Цікаве літературознавство - К. П. Фролова 1991

Лист останній. «По дну роси й по дну енциклопедій»
2. Як народжується сонячний фенікс?

Всі публікації щодо:
Літературознавство

Дорогий друже! Мені, звичайно, приємно почути від тебе, що наше з тобою листування збагатило тебе особисто і твоїх друзів розумінням літератури і мистецтва взагалі, що ви тепер інакше сприймаєте не лише художні твори, а й книжки про літературу. Лише даремно ти вибачаєшся за те, що забрав у мене час. По-перше, його вже не повернеш, а по-друге, мені також було корисно це листування. Мені стало зрозуміло, які саме питання можуть виникати у тих, хто трохи глибше цікавиться літературою — це з одного боку, а з другого — щоб ясно і чітко написати про всі ті речі, що стали предметом нашої розмови, мені самій треба було багато чого передумати.

До речі, запам’ятай собі на майбутнє: якщо ти хочеш перевірити, чи до кінця розумієш те чи інше питання, спробуй його пояснити комусь іншому. І ти переконаєшся, що труднощі у поясненні виникатимуть саме там, де є непрояснені місця для тебе самого.

Сподіваюсь, ми спілкуватимемося з тобою особисто, коли ти станеш студентом, поки що ж хочу торкнутися ще однієї, можливо, несвідомо поставленої тобою проблеми.

Ти пишеш, що, незважаючи на велику зацікавленість мистецтвом і літературою, ти все ж обираєш фізичний факультет, бо художня література — об’єкт надто багатомірний, а приладів дослідження немає, і ти не певен, чи зможеш сам бути достатньо точним «приладом». Та я і не думала своїми листами «перетягти» тебе на філологічний. Але ось одне речення у твоєму листі мене занепокоїло. Ти пишеш, що начебто роздвоївся у своїх симпатіях між фізикою, точними науками й мистецтвом, літературою.

По-перше, твоє «роздвоєння» уявне, насправді можливе взаємодоповнення і взаємопроникнення. Ще на початку нашої розмови я скористалася з розподілу нашою наукою людського пізнання на дві системи, що загалом відповідає істині але між цими системами не існує китайської стіни. Остання надзвичайно пориста, і крізь ці пори здійснюється зв’язок. У процесі вивчення ми щось ділимо, зупиняємо в русі, бо, не зупинивши, не омертвивши, не огрубивши процес, ми нічого не зможемо вивчити. Так от я й хочу написати тобі про численні зв’язки науки і мистецтва.

Не соромся того, що у тебе виникла думка про роздвоєння між літературою й мистецтвом і фізикою, специфіка кожної із цих галузей — грунт для такої помилки. Так, ще до того, як ти народився (я вже згадувала про це на початку розмови), у 1958 році на сторінках « Комсомольской правды» виникла дискусія на тему: «Чи потрібна гілочка бузку в космосі?» Тобто, чи потрібні людині XX століття, яка здійснює бурхливий технічний прогрес, ліричні почуття, відчуття краси, чи вся краса лише в раціоналізмі?

Максим Рильський тоді написав «Діалог», навіяний дискусією про мистецтво в «Комсольской правде»:

Перший голос

У часи космічної ракети,

Кібернетики та інших див

За облавок викиньте, поети,

Допотопних ваших солов’їв!

Геть жбурніть симфонії та мрії,

Як ганчірку кидають за тин!

Хто мотор полагодити вміє,

Вартий більше, ніж знавець картин!

Другий голос

Ця сперечка виникла не вчора,

Може, у печерній ще добі,

Але буть додатком до мотора

Для людини мало, далебі!

Як же так убого ви живете,

Чом так занепали ви, скажіть,

Що у дні космічної ракети

Солов’я не в силі зрозуміть?

Але тепер розглянемо трохи докладніше можливі зв’язки між наукою і літературою. Передусім це співвідношення науки і літератури на рівні пізнання, на рівні взаємодії між розумом і почуттям. Про це у нас уже була мова, коли ми говорили про роль розуму й інтуїції в процесі художньої творчості. Але продовжимо її ще трохи.

Інколи цільне художнє сприйняття дає такі наслідки, які привертають увагу науки. Так, наприклад, Б. Пастернак в одному з своїх віршів створив образ дощової краплі як образ головки цвяха. Вчені помітили справді, що крапля дощу, розбиваючись об землю, на якусь мить стає схожою на прозорий цвях. Почали вивчати взаємодію води, повітря, сили падіння — і відкрили цікаве фізичне явище взаємодії різних сил, яке пояснювало, чому крапля дощу, вдаряючись об землю, набуває саме такої форми. Паралельно існувала інша наукова проблема — чомусь усі перші літальні апарати розбивались уже майже біля самої землі. Виявилось, що при стрімкій посадці літального апарата утворювалась пругка повітряна подушка, яка й руйнувала апарат. Всім майбутнім творцям літальних апаратів не можна було далі не враховувати цього. Явище, яке було помічене при утворенні «дощового цвяха» і при руйнуванні літальних апаратів, виявилось подібним.

Лев Толстой, майстер психологічної прози, змальовуючи Анну Кареніну в останньому розділі, зокрема епізод її самогубства, зобразив такий її психічний стан (коли вона, обурена, в стані афекту біжить на вокзал, щоб кинутись під колеса поїзда, і помічає всі вивіски, дрібні деталі оточення), який лише потім був зафіксований і вивчений психологами — фіксування дрібниць як самозахист психіки в момент високого напруження. Вище вже наводився приклад: вчителем А. Чехова у галузі медицини був лікар Захар’їн, який вважав, що треба лікувати не хворобу, а організм. Є думка в сучасному літературознавстві, що методика лікаря Захар’їна певною мірою активізувала формування методу критичного реалізму у творчості Чехова, спонукаючи його бачити не окремі недуги деяких осіб, а ураження всього суспільного організму.

А. Ейнштейн визнавав, що Достоєвський дав йому як ученому більше, ніж математик К.-Ф. Гаусе. Крім високих моральних вимог, глибокого гуманізму, що міг дати йому великий російський письменник? Це питання спеціально розглядає Б. Кузнецов у книзі «Этюды об Эйнштейне». Він вважає, що Ейнштейна захопило випробування героїв під тиском високих атмосфер, яке робив у своїх творах письменник, тобто experiment crucis—рішучий експеримент. Саме такі подумкові рішучі експерименти робив і Ейнштейн, вміщуючи свого уявного чоловічка із земним годинником на промінь світла, швидкість якого найвища, вона — мірило всіх швидкостей.

У цій же книзі Б. Кузнецов наводить приклади спільності наукового і художнього мислення у філософів і письменників давнини. Художня література, мистецтво емоційно перезаряджають мозок. А без емоцій неможливий пошук істини.

Емоції народжуються з прагнення пізнати істину. Науковець радіє, коли наближається до істини, і переживає розчарування або й депресію, коли пошуки безрезультатні. Але не лише це. Для виконання наукової та й взагалі будь-якої творчої роботи необхідна енергія нервова, емоційна. Є образи в світовій літературі, які особливо хвилюють вчених. До них належить, наприклад, образ Фауста з однойменного твору И.-В. Гете. Світова фаустіана — це майже глобальна проблема. Наведемо з неї лише кілька прикладів.

На початку 30-х років тема Фауста у світовій літературі, і зокрема в німецькій, пов’язується з тими проблемами, які хвилювали весь світ — фашизм рвався до влади, до світового панування. Ті, що підтримували політику уряду тодішньої Німеччини, показували Фауста могутнім північним героєм, нащадком войовничого Зігфріда. Заголовок передмови до твору Бернарда Куммера «Повернення в чини» так і звучить: «Від Зігфріда до Фауста». Літературознавці профашистського спрямування в образі Фауста Гете підкреслювали насамперед «арійство» і «вождізм».

Для німецьких антифашистів образ Фауста залишився образом, що кликав до боротьби. «Лиш той життя й свободи вартий, хто кожен день іде за них на бій»,— саме ці рядки цитує Ернст Тельман у «Відповіді на листи товариша по тюремному ув’язненню в Баутцені»¹.

У 1932 році фізики, що зібралися на перше наукове засідання в Копенгагені, поки фашистська політика ще не роз’єднала їх зусилля, використовували фаустівські мотиви для пародійних сцен, що відбивали окремі моменти наукової полеміки з приводу нових відкриттів. Так, Бог був представлений у масці Нільса Бора, Мефістофель — у масці Вольфганга Паулі, Фауст — у масці голландського вченого Пауля Еренфеста. В жартівливій сцені в Аубарскалі критикувались все нові й нові змінені проекти теорії поля Ейнштейна, а «квантово-теоретична».

Вальпургієва ніч була алегоричним втіленням великої кількості теорій Дірака. Чим можна пояснити це звернення фізиків до фаустівських мотивів, нехай навіть у такій формі?

Відповісти на це питання можна, звернувшись до іншого цікавого факту: В. Келлер, працюючи над біографією визначного радянського фізика С. І. Вавилова, знайшов у архіві вченого кишенькове видання «Фауста» Гете німецькою мовою. Всі поля цієї книжечки списані нотатками. Ва- вилов зшив і вклав для записів невеличкий (по формату книжки) зошит і протягом всього життя робив записи у цьому «фаустівському щоденнику». Нам здається цілком слушним пояснення цього факту Д. Даніним у статті «Можливі розв’язання». Початкуючого обдарованого фізика захопили зненацька не лише бурі історії, а й неспокій у самій науці. «Фаустівське питання — що він є, звідки і куди рухається і куди прийде? — було найбільш природним і навіть неминучим питанням для мислячого фізика нашої доби»². Саме ці питання поставили перед фізиками в Копенгагені. В передчутті нових незвичайних відкриттів у науці, в умовах загрози фашизму вчені тяглися до «Фауста» як до «джерела високої моральної напруги».

Але не лише художня література емоційно перезаряджає розум вченого, дає моральні істини, без яких наука зараз може призвести до всесвітньої катастрофи, наука сама по собі збагачує художників. «Вбираючи» в себе світ, щоб відобразити його, вони вбирають і наслідки наукового його пізнання. Вчення Дарвіна про походження родів і видів у природі мало такий вплив, що з’явились літературознавчі школи, які переносили його метод на вивчення художньої творчості. Це, до речі, відбувається періодично, так, у 60-ті роки було прагнення перенести методи кібернетики на вивчення літератури. Абсолютизувати цього не слід і захоплюватись цим не варто, але якісь загальні набутки наукового мислення треба ставити на службу й гуманітарним наукам.

Наукову методику прагнуть взяти на озброєння часом не лише дослідники літератури, але й самі письменники. Так, Е. Золя був основоположником натуралістичної школи у французькій літературі. Інша річ, що силою свого таланту Е. Золя долав пропагований ним самим натуралізм. Він прагнув науково, буквально генетично дослідити походження пороків у своїх героїв.

Більше того, досягнення науки впливають на образне мислення письменників, на їх творчу уяву і фантазію. У них з’являються нові образи. Характерним прикладом такого сприйняття є поезія І. Драча. Візьмемо лише кілька заголовків його творів: «Вірші на перфокартах», «Стара балада про молодого фізика», «Кажуть, частина в мікросвіті дорівнює цілому», «Жартівлива балада про теорію відносності», «Балада ДНК», «На дні роси, або Внутрішній діалог з приводу випуску енциклопедії кібернетики».

Сучасну наукову лексику і зв’язок поетичного творчого мислення з якимись сторонами чи результатами наукової творчості ми бачимо у багатьох сучасних поетів, але саме у Драча вона найбільш органічна і продуктивна щодо новизни змісту. У нього, як ні в кого іншого, вона засвідчує новий рівень мислення у сучасній поезії.

Візьмемо хоч би й такий вірш, як «Жартівлива балада про теорію відносності». Він є свідченням того, як нове наукове світобачення проникає навіть у побутову свідомість людини.

У цій поезії виражена велика любов до праці землероба, саме вона надихає поета на серйозний жарт — піднести звичайну працю селянина — копання картоплі — до значення теорії відносності. Ти, мабуть, пам’ятаєш, Максиме, аналогічну за характером спробу Б. Олійника у вірші «Про хоробрість» життєвий подвиг хлібороба підняти до рівня подвигу космонавта:

І невідомо, кому треба

більше хоробрості—

космонавтові чи хліборобу?

У вірші І. Драча ми зустрічаємось з яскравим карнавальним «серйозно- сміховим» елементом: картопля у цій баладі — це маленькі планети, створені людьми. Розгортаючи в баладі жарт, сказаний Ейнштейном сину Едуарду про теорію відносності (цей жарт наводиться в епіграфі), поет стверджує творчу силу людини, її праці, кидає веселий виклик природі:

А потім беруть ті планети на горб

З їх атмосферою і стратосферою

Та кагатують, а дядько Ригор

Їх зверху соломою, землею їх зверху!

На тих на планетах — своє мікролюдство

До атомного віку від палеоліту...

Поет навмисне максимально приземляє все пов’язане з «планетами»-картоплинами, та все те, як бачиш, не порушує загального уявлення про відносність у всесвіті: «Та буде летіти в космічний кагат наша сипка земля- картоплина...»

У його творах дуже часто ставляться такі ж проблеми, як і в науці, лише до вирішення їх поет іде шляхом образно-метафоричного синтезу. У нього є «Балада про відро». Уявляєш собі — балада (це завжди щось романтично-трагічне, таємниче, незвичайне), а тут тобі буденне відро. Але звичайне цинкове відро, наповнене вишнями чи городиною, перетворюється на символ форми. Проблема змісту і форми вирішується поетом науково: форма підвладна часові.

Але найтісніше поет пов’язує проблеми науки й моралі. У творі «Балада ДНК» навмисним «науковим прозаїзмом» поет ніби підкреслює невідворотність вторгнення наукових проблем у поезію. Якщо біологія дійшла до того, що може запрограмувати креслення білка* то дуже небезпечною стає загроза аморального використання цього досягнення у світі приватної власності, загарбництва і агресії. Адже комусь буде вигідно налагодити серійне виробництво модернізованих мозків, типу «Дегенерат», яким пан президент за своїм бажанням зможе не лише вставити «штучну клепку», але й, давши автомат у руки істоті з таким мозком, зможе послати на розбій міжнародного масштабу:

Будуть армії, будуть штучні,

Будуть цуциками прирученими,

Будуть гвинтиками приреченими—

На хресті будуть поперечинами.

У І. Драча є поезія «Ода совісті». Уже сам заголовок значною мірою передає пафос твору — поет підносить совість як вищий вияв людяності, яку не можуть замінити ніякі досягнення науки. Навпаки, сама наука має розвиватися під контролем совісті. Хоч автор визначає жанр твору як оду, він не дотримується класичної форми. Вірш починається з захоплення досягненнями науки:

Дослідів зливи. Каскади думок.

Експериментів напружений крок.

Ось Феофанія. Ген там Дубна.

В криниці пізнання не бачу я дна!

Та голос підношу за бомбардування

Ядра таємниці! Хай тихе світання

Розчепиться криком хитрющого кварка!

Хоч сумнів, як ворон,

нав’язливо карка:

Навіщо? Для бомби?! Навіщо?

Для муки?!

Чого ж Оппенгеймер заламував руки?!³

Проблема розвитку науки переходить у проблему суто моральну, глобально важливу для всього людства. В «Оді совісті» І. Драч робить спробу вирішити сучасні світові проблеми, пов’язані з наукою. Вчені несуть відповідальність не лише за зроблені ними винаходи й відкриття, а й за те, щоб результати їх досліджень не були використані проти людства. Художній підхід до проблеми засвідчує продуктивне використання у творі надбань сучасної культури. Йдеться про один з найяскравіших художніх образів вірша: «Хай тихе світання розчепиться криком хитрющого кварка!». Рима «кварка» і «карка» не випадкова, як не випадковий тут і образ ворона. Адже коли була запропонована модель часток із сильною взаємодією, то «складові» їх гіпотетичні субчастки (патрони) одержали назву кварків. Це загадкове слово увійшло в фізику з художньої літератури, з роману Д. Джойса «Поминки по Фіннегану», в якому містичні ворони летять слідом за кораблем, де знаходиться герой, і каркають: «Три кварка для містера Марка». Так наукове відкриття у поета, який знає історію одного з термінів сучасної фізики, асоціюється з небезпекою його використання, з небезпекою смерті, а тому сумнів і «карка, як ворон», подібно до тих містичних воронів із роману, що бажали герою три загадкових кварка.

Ці ж сумніви з приводу того, чи варто розвивати науку, якщо її наслідки можуть бути використані проти людини, постають у вірші в образі нав’язливих воронів, які, безумовно, асоціюються із вороном у Едгара По з його: «nevermore!» («більш ніколи!») — символом вічних сумнівів. І хоч не «фізики атомних псів розпустили», так що в «Хіросімі згоріли могили», і не вони їх відтягли, «коли совість звелася з золи», все ж у добу, «коли виють і виють атомні пси», на вчених лежить велика моральна відповідальність за те, щоб надіти «намордник на бомбу».

«Ода совісті» завершується публіцистичним зверненням:

Над вченим хай сяє моральне табу:

Жодного грама науки для зла.

Добро хай осяює мудрість чола,

Хай воля пізнання розгортує дії,

Хай совість весніє, хай світ молодіє,

Хай вітер зелений своїм язиком

Підтверджує серця весняний закон:

Жити. Творити. Світ берегти.

Світити людині на цілі світи.

Холонуть зірки. Але чуйно і зірко

Лиш ти не холонь-бо,

людинонько-зірко!

Повертаючись до розмови про зв’язки науки і художньої творчості, згадаємо ще один, коли фантастично- художня думка наштовхує вчених на пошуки і відкриття. Тут ти б міг назвати прикладів значно більше, ніж я, бо ти, здається, не пропустив жодного науково-фантастичного роману. Ти й сам знаєш, що подорож на підводному човні спочатку здійснили герої Жюля Берна, а потім уже були сконструйовані справжні підводні човни. «Гіперболоїд інженера Гаріна» О. Толстого хіба не прокладав шлях науковій думці, не збуджував її своїми фантастичними злетами?! Тепер, у порівнянні із сучасними досягненнями науки, ці фантастичні романи здаються наївними, але колись фантастичне у цих творах здавалося нездійсненним. Ми з тобою вже говорили і про роль фантазії, і про те, що наука — основа вироблення світогляду митця, певний гарант пізнання суттєвих процесів дійсності.

Художня творчість пов’язана з наукою і через способи дослідження художніх творів, до якого залучаються не лише всі літературознавчі науки, а й суспільствознавство, і психологія, і філософія.

І все ж я розумію, що не зв’язки науки з художньою літературою тебе цікавлять. Тебе хвилює роздвоєння на художнє і наукове світосприйняття. Та цей стан уявний, насправді ж існують взаємопроникнення і взаємозв’язок.

Наче передбачаючи це питання, І. Драч відповів на нього у поемі «На дні роси, або Внутрішній діалог з приводу випуску енциклопедії кібернетики».

Вперше в українській пожовтневій літературі з такою непідробною силою поетичності говориться про, здавалося б, «сухі» речі — два томи енциклопедії кібернетики. У творі вони постають в образах «двох чорних лебедів», що «летять собі двотомно» «на всі віки, на всі материки». Тяжезні два состави — скільки людства лягло під них — рейками гудуть в «тривожних формулах, гарячих теоремах». Поетові радять милуватися лише росою, квітами. На це він відповідає:

О прикладні серця, о прагматичні душі!

Пізнати хочу все — і в цьому крик мій,

брате!

Але ж мене ти позбавляєш всього,

Мені росу лишаєш, сонце, квіти...

А ти на дні роси колись ходив,

На дні її колодязя глибучого,

Пізнав її таємний код опівночі,

Коли вона народжується з зір?..

Та викидаєш геть енциклопедії...

Все ж я тулю до серця

чорних птахів

І пізнаю з них більше,

ніж спроможен...

Хвала жазі пізнання!

Це вона Лама льоди іронії.

Людина враз мертвіє,

Коли не пнеться в очі сонцю глянути.

Хвала енциклопедії...⁴

Отже, утвердження в сучасній людині гармонії між розумом і почуттями, між здатністю до високого абстрагування і конкретного відчуття: ходити «по дну роси й по дну енциклопедій» — такий ідеал поета. Роса — це кришталево чиста, породжена сходом Сонця, синтезована із самої прозорості волога перлина... Це символ незайманої чистоти, діамантової краси, ніжності, що поєднує землю, небо і зело на землі. Ходити по дну її — це значить поєднати в одне земну реальність і тугі крила людської мрії, проникнути у найглибшу глибину і піднестись на найвищу висоту людського духу, відчути єдність з природою, відкрити серце для правди, любові й краси. Пам’ятаєш, на самому початку нашої розмови я говорила тобі про небезпеку жити лише розумом* без почуттів, без емоцій? Адже коли розум не зігрітий почуттям, він немилосердний, позбавлений співпереживання, співчуття. Це стосується не лише повсякденних людських стосунків, побутових проблем, а й глобальних питань. Варто лише згадати Чорнобильську катастрофу. Коли всемогутня сила розщепленого атома опиняється в руках людей, байдужих чи морально і духовно ницих, вона стає смертельною, руйнівною. Звичайно, в ряді ситуацій і вчений мусить робити вибір, чому служити — Добру чи Злу. Юрій Щербак писав, що «у зв’язку з аварією в Чорнобилі різко піднялася гіркота і розчарування наукою...» Очевидно, подібні почуття охопили й інших письменників. Про це, зокрема, свідчить поява поем «Вибух» Світлани Йовенко, «Чорнобильська мадонна» Івана Драча і «Сім» Бориса Олійника. Докладніше мені хочеться зупинитись на «Чорнобильській мадонні», бо саме у Драча розвивається давно розпочата ним тема зв’язку емоційно-художнього і логічно-наукового мислення. Тут він зображує «солов’я-розбійника», «Марії- ного свистуна», який вигадав «станцію й атом» і сам перетворився у незриму смертоносну силу, яку важко заховати в саркофаг. Цей атомний «соловей-розбійник» може все розстріляти незримими променями. І вже рветься «материнська пісня з чоловічої душі», батькові бачиться «огненний хрест», у якому палає його син. «У кільці вогнянім. Бо атомні цвяхи засаджено в руки, Бо губи горять од пекельної муки» Чорнобильська аварія постає в аспекті загальнолюдської проблеми Ірода і Пілата. Понтій Пілат, віддаючи Христа на поталу натовпу, фактично служить Іроду, йому зручно жити не в гласності, а в безіменності: «В нас безіменність! Всіх вона поїсть. Та ще й закусить нами з іменами...»⁵ Принцип безіменності виявився зручним і для багатьох сучасних керівників. Адже коли відбуваються страхітливі аварії та катастрофи, винних виявити неможливо, бо персонально за скоєне ніхто не відповідає.

Хоч засторогу я несу гірку,

Не каменую Чесний Храм Науки...

А хто це там, за ширмою в кутку?

Од радіації Пілат вмиває руки...⁶

Через тридцять років після того, як вперше у нашій літературі постала проблема «фізиків і ліриків», поет повертається до неї, так і назвавши один із розділів поеми: «Фізики і лірики». Фізик благає Поета порятувати його від помсти Чорнобильської мадонни, яка вже забрала кількох чоловік, на черзі життя його однорічної доньки. Він просить Поета, щоб відпустив йому гріх атомної катастрофи. Та отримує відповідь, що Поет взагалі не відпускає гріхи, тобто не вважає себе Богом. Розпачливий крик розтинає груди фізика: «Коли не можна до поета з душею на сповідь прийти, то куди ж мені дітись з бідою?..»

Мій друже, ти мрієш стати фізиком і пірнати «на дно енциклопедій», неси ж у своєму серці ніжну краплю кришталевої росинки, і не сотвориш зла силою науки. Не буде тоді у тебе гіркого почуття каяття, яке відчуває ліричний герой поеми під пильним поглядом докірливих очей Чорнобильської мадонни:

Вона дивиться, дивиться, в душу.

Вона палить очими до дна.

А я все це дотерпіти мушу,

Бо в душі не душа, а вина.

Її погляд ти чуєш, учений,

Тож тікай, лиш подумай, куди?!

Її погляд на тебе вогненний —

Його лазером ти відведи!

А найбільше картає себе поет за те, що у свій час із захопленням писав про побудову Чорнобильської АЕС:

А мені, мені, славослову,

Вас-бо славив, дурний вертопрах.

Відібрало розбещену мову,

І німотствую геть у віках.

Так переплітаються, поєднуються фізика і лірика, так Лірик бере на себе вину за страхітливу катастрофу, бо вважає, що причиною всіх аварій і бід у суспільстві є брак моралі, совісті, честі, духовності.

¹ Бредель В. Эрнст Тельман. — М., 1952. — С. 207.

² Вопросы литературы. — 1964. — № 8. — С. 98.

³ Драч І. Сонце і слово. — К., 1978. — С. 247.

⁴ Драч І. Сонце і слово. — К., 1978. — С. 222 - 223.

⁵ Драч Іван. Храм Сонця. — К., 1988. — С. 39.

⁶ Там же. — С. 41