Цікаве літературознавство - К. П. Фролова 1991

Лист третій. Рудимент чи джерело енергії?
1. Матерія художності Природа і суть

Всі публікації щодо:
Літературознавство

Друже Максиме! Все більше віддаляємося ми від першого поставленого тобою запитання, але обов’язково повернемося до нього. Я пам’ятаю, це питання про можливість точного дослідження в літературознавстві, про суб’єктивізм у цій науці. Та що поробиш, коли ти, друже, як у в’язанні, потяг за одну петельку, а за нею пішло розплутуватись все зв’язане. Ну що ж, будемо прагнути ловити ці петельки одна за одною і спробуємо зв’язувати їх.

У нашій розмові ми підійшли до того, що існує система «суб’єкт-об’єкт», система безпосереднього ставлення суб’єкта до навколишньої дійсності, тобто сфера емоційних оцінок.

Я дуже рада, що у нас про це зайшла мова і що є нагода поговорити про емоції, які мають пряме відношення до предмета нашої розмови. XX століття ми вважаємо дуже бурхливим, з прискореними темпами. Але виявляється, кожне століття сучасники вважають надто швидкісним і навіть шаленим: «В наш шалений шістнадцятий вік»,— писав Едмон Ростан. Є і такі визначення часу, які викликають сміх. Але і в них відчутна реакція на зміни темпів життя. Так, наприклад, представниця безпросвітного невігластва богомолка Феклуша («Гроза» Островського) скаржиться Кабанисі: «А вот умные люди замечают, что у нас и время короче становится. Бывает, лето и зима тянутся-тянутся, не дождешься, когда кончатся, а нынче и не увидишь, как пролетят. Дни-то и часы все те же как будто остались, а время за наши грехи все короче и короче».

Я вже не кажу про те змушене прискорення, яке переживала наша країна в роки перших п’ятирічок. Тоді і твори з’являлися з такими заголовками: «Время, вперед!» В. Катаєва, «Майстри часу» І. Кочерги.

На новому витку розвитку сучасної науки і техніки відбувається якісно нове прискорення.

І от в такі періоди прискореного науково-технічного прогресу, значних наукових відкриттів цілком закономірно виникає ореол навколо людського розуму, його починають писати і мислити з великої букви. До речі, це було не лише в наш час, айв епоху Відродження, в часи розвитку просвітительства. Розум не лише ставився поряд з Правдою, Добром, Справедливістю, Честю, а й був головною умовою всіх названих вище чеснот. Усе добро було від Розуму й освіченості, а зло — від темряви, глупства.

Розум був і є великим досягненням у розвитку людства, він розвинувся у боротьбі людини за існування, він — продукт дуже довгої еволюції роду людського, і він зробив людину, висловлюючись міфологічно, богорівною. Тепер людина може за годину облетіти земну кулю, побувати на Місяці, бачити і чути те, що відбувається на відстані тисяч кілометрів тощо. Про це не мріяли наші предки навіть у казках. Людство має всі підстави віддавати належне Розумові, співати хвалу йому і в найкритичніші моменти свого існування звертатися до нього за розв’язанням найскладніших проблем. Дивна річ. Для існування людства і для окремої людини недостатньо одного розуму.

Доведемо це одним подумковим експериментом. Уявімо, що ми керуємося одним лише розумом, тоді виходить, що нерозумно лікувати і оберігати старих людей, адже вони не створюють уже певних благ для суспільства, нерозумно лікувати взагалі хворих і слабих людей, може, краще всіх хворих, старих, слабих знищувати, як неповноцінних? Який жах! — протестують наші серця, свідомість, усі почуття, адже це якась каннібальська, людиноненависницька філософія. Це фашизм. Так. Однобічна фетишизація розуму, розсудку в своєму абсолюті постає саме такою.

Людина не може жити лише розумом, вона живе ще й почуттями. Як можна не оберігати, не лікувати старих і хворих батьків, коли ти їх любиш! Як можна не допомогти слабому, коли ти йому співчуваєш! Як можна залишитись байдужим до розпачливого крику немовляти, коли він крає батьківське серце! І все це почуття, почуття. Які часом вони, здається, нерозумні! Але скільки в них мудрості! Люди без почуття — немов манекени.

Манекени не мають серця—

Їх ніщо не болить і не коле.

Манекени ніколи не сердяться.

І не плачуть вони ніколи.

Манекени завжди сміються—

Похорони ідуть чи сльоти.

Досі ні одна революція

Їх не могла побороти!¹

Без почуттів, без емоцій і мозок стає лінивим,— а байдужість робить людину покірною, обмеженою і егоїстичною:

Манекени не люблять праці,

Їм би гріться під склом на осонні.

Від неробства зрослися в них пальці.

І думки в них як мухи сонні.

Манекени шанують покору,

До безумства вони слухняні:

Роками тримають вгору

Руки свої дерев’яні.

Манекени чужим хизуються,

До свого. ж в нелюбові — нестримні.

Щоправда, вони гризуться

За свої місця на вітрині.

Манекени себе потаємно

Вважають гранітними статуями.

Кожен мріє недремно, але даремно,

Що колись на площі стоятиме.

Для манекенів почуття нерозумні, бо не відповідають елементарній, поверховій логіці. От тут і криється джерело помилки, злісної спекуляції, обману.

Звичайно, коли юнак, захоплений глибиною і могутністю науки, мислить себе ось таким шанувальником розуму і одного лише розуму — це, безумовно, помилка. Але ось звідкілясь беруться у нашому суспільстві такі собі «розумні» з холодною душею молодчики, які все роблять «розумно» : наречену вибрати — так не з позицій «нерозумного» почуття, яке люди називають коханням, а з позицій розумності, що враховує і матеріальну забезпеченість, і перспективу власної кар’єри тощо. Виходить, що «розумність» в даному випадку, Максиме, зводиться до розсудливості, до розрахунку. А чи робить одна лише вигода людину щасливою? Розумніше було б «враховувати» справжні, духовні і душевні цінності, а не примарні, хоч вони мають цілком реальну матеріальну форму.

Більше того, можна спостерігати, як деякі молоді люди просто з презирством ставляться до будь-яких почуттів, вважаючи їх сентиментальністю, виявом безвілля і взагалі зайвиною. Одна справа, коли з якихось причин доводиться тамувати почуття, проявляючи при цьому волю, інша справа — не визнавати їх зовсім. Наприклад, глибоке, багатогранне почуття любові, яке може осяяти людське життя, замінити таким «модним» словечком, як «секс», що Почало означати суто почуттєвий, фізіологічний бік любові, який ми не заперечуємо, але й до якого не зводимо все багатство почуття з духовною сферою. Точніше ж, секс, сексуальність (від латинського sexus — стать) означає сукупність психічних переживань, вчинків, пов’язаних із потягом до істоти іншої статі, а еротика (від грецького eros — любов, пристрасть) — це в широкому розумінні сукупність всього, що пов’язано з любов’ю, у вужчому — психологічні аспекти сексуальності, її розвитку і вияву в спілкуванні, моді, мистецтві.

Трохи відхиляючись від теми, вважаю за потрібне зупинитись на цьому, друже, бо сьогодні маємо профанацію згаданих почуттів у сфері масової культури, яка є не культурою для мас, а її ерзацом.

Про секс і еротику в мистецтві у наш час заговорили так, нібито до цього людство не знало про них. Насправді ж ще в VII - VI столітті до нашої ери давньогрецька поетеса Сапфо присвятила чимало поезій темі кохання. В нашому мистецтві, особливо в часи культу, виявилось святенницьке ставлення до природних почуттів людини, до людської особистості взагалі, і теперішній підвищений інтерес до сексу і еротики якоюсь мірою можна вважати певною реакцією на знецінення людського в людині. Але коли ця «реакція» виходить за межі нормального, здорового глузду, коли все розмаїття людських переживань, прагнень, все багатство людської особистості зводиться до сексу, стає не лише неприємно, а й сумно.

Відеофільми, призначені для індивідуального перегляду, демонструються в відеозалах, заповнених молоддю. На психіку впливає не лише безпосередня дія фільму, а й ефект масового сприйняття, помножуючи враження однієї людини на кількість присутніх у залі. Зникає, знищується атмосфера інтимності. Те, що мало стати набутком лише твого серця, твоїх почувань, сокровенним скарбом, тепер виставляється на різноголосий загал, спрощується, кожен може відкрити двері до твоєї золотої скарбниці і, не витерши ноги, ввійти туди. А золото і діаманти душі твоєї від цього блякнуть і перетворюються на звичайні бляшанки і скло.

Виходять п’ятикласники з відеозалу, де демонструвався фільм, у якому зображується груповий секс (!), і на запитання, як їм сподобався фільм, відповідають: «Нормально!» Нормально?!!

Випускаються масовим тиражем календарі-плакати, листівки з фотографіями голих красунь. Здавалось би, що тут поганого, але чому все-таки якось соромно дивитися на них?

Адже людське тіло зображувалось ще в давній Греції. Ми милуємося скульптурами Венерн Мілоської, Геракла, Амура, Психеї і чомусь не говоримо при цьому про секс. Чому? Тому, гадаю, що ці твори мистецтва, як і багато інших, несуть у собі високу духовність, вони передають гармонію фізичного і духовного світу людини.

Красуні ж із кольорових календарів, демонструючи своє тіло, рекламують саме його, а не гармонію духовного і фізичного в людині.

... Їду в тролейбусі; на вікні, яке відділяє кабіну водія від салону,— метровий календар-гороскоп із усміхненою голою красунею, що виставила для загального огляду свої жіночі принади.

На першому сидінні, під самісіньким календарем, школярі молодших класів. Мені стає чомусь соромно перед ними. В тролейбусі ж не напишеш: «Дітям до 16-ти...»

Мені стає ще більш соромно, коли на це ж звільнене місце сідають чоловік і жінка — заклопотані і стомлені селяни. Це видно по їхніх руках, спрацьованих і перевантажених ношею, по їхніх засмаглих і звітрених обличчях. Жінка глянула поперед себе, помітила кольорову фотографію і відвернулась, чоловік зробив вигляд, що взагалі нічого не бачив. Так вони більше і не глянули на розкішний гороскоп. В цьому ігноруванні шедевра масової культури я відчуваю внутрішню образу цих селян, приниження їхньої гідності, осуд безсоромності, народженої з духовної порожнечі.

До речі, про сором. Це природне почуття, воно «запрограмоване» в нормальній людській психіці й охороняє нас від девальвації духовних цінностей, від скочування до тваринного рівня, воно оберігає цнотливість душі, високе таїнство кохання, з якого лише і може гідно продовжуватися людський рід.

А тепер наведу кілька прикладів із сучасної літератури: візьмемо поезію, яку не називають ні сексуальною, ні еротичною, але в якій присутні поетично одухотворені ці людські почуття. Саме одухотвореність і робить земні почуття поетичними, небесними, як у вірші Миколи Вінграновського:

Коли моя рука, то тиха, то лукава,

В промінні сну торкнеться губ твоїх

І попливе по шиї і небавом

З плеча на груди, із грудей до ніг...

Коли твоя рука солодка, ніби слава,

Червонооким пальчиком майне

В лимонній тиші і коли мене

У темну глибину повергне темна слада —

У білій лодії тоді ми пливемо

По водах любощів між берегами ночі:

І голоси у гніздах ластівочі

Стихають тихо... Золоте кермо

Заснулої хмарини понад полем,

І спить рука в руці, і на щоці

Краплина щастя, виказана болем,

До ранку світиться...²

Як передано тут вищу мить взаємного саморозкриття в любові, щастя взаємопізнання, довіри і повного злиття душею і тілом двох закоханих!

Це мить щасливого спокою: «проміння сну» — сонцем осяяний сон, «тиша лимонна», «голоси у гніздах ластівочі стихають тихо» — яка тут доречна і образна тавтологія, що передає тишу! Засинає хмарина понад полем із своїм золотим кермом і, нарешті, спить рука в руці.

І кожен рух у цьому щасливому спокої сповнений плавності: його «рука, то тиха, то лукава», пливе по шиї коханої небавом, її рука «солодка, ніби слава». Що може бути вищим, бажанішим для поета, ніж слава — любов людська, визнання?! От із чим порівнюється рука коханої, от який рівень одухотворення.

«У білій лодії тоді ми пливемо по водах любощів між берегами ночі...» Контрасти передають повноту життя: човен названо урочисто-старовинно лодією, бо йдеться про вічне почуття, ця лодія біла, значить, чиста, хоч і пливе «по водах любощів між берегами ночі». Тут ніч і «темна глибина», в яку повергає «темна слада», створюють атмосферу інтимної таємничості.

Контрастність світла і темноти завершується злиттям в одному почутті — щасті до сліз.

Весь таємничий світ глибокої інтимності, зітканий із золотої гри світла і «темної слади», завершується образами світіння і ранку — переходом із ночі любощів у день, у будень життя...

Так читається цей вірш, але значення його цим не вичерпується, тут можна і треба ще говорити про високе поцінування внутрішнього світу людини, про гуманізм. Але це все окрема тема, так само, як і глибоко національний характер вираження любові.

Наведу ще один приклад, уривок із монологу Афродіти Івана Драча (поема «Спрага»):

Я — твоя: у рожевім світанні,

В ніжнім розсипі вранішніх рос,

В сивих коників теплім сюрчанні,

У вологім пушку абрикос.

Милим дотиком рук соромливих

Я звіряю твої почуття—

І захоплень шалені розливи,

І пекучі піски каяття.

Я розлита в дівочому тілі—

Твого погляду спинюють біг

Ніжні перса, тугі і доспілі,

Смугла музика точених ніг.

Я живу у терпкім поцілунку,

В спраглих ласках, в журливім півсні,

В граціознім хиткім візерунку

Злитих тіней на синій стіні.

Я — в крутому чолі молодому,

В пружних біцепсах, в дужих руках,

В плитах звітрених ракетодрому,

Що димами прощання пропах,

У просторих симфоніях жител,

Що в неоновім світлі тремтять,

У нежданому, і в пережитім,

І у тому, що й слів не дібрать.

Я — краса. І юнак, і похилий

П’яні трунком і видом моїм.

Всі народи до мене схилили

Свої стяги в пориві земнім.

Далі монолог набирає громадянської гуманістичної схвильованості з приводу того, що «ароматну принаду — жіночність... війни розвіяли в нас», що «мільйони жінок без пари, розстріляли їх ласку в диму», що «знову в повітрі парить передгроззям нечуваних мук», що знову хочуть «зневажити цноту дівочу, Поглумитись над тілом святим», «Афродіту Мілоську хочуть в дім розпусти загнати кати, Заплювати печальні очі і жебрачкою кинути в світ...»

Монолог завершується трагічним передчуттям Афродіти і її зверненням до юнака:

В тебе спрага — мене захистити,

Затулити од чорних рук.

Тобі мучитись — поки жити,

Мені жить — під крилом твоїх мук³.

Але наша мова зараз не про загальний зміст монологу Афродіти як самостійної частини поеми «Спрага», а лише про обраний предмет розмови: як поетизується жіночність, любовне почуття, скільки гармонії і краси і в «милому дотику рук соромливих», і в «смуглій музиці точених ніг», і в «терпкім поцілунку», і «в спраглих ласках». Любов, жіночність — джерело життєвої енергії, благородних поривань, натхнення, тому Афродіта, богиня кохання, має право сказати, що вона живе і «в крутому чолі молодому», і «в пружних біцепсах, в дужих руках», і «в плитах звітрених ракетодрому, що димами прощання пропах».

Не буду вже детально зупинятись на аналізі поетичного тексту, вдумайся, друже, в нього сам, і ти побачиш, що всяка вульгаризація і профанація інтимного почуття, знецінення його, зведення до скороминучого вдоволення — робить жебрачкою не лише Афродіту, богиню кохання, а й кожну людину перетворює на духовного жебрака.

В якомусь із телефільмів для молоді я чула таку пісеньку про Ромео і Джульєтту:

Звезды вверху светили,

Детям глаза слепили,

Ах, как они любили!

Ах, как они любили!

Я запам’ятала лише цей куплет, який глибоко образив мене і викликав внутрішній протест. У наведеному рефрені та в інтонації, з якою він виконувався, була явна іронія над романтичною піднесеністю юних сердець Ромео і Джульєтти: мовляв, зорі лише сліплять очі юним, їх називають дітьми, підкреслюючи їх недосвідченість і наївну віру в зорі. Відверта іронія, насмішка звучить у повторі: «Ах, как они любили!» Це було глузування з будь-якої поетичної піднесеності, одухотворення, раціоналістичне приниження висоти людських почуттів. Висміяти можна все, а от зберегти прекрасне набагато важче.

Слова «секс» і «еротика» не несуть у собі нічого поганого, якщо вони вживаються у тій сфері, де їм належить бути, але якщо ними підміняють слова «кохання» та інші ніжні почуття, вони відіграють знижуючо-цинічну роль. Так звідки ж це недоречне вживання слів, чому вони так актуалізуються в процесі формування свідомості молодої людини? Із стихійного бажання молоді проникнути в усі таємниці людського буття? Так, щепляться вони і на цьому, і заносяться всілякими іншими способами поширення «маскультури». А в результаті формується людина примітивних потреб і примітивного задоволення їх, не здатна піднятися до високої гуманістичної культури почуттів і серйозних соціальних потреб.

Але почуття мають ще одне соціально-суспільне значення.

Політичні діячі завжди цікавилися не лише тим, що думають, а й тим, що люди почувають. В революційній боротьбі завжди враховувався настрій мас, і всі революції визрівали і відбувалися не лише на основі оволодіння теорією, а й на справедливому гніві народному. Так що почуття, мій юний друже, це тобі не просто якийсь надлишок у людській психіці чи свідомості, не рудимент і не атавістичне явище. Це полум’я — та рушійна сила, яка підводить людину до різних справ. Почуття ховає в собі велику вибухову силу, разом з тим воно наснажує і збагачує розум. Через почуття людина зв’язана з усім світом, і саме через них вона відчуває, який цей світ прекрасний і неповторний. Але я вже, мабуть, втомила тебе своєю довгою розмовою, тож продовжимо її в наступному листі.

¹ Павличко Д. Гранослов.— К., 1968. — С. 144.

² Вінграновський М. Вибр. твори. — К., 1986. — С. 76.

³ Драч І. До джерел. — К., 1972. — С. 182 - 184.