Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Історія літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 2 - О.Д. Гнідан 2006
На службі Україні
Володимир Винниченко
Всі публікації щодо:
Винниченко Володимир
Воєнні невдачі виявили слабкість царського режиму, викликали обурення мас, спровокували революційні виступи. Україна вдруге одержала шанс стати незалежною. Склалася сприятлива ситуація для відновлення в Україні свободи й народовладдя, а відтак і реалізації споконвічного бажання нації бути вільною.
У 1917-1919 рр. Винниченко — активний державотворець. Він — заступник Голови Української Центральної Ради голова генерального секретаріату —автономного уряду України; головний редактор «Робітничої газети», один з провідних діячів УСДРП, організатор повстання проти Скоропадського; Голова Директорії (листопад 1918 — лютий 1919) у відновленій УНР.
«Розбито двері страшних, хмарних льохів. У тих льохах віками ховалось наше. Можна брати його, можна виносити на світ і роздавати окраденим. Цілі купи лежать його під нашими ногами. Бери, скільки хочеш. Але чи є ж у нас стільки сили, щоб зразу піднести усе те добро? Чи с стільки рук, щоб поставити їх біля тої тяжкої роботи?» [1, 270]
Його охопили сумніви, тривога а якщо не піднесемо? Якщо знову доведеться заховати той скарб? Відродження національної державності тяжка і копітка річ. Вина погребує надлюдських зусиль. відчаю, гніву і вміння, щоб закласти підвалини будинку, в якому зручно і вільно житимуть нащадки. Він, як завжди, не шкодує сил. «Без сумнівів і вагань вривається енергійний перший міністр України в несамовите шаленство вже легального політичного життя, виборюючи власною самопожертвою перші гаранти культурного відродження на основі свобод і прав суверенної нації»1.
Від банальних дрібниць (купівля столів і стільців для Секретаріату), щоденної суєти суєт (прийом представників Тимчасового уряду, зустрічі з іноземними журналістами, переговори з робітничими і солдатськими депутаціями, вислуховування скарг, безкінечні урядові засідання), телефонних та письмових погроз розправитися за «баламутство єдиного руського народу українством» аж до чотирьох Універсалів — така амплітуда роботи Винниченка в Центральній Раді. Одним з кращих моментів життя, молодого, здорового, повного завзяття, віри и чистоти, назве Винниченко той час. Ніякі труднощі, ніякі перепони не пригнічували, а тільки здіймали дух до крику радісної боротьби. Це було трудне схождіння на гору, але з кожним кроком, з кожним зусиллям розгортались все ширші, все могутніші перспективи» 2, повністю скористатись якими, не маючи ні державного, ні адміністративного досвіду, ані фінансових засобів — Центральна Рада не могла.
Фатальною для відродження державності України була помилка М. Грушевського, В. Винниченка, які «самостійність України відкинули, навіть федерації не внесли до програм, а лише дозволили «товаришам підтримувати федеративний устрій Росії». Підпорядкування українських інтересів московським зайшло так далеко, що, всупереч самостійникам і проти прав українського народу, Грушевський, Винниченко і духовно їм підлеглі в II Універсалі Української Центральної Ради 3 липня 1917 р. своєю більшістю голосів поставили навіть автономію України у виключну залежність від дозволу на неї Всеросійських Установчих Зборів, де панувала б за числом голосів московська більшість, і заборонили до того часу переводити автономію в життя, чим паралізували активність належної народові свободи, й самостійності на основі його власного права.
14 грудня 1918 р. гетьман Скоропадський відмовився від влади і допомогою німців емігрував до Німеччини. 16 листопада повстала і Україна. 19 грудня кияни урочисто зустрічали нову, народну владу — Директорію.
Винниченко знову на вершині слави, та втіхи і радості від неї чомусь не відчуває. Навпаки. У ньому життєво-державному вихорі так хочеться тиші і пера! Та ба! Він повинен бути на вершині, бо так треба для добра чогось більшого за нього. Та встояти на вершині влади Винниченкові лишилося недовго. Оточена ворогами, Директорія не змогла ні нейтралізувати вороже ставлення держав Антанти, ні зупинити переможного наступу російських більшовиків.
Винниченко вийшов із складу Директорії. Відчув душевну порожнечу і сором. Чим заповнити ту порожнечу? Як звільнитися від сорому, що дряпає душу? «Душа тягнеться до зеленкуватих хвиль, сонця, тихої вілли, паперу, а щось поза мною велить їхати у Відень, Берн, Париж, доводити, роз’ясняти, їздити, промовляти, приймати чужих людей, говорити про речі, які мені надокучили» [1, 322].
Навесні 1919 р. В. Винниченко виїжджає за кордон, офіційно для участі у міжнародній соціалістичній конференції. Зупиняється в Австрії. Нарешті його мрія відпочити, усамітнитися, віддатись творчій праці може стати реальністю. Він «далеко від України, Директорії, партійних комбінацій, безсилих постанов, голосних і смішних виступів, від безпотрібного напруження нервів. Є вже й самота» [1, 323]. Є й хатина серед лісу — красива і зручна для відпочинку і творчої праці. Але не пишеться чомусь.
Вже четвертий місяць, як він остаточно зарікся займатися політикою. Та .. якийсь сором гризе його душу. Чим надійніше відгороджується книжками і паперами, бажанням зробити шось грунтовніше, спокійніше, тривкіше, тим настійніше спрагло хоче повернутися на Батьківщину. Коли б знати, що Антанта не розбила більшовизму, він, не вагаючись, поїхав би «видирати з нього, що можна видерти з національного боку».
Його думки, душа і серце лишились там, в Україні, де тисячами гинуть люди. Відомості, як чорні круки, прилітають до нього і тривожать сумління. У такі хвилі годі думати про відпочинок і книжки, соромно бути тільки спостерігачем. Він хвилюється, втрачає сон. З якою радістю він поміняв би оцей комфортний будиночок і товариство інтелектуалів «на пошарпаний, брудний, очманілий Київ і пошарпаних, очманілих людей, чия убогість і дитячість у тисячу разів миліші, ніж оця щоденна пристойність, поміркованість, закисла мудрість аристократів «Kurnaus’a» [1. 326]
28 березня 1919 року Винниченко одержав телеграму з Будапешта. Тиха хатинка пішла на другий план, забута спокійна праця, втрачении спокій і затишок душі. Труба заграла — час вирушати в не спокійний, трудний шлях, повний небезпек, образ, непорозумінь сумнівів:
«Що рішити? Що боронити? Як віддати себе на те, в успіх чого не віриш? Провадити справу більшовизму? Одягти його в українську одежу? Згармонізувати, нарешті, ці дві великі сили в одну? О, коли б це вдалося і коли б я хоч вірив у те, що вдасться, що нас не роздушать, не знищать і за цю гармонізацію не віддадуіь надію на розтерзання, на глум на визиск милих сусідів — поляків, кацапів, румунів. І чи не ляже іменно на мене значна доля відповідальності за це?» [1, 328].
Він їде до Будапешта, розмовляє з комісаром закордонних справ Угорської Радянської Республіки Бела Куном (один із засновників і керівників комуністичної партії Угорщини, агент В. Леніна. — Авт.), веде переговори через Куна з В. Леніним про повернення в Україну, попередньо виставивши п’ять вимог: самостійність і суверенність Української Совєтської Республіки; український національний уряд з незалежників (ліва фракція УСДРП — Авт.), лівих українських соціалістів-революціонерів (фракція УПСР. — Авт.), оборонно-наступальний союз проти ворожих держав» [1, 330].
Він не надіявся на позитивну відповідь ні з боку київського уряду Раковського, ні з Москви; «Малоросійська київська кацапня не дає рішучої відповіді, — записує він 5 квітня, — вона не хоче розписатися в шовінізмі та імперіалізмі. Вона напевне дасть таку відповідь, яка і панування їхнє збереже і комуністичне реноме прикриє» [1, 333].
Довго і терпеливо чекає відповіді, та замість неї довідується про упадок патріотизму, деморалізацію, занепад дисципліни, нищення комісарами старорежимних чиновників на Україні.
«А наші соціалісти? О глум, о, сміття, о неплачені льокеї гладкої дегенератки! Вони не перестають служити їй, не перестають молити, як милости, ласкавого слова у Денікіна (...). І то ж ніби в ім'я нації, в ім’я нашої державності, в ім’я народу нашого. Бідна наша нація, нещасна та державність! Якої тільки гидоти, бруду, злочинства і сміття не прикривалось і не прикривається її зашарпаними, забрудненими, поганими руками, покровом!» [1, 404-405].
Винниченко замислюється над пройденим етапом Української Центральної Ради, Директорії. Скрупульозному аналізу піддаються здобутки і прорахунки, що вилились у тритомну мемуарно-публіцистичну працю «Відродження нації (Історія української революції. Березень 1917 р. — грудень 1919 р.)»; виступає з нищівною критикою політики Симона Петлюри та Ісаака Мазепи, декларує свій перехід на позиції комунізму у листі «До класово несвідомої української інтелігенції»; створює у Відні «Закордонну групу українських комуністів» та її друкований орган — газету «Нова доба», нарешті, вибирається на Україну.
1 Жулинський М. Голгофа українця Володимира Винниченка // Винниченко В. Заповіт борцям за визволення — К., 1991 — С. 123
2 Винниченко В. Відродження нації — К., 1990 — Т. 3 — С. 138-140
