Цікаве літературознавство - К. П. Фролова 1991
Лист двадцять перший. Маска чи лице?
2. Як народжується сонячний фенікс?
Всі публікації щодо:
Літературознавство
Так, друже, ти маєш рацію. І те мистецтво, яке здається зовсім невимушеним, потребує «вимушеної» роботи митця, його спеціальної підготовки, знання «ремесла», техніки своєї роботи. Хіба Рафаель чи Рєпін могли б створити свої неповторні полотна, якби не знали до найбільших тонкощів всіх властивостей фарб, полотна, а солістка балету чи літала б так по сцені легко і граціозно, якби за цим не було щоденної невтомної роботи з раннього дитинства, а піаніст хіба не змушений знати ноти, тренувати що
разу свої руки, щоб не втратити техніку гри?
А письменник, гадаєш, не потребує спеціальної підготовки? У нього вона, може, найважча: треба готувати серце і розум. Станіславський ставив у пряму залежність творчість митця, його професійну підготовку від виховання. Під вихованням він розумів здатність «жити всією повнотою почуттів і думок і весь час будувати нову, яка б звучала нотами сучасності, свідомість. На глибину і чистоту своїх думок треба спрямовувати всі свої зусилля...»1. Наслідком такого виховання має бути здатність митця підійматися до героїки почуттів і думок. У цьому К. Станіславський і О. Довженко дуже близькі. Обидва великі художники необхідною передумовою творчості вважали розвинене почуття прекрасного. Як О. Довженко вчив бачити не калюжу, а зорі, що відбиваються в ній, так К. Станіславський вчив розвивати в собі почуття прекрасного, вміння бачити прекрасне в людях. «Лише при високорозвиненому почутті прекрасного в собі воно починає викликати відповідні вібрації прекрасного в кожній людині. Без такої глибокої добровільної підготовки самого себе не можна стати актором (митцем.— К. Ф.) — відображувачем цінностей людських сердець»2.
Отже, тільки велика і зосереджена праця може викликати натхнення. Лише вона може розвинути даний природою талант. Потрібна внутрішня воля митця, висока свідомість, щоб талант не загинув. І ці якості — свідомість свого обов’язку перед народом — також є однією із рис таланту.
«Талант — це вогонь,— говорив К. Станіславський, — і задушити його неможливо, не тому, що не вистачить вогнегасників, а тому, що талант — це серце людини, його суть, його сила жити».
Отже, задушити можна лише людину, але не її талант. І тут, як скрізь, як в усіх галузях творчості: для одних талант буде ярмом, і людина буде його рабом. Для другого він буде подвигом, і людина буде його слугою. Для третього він буде радістю, щастям, єдино можливою формою життя на землі, і людина в блиску, в мудрості свого таланту буде відданим слугою свого народу. Задушити талант не можна. Але не дати можливості таланту розвинутись — можна. Скільки невідкритих, нерозвинутих талантів співаків, художників, танцюристів загинуло в несприятливих або ворожих умовах! Скільки обдарованих письменницьким хистом залишилось неписьменниками! Суспільство несе відповідальність за збереження і розвиток талантів, а художник несе відповідальність перед суспільством за спрямування і розвиток свого творчого життя і за силу впливу своїх творінь. Все це великою мірою залежить від особи митця. У 1962 році журнал «Вопросы литературы» провів анкету «Як ми пишемо». Серед питань анкети було таке: «Чи слід вважати необхідною відповідність між тим, що письменник проповідує у своїй творчості, з його особистою поведінкою?» Відповіді були різними. Сергій Антонов відповів: «Добре б!» О. Бек навів слова О. Твардовського: «В мистецтві, які в коханні, неможливо удавати». Були і такі, що висловились проти відповідності поведінки письменника і його героїв і проти того, щоб читачі втручались в особисте життя письменника (С. Бородін). Але більшість обстоювала думку, що «безпринципні і аморальні люди ніколи нічого позитивного не створювали» (Костянтин Гамсахурдіа). Георгій Гуліа стверджував, що існує пряма пропорція : хороший письменник — -хороша людина, хороший громадянин. І. Єфремов необхідною передумовою художності вважав щирість і відповідність між думками, висловленими для народу, і власними думками: «Лицемір вище ремісника не підніметься навіть при великому таланті»3. Особа письменника, його індивідуальність відчутна протягом всього творчого процесу і позначається на результатах його праці. «Самобутність поетичних творів є відбитком самобутності особистості, що їх створює»4. Отже, обдарована, талановита людина постійно мусить дбати про своє внутрішнє збагачення, моральне самовдосконалення. «Опоетизований егоїзм, який вічно риється в пустоті свого нудного існування і виносить звідти лише стогони», був засуджений ще В. Бєлінським. «Чим вищий поет, тим більше він належить суспільству, серед якого народився, тим тісніше пов’язаний розвиток, спрямування і навіть характер його таланту з історичним розвитком суспільства»5. Ніби перегукуючись з В. Бєлінським, О. Довженко в лекції студентам ВДІКу говорив: «...треба високо мислити, не боячись своє художницьке знамено нести якомога вище»6. Зразок такого мислення він бачив у поезії В. Маяковського: «Це відчуття органічної належності народу в усьому — його основне устремління. Ось чому у нього і було мислення поетичне і в той же час мислення великими соціальними категоріями, ось чому він і був поетом епохи». Загальнолюдські ідеали, пристрасна любов художника до Людини відкривають перед ним велику історичну перспективу поборника гуманізму, спрямовують його талант на вирішення найгостріших і найважливіших для народу проблем і тим самим живлять його, розвивають.
От тепер, коли маєш деяке уявлення про творчий процес письменника, і суди сам, що знає письменник, а що не знає із літературної термінології. Скажу, що є різні письменники, є справжні знавці теорії, але головне те, що саме на основі письменницької творчості й будується теорія. Блискавка сама про себе нічого не знає, а вчені знають про неї багато, хоч і не все.
А ось як відчуває творчий процес Іван Драч:
Чому ти, серце, все болиш частіш?
Пора б тобі вже бути бронзовіш,
а ти кипиш, од муки розпанахане.
Вогонь горить буйніш —
не тихне і не чахне7.
Ти відчуваєш, Максиме, як у поета кипить серце, «од муки розпанахане» (адже у митців низький «больовий поріг»). Для передачі свого душевного стану поет не боїться звертатися до слів суто народних, побутово-соковитих, таких, як «розпанахане».
Ти бачиш цей вогонь, що горить все буйніш — «не тихне і не чахне»? Що ж відбувається?
А це «у золотім вогні жар-птиця фенікс зводиться на дні», і кожен раз при своєму народженні «розкраює» душу поета, «розшматовує його істоту», «жахає пеклом, злітаючи, ламає ребра», «бездушно полишає жебра».
І геть змітає горда — неймовір’я,
Мені перо лишивши, мале пір’я,—
Яким пишу про клекіт сонця, спомин,
Весь знищений і чорний—
в сажі комин!
Я довго гою свої дивні рани:
Все кутаю в канупери й катрани,
Закаююсь горіти в тому грищі,
Ледь зводжуся на власнім попелищі!
Здавалося б, все: творчий акт завершено, душа поета ціною самоспалення зробила чудо — породила жар- птицю, вогненну красу поетичного слова, але лишилося саме попелище. Та чудо творчості полягає в тому, що поезія безсмертна, як птиця фенікс, і щоразу відроджується з попелу.
... Знов золоте пташатко
Мене жахає вогняним початком,
В’є фенікс знову золоте гніздів’я,
Меча загнавши в душу по руків’я!
Цю розмову про природу і психологію творчого процесу я б хотіла закінчити жартом із французького поета Кено. Він дає «рецепт» художньої творчості:
Возьмите слово за основу
И на огонь поставьте слово.
Возьмите мудрости щепоть,
Наивности большой ломоть,
Немного звезд, немного перца,
Кусок трепещущего сердца
И на конфорке мастерства
Прокипятите раз и два,
И много-много раз все это.
Теперь лишите! Но сперва
Родитесь все-таки поэтом.
Творчий процес митця невіддільний від духовного життя народу, але має низку специфічних, на сьогодні ще мало вивчених особливостей залежно від роду мистецтва, жанру, індивідуальності, складної взаємодії особи митця і суспільства.
1 Беседы К. С. Станиславского. — С. 44.
2 Там же. — С. 33.
3 Вопросы литературы. — 1962 .— № 5. — С. 151 - 155.
4 Белинский В. Полн. собр. соч. — М., 1953. — Т. 3. — С. 130 - 134.
5 Там же. — Т. 6. — С. 583.
6 Довженко О. Лекція, прочитана у ВДІК // Українські письменники про літературу та мову. — К., 1961. — С. 343.
7 Драч І. Сонячний фенікс. — К., 1978. — С. 9.