» О. Довженка ми простежуємо справжні факти, які призвели до роздвоєння особистості, до афективності й видінь, що не контролюються розумом, а за усім цим бачимо і засудження умов, які ведуть до розпаду «я», і докір нечистій совісті, і співчуття знедоленим.

Яку б ланку в психології людини не торкнув митець, вона, людина, як дзвін, гуде вся разом із світом, що в ній і поза нею.

Психологізм — універсальна, родова якість художньої творчості. Його предметом є відображення внутрішньої єдності психічних процесів, станів, властивостей і дій, настроїв і поведінки людини, а також соціальних груп і класів. Це та властивість справжнього мистецтва, в якій істина постає як процес. Завдяки психологізму з’являється глибинна багатогранність художніх образів, переконливість реальних колізій, мотивів поведінки дійових осіб і правдивість діалектики людської душі. З цією властивістю пов’язані ідейно-художні пошуки й осягнення закономірностей розвитку життя, достоїнства, особливості того чи іншого творчого методу й стилю.

Психологізм також визначається як художня система форм (типів) і засобів зображення та вираження людської психіки в літературі. У цьому випадку доцільніше було б вживати термін «психологічний аналіз», а не «психологізм», але то, мабуть, не має принципового значення²⁷.

Обидва поняття взаємопов’язані і одне без другого не існують навіть в теорії, не кажучи вже про художню практику. Тому безглуздо вважати, що психологізм як предмет мистецтва існував завжди, а як естетичний принцип — з доби Відродження. Виходить, що Гомер зображував психічне, але без психологічного аналізу. Це абсурд.

В «Іліаді» та «Одіссеї», ясна річ, розкрито психологію вчинків, зображено і внутрішній світ героїв через зовнішні прояви — жести, міміку, вираз очей, голос. Хіба можна забути такий промовистий трагічний штрих: у Пенелопи «квітучий голос увірвався», коли вона дізналася про те, що на її сина учинена змова? Пізніше мистецтво підхопить і розвине такі несподівані зближення («квітучий голос») для лаконічного відтворення душі людини. Звичайно, у Гомера переважають описові форми психологічного аналізу, а не «діалектики душі».

Протягом віків література дедалі глибше й глибше проникала в таємниці людської психіки, відмовляючи богам і демонам у праві на всезнання і «керівництво» душевними процесами. Вона прагнула реальності і правди. У зв’язку з цим змінювався і психологічний аналіз, що було відзначено Ф. Енгельсом. У листі до Ф. Лассаля він писав, що кожна особа в художньому творі характеризується не тільки тим, що вона робить, але і тим, як вона це робить, і водночас вказував на те, що психологічна характеристика, як вона давалась стародавніми авторами, в пізніші часи, без врахування досвіду Шекспіра, вже недостатня²⁸.

Зі зростанням художнього досвіду людства, з перемогами суспільних і природничих наук поглиблюються наші знання про людину і поліпшуються інструменти її пізнання, зокрема поетика характеротворення: внутрішнє мовлення, діалог тощо. Л. Толстой і М. Коцюбинський²⁹ стояли на рівні найпередовіших досягнень культури і науки свого часу. Відтворюючи психологію героїв, вони вже не могли обмежуватися досвідом М. Карамзіна чи Г. Квітки-Основ’яненка. «Видимий» та «називний» психологізм³⁰ доповнився розгалуженим відтворенням, безмежним нюансуванням думок і почуттів. На відміну від О. Пушкіна, який у своїй прозі обмежувався лаконічними формулами типу: «Я його зненавидів» або «Дивні протилежні почуття хвилювали мене» («Постріл»), — Л. Толстой докладно аналізує суперечливі процеси в психіці.

Наприклад, автор «Війни і миру» цілу сторінку присвячує десяти секундам з епізоду поранення Ростова в атаці: в одну мить той відчув і знетямлення, і дивний спокій, і жах, помітив навколо себе «нерухому землю» (а щойно вона неслась йому навстріч), і чужих солдатів, і щось зайве на онімілій руці, у його свідомості виникли тривожні питання («Хто вони? Чому вони біжать? Невже до мене?») і спочатку якісь автоматичні, а потім гарячі, нервові відповіді й протести проти смерті й полону, на краю пам’яті блискавично промайнула згадка про любов до нього матері, родини, друзів... Це вже були такі подробиці думок і почуттів (їх розробка розпочалася ще в «Дитинстві»), яких дотолстовська проза майже не знала.

У статті про ранні твори Л. Толстого М. Чернишевський визначив найголовніші напрями (форми, типи) психологічного аналізу в літературі. «...Одного поета, — писав він, — цікавить насамперед окреслення характерів; другого — вплив суспільних відносин і житейських зіткнень на характери; третього — зв’язок почуттів із діями; четвертого — аналіз пристрастей; графа Толстого над усе — сам психічний процес, його форми, його закони, діалектика душі...»³¹. І далі пояснював, що більшість письменників обмежується показом початку і кінця психічного процесу, бо піклується передусім про зовнішні прояви внутрішнього життя, дії і зіткнення характерів. А Л. Толстой не обмежується зображенням результатів психічних явищ, він відтворює сам процес, його ледь вловимі нюанси, «драматичні переходи одного почуття в інше, однієї думки в іншу...»

Коли ми думаємо про форму окреслення характерів, то пригадуємо сформовані характери, які в сюжеті розкривають різні грані, наприклад, Печоріна М. Лєрмонтова; коли міркуємо про вплив суспільних відносин і житейських зіткнень на героя, то на пам’ять приходить Чіпка Панаса Мирного, тобто характер, який формується; якщо ж мова заходить про зв’язок почуттів із діями персонажів чи аналіз пристрастей — у першому випадку можемо назвати «Дуель» А. Чехова, а в другому — оповідання О. Довженка. Зразком аналізу діалектики душі для нас завжди править «Дитинство», «Отроцтво», «Юність», «Війна і мир», «Анна Кареніна» Л. Толстого, «Підліток» Ф. Достоєвського, «Цвіт яблуні» М. Коцюбинського, «Життя Клима Самгіна» Максима Горького...

1981

Примітки

¹ Див.: Короткий психологічний словник. — К., 1976. — С. 104. 114, 147.

² Див.: Ленін В. І. Економічний зміст народництва і критика його в книзі п. Струве // Повне зібр. творів. — Т. І. — С. 394.

³ Ленін В. І. Філософські зошити // Повне зібр. творів. — Т. 29. — С. 160.

⁴ Див.: Проблемы психологизма в советской литературе. — Л., 1970. — С. 60.

⁵ Пушкин А. Собр. соч.: В 10 т. — М., 1976. — Т. 6 — С. 318.

⁶ Гоголь Н. Собр. соч.: В 7 т. — М, 1978. — Т. 6. — С. 430.

⁷ Ромов С. Встреча с Л. Леоновым // Лит. газ. — 1930. — 24 сент.

⁸ Гончар О. Дорогий для всіх // Геній краси і правди. — К., 1978. — С. 16.

⁹ Толстой А. Поли. собр. соч. — М., 1949. — Т. 13. — С. 355.

¹⁰ Ивашева П. «Век биологии» и литература // Вопр. лит. — 1978. — № 8 — С. 71,99.

¹¹ Бочаров А. Требовательная любовь. — М., 1977. — С. 13, 20.

¹² Четкость социальных критериев // Лит. газ. — 1978. — 25 окт.

¹³ Див . Днепров В. Идеи. Страсти. Поступки. — Л., 1978. — С. 366.

¹⁴ Там само. — С. 57.

¹⁵ Ленін. В і Філософські зошити // Повне зібр. творів. — Т. 29. — С. 180.

¹⁶ Українка Леся. Твори: В 5 т. — К., 1956. — Т. 5. — С. 508.

¹⁷ Дубинин Н. Тайны наших генов // Фантастика -77. — М., 1977. — С. 349.

¹⁸ Дубинин Н. Наследование биологическое и социальное // Коммунист. — 1980. — № 11. — С. 72.

¹⁹ Механізми такого впливу вивчає сучасна наука. Багато тут ще невідомого, непізнаного. Але факт залишається фактом: механізми ці, — як і біологічні передумови, — безособистісні. Про це чітко сказано у кн.: Леонтьев А. Деятельность. Сознание. Личность. — М., 1975 — С. 164 - 179.

²⁰ Франко І. Твори: В 20 т. — К., 1955. — Т.17 — С248. Далі в тексті вказано том і сторінки цього видання.

²¹ Див.: Эфроимсон В. К биохимической генетике интеллекта// Природа. — 1976. — №9. — С. 72, 63.

²² Шагинян М. Труд как живой фермент// Коммунист. — 1978. — № 15, — С. 88.

²³ Ленін В. І. Матеріалізм і емпіріокритицизм // Повне зібр. творів. — Т. 18. —С. 323.

²⁴ Романець В. Історія психології. — К., 1978. — С. 297.

²⁵ Шевченко Т. Твори: В 3 т. — К., 1963. — Т. І. — С. 378. Далі в тексті вказано сторінку цього видання.

²⁶ На зустрічі в Одесі (1978 рік) американський письменник У. Сароян уперше в житті прочитав «Заповіт» Т. Шевченка англійською мовою. До того він не чув жодного рядка з його творів і не знав життєвого шляху поета. Він був вражений силою любові українського митця до рідної землі (навіть мертвий прагне на гору, щоб бачити свою вітчизну), його титанічним запереченням рабських кайданів і батьківським прагненням миру в сім'ї (спочатку письменник саме так зрозумів «сім'ю нову, вольну»). Автор цієї праці був учасником стихійного експерименту з психології сприймання невідомої поезії і ще раз, на практиці, переконався, що про характер ліричного героя легше судити з циклів, збірок але у геніальних поетів є такі вірші, які одразу дають уявлення про найголовніше в людині.

²⁷ У кожному конкретному випадку дослідник може уточнити ці поняття, як то, наприклад, робить М. Кодак, розрізняючи у своїй книзі такі терміни: «психологічність - родова прикмета мистецтва слова (як літератури, так і фольклору), його іманентна властивість виражати психіку людини; психологізм (художній) - декларована «рухомою естетикою» або науково реставрована з творчої практики (автора, школи, напряму) система соціально-психологічних поглядів на людину у світлі естетичних сподівань даного часу; психологічний аналіз — метод образно-логічного осягнення історично характерної соціально- психологічної суті людини в художній творчості» (Кодак М. Психологізм соціальної прози. — К., 1980, — С. 6-7).

²⁸ Див.: Енгельс Ф. Фердінанду Лассалю І І Маркс К., Енгельс Ф. Твори — Т. 29. — С. 474 - 475.

²⁹ За свідченням П. Колесника, М. Коцюбинський пильно студіював значні на той час праці психологів: «Психологію почуттів» X. Рібо, «Фізіологію пристрастей» Ш. Летурно, «Емоції» М. Ланге та ін.

³⁰ Зразки його можна бачити у «Марусі» Г. Квітки-Основ'яненка: Василь «поблід, як полотно, та аж руками схопився за коляку, щоб не впасти від журби», а в Марусі «руки й ноги затрусилися, у животі похолонуло, і дух зайнявсь...» (Квітка-Основ'яненко Г. Твори: В 5 т. — К., 1956. — Т. 2, — С. 32,42).

³¹ Чернышевский Н. Собр. соч.: В 5 т, — М., 1974. — Т. 3. — С. 334.