Цікаве літературознавство - К. П. Фролова 1991

Лист дев’ятнадцятий. «Осяяння» і «резони»
2. Як народжується сонячний фенікс?

Всі публікації щодо:
Літературознавство

Щоб ствердити нібито існуючу повну незалежність художньої творчості від розуму, інтуїтивісти дуже часто оперують фактами творчості під час сну та фактами прояву інтуїції. Так, відомо, що О. Грибоєдову приснилось, ніби він у колі своїх друзів розповідає план комедії «Горе з розуму». Прокинувшись, Грибоєдов записав план комедії і навіть кілька сцен. Є свідчення, ніби у сні був створений О. Пушкіним вірш «Пророк», а Ф. Достоєвський бачив у сні, як наяву, своїх героїв і навіть цілі епізоди. Зрозуміло, що всі ці факти потребують

перевірки, але якщо, не вдаючись до уточнення кожного окремого факту, прийняти за можливе їх існування, наприклад, розповідь Маяковського про написання майже у сні рядків:

Тело твоє

буду беречь и любить,

как солдат, обрубленный войною,

ненужный, ничей,

бережет свою единственную ногу

(«Как делать стихи»),

то і в такому випадку нічого чудесного немає. Адже ми знаємо, що мозок не спить і під час сну. Він сприймає враження, реагує на подразнення, комбінує і поєднує з ними спогади тощо. Отже, він продовжує діяти при уповільнених контрольних функціях. Тож немає нічого дивного, що внаслідок інтенсивного напруженого продумування мозок може продовжити свою роботу і під час сну, але результати його роботи значно нижчі нормальних. Так, А. Фету приснилися вірші, які здавались йому геніальними, але прокинувшись, він переконався, що вони значно слабші за написані ним звичайно.

Отже, мислительний і творчий процес під час сну по своїй природі такий же, як і звичайний, але відбувається при дещо знижених функціях мозку. У зв’язку з фактами творчості під час сну постає питання про природу інтуїції.

Вчені і художники вже давно помітили, що в творчому процесі раптом і неждано, вже тоді, коли робота над певною проблемою припинена, приходить осяяння, знаходяться потрібне рішення, образ, слово, як нежданий «дар» Аполлона чи Мінерви. Наприклад, видатний математик Ж.-А. Пуанкаре згадує, як після тривалої напруженої роботи за письмовим столом він довго не міг заснути, бо ідеї натовпом виникали в мозку, стикалися одна з одною аж доти, поки дві з них не поєднались між собою, утворивши стійку комбінацію, що стала основою його математичного відкриття. Інше відкриття прийшло йому в голову тоді, коли він уже був на східцях омнібуса, їдучи на прогулянку.

І. Тургенєв пригадує, як в оповіданні «Затишок» у сцені побачення йому ніяк не вдавалося змалювання ранку. «Тільки сиджу я якось у своїй кімнаті за книгою — раптом наче щось штовхнуло мене і прошепотіло: «Безвинна урочистість ранку». Я підскочив навіть. «Ось вони, справжні слова!» Кількість таких прикладів можна було б збільшувати і збільшувати. Ці приклади стосуються не лише науки чи літературної творчості, а й інших видів мистецтва. Так, К. Станіславський пригадує, як від однієї комічної рисочки в гримі відразу ніби щось повернулось в ньому, коли готував роль Жоржа Дандена: «Що було неясним, відразу стало ясним, що було без грунту, відразу сперлось на грунт, чому я раніше не вірив — тепер повірив. Хто пояснить це незрозуміле чудодійне зрушення! Щось всередині назрівало, наливалось, як в бруньці, нарешті дозріло. Один випадковий дотик — і пуп’янок прорвався, із нього появились свіжі молоді пелюстки, які розправлялись на яскравому сонці».

Подібні випадки настільки характерні для художньої творчості, що вони змальовані навіть у художній літературі. Загальновідомий згаданий вже епізод з художником Михайловим, майстерно змальований Л. Толстим у романі «Анна Кареніна»: випадкова пляма від стеаринової свічки на малюнку, який уже не викликав у художника ніякого інтересу, надала постаті зображеної людини певної характерності, примусила шукати Михайлова, як цю характерність посилити, тобто розбудила його творчу уяву.

У романі М. Пуйманової «Гра з вогнем» є змалювання одного з творчих моментів героїні твору — артистки Празького академічного театру Влас- ти Тихої. Вона працює над дуже складною трагічною роллю. Власті ніяк не вдається фраза, що звучить у кульмінаційному моменті ролі. Саме в час творчих пошуків до неї в кімнату зайшов її чоловік, мільйонер, якого вона називала подумки «жаб’ячим королем», і сказав, що він має намір розлучитися з нею. Презирство до цього духовного нікчеми, гордість талановитої жінки, обурення спалахнули у Власти, у відповідь вона негайно ж зібрала найнеобхідніші речі і пішла до готелю. Вона простувала такою ходою, ніби йшла проти вітру, а коли почала підніматися на східці, у неї в голові прозвучала потрібна для ролі фраза. Власта навіть зупинилась від хвилювання.

Подібні «осяяння» називають інтуїцією. Розвинену інтуїцію слід розглядати як вияв вродженого таланту, і зрозуміло, що вона може з’явитися в найрізноманітніших галузях науки і мистецтва. Але разом з тим інтуїція виявляється лише внаслідок напруженої роботи.

Спостерігши в своєму творчому процесі моменти «осяяння», математик Ж.-А. Пуанкаре робить висновок: «Ніколи ці раптові навіювання (і це достатньо стверджується сказаним) не виникають без попередніх вольових зусиль, які здавалися зовсім безплідними. Мабуть, при цих зусиллях нічого хорошого не досягнеш, і навіть здається, що стоїш на зовсім помилковому шляху. Але виявляється, ці зусилля не такі вже й безплідні, як це здається; вони приводять в рух несвідому машину, без них вона лишилася б нерухомою і нічого не могла б створити»¹.

Що ж це за «несвідома машина», яку пускає в хід свідома, наполеглива праця? Щоб відповісти на це запитання, варто пригадати судження І.П.Павлова: «Синтезування може відбутися в частинах півкуль, які перебувають на певному ступені гальмування під впливом домінуючого в корі в даний момент сильного подразнення. Нехай цей акт не усвідомлюється, але він відбувся і в сприятливих умовах виявиться в свідомості готовим і постане як такий, що виник невідомо як»².

Таким чином, інтуїція — своєрідний момент у процесі пізнання дійсності, вона також обумовлюється загальним матеріалом людського пізнання і його законами. Інтуїція знаходиться ні над свідомістю, ні під свідомістю, вона не є ні особливим творчим актом, ні особливим видом, способом пізнання дійсності, а одним із етапів звичайного, нормального пізнавального процесу, своєрідною формою асоціації уявлень чи понять. Отже, немає і ніякого особливого інтуїтивного розуму, якоїсь особливої духовної містичної суті. Вияви інтуїції здаються тому таємничими, несхожими на звичайну пізнавальну діяльність, що сам процес формування нових образів, понять, вирішень проблем відбувається так швидко і непомітно для свідомості, як раптово і непомітно для ока відбувається розпукування бруньки. І у визріванні бруньки, і у визріванні готового наукового чи художнього вирішення спільним є те, що непомітний процес поступового накопичення якостей завершується стрибком. Інтуїція — це такий особливий вид взаємодії асоціацій, уявлень, коли поза контролем свідомості залишаються проміжні ланки і в «світле поле» свідомості випливає лише результат всього мислительного процесу. Непізнаність цих проміжних асоціативних ланок і призводить до того, що кінцевий висновок уявляється «знахідкою», «осяянням», «даром Божим».

Ідеалісти, містики, інтуїтивісти відкидають і роль розуму в творчому процесі. Заперечення ролі розуму в мистецтві — питання не нове. Ще Платон вважав, що художник творить у якомусь трансі, що його творчість не контролюється розумом, і через те вважав необхідним контроль за творчістю митців у своїй ідеальній уявній державі. Подібний погляд на роль розуму в художній творчості ми зустрічаємо і в XIX ст. У відповідь на такі судження про неконтрольованість творчого процесу розумом О. Ертель (російський письменник) у 1909 році писав у одному із своїх листів, що, на відміну від математики, художник не стільки доводить, скільки вгадує: «але за його проникливими картинами життя відбувається та ж робота абстрагуючої думки, як і у першого (вченого — К. Ф.) за його формулами. А якщо не відбувається, тоді погані справи, без розумової дисципліни інтуїція утинає прескандальні речі. Я готовий битись об заклад на що завгодно, що немає такого справжнього і значного твору мистецтва, якому б не передувала абстрактна робота думки. Інакше було б протиприродно. О, звичайно, у великого художника абстракції дуже рано зливаються з творчою уявою, інколи так рано, що й для самого художника непомітно (звідси походження передсуду, що художник мислить образами), але все ж у тумані найперших задумів першорядну роль відіграє логічно озброєна свідомість, а не «достолюбезне глупство». Письменник, якщо хочете, і «мислить образами», але образам цим неодмінно передує якесь безформене лекало. Інакше виникла б плутанина і була б відсутня всяка єдність. А врешті саме єдність і дає смисл... В житті вона завжди є, однак невловима звичайною думкою і звичайним почуттям: покликання художника полягає між іншим у тому, щоб здійснити цю розпорошену єдність. Але тут без допомоги резонів нічого не поробиш»³.

Вибач, що наводжу в листі таку довгу цитату, але, на мій погляд, вона досить тонко і вдало розкриває зв’язки між інтуїцією і розумом, свідомим і підсвідомим у творчому процесі.

Велику роль розуму в художній діяльності підкреслював і знавець творчої психотехніки К. Станіславський. Першим і найбільш важливим полководцем творчості він вважав почуття. Але почуття, розвивав він далі думку, не терпить ніяких наказів, йому допомогти може лише розум, який відшукує матеріал для почуття, підказує йому численні «якби». Третім (після розуму) важливим «полководцем» у творчому процесі Станіславський вважав волю. Розум, волю і почуття в творчості він називав основними рушіями нашого психічного життя. Що ж до розуму, то він відзначав два головні моменти його функцій: момент першого поштовху, який викликає процес створення уявлень, і другий момент, що витікає з нього,— це створення судження⁴. Якщо Ертель більше підкреслював роботу розуму, що стосується першого моменту вивчення життя, загального процесу в цілому, то висновки Станіславського більше стосуються того етапу художньої творчості, коли вже відбувається процес втілення, процес конкретизації, персоніфікації художніх концепцій.

А. Чехов же підкреслював значення розуму, наміру письменника ще в період збирання матеріалу: «Художник спостерігає, вибирає, здогадується, компонує — вже лише ці дії передбачають питання: якщо з самого початку не поставив собі питання, то ні про що здогадуватись, нічого вибирати. Щоб сказати коротше, закінчу психіатрією: якщо заперечувати у творчості питання і намір, то треба визнати, що художник творить без всякого наміру, Умислу, під впливом афекту; тому якби якийсь автор похвалився переді мною, що він написав повість без попередньо обдуманого наміру, а тільки за натхненням, я б вважав його божевільним»⁵.

Бачиш, Максиме, почуття почуттям, емоції емоціями, а без розуму ніяка творчість неможлива (як і всяка інша справа). Ти пам’ятаєш слова В. Бєлінського про те, що мистецтво не допускає до себе безпристрасних, раціоналістичних ідей, але й він писав, що «хоч як важлива участь несвідомої творчої сили у створенні поетичних творів, хоч як достовірна визнана всіма істина, що без цього елемента безпосередності, складника суттєвої якості таланту неможливо бути не лише великим, а й порядним поетом,— але однаковою мірою достовірно і те, що при найсильнішому обдаруванні підсвідомої творчості поет не створить нічого великого, якщо не обдарований видатним розумом, сильним здоровим глуздом і тонким смаком»⁶

К. Паустовський у «Золотій троянді» також підкреслює роль розуму в творчому процесі, у творенні культури взагалі: «Серце, творча уява і розум — ось середовище, де зароджується те, що ми називаємо культурою»⁷.

¹ Медведев П. В лаборатории писателя. — Л., 1960. — С. 77.

² Павлов И. Поли. собр. соч. — М.; Л_. 1951.— Т. 4. — С. 433.

³ Письма А. И. Эртеля .— М., 1909. — С. 304 - 305.

⁴ Станиславский К. Работа актера над собой. — М., 1957. — С. 466.

⁵ Чехов А. Полн. собр. соч. — М., 1949. — Т. 14. — С. 207 - 208.

⁶ Белинский В. Очерки гоголевского периода русской литературы // Полн. собр. соч. — М., 1953. — Т. 3. — С. 132.

⁷ Паустовский К. Собр. соч. — М., 1957. — Т. 2. — С. 625.