Історія літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 2 - О.Д. Гнідан 2006

Художня творчість В. Винниченка
Володимир Винниченко

Всі публікації щодо:
Винниченко Володимир

У світовій літературі мало знайдеться імен рівновеликих в історії народу і культури. В. Винниченко — один із тих, для кого політика і художня творчість ішли поруч. У цьому його сила, слабкість і неповторність.

Сповнена драматизму, утвердження, протистояння, боротьби політична біографія Винниченка віддзеркалюється в художній. Не випадково один з перших дослідників творчості письменника П. Христюк застерігав від спокуси замінити літературно-критичну розвідку політичною публіцистикою1 Як виявилося, це застереження було не безпідставним. Майже 60 років Винниченко-політик, опонент комуністичних комісарів Києва і Москви, так опанував свідомістю літературознавців, а через них і громадськості, що для Винниченка-письменника не залишалося місця. А між тим Винниченка-художника і Винниченка-політика зумовили одні соціально-історичні чинники. «Різниця є тільки поміж окремими етапами Винниченкового світогляду та те, на якому з цих етапів Винниченко-художник виступає яскравіше від Винниченка-політика, або навпаки»2

Перше оповідання російською мовою «Народний діяч» не приймає до друку через художню безпорадність. Така ж доля спіткала і другий твір, поему «Повія», запропоновану журналу «Киевская старина». Збитий сюжет: зведення паничем дівчини-наймички, її поневіряння по наймах, зросійшена мова, версифікаційна невправність — вагомі підстави для відмови в публікації. І тільки на третій раз щастя усміхнулося Винниченкові.

«Киевская старина» оголосила конкурс на кращий художній твір. Винниченко подав оповідання «Сила і краса», яке сподобалося Є. Чикаленкові і С. Єфремову. Вони й переконали В. Науменка опублікувати оповідання, що й було зроблено 1902 р.

Дебют Винниченка був тріумфальний і міг би зрівнятися хіба що з дебютом Марка Вовчка чи В. Стефаника, різниця лише в тому, що самобутні таланти його попередників визнали зразу, всі і назавжди, тоді як критики В. Винниченка, від першого і до останнього твору, давали суперечливі, часом полярні, а то й взаємовиключаючі оцінки.

«Талант чи випадковість?» — так назвав свою рецензію, вміщену в «Літературно-науковому віснику» (1903), Іван Личко. Оповідання було написане такою вправною рукою, що мимоволі закрався сумнів: «Чи не випадковість це, що молодий, нікому не відомий автор проявив у своєму першому творі щось таке що привертає увагу? Чи початкуючий це, чи вже на першому кроці умираючий талан, а можливо, й зовсім не талан»3.

Наступні оповідання Винниченка, що друкувалися в «Киевской старине», «Новій Громаді», «Літературно-науковому віснику» (1902-1906), склали першу збірку «Краса і сила» (1906), куди, крім оповідання, що дало назву збірці, входять: «Заручини», «Контрасти», «Антрепренер Гаркун-Задунайський», «Голота», «Біля машини» «Мнімий господін», розбили сумнів першого рецензента.

Прочитавши оповідання «Краса і сила», Леся Українка дивувалася, як міг критик сумніватися в талановитості молодого письменника. «Талантливый человек может случайно наделать промахов в своем сочинении, но бесталанный не может случайно проявить то, чего у него нет. Только талант мог создать эти живые фигуры, эти есственные диалоги и, в особенности, эту широкую, яркую картину ярмарки, на фоне которой разыгрываются воровские похождения героев...»4.

Художня практика Винниченка-новеліста підтвердила життєстійкість малої прози, її гнучкість і здатність до суттєвих модифікацій. Суб’єктивізація розповіді, підсилення авторської «присутності», зміни традиційної структури епічної розповіді, часових ритмів, нарощування енергії конфлікту, вихід на вселюдські проблеми — ті нові якості Винниченкового оповідання, що стали містком до освоєння романного жанру.

Читачі чекали від нього ще «щось більше» і щось «краще», про що М. Коцюбинський відверто й щиро сказав самому Винниченкові. «Стежачи за Вашою літературною роботою, я все сподівався від Вас чогось великою, дужого, що спалахне і заблищить як вогонь на нашому сірому літературному полі... І так бажається, щоб для того найкращого, що ще затаєне у Вас, знайшлись відповідні умови»5.

Коцюбинський добре знав ціну «відповідних умов», бо сам був змушений замість улюбленої письменницької роботи заробляти на шматок хліба у статуправлінні. Винниченко був одним з небагатьох, хто жив винятково за рахунок літературної праці. Оповідання не забезпечували й мінімуму. Це знали близькі друзі письменника і намагалися допомогти. Серед них — Євген Чикаленко, славнозвісний патріот, меценат, усі зусилля і життя якого віддані на вівтар відродження України. Він звертається до видавців і редакторів журналів, розкриваючи «секрети» достатків Винниченка, якому «треба з чогось жити, бо тепер він, пишучи досить багато по наших журналах, заробляє не більше всього 50- 60 рублів на місяць, на які ледве можна прожити самому, а вже коли чоловік схоче завести сім’ю, то хоч з голоду помирай»6.

Спроба редакції «Літературно-наукового вісника» допомогти через «Комітет науки і штуки» підвищити гонорар, не увінчалася успіхом. Винниченко не хотів залежати від будь-якої сторонньої інституції чи окремого мецената; образливо було збирати милостиню. У відповідь — відмова від допомоги і порада Комітетові оцінювати художній твір, а не матеріальний стан письменника.

Є. Чикаленко, С. Єфремов настійно радили Винниченкові писати «сценічні», тобто традиційні п’єси, та він щоразу відповідав, що «не хоче писані п’єс для втіхи публіки, не хоче підроблятись під її смак, а хоче своїми п’єсами боротись з старими, уже віджилими установами громадянства, хоче проводити нові ідеї, нову мораль»7.

Написані ним п’єси: «Дизгармонія» (1906), «Щаблі життя» (1907), Великий Молох» (1907), «Матерів» (1909), «Чужі люди» (1909), «Бадар» (1910), хоч за них належав найвищий гонорар, але і вони не змінили матеріальний стан письменника. Винниченкові п’єси не були схожі «на теперішній український репертуар, але ж і для сцени вони зовсім непридатні»8

Українські письменники XIX ст. пов’язували почуття з побутом, обставинами, історією, тоді як письменників XX ст. цікавив стан душі і його залежність від стану тіла. Такі колізії дістали назву психопатологічних. «Вони є, безперечно, природним висловом розвитку поважного інтересу для питань про любов між людьми, — писав І.Свєнціцький, що не глядять на неї тільки з боку хвилевого вдоволення, або з нескромної цікавості, або, накінець, для розбухання притупленої ярості. Найяркіший вислів цього інтересу, інтересу для психологічного паралелізму в явищах любові, себто захоплення питання про рівнолежність почувань любові і певних переживань тіла, в українському письменстві дав Винниченко»9. Коцюбинський прекрасно розбирався в європейській літературі, шляхах її розвитку і впливі на українську літературу, бо й сам зазнав його. Тому і не пов’язував свої ідеї Винниченкові, не фетишизував канони і безглузде політикування в мистецтві, а з притаманною йому делікатністю і тактом застерігав від надмірного вживання жаргонізмів і вульгаризмів, що шкодять художньому творові і псують загальне враження.

На цю ж хибу вказував Винниченкові і М. Вороний. Відзначивши відхід від «старої» школи письма, новаторство порушуваних проблем, Вороний побачив «розхристаний стиль і грубувату нечисту мову» оповідань Винниченка, що «справляє часом навіть неестетичне вражіннє»10

Марксистська критика, як І. М. Горький, у найкатегоричніший спосіб вказала Винниченкові на неприпустимість так писати про революціонерів і членів партії. Такі звинувачення Винниченко вважав несправедливими. Адже кожний його твір — це результат напруженої роботи мозку, серця, нервів. Це глибокі студії життя збуреної епохи, коли кожний, хто називався революціонером, уявляв себе героєм, коли душа була піднесена до зразків Радіщева і Перовської.

Результат цих студій був несподіваний навіть для самого Винниченка, який побачив дизгармонію між навколишнім реальним світом і образами, створеними юнацькою фантазією, дизгармонію в самому собі:

«Я почував себе моральним злочинцем — я ходив до проституток, любив іноді випити, доводилось із-за конспірації брехати своїм товаришам, бути нечесним з найближчими людьми, робити часто несправедливі і брутальні вчинки (…)

Я побачив, що більшість моїх товаришів теж не святі, що їх щоденне і партійне життя не відповідає високим взірцям революціонерів попередніх часів. Так з’явилася п’єса «Дизгармонія»11

Чесність, гармонія з собою — ось та нова мораль, яку проповідував Винниченко у цій і другій («Щаблі життя») п’єсах, і яка так роздратувала громадськість. «Не було майже ні одного українського органу, який би мене не вилаяв, не було людини, котра, зустрівшись зі мною, не розпочинала суперечки»12, — писав Винниченко.

Підсумковою можна вважати рецензію С. Єфремова — глибоку об’єктивну, високопрофесійну: «Бути чесним з собою ось та присадкувата капличка, з якої д. Винниченко збирається весь світ охопити (…). «Бути чесним з собою» —то хто ж проти цього хоч слово скаже, але ось де лихо — все життя людське в цю формулу не втулиш, бо людина не живе ізольовано, як Робінзон на безлюдному острові, а тисячами ниток зв’язана з іншими людьми і потрібно не лише особисту, а й громадську мораль установити»13

Тлумачення критикою «чесності з собою» як пізнання свого «я» в найнесимпатичніших проявах. Винниченко вважав упередженим, поверховим і викривленим. Бажаючи поставити всі крапки над «і», він студіює філософські праці Ф. Ніцше, А. Бергсона, М. Бертеля. Його цікавлять наукові і творчі пошуки невропатолога і психіатра з Австрії Вагнера фон Яурега; історика християнства, семітолога з Францч Ернеста Ренана; письменника-модерніста з Польщі Станіслава Пшибишевського та ін.

Їхній вплив на Винниченка не викликає сумніву, особливо це стосується романів «Чесність з собою» (1911), «Рівновага» (1912), «Заповіт батьків» (1913), де порушено проблеми кохання, моралі и етики, свідомого й підсвідомого, інстинкту й розуму тощо. Усі три вийшли спочатку російською мовою і наробили багато галасу у всеросійському масштабі. Заходами Арцибашева романи вийшли у московському видавництві «Земля». Винниченко одержав найвищий тоді в Росії гонорар — 2500 крб.

Вихід романів Винниченка російською мовою був прикрою несподіванкою для української громадськості. Прихильники його таланту відчули себе врадженими, інтелектуальна еліта обурилася, друзі малювали драматичну перспективу письменницькій долі Винниченка і застерігали: «Я певний, що коли Ви перейдете па російський ґрунт, то тільки собі на шкоду, — писав М. Коцюбинський. — Письменник (поет, белетрист) не може безкарно змінити мову: вона помститься. Не гнівайтесь на мене за одверто сказане слово, мені здається, що я маю право на се як людина, що, може, найбільш цінить Ваш талант і любується їм, як дорогим скарбом нашого народу»14

Зрозуміло, що написане ним далеко не всіх задовольняло і далеко не всім подобалося, а відповідно і сприймалося. Есдеки образилися за шельмування соціалістів і революціонерів і за дискредитацію самої соціалістичної ідеї, цнотливо-моральні не прощали Винниченкові «порнографії», його бунту проти старої моралі; українофіли прагнули сатисфакції за зраду, «перехід на російську сторону»; читачі з усталеними поняттями про любов, мораль і шлюб проповідь нової моралі Винниченка сприймали як наругу над їх святими почуттями.

Монолітність негативних оцінок роману «Чесність з собою» (1911) була дивовижна — від друзів до ворогів, від рядового читача до поважного критика; від приватного листа, розмов у кулуарах — до розгромної статті і пасквіля з неодмінними синонімами до його імені: ренегат, відступник, захисник реакції, негідник, мерзенний сутенер, підголосок захисника філістерства і т. ін.

Першими читачами (українського варіанту) роману був М. Грушевський, тодішній редактор «Літературно-наукового вісника», і Є. Чикаленко. Враження від прочитаного твору Є. Чикаленко записав у «Щоденник» за 30 січня 1911 р.:

«М. С. Грушевський, як казав мені, справді написав з приводу цієї повісті Винниченкові — чи не можна вже перемінити тему, бо «прочія частини тіла ображаються».

Прочитав я цю повість. Дієві особи її все знайомі люди: герой — сам автор; потім фігурують: М. Порш, С. Петлюра, Піщанський, Юркевичі, батько й сини, а жінок не знаю, — та й думаю, що це не живі люди, а видумані автором, бо про таких я не читав, і не чув, хоч прожив уже півсотні років.

Господи! До чого може дописатись людина! Всі жінки в повісті тільки й думають,. тільки й роблять, що віддаються любимим і нелюбимим і просто навіть незнайомим молодим і здоровим мужчинам у номерах по грубому, але справедливому вислову В. П. Степаненка (співробітника «Киевской старнны» —Авт.), всі жінки в повісті «рвуться до бугая»15

Російські та українські критики, ніби змагаючись між собою, не шкодували слів, виразів, оцінок, висновків — ядерних, страшних знищувальних. Мирона, головного героя роману, називали типом анархіста-індивідуаліста, «чесного тільки з собою» і такого, що слухається лише інстинктів. Критики механічно переносили ті якості на самого письменника.

Численні критичні відгуки глибоко вразили Винниченка, але ніскільки не похитнули його переконань, не змінили його філософсько-естетичних засад нової, покликаної суспільними умовами моралі. Залишаючись «чесним з собою», Винниченко намагається пояснити читачам, розтлумачити своє розуміння концепції нової моралі. Він пише брошуру «Про мораль пануючих і мораль пригноблених (Одвертий лист до моїх читачів і критиків)» (1911) і звертається до критиків-марксистів (вони мали найбільше претензій) з проханням точно і чітко сказати, на яких підставах звинувачують його в проповіді голих звірячих інстинктів, апології здичавіння, розпусти, полової насолоди, утіх тіла, проституції, сутенерства, насильства, шахрайства, ошуканства; філістерства, буденщини, анархізму; просить пояснити, що вони розуміють під словами «відступництво», «ренегатство».

«Коди я відступився від моралі пануючих, —то це правда. Коди ж се відступництво торкається того, в що я вірив і вірю — соціалізму, боротьби за нього, руху вперед, то нехай вони мені покажуть, де й коди називав я соціалістичні ідеї «прісними», де я називав життя «грою в рулетку», де я кликав до песимізму, рівнодушності, як се говорять і роблять герої О. Міртова, Гіппіус, Шеталя й інших, до компанії яких зачислив мене д. Львів. Нехай вкажуть хоч один твір, де я сказав: «Ні, боротись неможливо — згасимо наші ліхтарі й підемо в пітьму, яка всіх рівняє!»

(…) Можливо, що я помилявся, можливо, що я заблудився (…), але я ні разу не гасив свого ліхтаря! І коли ви вірите, що я шукаю, коди ви переконані в тому, що я збився з правдивої дороги, то покажіть же мені, покажіть правдивий шлях, виведіть на нього мене й тих, хто заблудився разом зі мною!

А коли й самі ви також шукаєте і ще не знайшли, то — замість даремних криків і злоби, почнемо спільними зусиллями шукати наш шлях»16

Першим, хто відгукнувся на крик душі Винниченка, був знову М. Коцюбинський.

«Дорогий товаришу! — писав він — Не відповідав на Вашу картку тому, що хотів перше почитати Вашу брошуру (...) Ще затим прочитати її, я собі думав навіщо писати відповіді критикам, чи полеміка з ними придається на що? Чи не краще белетристові лишитися белетристом, ніж виступати в невдячній ролі коментатора власних творів? Але, познайомившись з книжкою, признаюсь, що Ви добре зробили (…) В кожному разі сталося добре, що Ви висловились вже, зайняли певну позицію перед читачем, і тепер легше йому буде розібратись у тому недостойному ґвалті, який знявся з приводу останніх праць Ваших»17

Та однодумців Коцюбинського було дуже й дуже мало, тому і після звернення Винниченка до читачів і критиків прірва між ним і суспільством, що виникла в процесі захисту права особистості жити власними інтересами, розумом і совістю, не зменшилася.

Читачі і критики не сприймали ні його пояснень, ні його виправдань з тої причини, що

«всю свою аргументацію Винниченко основував на штучному поділі моралі: на мораль пануючих і мораль пригноблених, забуваючи, що мораль може бути тільки одна на всіх, що множество моралів — це основа теперішнього світу, що правда і брехня — це теперішні дві моралі, а не «нові» (…) 3 якоюсь несолідною задерикуватістю автор звертається тільки до критиків і читачів-марксистів, до «своїх» людей, до «своєї» групи, а не до всіх людей. Ми бачимо, щоо творчість і філософія Винниченка не має нічого спільного з філософією пролетаріату, з інтересами і стремліннями його»18

М. Сріблянський відчув v тоні листа Винниченка презирство до читача і самовдоволену свідомість фізичної сили, хоч є у ньому страшенно багато серйозного, важного.

Частина українських ура-патріотів сприйняла участь Винниченка в російських видавництвах, зверненнях до російських письменників як образу національної честі і гідності. Великий письменник, на їх думку, не повинен проявляти таке рабське приниження перед росіянами, бо це, мовляв, ганьбить і принижує всю націю.

Впродовж двох років на сторінках періодики (переважно в журналі «Українська хата» і газеті «Рада»), російських часописів публікувалися листи читачів, памфлети, рецензії літературних критиків, відповіді читачам і критикам Винниченка.

Відбиваючись від гнівних звинувачень критики читачів, Винниченко втягується у численні суспільно-політичні процеси і літературні дискусії, з результаті чого маємо таке розмаїття жанрів інвективи, памфлети, листи, заповіти тощо. Грандіозну, безпрецедентну полеміку викликав роман «На весах жизни» («Рівновага»), в якому «змішані чисто художні, публіцистична та сатиричні елементи, ще й з невеличкою домішкою іноді полемічного душку. Це все негативні сторони роману, а поза тим незвичайно інтересні ескізи емігрантського життя, що виявляють гарного оповідача»19

Єдність художнього і публіцистичного стилів І. Свєнціцький вважав природним для Винниченка. Як і в Л. Толстого, в українського письменника співдіють почуття і розум, творчість і проповідь, мистецтво і мораль.

«Як митець, — писав дослідник, — Винниченко відчував всю чудову красу життя: він розказує про його радість і біль, він майстерно малює усю велич дрібних змагань людини із безліччю противенств та пересуває перед очима нашої душі хвилясту путь людини, що прямує до якоїсь мети через ями неповодження та гребені удачі.

Як мораліст-суспільник він знає тільки тайні сторони нашого життя. Він задержується тільки біля гидоти, не для її поширення і поглиблення, але щоби її в будучині усунути з людського життя. Тільки отсим великим суспільницьким співчуттям горю страждучої людини, що — зірвавшися раз зі свого шабля — летить в безодню зневіри і безпутства та потопає в смердячому багні вирождення тілесного і розпусного зледачіння духовного, можна пояснити кількаразове повертання Винниченка до теми проституції і сифілісу» 20

Ця тема - нова в українській літературі. Природно, що до неї і критика, й читачі поставилися упереджено і вороже. Крім звинувачення у порнографії, частина українців сприйняла вихід романів російською мовою в Росії як перехід письменника у «ворожий табір», як зраду. Справа ускладнилась ще появою листа Винниченка до російських письменників в газеті «Рада» за 20 жовтня 1913 р. У ньому Винниченко виступив проти спрощено-карикатурного зображення українців російськими письменниками і зневажливо-грубого, некультурного відношення до української мови. «Завше і скрізь «хохол» трошки дурний, трошки хитрий, неодмінно лінивий, меланхолійний і часом добродушний, — писав Винниченко. Про інші прикмети людської психіки у «хохлів» з цих оповідань зовсім не чуть. Більш як 30 міліонів їх, і така дивна нерухомість і однобічність в розвитку. Що не постать, то або тюхтіюватий дурень, або дурнуватий ледащо, або лінивий пройда. І рідко-рідко це недалекий, сентиментальний, але не злий простак, як от «хохол» М. Горького»21 Звинувачення — спростування, профанація — професійний аналіз, бульварна лайка — високий стиль — все це йшло в нерозривній парі, перепліталося, створюючи атмосферу бурхливої епохи, загального суспільного настрою і рівня естетичного мислення.

Переможців у цій дискусії не було та й не могло бути, «бо дуже багато суперечливих тем і проблем ставив письменник, дуже швидко мінялись часи, дуже продуктивно працював В. Винниченко, а критика не спроможна була встигати за ним»22. Особливо це стосується малої прози — знакового культурного явища великої сили та історичної ваги, що відзначалася не лише своїми художніми достоїнствами, величезним соціальним звучанням, а й своєю новизною.

1 Див. Христюк П. Письменницька творчість В. Винниченка — Харків. 1929 —С. 24

2  Лакиза І. Про новий роман В. Винниченка «Сонячна машина» // Життя й революція, 1928 — Т. 4 — С. 106

3  Личко І. Талан чи випадковість? // Літературно-науковий вісник. — 1903 — Лютий.

4 Українка Леся. Твори — Харків. 1927 — Т. 12 — С. 283-284

5 Лист Мю Коцюбинського від 29 жовтня 1909 р. // Рукописний відділ Інституту літератури (РВІЛ) НАН України — Ф. 7 — Ч. 548. — Арк. 2-3

6 Чикаленко Є. Щоденник — Л., 1930 — С. 121

7 Там само

8 Чикаленко С. Щоденник — Л., 1930 — С. 92

9 Свєнціцький І. Винниченко (Спроба літературної характеристики) — Л., 1920. — С. 5

10 Воронний М. В. Винниченко. Твори Кн. IV // Літературно-науковий вісник —1912 — Т. XІІ — С. 179

11 Винниченко В. Про мораль пануючих і мораль пригноблених (Одвертий лист до моїх читачів і критиків // Наш голос 1911 — Ч. 11-12 — С. 412

12 Там само

13 Єфремов С. Літературний намул — К., 1908 — С. 17

14 Лист М. Коцюбинського до В. Винниченка від 31 грудня 1909 р. // РВІЛ НАН України — Ф. 7 — Ч. 549 — Арк. 3

15 Чикаленко Є. Щоденних —Л., 1931 — С. 190

16 Винниченко В. Мораль пануючих і мораль пригноблених (Одвертий лист моїм читачам і критикам) // Наш голос — 1911. — Ч. 11-12 — С. 416

17 Коцюбинський М. Винниченкові В. з Капрі 20 грудня 1911 року // РВІЛ НАН України — Ф. 7 — Ч. 552 — Арк. 1-2

18 Сріблянський М. В. Винниченко О морали господствующихъ и морали угнетенныхъ (Открытое письмо моим читателям и критикам) // Українська хата — 1912 — Кн. ІІІ-IV — С. 240

19 Сріблянський М. В. Винниченко. На весах жизни. Роман. Моск. из-во «Земля» // Українська хата — 1912 — Кн. V — С. 304

20 Свєнціцький І. Винниченко (Спроби літературної характеристики) — Л., 1920 — С. 24

21 Винниченко В. Одкритий лист до російських письменників // Рада — 1913 — 20 жовтня — Ч. 240

22 Ніковський A. В. Винниченко (Літературний нарис) // Винниченко В. Вибр. твори — К., 1926. – С. 8







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.