Цікаве літературознавство - К. П. Фролова 1991

Лист двадцятий. Злива
2. Як народжується сонячний фенікс?

Всі публікації щодо:
Літературознавство

А тепер, друже, ми підходимо до того, без чого немислима художня творчість, що незмінно пов’язане з нею у нашій свідомості — ми будемо говорити з тобою про натхнення. Що це за річ така, сповнена таємничого змісту? Люди прагнуть до нього, чекають його... Коли і до кого приходить воно, і чи таке вже воно необхідне. Поговоримо серйозно.

Уявлення про творчий процес невіддільне від поняття натхнення. Але натхнення часом сплутують з інтуїцією. Насправді ж інтуїція відноситься до сфери мислення, а натхнення — до вольової сфери. Творчість без натхнення навряд чи може бути повноцінною. Роздуми над натхненням як невід’ємним моментом художньої творчості почалися давно. По-перше, є багато думок діячів літератури і мистецтва про натхнення як про якийсь незвичайний стан, що охоплює художника: «Забуваєш все, робишся неначе божевільний, все всередині тремтить і б’ється, ледь встигаєш намічати ескізи, одна думка наздоганяє іншу»,— розповідав про цей стан П. Чайковський у листі до фон Мекк. Леся Українка у вірші «Як я люблю оці години праці» говорить також про стан, коли

Безсоння...

А вабить лагідно, як мрія молода,

І любо так, і серце щастям б’ється.

Думки цвітуть, мов золоті квітки.

І хтось немов схиляється до мене

І промовляє чарівні слова,

І полум'я займається від слів тих,

І блискавицею освічує думки.

Ще і ще можна було б наводити авторські свідчення про натхнення. Що ж це за дивний незвичайний стан? Таємничість і незвичайність його давала грунт для ідеалістичних концепцій. Так, родоначальник ідеалістичної філософії Платон створив «теорію одержимості» людини «манією натхнення», і ця теорія варіювалася протягом багатьох століть на різні лади. Зрозуміло, що містичні тлумачення не могли не викликати відповідної реакції. Так, ще Гегель визначав натхнення як «стан діяльного формування внутрішнього, суб’єктивного розгортання задуму в умі», так само, як і «об’єктивного виконання художнього твору». Гегель також підкреслював нерозривний зв’язок натхнення з розумом і те, що «натхнення загорається перед лицем... певного змісту».

Це визначення натхнення Гегелем, можливо, не зовсім повне, але з ним можна погодитись, оскільки воно схоплює найбільш характерну рису натхнення як певну кульмінацію у творчому процесі, як момент найбільш активного визрівання і втілення творчого задуму. Паустовський має рацію, коли пише, що навколо письменницької праці склалося багато різних забобонів, упереджених думок. Деякі з них доводять до відчаю своєю непристойністю. І найбільше за все опошлене натхнення. «Майже завжди воно уявляється невігласам у вигляді вирячених в незрозумілому захопленні, спрямованих в небо очей поета або закушеного зубами гусячого пера»¹.

Пушкін, один із найнатхненніших поетів, протестував проти такого тлумачення цього творчого стану. «Критики,— говорив він,— змішують натхнення з екстазом». Натхнення він трактував як «схильність душі до живого сприйняття вражень, а значить, до швидкого схоплення понять, що й сприяє поясненню їх... Екстаз виключає спокій, необхідну умову прекрасного. Екстаз не передбачає сили розуму, який розташовує частини у їх співвіднесенні з цілим. Екстаз недовгий і непостійний, отже, він не в силі створити істинно велику досконалість»².

Інколи можуть бути оманливі почуття натхнення. Станіславський пригадує, як підвищену нервовість і нестриманість, фізичну напруженість на сцені він спочатку і вважав натхненням³. Таку ілюзію натхнення В. Інбер трактує як «накип серця», наплив почуттів, що знаходить собі вихід у віршах⁴. Поетеса пропонує відрізняти справжнє натхнення від оманливого стану збудження за результатами праці. Якщо задум твору можна порівняти з блискавкою, «то момент творчого натхнення — із зливою». «Це стрункі потоки образів і слів»,— пише К. Паустовський. В момент творчого натхнення ці потоки бувають особливо рясними і швидкими: М. Мусоргський згадує, що в такі моменти «ледь встигає дряпати на папері». У О. Пушкіна в цей момент вірші «звенят и льются», у М. Лєрмонтова «рифмы дружные, как волны... несутся вольной чередой», у Шевченка:

З-за Дніпра мов далекого

Слова прилітають

І стеляться на папері,

Плачучи, сміючись,

Мов ті діти. І радують

Одиноку душу

Убогую...

(«Не для людей».)

У такі моменти думка, образ випереджають звук і слово, зрозуміло, що це позначається на письмі, текстологи могли б розповісти багато цікавого про особливу нерозбірливість почерку, яким написані сторінки чи рядки в момент натхнення. Велика творча продуктивність — це одна із найголовніших ознак натхнення. У пориві натхнення створювалась «Полтава» Пушкіним, який називав такий стан «тяжким пламенным недугом», часом творча праця стає виснажливою, але вона дає глибоке моральне задоволення письменникові.

Зрозуміло, що натхнення органічно пов’язане з фантазією й інтуїцією — це концентрація фізичних і духовних сил художника. Те, що сказав К. Станіславський про момент творчості, можна цілком віднести до характеристики натхнення, бо ж він, один із теоретиків психології творчості, мав на увазі саме натхненну творчість: «Я відчув, що творчість — це насамперед повна зосередженість всієї духовної і фізичної природи. Вона захоплює не лише зір і слух, але і всі п’ять почуттів людини. Вона захоплює; крім того, і тіло, і думку, і пам’ять, і увагу. Вся духовна і фізична природа повинні бути спрямовані у творчості на те, що відбувається в душі уявлюваного світу»⁵.

Натхнення і є найбільш повна зосередженість всієї духовної і фізичної природи, найкращий робочий стан, кульмінація у творчому процесі. Але натхнення не приходить само по собі. Воно приходить лише до тих, хто багато працює. Свідчення багатьох письменників, композиторів, художників зводяться до того, що натхнення не можна пасивно очікувати, що воно приходить лише внаслідок роботи. Про це пише В. Інбер у книзі «Вдохновение и мастерство» і на доказ своєї думки наводить записи Стендаля про те, як одного разу він не мав найменшого бажання працювати, але коли сів писати, то створив кращу сцену з усіх ним написаних до твору «Хороша партія». Стендаль робить висновок, що треба примушувати працювати себе щоденно. А. Малишко і талант, і натхнення також нерозривно пов’язує з працею: «В декого існує думка, що коли поет має певне обдарування, то воно вже само «вивезе» в літературі, відведе певне місце серед поетичних ікон, і такому обдаруванню не особливо багато треба вчитися, працювати над собою, читати, пізнавати людське життя; та ще й посилаються при цьому на оте вічне натхнення, що, мовляв, воно є основним зерном творчого процесу. Для ледаря у літературі, можливо, такі сентенції й підходящі, а для справжнього таланту вони є самоодурюванням, бажанням відійти від упертої праці, навчання, пізнання навколишнього світу»⁶.

В. Інбер пише, що без натхнення не може бути справжньої роботи, плодом якої є майстерність. Але і саме натхнення в свою чергу є результат роботи⁷. Л. Толстой говорив, що чим більше натхнення, тим більша праця потрібна для його здійснення.

Велика кількість редакцій, варіантів, чернеток у більшості авторів свідчить, що вислів Гейне про себе як про ювеліра, що трудиться над золотим ланцюгом, приганяючи ланку до ланки, кілечко до кілечка, стосується всіх митців слова. Л. Толстой вважав, що кожну річ треба переписувати тричі, а сам переписував безліч разів. Закінчуючи третю частину «Війни і миру», він занотував: «Ця остання робота — викінчення — дуже важка і потребує великого напруження; однак я з власного досвіду знаю, що в цій роботі є у певному розумінні вершина, якої сягнувши з трудом, уже не можна зупинитися, і, не зупинившись, котишся до кінця діла»⁸.

І все ж навіть після такої старанної обробки вже коректуру він переробляв п’ять разів.

Сучасний поет Іван Драч так пише про це:

Вправляю словам сустави

і юні суставчики.

Ладкаю й мамкаю, од перестраху

все бережу,

Ті — в ополонці купаю, ті—

в літеплі, бо ласкавчики,

Чикрижу ножем непотріб,

вдячний за це ножу⁹.

Такий складний процес завершення роботи, але не простіший і момент входження в творчий стан, до нього треба відповідно готуватись. К. Станіславський розробив цілу систему психотехніки, яка полягає в максимальній активізації творчої уяви, в поступовому входженні актора в роль задовго ще до виходу на сцену, в пристосуванні всього його психофізичного апарату до життя створюваних ним образів. Актор ще задовго до виходу на сцену повинен «звільнитися від усіх пластів життєвої, побутової енергії, яка налипла протягом дня»¹⁰, і поступово, ще будучи дома, по дорозі до театру, роблячи грим, одягаючи театральний костюм, входити в творче «коло уваги», переключаючи свої думки на почуття і прагнення персонажа, на обставини, в яких він буде діяти. Це К. Станіславський зве «туалетом душі».

Щось подібне відбувається і в творчості письменника, коли він приступає до акту втілення, реалізації свого задуму, він також повинен зробити необхідний «туалет душі».

¹ Паустовский К. Собр. соч. — Т. 2. — С. 522.

² Пушкин А. Поли. собр. соч. — М., 1949. — Т. 11. — С. 414.

³ Станиславский К. Работа актера над собой. — С. 466.

⁴ Инбер В. Вдохновение и мастерство. — М., 1957. — С. 19.

⁵ Станиславский К. Моя жизнь в искусстве. — М., 1954. — С. 302.

⁶ Малишко А. Думки про поезію. — К., 1959. — С. 20.

⁷ Инбер В. Вдохновение и мастерство. — С. 13.

⁸ Лев Толстой про мистецтво. — К., 1975. — С. 46 — 47.

⁹ Драч І. Шабля і хустина. — К., 1981.— С. 85.

¹⁰ Беседы К. С. Станиславского. — М., 1947. — С. 40.