Історія літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 2 - О.Д. Гнідан 2006

Прощай, Україно!
Володимир Винниченко

Всі публікації щодо:
Винниченко Володимир

Тонкий психолог, досвідченим революціонер-професіонал, талановитий письменник-спостерігач. Винниченко поступово прозріває. Спілкуючись з Каменєвим, Троцьким, Зінов’євим, Радеком, Чичеріним, він не міг не зауважити проявів командно-адміністративного правління, обюрокрачування партійного апарату, аморальну поведінку лідерів партії, поступове стирання різниці між двома, здавалось би, полярно протилежними поняттями — комуністом і контрреволюціонером.

«Навіщо битися, голодувати, коли за царських приставів робітникам і бідним жилося принаймні краще, легше, тепліше, ситніше? Де та рівність, коли і в соціалістичній Росії так само панує нерівність, коли один має «кремльовський» пайок, а другий голодний, коли один має все, а другий нічого, і той, хто має все, їздить на автомобілях, бере хабар, нічого не робить, а той, що нічого не має, працює, виснажується в даремних зусиллях проіснувати? Що ж таке, в такому разі, комунізм? В хороших словах? В парадах?» [1, 454-455].

Повернувшись за кордон, Винниченко ще більше активізує політичну діяльність. Вій поселяється в м. Целлендорфі під Берліном (1922—1923), згодом купує хату в селі Рауен (1923—1925), що стає центром політичного життя української еміграції. Берлінська громала українців обирає Винниченка головою Комітету допомоги голодуючим в Україні. Він організовує і посилає харчові пакунки в Україну, в тому числі молодим письменникам Г. Косинці, В. Підмогильному та ін. Головним своїм завданням Винниченко вважає боротьбу з більшовизмом. 3 цією метою виступає з статтями в «Новій добі», даючи характеристику двом комуністичним партіям на Україні (УКП і КП(б)У), аналізує їх політику в національному питанні, ділиться враженями про соціалістичне будівництво в Україні, робить політичні прогнози; самочинно приєднує «Закордонну групу комуністів» до УКП, аргументуючи причини цього акту; видає брошуру під заголовком «Революція в небезпеці» (кількома європейськими мовами), в якій гостро критикує реакційність національної та соціальної політики московського уряду в Україні і по всій Росії.

Правда про дійсне становище в Україні, повідана Винниченком, була рівнозначна розірваній бомбі для української еміграції. Жах, обурення, гнів — такий спектр емоцій викликала вона в емігрантів. Особливо відзначалися в цьому плані керівники груп закордонних комуністів. Колишні однодумці, побратими по революційній боротьбі, відчули ущемлення своїх партійних амбіцій: і за приєднання до УКП без їхнього відома, і за компрометацію, як їм здавалося комуністичної ідеї та її ідеологів.

Першим відгуком-протестом була заява керівника берлінської групи українських комуністів Зиновія Висоцького, на яку Винниченко відповів так: "На закінчення, скажу Вам, товаришу, що раніше чи пізніше і Ви особисто, і Ваші берлінські товариші, що тепер виступають проти УКП, всі Ви будете в УКП, коли останетесь українцями і хотітимете бути дійсними, послідовними, чесними комуністами... Шкода мені не зорієнтованих, чесних і чисто ідейних, без утилітаризму товаришів, які йдуть за утилітаристами. Але що зробити? — хай болючим, власним життєвим досвідом здобувають собі тверді переконання»1.

Співчуття Винниченка мало під собою грунт. Досвід укапістів, капебеушників виявився не лише болючим, а переважно й трагічним. Всі вони, в тому числі й адресати Винниченка, З. Висоцький, В. Мазуренко Анд. Річицький (Пісоцький) у 30-ті роки були репресовані і знищені. Але годі вони не йняли віри Винниченкові.

Керівник Української секції комуністичної партії в Австрії В. Мазуренко звертається до редактора «Нової Доби» з настійним проханням надрукувати його заяву про розмежування з Винниченком, а також роз’яснити, в інтересах європейської еміграції, пункти незгоди з КП(б)У редколегії газети. Бо, на думку Мазуренка, «безпартійна українська еміграція зараз дуже налякана «Новою Добою» і такі не політики, а прості культурні робітники, як учителі і т. п., бояться повертати на Вкраіну» 2. Пишучи ці рядки, Мазуренко не міг передбачити, наскільки фатальним для бажаючих повернутися в Україну виявилось «усунення страху до комуністичної влади», і наскільки зменшилося б число жертв, якби повірили Винниченкові і «Новій Добі».

Антибільшовицькі виступи Винниченка в «Новій Добі» роздратували харківський уряд Раковського. 3 березня 1921 р. V Всеукраїнський з’їзд рад оголошує Винниченка «поза законом», «ворогом народу». Блискавичну відповідь Винниченка було надруковано в «Новій добі»: «Цим заявляю, — писав він, — що, дійсно, я — ворог цеї банди, яка сміє називати себе представниками народу. Ворогом такого «народу», цебто, реакційної деспотичної олігархії, я є вже 23 роки...»3.

Слідом за урядом відмовляється від співпраці з Винниченком і сама УКП. Винниченко і «Нова Доба» стають ворогами № 1, що заслуговують смерті. Могутні атаки зусібіч з використанням суто більшовицьких методів боротьби, глибокий, принциповий самоаналіз — і Винниченко розпускає Закордонну трупу українських комуністів. Відповідну заяву він друкує 22 жовтня 1921 р. в газеті «Нова Доба», після чого її закривають.

Поставивши на Винниченкові тавро зрадника, запроданця, ворога народу, Москва тим самим дала право кожному радянському громадянинові розправитися з ним аж до вбивства і, зрозуміло, наглухо зачинила двері рідного дому України.

На деякий час Винниченко відходить від політики і займається малярством, літературною працею, пише кілька п’єс і великий роман-утопію «Сонячна машина» (1922-1925), разом із М. Шановадом створює суспільно-літературний журнал «Нова Україна» (1923), на сторінках якого друкувалися творчі сили еміграції О. Олесь, І. Журба, С. Черкасенко, П. Богацький та ін.

Відсутній фізично, Винниченко завжди був зі своїм народом у пристрасному, правдивому і мудрому слові. Він жадібно стежив за розвитком подій в Україні, не пропускаючи жодною моменту, що стосувався національно-державного життя краян.

Особливе зацікавлення викликають молоді таланти в Україні — основа і майбутнє нації. 3 ними налагоджує зв’язок, публікує в «Новій Україні» твори М. Івченка, В. Підмогильного, Гр. Косинки, Осьмачки та ін.

Вихід українського журналу за кордоном за відсутності такого в Україні «засоромив» більшовицький уряд і підштовхнув створити аналогічний у Харкові, але як протиставлення «винниченківському», «націоналістичному», про що повідав у передмові до першою номера новоствореного журналу «Червоний шлях» головний редактор Г. Гринько.

Винниченко відповів памфлетом «Знаменна подія!», який опублікував у «Новій Україні». Отже, політичне інтермеццо Винниченка скінчилося. Надто любив Україну, щоб обминати мовчанкою події, що там відбувалися. Він мусив бути причетним до всього, що потребувало його втручання і захисту. Його до глибини душі обурила зверхньо шовіністична відмова Горького Олексі Слісаренку видати роман «Мати» українською мовою.

Винниченко пише відкритого листа М. Горькому, в якому піддає нищівній критиці представника «руської культури», «виразника руської пролетарської інтелігенції», «друга Леніна», великого революціонера й основоположника сучасного комунізму, автора «Буревісника», який допустив дико-валуєвську безтактність щодо української мови і культури. «А що ж би, — запитує Винниченко, — Ви зробили з іншими книжками, надрукованими цим нарєчієм, копи б мали силу та були послідовним? Заборонили б? Звеліли б на латинську мову перекласти? А з 16 тисячами шкіл, нищих і вищих? Позачиняли б?».

Після такого виступу «бунтівника нового світу і нових відносин між людьми» українці мали би рішуче, наполегливо і невідступно запитати: «Коли з тоги буревєстніка визволення поневолених народів, що були колись на Капрі, перевернулись на смішного, анахронічного ворона валуєвщини, коли мали відвагу закрякати оте старе-старе «Не было, нет и быть не может», то майте ж мужність, хоча б в ім’я того ж таки будівництва нового світу, так само голосно і сміливо навести ті дані та мотиви, що призвели Вас на це»4

Далеко від Батьківщини Винниченко шукає способів хоч чимось прислужитися їй. Він стає тіим дзвоном, який не лише скликає до церкви, а й сам іде до неї. Він засновує журнал «Нова Україна» (1923-1925), стає співредактором його, намагається створити революційно-демократичний союз з українців-емігрантів та члени його до болю нагадують кремлівських і київських комісарів х їхньою нездатністю «стати вище понад свої амбіції, невиправдана, роздута і хвороблива честолюбність, дріб’язковість і егоїстичність; відірваність від мас і черпання з свого болота мотивів для діяльності» [2, 529].

Прояви командно-адміністративного правління повна централізація влади, комчванство, злодійство, помпезність, брехня, абсолютний упадок морально-етичних норм привели його до страшного своєю правдою висновку: в СРСР явні ознаки тоталітарного режиму і зародження фашизму: «3 більшовицького червоного яйця. — записує він 17 квітня 1926 р., — на очах вилуплюється фашизм»5.

Хвиля репресій проти інтелігенції колишніх його соратників по партії, укапістів, соціал-революціонерів та інших, голод, організований комуністичними лідерами, смерть М. Хвильового і М. Скрипника спонукають Винниченка на героїчний вчинок. Він звергається з відкритим листом до Політбюро КП(б)У з протестом (чи не першим) проти організаторів голодного геноциду української нації —Сталіна і Павла Постишева — реаніматорів «національної єдіно-неділимої Росії, старої тюрми народів». «Цей лист викликав різке заперечення на листопадовому пленумі ЦК КП(б)У 1933 р., — пише академік М. Жулинський. Винниченка охрестили «старим вовком української контрреволюції, його гонорари, які до цього часу надходили йому до Німеччини і Франції з України, конфіскували спеціальною ухвалою Наркомфіна СРСР, видання творів припинилося, книги вилучалися з бібліотек»6.

Для Винниченка це був тяжкий моральний і матеріальний удар. І і він мужньо переносить його. Не просить, не розкаюється і не припиняє публіцистично-творчої праці. Він пильно стежить за діями РКП і КП(б)У. І диво дивне! Яким би декором не прикрашувалися вони, яким би словоблудством не прикривалися, Винниченко, як рентген, просвічував їх, розгадував і застерігав легкодухих і легковірних від чергової брехні, підступу і фальшу.

Неймовірно, але факт, що на колосальній відстані Винниченко бачив далі, краще і глибше, ніж в Україні сущі. Згадаймо хоч би І з’їзд письменників СРСР. Скільки галасу, шуму, помпи про монолітну міжсоюзну письменницьку любов до партії та її вождів! Як легко, швидко і надовго республіканські письменницькі організації дозволили себе загнати в одну соцреалістичну кошару! Скільки паперу пішло під гімн та оди на її честь і скільки життів покошено і доль знівечено — тих, хто по-справжньому любив рідну землю і народ, тих — великих і непокірних, — що ненавидіти і вождів, і кошару.

До останніх належав і Винниченко. «У СРСР відбувається з’їзд всесоюзних письменників, — записує він у щоденник 15 березня 1934 р. — самохвальство, самовозвеличування дійсно рекордні. Отут справді наздогнали й перегнали всіх хвальків, брехунів, рекламістів на всьому світі...

Дійсно, якась просто «вакханалія» лицемірства, хамства, самохвальства і дурости на з’їзді радянських письменників. Очевидне, там брехня, підлабузництво, самообпльовування є норма морального поводження — і нікого вона не вражає, і ніхто нею не гидує, інакше поводитись і неможливо, і ніхто нікого не соромиться. Нюдизм морально прокажених» [2, 17].

Відсутність гонорарів ускладнила життя Винниченка. Незначні заощадження витрачені на купівлю будинку з садибою у м. Мужен на півдні Франції, куди Винниченки переселилися 1934 р. і жили аж до смерті, віддалені від культурних центрів, усамітнені, здобуваючи хліб насущний фізичною працею. «З того часу, — писав Винниченко, — як на Україні скасовано українізацію, як запанував чистий русифікаційний націоналізм і мені було унеможливлено видання моїх літературних праць (…), я мусив звернутися до праці фізичної»7. Такий спосіб життя Винниченка громадськість сприймала по- різному. Близькі і друзі, що знали дійсний стан справ, співчували і в міру можливого намагались допомогти. Інші ж не прощали «зради», політичних хитань і сумнівів і шукали нагоди дошкулити йому. Прихильники таланту досить оригінальним способом витягали його з міщанською побуту, як це робив О. Олесь в епіграмі (1936).

«Він вже більше не малює,

Перестав писать книжки,

Зелениною торгує,

Сіє моркву, буряки,

Більш в Москву листів не пише,

І поклонів більш не б’є

Лишить гусінь, ловить миші

І гніздечко собі в’є»8

Обоє працювали на городі, в саду до сьомого поту. Від урожаю залежало їхнє життя. Але і в цих тяжких умовах він не байдужіє до України. 3 болем констатує, що його пророцтво про фатальність політики російських комуністів для української державності справдилося. Тоталітарна, антинародна диктатура РКП, зафундаментована Леніним, еволюціонувала до фашизму під керівництвом учня вождя революції — Й. Сталіна «Синки Леніна (Гітлер, Сталін, Муссоліні) час од часу бавляться бомбочками. Сьогодні кинув кремлівський «братішка»: склав догоду з«братішкою» берхтесгаденським про ненапад. Бомбочка вигукнула з таким гуком, що старенька Європа роззявила рота і завмерла від страху. Та навіть у Вашингтоні шибки повилітали, і Рузвельт кинувся з вакацій додом»9, —так відреагував на іудейський пакт про ненапад Гітлера-Сталіна Винниченко.

Письменник не піддався тій ейфорії, в якій перебували народи Радянського Союзу. Надто добре знав підступну сутність більшовизму і справжнє єство його вождів, про це красномовно свідчить запис у щоденнику за 23 серпня 1939 р.: «Коли б треба було ілюстрації хвороби людства, то хіба цей акт не є одним з придатніших для цієї мети? Де ж, як не в прокажельні, може виникнути така штука, як оця «несподіванка»? Ніяких же слів не може бути для справжньої оцінки вчинку московського синка Леніна. Всяке найбрутальніше слово не досягатиме й чверти належної характеристики. Та мова людська не виробила таких слів, які дорівнювали б до вчинків цих мерзенно-огидних хворих людей»10.

Життя Винниченка неймовірно . Під час Другої світвої війни. Не можна без щему у серці читати запис у щоденнику за 13 листопада 1940 р.: «Трошки неспокійно, щодня ми обоє хочемо цілий день їсти. Наше годування бідніє все більше та більше, фруктів уже майже немає, горіхів зовсім не їмо, молока півлітра на двох, пшеницю — економимо, а сама городина, очевидно, за всіх справитися не може. І там весь час хочетьсяїсти, смокче і ниє всередині, шлунок ніяких економій, скрут і філософій не визнає»11.

Він мав можливість поправити своє матеріальне становите і згадати смак влади. На початку війни йому запропонували утворити в Україні маріонетковий уряд на допомогу німцям. Прийняти таку пропозицію означало б зрадити свій народ, саму суть свого життя. Він відмовився — і був покараний концтабором. Кількатижневе перебування там вибили його з творчої колії на всі воєнні роки. Після війни Винниченко багато малює, пише, клопочеться про ми видання своїх творів і постановку своїх п’єс. Та що б він не робив, з ким би не спілкувався, його душа і думи линули в Україну. Навіть незначна звісточка — почута, прочитана надавала стільки сили і бажання, що, здається, пішки йшов би на Батьківщину «Війнуло сьогодні Україною від якогось оповідання в «Червоному шляху», який переглядаю. Заболіла вся душа, таким ниючим, ридаючим болем заболіла, що аж сама похолола від страху й здивування. Коли б за один тиждень перебуття на Україні треба було цілий рік іти пішки, з захватом згодився б. І пішли б ми удвох, і яке було б щастя»12.

Та непомітно підкрадалася старість, а хвороба ніг утруднювала ходу навіть на маленькі відстані. Письменник багато працює. У хвилини відпочинку розмірковує про смисл життя і своє місце в ньому: «Вночі, лежачи без сну в темноті, виразно хтось (підсвідомість?) висунув питання а що ж ти кінець кінцем мав і маєш від нації, від тої нації, якій ти служив усе життя? Ось кінчилося 70 років тому життю, а що ти маєш? Ти — насамперед, самотній. Є окремі гуртки чи одиниці які немовби ставляться прихильно до тебе (та й то викладання їм свої сутні висновки з того життя, твої так звані переконання, твій конкордизм, який ти в таких труднощах виносив, і ти побачиш, як ці прихильники поставляться до тебе...) А матеріально ти ще самотніший: ти на кінці свого життя сушиш собі голову, чим ти будеш жити? Тепер ти вже думаєш, що треба продавати «Закуток», щоб мати що їсти. Вже тепер розпитуємось, чи приймають французи у свої притулки для старих чужинців? А нація ж що? А ті її «вірні сини», яких в еміграції до 2-х мільйонів, як же вони дивляться на те, що їхній «найбільший письменник», «літературний геній України», «гордість українського народу», як деякі звуть його що він клопочеться про те, щоб його прийняли в притулок для старих і калік? А їм що од того? Хай собі йде, куди хоче»13

Це був тяжкий і справедливий докір письменника українській суспільності — в еміграції і в Україні, що так гріховно швидко забула за одного з найкращих синів України. Комуністичний режим вибив у цілого народу історичну пам’ять, живцем поховавши у концтаборах, ГУЛАГах, психлікарнях, здавалось навіки. Та тільки здавалось.

У 1949 р. нова еміграція звертається до Винниченка як учасника революційної боротьби за відродження державності і свободи, автора чотирьох Універсалів, першого Голови уряду Української Народної Республіки поділитися своїми думками про колишні перемоги і причини поразок. Винниченко пише унікальну працю «Заповіт борцям за визволення» (1949), в якій осмислює уроки української історії; аналізує роль і завдання української еміграції в побудові незалежної України, прогнозуй її майбутнє, дає поради молодим.

Він відчуває наближення смерті. І, як завжди, хоче бути «чесним з собою», передати нащадкам знання і дослід свого жаття. «Коли мій «Заповіт» сприйметься хоч у частині його прихильно і дієво борцями за визволення, коли тези його зійдуться з їхніми й, може, чимось доповнять їх, я буду вважати, що недаремно витратив час і сипі за висловлення його»14

Він сподівається і вірить, що його поради, його остання сповідь-заповіт прислужаться в еміграції, а ще більше там, в Україні. «Бо там безупинно, невмируще по всіх каторгах та ізоляторах неволі, у всіх душах мовчки і грізно лунає та сама всебічно-визвольна:

«Ще не вмерла Україна, і слава, і воля!..»15

Він спішить завершити почате, сказати те, що не міг або не встиг сказати. Він пише, пише, як згадує його дружина:

«по 6—7 годин, а весь остаток часу думає, готуючи матеріали до наступного дня. Його будиночок давним-давно готовий, і він у ньому працює (будиночок у саду, складений з ящиків — Авт.). При найслабшому сонці в ньому тепло, як в оранжереї. Для своїх сімдесяти років В. дуже молодий і навіть і тепер подобається молодим жінкам. Звичайно, його репутація письменника грає в цьому потягу немаловажну роль. Недавно в Парижі ставили українською мовою його п’єсу «Закон», і всі артистки були ним захоплені. У нього зовсім біла голова і дуже молоді очі і порівняно зі мною мало зморшків. Та фізичних сил у нього небагато: будь-яке зусилля викликає біль в голові і горлі. Ходити швидко він не може, та ноги його в ньому році краще служать, ніж в минулому. Головна його хвороба не артрит, хвороба артерій, та ж, що і в англійського короля. 3 цією недугою можна жити дуже довго, але потрібне спокійне в усіх смислах життя. Як його добитися при бурхливому темпераменті борця і політика?»16.

Спокій Винниченка залежав не тільки від його темпераментного характеру, радше, не так від нього, як він суспільно-політичних обставин і людей диригентів цих обставин. Це вони не давали йому спокою на Батьківщині, заздрячи його популярності, таланту, славі, його політичній активності та історичній ролі.

Стара еміграція успадкувала цю сумну традицію, завдавши нестерпного болю в його останній ювілей. Можна уявити настрій Винниченка, змушеного через пресу звернутися до людей не з подякою за вшанування його праці, а з виправданнями.

10 серпня 1950 р. в газеті «Українські вісті», що виходила в місті Новий Ульм, Винниченко друкує «Маленьке пояснення» своєї громадсько-політичної діяльності. Це була його остання письмова розмова з громадськістю.

6 березня 1951 р. Винниченко помер.

«Вів помер несподівано, — розповідала дружина, — у тихни вечір весняний під квітучим деревом. Коли я положила його голову на подушку, — перші краплі дощу і білі пелюстки почали падати на його обличчя. Обличчя його було прекрасне. Ми положили його на Муженському кладбищі, де він буде лежати до того часу поки Україна не зможе прийняти його до себе»17

Минуло понад п’ятдесят років, а В. Винниченко так і залишається на чужині. Та є надія, шо, вслід за його багатогранною спадщиною, вдячні нащадки перевезуть в Україну і прах того, хто заради добробуту і волі нації прирікав себе на Христові муки, свідомо жертвуючи найдорожчим — своїм життям.

1 Лист В. Винниченка до З. Висоцького від 7 січня 1921 р // Рукописний відділ Центральної Наукової бібліотеки (РВ ЦНБ) НАН України ім. Вернадського —Ф. 8 — Оп. 1-а

2 Лист В. Мазуренка до Пісоцького від 8 травня 1921 р. // ЦДАЖР України — Ф. 8 — Oп. 1 — Спр. 85 — Арк. 9 — С. 4

3  Нова Україна —1923 — Ч. 7 -8 — С. 286

4 Одвертий лист В. Винниченка до М. Горького від 20 червня 1928 р. Підготовка публ. і вступ слово І. Іллєнка // Літературна Україна — 1990 — 10 травня

5 Фонд В. Винниченка: Записник. 4.15 / Київ — 1960 —Ч. 8 — С. 116

6 Жулинський М. Із забуття — в безсмертя — С. 146

7 Винниченко В. Розлад і погодження: Відповідь моїм прихильникам і неприхильникам. Німеччина. Наша боротьба, 1948 — С. 22

8 Невідомі листи Винниченка до Олеся // Слово і час — 1992 — Ч. 2 — С. 28

9 Винниченко В. Записник — Ч. 28 —22. VII.1939 // Київ — 1989 —Ч. 10 —С. 249 10 Там само

11 Київ — 1990 — Ч. 9 — С. 258

12 Цит. за Костюк Г. Володимир Винниченко і його доба — Нью-Йорк, 1980 — С. 202

13  Там само — С. 272-273.

14  Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. — К., 1991 — С. 121

15 Там само

16 Винниченко Р. До двадцятиліття з дня смерти — Мельбурн, 1971 — С. 11-12

17  Винниченко В. До двадцятиліття з дня смерти — Мельбурн, 1971 — С. 18







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.