Цікаве літературознавство - К. П. Фролова 1991

Лист другий. Два способи пошуків двох видів істин
1. Матерія художності Природа і суть

Всі публікації щодо:
Літературознавство

Дорогий друже! Щойно зібралася відповісти на друге запитанню, яке було у твоєму попередньому листы відносно того, чи може бути точним літературознавство, як ти вже ставиш мені нові запитання, на які, мені здається, я мушу відповісти в першу чергу, а вже потім повернутися до проблеми можливої чи неможливої точності в літературознавстві.

Ти вже тепер, Максиме, заперечуєш не лише літературознавство як науку, а й саму літературу і мистецтво як необхідність. Ти вважаєш, що вони можуть бути замінені різними видами науки та людської діяльності. Адже ти запевняєш у листі, що, мовляв, пізнавальні функції може виконувати наука, виховну — педагогіка, комунікативну — мова і різні форми трудової діяльності, спорт, психологічну, якщо мати на увазі урівноваження нервової системи,— психологія, а задоволення можна одержувати не лише від літератури і мистецтва — є багато інших сфер людської діяльності, де людина може одержувати задоволення: в науковій і технічній творчості, у праці в різних галузях народного господарства, у відпочинку, подорожах, прогулянках... Всього не перелічити. Але чи означає це, що література і мистецтво можуть бути чимось замінені? Якби це було так, то література і мистецтво давно б уже зникли із духовного життя суспільства, та вони не зникають, а розвиваються. Це ж про щось говорить... Але я розумію, що це не доказ, адже багато чого і поганого й досі не зникло із життя суспільства.

Отже, зупинимося на питанні незамінності мистецтва і літератури докладніше. Спершу розглянемо це у сфері пізнання.

Ти пишеш мені: на уроках з літератури в школі вам говорили, що з художніх творів можна дізнаватися про часи, давно минулі, про краї, в яких ніколи не бував,— і в цьому велика пізнавальна роль художньої літератури. Але й ти маєш рацію, коли пишеш, що про історичне минуле можна дізнатися з історії, а про різні країни — з праць географічних, з різних інших книжок.

Пізнавальна роль літератури полягає не лише в тому, що ми дізнаємося про те, чого не могли бачити на власні очі, а насамперед у тому, що література і мистецтво допомагають нам пізнавати самих себе і час, в який ми живемо, і суспільство, в якому живемо. Я спробую пояснити це детально. Але перед цим мушу сказати, що предмет пізнання наук і мистецтв різний. У тих же самих речах і явищах науку цікавить одне, а літературу і мистецтво — інше. Візьмемо для прикладу долю Катерини із однойменного твору Т. Г. Шевченка. Історик, який вивчає соціальне і духовне життя суспільства, зможе пояснити соціальні причини самогубства Катерини, психолог — її психологічний стан в критичну мить, медик міг би виміряти об’єктивні показники її фізичного стану — тиск крові, частоту пульсу і т. д. Але хто, представник якої науки може передати всю болючу розбурханість почуттів дівчини, які розкриють перед читачем глибину образи, невимовність страждання і розпачливу безвихідь її соціального становища? Це може передати лише митець — художник, композитор, письменник. Як це і сталося у , Шевченковій поемі:

Біга Катря боса лісом,

Біга та голосить;

То проклина свого Йвана,

То плаче, то просить.

Вибігає на возлісся;

Кругом подивилась

Та в яр... біжить... серед ставу

Мовчки опинилась.

«Прийми, Боже, мою душу,

А ти — моє тіло!»

.Шубовсть в воду! Попід льодом

Геть загуркотіло.

Чорнобрива Катерина

Найшла, що шукала.

Всі барви і форми, всі слова і звуки існують у мистецтві заради одного — відтворення душевного світу людини. І цей світ завжди нам цікавий, він нас захоплює, і ми знаходимо в ньому щось близьке, знайоме нам, і нове, інколи через мистецтво ми відкриваємо в собі самих себе. У реальному житті ми стикаємося і з відразливими рисами людського характеру, а пізнавши їх в літературі, ми остерігаємося цих негативних явищ в собі і навколо нас. Але цим також не вичерпується пізнавальна функція літератури. І щоб уже більш-менш завершити нашу розмову про незамінність літератури в галузі пізнання, нам доведеться, друже, вийти за межі шкільної програми і прочинити трохи двері в незнайоме нам святилище філософії. А дізнаємось ми там от про що: був час, коли мистецтво і філософія були нероздільні, вони росли з одного кореня, філософські думки висловлювались у художній формі (наприклад, «Тварина спрямовується до харчу голодом» — це і усвідомлена закономірність залежності живої істоти від необхідності, осягнення причинового зв’язку, і разом з тим — метафора), але з часом філософія, розвиваючись, відділилась від мистецтва. І тоді чітко визначились дві системи пізнання дійсності: суб’єкт-об’єкт і об’єкт-об’єкт (ти розумієш, що об’єкт — це предмет, а суб’єкт — це людина). В обох випадках пізнає людина (С — суб’єкт), лише в кожній системі пізнання — своя мета і свої способи пізнання. Суб’єкт проявляє себе і в системі, яку ми називаємо «об’єкт- об’єкт» (о-о), у самому обранні об’єктів для порівняння, у способах дослідження їх, стилі роботи, методології і т. д. Можна говорити про творчу індивідуальність вченого, про типи вчених залежно від епохи, рівня розвитку науки тощо, але все виявляється в результатах дослідження опосередковано, наслідки дослідження мають безособовий вигляд, цілком об’єктивізований, чого не можна сказати про другу систему «суб’єкт-об’єкт», про яку будемо говорити трохи нижче. Схематично ці дві системи пізнання можна було б зобразити так:

У першій системі предметом пошуків є об’єктивні наукові істини. Вони добуваються зіставленням різних об’єктів (об’єктами може бути все, що завгодно), залежно від галузі науки і конкретних завдань: зіставлення двох клітин, двох явищ, двох творів, двох часток в атомі і встановлення між ними причиново-наслідкового зв’язку. Результати пошуків певних закономірностей, законів формулюються і в більшості виражаються у формулах. Це наука — і в найзагальнішому плані — це пошук істини, розгадка таємниць природи і механізмів розвитку суспільства. Розгадаєш одну таємницю, а за нею відкривається інша — й так без кінця. Абсолютна істина може бути в констатації фактів типу: народився... року... місяця... числа... Та й то, спробуй цю мить народження встановити за різними календарями, адже немає абсолютного часу, він відносний залежно від системи, в якій визначаються одиниці часу. Ти вже знаєш це, бо ж, мабуть, чув теорію відносності Ейнштейна. Отже, наука — це пошук істин, розгадка таємниць, того, що приховане від людського ока, або того, що стоїть за очевидним, наочним. Наприклад, скільки століть людство було переконане, що Сонце обертається навколо Землі, або що Земля плоска, а по небу над нею, піднімаючись до вершин і спускаючись донизу, ходить Сонце?! Тих, хто думав інакше, спалювали на інквізиторських кострищах, аутодафе — так звалася ця страта (кара вогнем). Та все ж людство дійшло до істини, а космонавти не раз уже облетіли нашу планету. Людина науково пізнає не лише макросвіт-космос, а й мікросвіт. Думку про те, що електрон невичерпний, як атом, можна продовжити: художній твір невичерпний, як електрон.

Але які б ми не взяли виміри науки відносно об’єкту дослідження чи то космосу, чи то атома, чи то виведення нових сортів троянд, чи створення порошку для прання — одне залишається постійним: усі висновки, виведення законів, вираження їх у формулах базуються на встановленні зв’язків між об’єктами причиново-наслідкових, кількісних, якісних, на їх зіставленні. Як би не переживав вчений, шукаючи ту чи іншу істину, вивчаючи той чи інший предмет, ці переживання не визначають кінцевих результатів дослідження, теореми, закону, концепції і не входять до них. З теореми Піфагора ми не дізнаємось про його переживання, але це не означає, що їх не було — без людських емоцій «ніколи не бувало, немає і бути не може людських пошуків істини». Але, повторюємо, всі емоції вченого залишаються поза наслідками дослідження, закон, формула, висновок постають перед нами як об’єктивні, незалежні від дослідника. Об’єктивність — основна вимога науковості. Вчені це так добре засвоїли, що, читаючи лекції, часом намагаються своєму тону надати повної незацікавленості, байдужості, студенти, часом жартуючи, говорять, що лекція їм читається членкорівським (від член-кореспондент Академії наук) голосом. Звичайно, такі лектори помиляються, бо одне — пошук об’єктивної істини, незалежної від переживань і бажань дослідника (скажімо, вчений-медик хотів би, щоб та чи інша хвороба вважалася виліковною, а в дійсності виходить навпаки), а друге, зовсім інше — викладання цієї істини, передача її однією людиною іншим, тут ніхто — ні лектор, ні слухач — не повинен бути байдужим. Ось такі справи, друже, в системі «об’єкт-об’єкт». Але є й інша система — «суб’єкт-суб’єкт». Вона існує, бо у людини є не лише розум, а й серце.

В системі «суб’єкт-об’єкт» виражається ставлення людини (суб’єкта) до всього, що її оточує. Це емоційна, почуттєва оцінка навколишнього середовища, природного і суспільного, явищ в ній: «прекрасно! потворно! гніваюсь, схвалюю, страждаю, відчуваю задоволення» і т. д.— все це конкретно-емоційні оцінки. І як би високо не розвинулась наука, яких би глибин вона не сягала, ніколи, поки існують люди на землі, не зникне система «суб’єкт-об’єкт», система суб’єктивних оцінок явищ дійсності, ніколи живе людське серце не перетвориться на механізм, якому чужі будь-які переживання, а людина не перетвориться на механістичного робота. Отже, крім сфери об’єктивного вивчення, є ще сфера суб’єктивних оцінок, крім сфери логічного мислення, є ще сфера емоцій, в якій і розвивається мистецтво. Але про це, друже, уже в наступному листі.