Цікаве літературознавство - К. П. Фролова 1991

Лист дев’ятий. У чому суть закону співуявлення, сформульованого М. Ломоносовим?
1. Матерія художності Природа і суть

Всі публікації щодо:
Літературознавство

Отже, основним будівельним матеріалом у художньому тексті є слово, значення якого зафіксоване і в живій мові, і в тлумачних словниках. Цією самою мовою ми користуємося в звичайному спілкуванні, в науковій і популярній літературі, в публіцистиці. Але в художній літературі твориться велика додаткова інформація, над

об’єктивно-мовними значеннями нашаровуються нові, додаткові, ціла система — система художніх значень. Звідки ж з’являються нові значення, які шляхи творення додаткової інформації? Один із них, а саме актуалізацію значень слова, ми вже розглядали.

Але є ще й інші способи прирощення нових смислів. Це семантичні (значеннєві) нашарування, той випадок, коли над мовно-об’єктивним словниковим значенням нагнітаються нові. Ну от, наприклад, слово «кордон» означає межу між державами, взагалі межу. А тепер зверни увагу, як на його основне словникове значення нашаровуються нові, а, головне, в кожному окремому випадку непередбачені, і чим несподіваніші (але ж, звичайно, виправдані) ці значення, тим більше враження вони на нас справляють. Ти, мабуть, пригадуєш, як починається роман Олеся Гончара «Прапороносці»: «Ми знову на своєму кордоні...» і т. д. Слово «кордон» тут не втратило свого словникового значення, а продовжує означати межу між державами, але воно в такому контексті, що, крім цього, ще набуває (над словниковими значеннями нашаровуються додаткові) таких значень, яких немає у словникові, а саме: починає означати історичну неминучість перемоги над фашистами, моральну вищість захисників рідної землі. Всіх цих значень слова «кордон» у словнику немає і бути не може, бо вони оказіональні (залежні від того чи іншого випадку).

Нашарування над об’єктивно-мовним значенням слова можуть бути такими великими, що слово взагалі перестає означати те, що зазначено в словнику, а набуває нових значень, майже не пов’язаних із словниковими. Візьмемо для прикладу вірш Ліни Костенко «Хуртовини»:

Циферблат годинника на розі

хуртовини снігом замели...

Нам з тобою, видно, по дорозі,

бо ішли й нікуди не прийшли.

Знов ті самі вулиці незрячі

і замету хвиля снігова.

Нам з тобою легко так, неначе

вітер нам підказує слова.

— Підкажи най лагідніше слово,

я його слухняно повторю.

Розгуляйся буйно і раптово,

заглуши усе, що говорю! —

Не було ні зустрічі, ні туги.

Не було пориву і жалю.

Я спокійна.

Я щаслива з другим.

Я тебе нітрохи не люблю.

А якщо заплачу і руками

я торкну ясне твоє чоло,—

нас не бачать леви біля брами:

левам очі снігом замело¹.

Як бачимо, слово «хуртовини» набуває зовсім не словникового значення. У словнику: хуртовина — 1. Сильний вітер; буря. 2. Буря зі снігом; заметіль². Але ж ми бачимо, що мова тут зовсім не про хуртовину, яка снігом замела циферблат годинника на розі і левам очі, а про бурхливі, хоч і тамовані почуття в людській душі.

Це вже семантичне (значеннєве) зрушення. Отже, ми вже назвали три способи прирощення смислів у художньому тексті: актуалізація значень слова, семантичні нашарування і семантичні зрушення. Всі вони пов’язані із специфікою літератури як мистецтва слова. Але це ще далеко не все. Тут ми підходимо до головного в усій, я б сказала, художності, а ще точніше, до молекули літературно-художнього тексту. Чому важливо осягнути «молекулу»? І чи ми тут не ганяємося за модою — стати найближче до природничих наук? Щоб відповісти на ці запитання, пригадаймо, що таке молекула. Молекула — це найменша частка будь-якої речовини, в якій зберігаються основні якості речовини. Скажімо, Н₂О — молекула води, а якщо далі розкладати молекулу, то це вже буде водень і кисень, а не вода. Отже, і в молекулі художності повинні бути основні якості художнього тексту, його мистецька сутність.

¹ Костенко Л. Вибране. — К., 1989. — С. 132.

² Короткий тлумачний словник української мови. — К., 1989. — С. 309.