Історія української літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 1 - О.Д. Гнідан 2005

Повість «За ситуаціями» (1913—1914)
ОЛЬГА КОБИЛЯНСЬКА (1863—1942)
ІІ. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА КІНЦЯ ХІХ — ПОЧАТКУ ХХ СТ. У ПЕРСОНАЛІЯХ

Останній великий феміністичний твір Ольги Кобилянської — піднімає тему, порушену у новелі «Valse melancolique» (1898) і частково в «Царівні». У «Valse melancolique» Кобилянська малює поетичний образ молодої піаністки, для якої мистецтво є захистом у важкій життєвій боротьбі. Звіряючи подрузі секрет свого великого кохання, Софія Дорошенко каже:

«Мені не жаль за ним. Він навчив мене ненавидіти й задавив цілу мою істоту від голови до стіп упокоренням. Був першим, що дав мені відчути погашать покори. Більше я не любила нікого в своїм житті. Але воно добре, — додала, поглянувши повним сіяючим поглядом до другої кімнати, де стояв її улюблений інструмент, — бо можу цілу душу віддати резонаторові. І я віддаю її йому! Коли сяду до нього, находжу рівновагу свого духа, вертає мені гордість і почуття, що стою високо-високо! Зате й граю йому звуками, які не почує від нікого, і буду йому грати до останнього свого віддиху» [1, 528].

Мистецтво стає засобом саморозкриття, віддушиною для духовних сил героїні, яка зазнала приниження у житті. Та й мистецтво не може дати всього. Софію переслідують ті самі безжалісні сили суспіьства, перед якими не встояла Олена Ляуфлер. Її небуденний талант не може виявитися, бо її немає кому підтримати, покрити великі видатки, потрібні для здобуття освіти у Відні. Глибоко вражена смертю матері, відмовою дядька допомогти їй, Софія кидається до фортепіано, останнього свого друга, але й він зраджує її у звуках створеного нею меланхолійного вальса, в якомуСофія хоче вилити всю силу свого відчаю. Звук розірваної струни був останньою краплиною для її перенапруженого, змученого серця. Воно не витримало — настала раптова смерть.

У повісті «За ситуаціями» Аглая-Феліцітас Федоренко — дівчина небуденного музичного таланту. Всі близькі пророчать їй блискуче майбутнє. Але життя жорстоке до неї, помирає її наречений Чорнай, університетський професор, який приворожив дівчину силою своєї особистості і пообіцяв свою матеріальну допомогу, залишив її при першому випробуванні почуттів. Скривджена його братом, ніцшеанським «авантюрником» Йоганнесом Шварцом, вона, зрештою, не може подолати численних перепон, бідності та нестатків. Знесилена хворобою, героїня помирає молодою, так і не до чекавшись здійснення своїх снів.

Кобилянська знову веде мову про одну з тих жінок, яких ми зустрічали у всіх попередніх її творах. Однак на цей раз це не той готовий, зрівниважений тип, повний гідності і шляхетних поривів образ. В автобіографії «Про саму себе» Кобилянська розповіла про його підґрунтя: «За ситуаціями» я написала під враженням гри одної великої драматичної акторки, котра тепер виступає, коли ще жиє, лише в кіно, а то Асти Нільсен. Праця мала бути и їй присв’ячена… в тій праці стільки гарних, безсловесних, мною пережитих хвилин! У ту новелу вложила я послідні лілії своєї душі і молодих іще почувань Характер героїні трохи несамовитий, і, як німці кажуть, «bizarr» (химерний) — я окреслила його до такого ступеня, до якого мусив би був розвинутися. Писала я ту новелу з такою силою чуття, що, викінчуючи її, я цілий вечір плакала» [5, 241-542].

На відміну від «Царівни» або Мані Обринської, головна героїня «За ситуаціями» Аглая Феліцітас — химерна, національно несвідома жінка, яка керується лише внутрішнім голосом душі, чимсь несвідомим, що опановує її всю, наказує їй, сильніше понад все інше. Жінка без будь-якої життєвої основи. «Виростаючи в домі дикої хаотичності, противних полюсів, вічних суперечок, торгу, хороб, акторства і неуцтва, дитинною плачу, сміху, співу і т.ін. — вона була витвором свого milieu (середовища). В нічім не стала, з винятком консеквентного замилування до музики, акторовання несвідомого нахилу до ритму і гармонії взагалі, в прочем, до нічого не приставала» [5, 12]. З таким характером жити з людьми було дуже важко, не кажучи вже про співзвучну, розуміючу душу. І вона зустріла таку душу. Це був молодий москвофіл Андрій. «Ти будеш велика артистка і забудеш мене, — пророкує він долю коханій дівчині. — В тобі є триб перебувати заєдно свіжі ситуації. Я тебе вистудіював».

Після смерті Андрія Аглая-Феліцітас пішла назустріч своїй невідомій долі, щораз виразніше чуючи в собі голос і потребу нових ситуацій. Вона починає усвідомлювати себе, пізнавши двох братів, —професора Чорная, у котрого якийсь час слухає лекції, і «авантюрника» Йоганнеса, з котрим знайомиться в домі своєї товаришки Іванни. Перед нею постає вибір, на який вона ніяк не наважиться. Туга за професором вживається з потягом до Йоганнеса. Вона боїться переступити межу, за якою її мрії розлетяться у порох. Вона не може знайти порозуміння з людьми, навіть з тими, яких любить. «Тобі треба чоловіка — радить їй замужня товаришка, — котрий би тебе зpeфopмувaв, а то інакше і швидко не буде, доки — не віддашся. І не так чоловік зрівноважить тебе, як, скоріше твої діти, коли будеш їх мати». Та Аглая-Феліцітас чує і знає, що се не так. І знає, що тут їїніхто не розуміє. Вона любить професора, почувається затишно під його опікою, але на віддалі. «О якби то було можливо, — мріє вона, — щоби то так було, як ми читаємо в казках, де лиш стоїмо по тім боці від реалізму в любові. Але чи ми не можемо себе до того виховати?»… І каже до товаришки:

«Коли б я за його вийшла, тепер вийшла, то під його дотиком я би перемінилася в м’ясо і кров і моє захоплення музикою розбилось би так, як кавалок стисненої землі. що би мені і йому з того прийшло? Може, другі не так вдчувають. Але я одна так. Подружжя вбило би щось в мені, а, може, і в нім. Тому, Іванно, кращі мрії, кращі ті стремління, котрі нас в висоту піднімають, чим рука в руку йти певним кроком до ще певніших розчарувань. Ми не могли б більше мріяти за незнаним і гарним. Ні, ні, Іванно, не говори мені ще нічого про подружжя, ні щ тим, ні з іншим. Нехай буде так. Хай буде широко перед нами… широко, аж до крайности. Інспірація в мене до музики, а в його — до наукової праці, попустила би в щоденних відносинах до себе».

Те саме вона говорить і професорові Чорнаєві. Ні, вона не поміняє мистецтва на подружжя. Вона не прийме, хоч би й найкращої неволі подружнього ярма, не прийме хоч би тому вже, що його любить. Вона не хоче, щоби та любов, ставши реальною, збуденніла. набравши м’яса і крові, убила тугу за чимсь кращим, захоплення музикою. І після того, який великий у Аглаї-Феліцітас страх перед реалізмом життя, можемо бачити і оцінити силу того захоплення, яке вона має для своїх богів. Їй легше зрезигнувати з того, що називається «особистим щастям». гармонією родинного життя, аби лиш не ослабився звук тої струни, яка божественним голосом відзивається в її душі і становить всю її істоту. Ліпше вже хаос, в якому голосно ридає одна струна, ніж так звана гармонія і лад серед життєвої прози. Ні, Аглая-Феліцітас піде-таки своєю дорогою. «Своїх богів, — каже вона, — я люблю так, що кидаю амбіцію, гордість вниз і знаю лиш їх. Що мені все інше, коли я стою в середині полум’я звуків?» І це одинока правда її душі.

Такий тип, як Аглая-Феліцітас, майже ніколи не доходить до рівноваги; рівновага —була би стагнація в його духовому розвою, отже, затрачення того всього єсть поезією, шуканням, красою, поривом, переживанням високих настроїв. Такий тип жінки й не піддається життю, як не піддається геройський тип мужчини, — хіба прийде така буря, що його зломить. І коли Аглая-Феліцітас відчула небезпеку для себе в тім дрібнім, прозаїчнім житті, що погрожувало затіснити їй горизонт і обмежити їй і свободу, коли й взаємини її з професором Чорнаєм було з’ясовано настільки, що дальше продовження їх стало неможливим, небезпечним для власної свободи, вона вирішила попрощатися і виїхати до Відня. «Сильні, героїчні ситуації, що надихали би, потребували сили, випивали би останню краплю крові з лиця, — в ситуації». Їй так тісно, задушно, безвідрадно. А вона почуває в собі стільки зайвих сил котрих нікуди діти, її так щось виводить з рівноваги і спокою, шо вона не могла би вже стерпіти дальшого животіння, і кинулась би найрадше з головою у вир, аби спробувати свою щастя. Вона жадала би свободи, далекого простору, де могла би виявити всю свою буйність, гратися із зорями, або «котитися, як хвиля в морі або вітер». Той прощальний вечір, що мав стати вечором щастя для Аглаї Феліцітас, — приносить несподівану розв’язку драми. Вони всі троє — Аглая й обидва брати, йшли разом, підкорюючись тій силі, а по суті, відокремлені від себе самих, і остаточно кожний пішов своєю дорогою. Так і завершилася та драма. Йоганнес зник знов в чужині, професор посивів над своїми книжками. Аглая-Феліцітас стала-таки славетною піаністкою і за три роки померла. «Те, що Кобилянська хотіла дати нам в Аглаї-Феліцітас, се чи не найкращий жіночий тип і чи не найвища струна в її творчості», — вважав М. Євшан. Та попри все Кобилянська за весь час своєї діяльності «не кинула ані одної думки, яка була би пересічною яка обнижувала би рівень літературної творчости. І все її думка змагала до висоти, до ушляхетнення почувань та найглибших інстинктів, до плекання краси .. І того змісту творчости Кобилянської, а з тим і найновішої її повісти, не зможе ніхто і нічим обезцінити, ані подати в сумнів»1.

Ось і один з тих золотих промінів у творчості Ольги Кобилянської, що ними вона так могутньо прояснила той шлях, яким жіноцтву України треба йти.

1 Євшан М. За ситуаціями // С. 502