Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Історія літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 2 - О.Д. Гнідан 2006
Повернення в Україну
Володимир Винниченко
Всі публікації щодо:
Винниченко Володимир
24 травня 1920 р. з паспортом на ім’я Йозефа Сімона у супроводі дружини Винниченко поїхав до Москви. Він ще раз піде на Голгофу. І його політична інтуїція не підвела. Москва зустріла Винниченка неприязно. Власе, зустрічі як такої не відбулося. Ні зустрічаючого, ні екіпажу, ні замовленого помешкання. 4 години чекали на вокзалі, поки Я. Нечас збивав ноги в пошуках готелю. Гнітюче враження справила духовна атмосфера радянської Росії, де стихія, здається, забила ідею. «Матеріальний щоденний інтерес в образі голоду, холоду, злиднів, підможений старими стихійними звичками, способами думання, виливається в форму руського націоналізму, — читаємо запис у щоденнику за 3 червня 1920 р. — Совєтська влада губить принципи ідею комунізму, бабраючися в ковбані щоденних клопотів. Перспективи дальші запорошуються, затуманюються, зникають з очей від постійної уваги до ближнього, місцевого, звиклого і необхідного» [1, 430].
Про перспективи в українському питанні нічого й говорити. Референт Комісаріату закордонних справ в українських справах називав українське питання вигадкою. Російські комуністи видають постанову про належність Донецького басейну до Росії, а декрети Совнаркому орієнтують на великоруський єдинонеділимівський патріотизм. Аж тепер Винниченко зрозумів напруження, ворожість під час розмови з Чичеріним, Радеком, Каменевим, Троцьким та іншими, величезну «зайнятість» Леніна і Сталіна, якою вони прикривали небажання зустрітися з Винниченком. Та найприкрішим виявилося «відкриття» про дволикість позиції російських керівників партії та уряду в питанні суверенітету України, права української нації на самовизначення, задекларованого, до речі, на папері В. І. Леніним.
9 червня Винниченко пише «Доповідну записку ЦК РКП», в якій виклав своє розуміння національної політики партії і висловив умови, при яких він дасть згоду працювати в українському уряді. Перед виїздом до Харкова Винниченко робить ще одне «відкриття», яке фіксує 23 червня в щоденнику «Дивно коли їм (лідерам РКП — Авт.) здавалось, що я згодився на те, що їм подобається, мені зразу було дано і вагон, і навіть окремий потяг на переїзд до Харкова. Коли ж виявилось, що вони помилились, що я стою на своєму, так нема навіть місця в звичайному поїзді. Доведеться благати, щоб дали змогу виїхати. «Всеукраїнський староста» Петровський має окремий вагон, кухаря, сальон і т. ін. Обіцяв взяти мене з собою» [1, 444].
Місця не знайшлося. Довідавшись про розбіжності Винниченка з московськими комуністами, Петровський зразу ж утратив до нього інтерес. Метаморфоза, що відбулася на очах у Винниченка з першим українським комуністом і революціонером, справила приголомшуюче враження. Яким наївним був він у трактуванні моральної суті комуніста! А все, виявляється, так просто1. Найвища цінність життя — вагони-салони, автомобілі, телефони тощо. Винниченка знову охоплює гнітюча туга, розгубленість, нехіть до життя. Якби не література, то можна було б думати про смерть. Та він літератор і може послужити народу і революції пером. Тільки б вибратися з Москви! «Ці два місяці Голгофи навіки вилічують мене від роздвоювання. Тут, у соціалістичній совєтській Росії, я ховаю свою 18-літню соціалістичну політичну діяльність. Я іду як письменник, а як політик я всією душею хочу померти» [1, 446].
Та передчасна політична смерть не судилася Винниченкові. Тяжкий хрест політики він нестиме на Голгофу до кінця своїх днів — то змучений, розбитий, розчавлений, то знову прямий, сильний, воскреслий. Він дочекається виїзду в Україну (25.07.1920 р. і 17. 08. 1920 р. і ознайомиться з платформою ЦК КП(б)У; напише декларацію про підтримку щойно створеної Комуністичної партії України (УКП). З вересня 1920 року буде призначений на посаду заступника Голови Ради Народних Комісарів та народного комісара закордонних справ Української РСР; буде введений до складу членів КП(б)У. Здавалося, ніщо не віщувало конфлікту. І все ж таки він стався, більшовицькі лідери не виконали однієї умови — ввести його у члени Політбюро — єдиний орган, як переконався Винниченко, здатний впливати на хід подій, а отже, єдиний, в якому можна було б брати хоч якусь участь у справжній відповідальній роботі. Та Винниченкові відмовили. Залишатися членом уряду, не підтримуючи політику економічної експлуатації України, національного гніту, політичного терору, що набирали дедалі відвертішою характеру, не було ні найменшого сенсу. Залишившись членом уряду він мусив би своїм іменем санкціонувати акти насильства над українською нацією і брати на себе відповідальність за всі декрети.
Винниченко відмовився від посади, заявивши свій протест проти політики РКП на Україні. Це був виважений, мужній вчинок. Зоставшись в уряді, він мав би окремі поїзди, автомобілі оплески, овації, гроші, його іменем були б названі вулиці, міста, фабрики, його книги друкувались би мільйонними тиражами і приносили б мільйонні гонорари. «Але моя участь в уряді, — був переконаний Винниченко, — моє підпирання моїм іменем політики Москви на Україні, було б таким самим злочинним поводженням щодо України, яким було підпирання петлюрівцями іменем Директорії і політики Польщі на Західній Україні»1
Перед виїздом за кордон Винниченко пише листа до ЦК РКП, в якому звинувачує комуністів у дворушництві, брехні, непослідовності, насильстві, шовінізмі. Зустрівшись віч-на віч з комуністичними лідерами Росії та України, Винниченко жахнувся шовінізму одних і ренегатству других. Він, для котрого соціалістична ідея була синонімом правди, чесності з собою, гармонії слова і діла, побачив, що «большевики» не до кінця більшовики, що, руйнуючи й змітаючи старі відносини й форми життя, вони не все, не до кінця руйнують, що вони про дещо теж тільки говорять, перетворити ж у діло, в акцію те, що говорять, не можуть, не сміють, не хочуть»2..
Дивовижну послідовність проявляли російські комуністи у переслідуванні українців, що відстоювали духовне і національне відродження свого народу; у топтанні зелених паростків віри у соціалізм; у глузуванні над українським словом та його носіями; у вимозі відповідальних діячів більшовизму, адресованій українським соціалістам, «за право бути дійсними соціалістами платити зрадою своїй національності» і т д. і т. ін. Брехня — соціалізм і більшовизм! Насильство пана над колишнім рабом тягнеться й далі. Саме слово українське і признання до української національності викликає підозріння в «неблагонадійності».
Чи потрібні такі витрати в боротьбі за соціалістичну ідею, коли прапор тої ідеї скомпрометований, виволочений у багні самими адептами соціалізму? «Для чого, — запитує Винниченко, — в ім’я чого і з якого права ви відштовхуєте нас, українських комуністів, від участі в праці і боротьбі за визволення працюючих мас нашого на роду? В ім’я брусилівської «великой, единой, нсделимой России?» По праву фізичної сили?»3
Ілюзії Винниченка про конфедерацію рівноправних республік, про перемогу над буржуазією всього світу, про соціалізм і комунізм, виплекані впродовж двадцяти літ, утверджені тюрмами, каторгами, вигнаннями, втратами моральних і фізичних сил, рухнули. На жаль, дуже пізно, пізніше, ніж у найупослідженішого прошарку, названого колись Винниченком «сліпим натовпом», — селянства.
Бо це воно, темне, безпросвітне, занедбане Богом і власними проводирями, прийняло на себе перший удар нелюдських більшовицьких експериментів. Це селянство не мирилося із завойовницько-колоніальною політикою російських більшовиків у той час, коли керівники українського уряду, агітували за єдину велику Російську республіку, задовольняючись кісткою від багатого стола у вигляді ампутованого, де-факто, ніколи не визнаного Росією, суверенітету. Соціалістичні лідери на чолі з М. Грушевським і В. Винниченком так дбали про недоторканність цілісності революційної сили всієї Росії, так захопилися агітацією єднання з російським пролетаріатом і потребою творити спільну російську демократичну Росію, що і не зчулися, як втратили Богом даний шанс побудувати свою власну, незалежну державу
Не досягнувши рівноваги й гармонії всіх сил, Винниченко категорично відкидає імперсько-феодальну форму втілення комуністичної ідеї, тоталітарну модифікацію її.
1 Винниченко В. Заповіт борцям за визволення — К., 1991 — С. 48
2 Винниченко В. Не в усьому чесні з собою. Виривки з непосланого листа до ЦК РКП // Дзвін — 1991 — № З — С. 91
3 Там само — С. 93
