Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Історія літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 2 - О.Д. Гнідан 2006
Мистецтво великої епічної форми
Володимир Винниченко
Всі публікації щодо:
Винниченко Володимир
Мистецтво великої епічної форми
Романній творчості Винниченка — а це величезний своєрідним материк, 14 великих епічних полотен — судилася непроста доля. Добре відома широкому читачеві на початку століття (йдеться про 7 романів, написаних В. Винниченком до еміграції 1920 poку, гостро засуджена критиками-марксистами, і не тільки ними у 20-30-ті роки, а далі похована у «спецхранах» і послідовно замовчувана понад півстоліття, вона поступово, хоча й дуже повільно (це діють. мабуть, колишні табу), повертається до нас сьогодні. В тому, як читач чекає і миттю розхоплює скупі тиражі книг письменника нехибне свідчення того, що найважчий іспит іспит часом він витримав. Це стверджує і ще один досить характерний факт. Про жодного з українських художників слова не писалося в останні десятиріччя стільки досліджень — монографій, розвідок, статей, дисертацій, дипломних студентських робіт, як про Винниченка. Парадоксально, але дослідження про митця з’являються частіше, ніж перевидаються його твори.
З відстані у майже сотню років вже добре видно, що без творчості митця фатально неповною буде не тільки історія нашої літератури, а й розуміння історії суспільної, історії нації. Ми не зрозуміємо болючих шукань, прагнень і гірких помилок інтелігенції, яка в хаосі революції і особливо тяжкої реакції після неї втрачала свої корені традиції, втрачала гармонію існування.
Все це розкривав Винниченко у романах першого періоду творчості — «Чесність з собою», «Рівновага», «Заповіт батьків», «По-свій» і «Божки», «Хочу!», «Записки кирпатого Мефістофеля», які разом з новелами й повістями становили широку епопею життя всіх суспільних верств України початку XX ст.
Написані в традиційній манері європейського психологічного й інтелектуального роману, при всій реалістичності і навіть натуралістичності, ці романи були модерністськими творами за своєю глибинною суттю. Новим у них було все — і проблематика, і поетика: епатуючі, незвичні ідеї, експериментальність образів і сюжетних ситуацій, динамічна, фрагменгарна і штрихова стилістика. Все це й викликало довкола них бурхливу полеміку на початку століття.
Другу групу романів Винниченка складають утопічні і пригодницько-авантюрні твори (1924—1950), написані в еміграції. Це «Сонячна машина», «Поклади золота», «Нова заповідь» «Слово за тобою Сталіне!» (останній поєднував риси романів обох типів). Два твори — «Вічний імператив» (1936) і «Лепрозорій» (1938) — ще й досі неопубліковані і знаходяться в архіві письменника у США1. Незавершеним залишився чотирнадцятий, історичний роман «Хмельниччина», зберегпися назви ненаписаних творів: «Роман боротьби», «Хроніка великого зрушення» та ін., які мали скласти багатотомний. «Роман мого життя» — художню історію України першої половини XX ст. Коли більшість романі другої групи вже видано сьогодні в Україні і за кордоном, то першої лише починає свій новий рух до читача.
Перший роман — «Чесність з собою» (1911) — був написаний Винниченком в дуже короткий термін двомісячного «самоув’язнення» в квартирі товариша у Львові. Твір вихлюпнувся з душі як відбиток одною з найтяжчих, найпохмуріших періодів російської Історії, — часів реакції після погрому революції 1905-1907 років.
Після хвилі кривавого терору, що прокотився на теренах України — масових страт без суду і слідства, розправ по селах за допомогою каральних військових загонів, козацьких сотень, чорносотенних банд у містах, заслань і каторги для десятків тисяч людей, причетних до революцій хвилі вимушеної політичної еміграції прийшла ще глухіша пора реакції в суспільній та індивідуальній свідомості. Втрата політичних орієнтирів, віри в суспільні цінності струснули свідомість мислячої, «ідейної» людини, інтелігента передусім, змінивши й деформувавши її. На зміну вчорашнім «богам» — високим ідеям соціальної і національної свободи, суспільної справедливості, відродження — приходять «божки», індивідуальна свобода в її штірнерівськи-ніцшеанському вияві, перегляд моральних і етичних норм і позицій сильної особистості, «надлюдини», замість ідеї відродження країни — теорійка «відродженства» (яку Винниченко художньо розкривав у дилогії «Божки» і «По-свій»). Вістря уваги виразно перемістилося з проблем суспільних до особистісно-індивідуальних. Всі ці тенденції часу — здрібнілість ідеалів, дизгармонійність буття і болючі пошуки гармонії, прагнення чесності із собою і відобразив Винниченко у своїх перших романах.
В періодиці (журналі «Українська хата», газетах «Рада», «Речь» і т. ін.) одразу по виходу роману «Чесність з собою» розпочалася гостра полеміка, що нерідко переходила в досить брутальну лайку, грубі інсинуації проти автора, на якого переносилися риси його героїв. У полеміку втягається й Винниченко. Він пише брошуру «Про мораль пануючих і мораль пригноблених (Одвертий лист до моїх читачів і критиків)», 1911, листовно звіряється друзям, намагається пояснити свою позицію. Винниченко пристрасно заперечує проти багатьох несправедливих звинувачень, зокрема в декадентському песимізмі («Нехай вкажуть хоч один твір, де я сказав. «Ні, боротись неможливо — згасимо наші ліхтарі й підемо в пітьму, яка всіх рівняє!»). Він ніколи не гасив свого ліхтаря. Він шукає — і радить: коли збився з дороги, а його опоненти також шукають і ще не знайшли, «то — замість даремних криків і злоби почнемо спільними зусиллями шукати свій шлях».
Із «серйозних» критиків прихильно відгукнувся на роман М. Коцюбинський, який, проте, не радив вступати в полеміку з критиками: «Чи не краще белетристові лишатися белетристом, ніж виступати в невдячній ролі коментатора власних творів? Але, познайомившись з книжкою, признаюсь що Ви добре зробили... В кожному разі сталося добре, що Ви висловились вже, зайняли певну позицію перед читачем, і тепер легше йому буде розібратись у тому недостойному ґвалті, який знявся з приводу останніх праць Ваших» (лист М. Коцюбинського до В. Винниченка з Капрі від 20 грудня 1911 р // Рукописний відділ Інституту літератури НАН України).
Ще більше підлило масла у вогонь те, що перші три романи «Чесність з собою», «Рівновага» (1912) і «Заповіт батьків» (1913) спершу вийшли російською мовою у московському видавництві «Земля». До звинувачень у шельмуванні соціалістів і революціонерів, у дискредитації самої соціалістичної ідеї, в неморальності й «порнографії» додалися звинувачення в образі національної честі й гідності, в рабському запобіганні перед росіянами, зраді, приниженні і т. п.
Друзі також бояться, що Винниченко стане російським письменником. Застерігає Коцюбинський: «Я певний, що коли Ви перейдете, на російський ґрунт, то тільки собі на шкоду Письменник (поет, белетрист) не може безкарно змінити мову: вона помститься. Не гнівайтесь на мене за одверто сказане слово: мені здається, що я маю право на се, як людина, що, може, найбільш цінить Ваш таланті і любується їм, як дорогим скарбом нашого народу» (Лист М. Коцюбинського до В. Винниченка від 31 грудня 1909 // РВ ІЛ НАН України).
Суворіше й аргументованіше застерігає від переходу на російський грунт давній друг, меценат, перший читач і критик Є. Чикаленко. Винниченко відповідає йому широким листом, особливо виділяючи два моменти: зовнішній життєво-практичний, і внутрішній, світоглядний
«Ви пишете, що я стану російським письменником. Скажу щиро: велика спокуса до того. Тим паче тепер, коли на мене чомусь в Росії починають звертати увагу. Ось тижнів три тому я дістав запрошення від нового товариства російських письменників «Содружество» взяти участь у їхніх збірниках. Мені — одна з найвищих плат (300—400 крб за аркуш). Потім єсть якесь «Всеросійське бюро», яке розсилає по 250 газетах оповідання і статті відомих літераторів. Туди я також дістав запрошення. «Земля» гонить, щоб я швидше готував переклади ІІІ і IV т. своїх оповідань. «Знание» повторює своє запрошення. Переді мною розгортається широке російське море. Серед лайок, якими мене обсипали ортодоксальні моралісти, я читаю часом у російській пресі таку прихильну критику, якої ніколи не чув од своїх. Мало того — там не тільки хвалять чи лають — починають розбирати, що найбільш мені потрібно. Я бачу свої хиби і дефекти, я вірю критикам (деяким), і це мене навчає. Я вже не кажу про матеріальний бік — я дістаю гонорар за свою працю, а не філантропію «Фонда запомоги», яка болюче ріже мою гордість і жагуче бажання бути на своїх ногах. Спокуса дуже велика…»
Сповідаючись, пояснюючи, Винниченко з високою гідністю розкриває найзаповітніше — свою позицію письменника національного: «...Навіть тоді, — пише він коли від якого-небудь «свого» бачу явне бажання просто образити мене, напакостить мені, прикрившись плащом «критики», — навіть тепер я розумію, що теперішні «свої», теперішні проводирі українського народу ще не народ, що моє діло — бути чесним і щирим, не вважаючи ні на що. Моє діло служити тим, які дали мені життя, служити всім своїм життям, служити так, як я по щирості і розуму вважаю за найкраще. І через це, мені здається, я ніколи не буду російським письменником. Можливо, що я років на два, на три одійду од української преси, можливо, що таки наберусь одваги і порву з ЛВ Вісником раз на все, можливо, що ні з одним українцем (інтелігентом) я не схочу мати діло, але перестати бути сином свого народу, перестати служити тим, кому я хочу служити — цього не буде… Бо це є та точка, в якій чесність з собою (гармонія чуття і розуму) приросла до мене. От через що, Євгене Харламповичу, я не можу бути російським письменником» (Лист В. Винниченка до Є. Чикаленка від 23 липня 1912 р. // Чикаленко Є. Щоденник. С. 314-317)
Персонажі роману «Чесність з собою» - люди різних поглядів, політичних орієнтацій: проповідник «релігії соціалізму» Сергій Кисельський, старший Кисельський, батько Сергія, — поміщик-землевласник, Сергієва дружина, також соціалістка, Дара Михайлівна — «товаришка Дара», сестра Сергія Віра — «ідейна баришня», соціалістка та ін. Тут, у домі Кисельських, з’являється й робітник Тарас Щербина, який, повернувшись із заслання, шукає зв’язків з політичними колами, зокрема з анархістами; його сестра Оля панчішниця. Нарешті, центральна фігура роману, колишній репетитор дітей у домі Кисельських, а нині просто квартирант, художник-аматор і також, звичайно, соціаліст, — але особливого толку, автор і проповідник теорії «чесності з собою» Мирон, його сестра-повія Маруся; «партійні товариші» Іона, Рисецький, Кит і Петро — приятелі старих і молодих Кисельських.
Якщо представники старшого покоління мають ще певний соціальний статус (Кит — генерал, що особливо, до сказу, обурює пролетаря Тараса) і чимось займаються, десь служать або хоча б грають на біржі і таким чином здобувають кошти для своїх родин і для себе, то молоді у більшості своїй повністю декласовані й позбавлені будь-яких ділових, професійних інтересів, постійної систематичної роботи крім гри в політику, в революцію, чи, точніше, в «ідейне життя». Кращі, більш сильні і чесні герої невпинно шукають себе, шукають корисного, суспільно-значущого діла, точки прикладення сил, мучаться сумнівами, переживають власні душевні драми, страждають через духовну порожнечу, неврівноваженість, сум’яття. «Ідейні» погляди сплітаються з пристрастями, статевими потягами, «обожненнями» осіб протилежної статі, навіть відхиленнями від норми, всілякими збоченнями.
Здійснюючи глибокий психологічний розтин душі інтелігента та ф не тільки інтелігента, а мислячої, «ідейної» людини початку століття взагалі, В. Винниченко висвітлив, і напрочуд зримо й виразно, ті тенденції, про які говорили представники філософської й релігійної думки часу, зокрема автори розгромленого Леніним збірника «Віхи» (1909). Про подібне змальованому В. Винниченком фантасмагоричне буття і неодмінно супроводжуючий його фізичний і моральний розлад особи говорить, зокрема, у етапі «Творча самосвідомість» дослідник літератури й суспільної думки О. М. Гершензон:
«Що робила наша інтелігентська думка останні півстоліття? — запитує автор, — я говорю, звісно, про інтелігентську масу. Купка революціонерів ходила з будинку в будинок і стукала в кожні двері. «Всі на вулицю! Соромно сидіти вдома!» — і всякі свідомості висипали на вулицю: кульгаві, сліпі, безрукі, жодна не лишалася вдома. Півстоліття товчуться вони на площі, голосячи й лаючись. Вдома — бруд, злидні, безлад, але господарю не до цього. Він на людях, він рятує народ — так воно легше й цікавіше, ніж чорна робота вдома. Ніхто не жив — всі робили (чи вдавали, що роблять) громадську справу. Не жили навіть егоїстично, не раділи життю, не насолоджувалися вільно його радощами, але уривками хапали шматки й ковтали, майже не розжовуючи, соромлячись і разом прагнучи, як жалібний собака. Це був якийсь дивний аскетизм, не зречення від особистого чуттєвого життя, але зречення від керівництва ним. Воно йшло само собою, через пень-колоду, понуро й судомно…
В цілому інтелігентський побут жахливий, справжня мерзота запустіння, ні найменшої дисципліни, ні найменшої послідовності навіть у зовнішньому, день іде невідомо на що, сьогодні так, а завтра, з натхнення, все догори ногами, неробство, недбальство, гомерична неохайність в особистому житті, бруд і хаос у шлюбних і взагалі статевих взаєминах, наївна недобросовісність у роботі, в громадських справах невтримна схильність до деспотизму і цілковита відсутність поваги до іншої особи, перед владою — то погордливий виклик, то покірливість, — не колективна, я про неї не кажу, — а особиста. І в цей час свідомість, відірвана від своєї природної справи — виховання волі пізнаною істиною, вела нездорове, химерне життя».
І — висновок: «Ми каліки тому, що наша особистість роздвоєна, що ми втратили здатність до природного розвитку, де свідомість росте одночасно з волею, що наша свідомість, як паровоз, що відірвався від поїзда, помчала далеко й мчить навмання, залишивши поза увагою наше чуттєво-вольове життя. Російський інтелігент — це перш за все людина, яка живе поза собою... Ніде у світі громадська думка не владарює так деспотично. як у нас думати про свою особистість -— егоїзм, непорядність, справжня людина лише та, яка думає про суспільне. Нікому не спадає на думку, що не можна людині жити вічно знадвору, що саме від цього ми й хворі суб'єктивно і в діях безсилі »2
Роман B. Винниченка «Чесність з собою» великою мірою художньо увиразнює ці думки. Тут у багатьох варіантах людських доль — сюжетних ліній — і показане це життя «поза собою», нібито, хоча тільки «нібито» в інтересах суспільства. Розмови, постійні інтелігентські з’ясування стосунків, виявлення взаємних точок зору на певні явища (наприклад, на обурливу поведінку Мирона), колективні «судилища» і вивертанням душ, безконечні ходіння одне до одного, здебільшого щоб висловити своє обурення чи схвалення, — ось суть цього громадського життя. Як нудний одноманітний рій комах, крутяться персонажі роману в тісній площині свого суспільного кола, дзижчать-сперечаються, зіштовхуються, закохуються, інколи — гинуть. Дехто, не загіпнотизований божевільною пустою круговертю, протестує проти подібного життя, хоча цей протест нічого не міняє ні в самій інтелігентській круговерті, ні в довколишньому світі.
Ось вчорашній робітник Тарас після завершення страйку, яким зазнав поразки, виступає біля заводських воріт. Інтелігентське словоблудство викликає у нього неприйняття, відразу — це його відчайдушна спроба вирватися з безконечної словесної павутини, зайнятися дійсно корисною справою.
«Його слухають з сміхом і страхом. Але є й співчуваючі. Одного разу зустрівши Кита і Рисецького на зібранні агітаторів, він прийшов у надзвичайну лють і, коли б не вдержали робітники, напевне трапилося б нещастя.
— Робити, нікчемники! Робити!!! — кричав він, задихаючись. — Представники робочого класу? Я вам покажу! Геть!!! Робітника обдираєте та ще в представники його лізете? Іди сюди, виломай руки на моїй роботі, тоді й представництвуй! Вчителі! Я вас навчу, почекайте трохи. Гіпнотизери!
Рисецький до того був наляканий, що не з’являвся з того часу ані на одному зібранні…»
Не менш відверто висловлюється Тарас у листі до Віри Кисельської — дівчини «трохи з ганчем», але активної соціалістки. «Віро! Я з Вами бачитись не хочу. Чуєте Ви це, чи ні?.. Та и взагалі, припинили б Ви вже свою «діяльність» серед робітників. Страйк програно, причому Ви навіть не догадуєтесь, скільки людей занапастили. Представники! Займайтесь собі своїми «духовними» дільцями по темних куточках, толкуйте про «гармонії та рідність душ» і отримуйте оренду з мужиків. Це більше пасує до Вас, аніж втручання в життя робітників».
Засудженням схоластичного кабінетного умоглядства, лицемірного в своїй суті, соціальних учень «благодійників» і «рятівників» людства, звучить у романі і лист-заповіт «робітника Тараса Щербини», прочитаний Мироном і адресований «В університеті раді професорів і всьому «громадянству» від того, що разом і собою зірвав авдиторію студентів».
«Вся ваша скарбниця духа, — пише Тарас, — є не більше, як скринька з засобами для задоволення тіла. Хіба служіння душі, цивілізації, прогресові не дає вам спокійних палаців, чудових коханок, розкішного вина, автомобілів аеропланів? Хіба вам часто трапляється жити в халупах і гризти власні пальці з голоду?.. 3 жалю і милосердя пташата прийдуть до тих, хто бабрається там унизу, й будуть їх вчити, наставляти, будуть просвіщати їхні темні душі й гіпнотизувати різними благами, небесними й земними. Вони обіцятимуть при соціалізмі все те, що самі мають тепер. За це будуть називатись представниками тих, що бабраються там, унизу. І щиро не помічатимуть, що всі вчителі й представники здебільшого вже зараз мають те, що обіцяють тим, кого вчать, у майбутньому соціалізмі. О ні, вони навіть за це героями назвуться: їм поставлять пам’ятники. Вони не побачать своєї брехні. Ні-ні, вам це не вигідно, вам тепло й зручно під вашим гіпнозом».
Тарас застерігає — і в його словах відлунюють гнівні політичні інвективи Шевченка: «Але слухайте! Є такі, яким уже занадто незручно стає!.. Бережіться! Коли вони побачать всю брехню, коли новонароджена думка їхня спалахне пламенем-вогнем почуття, вони не задовольняться піснями при велику культуру й соціалізм».
Про ганебність, фальшивість свого становища безробітної соціалістки, яку утримує праця селян в економії тестя, говорить і Дара. І всій цій брехні й лицемірству і у великому, і в малому протиставляється в романі рятівний принцип (ідея, теорія) чесності з собою.
В чому ж теорія «чесності з собою» полягає? Характерно, що в романі, на відміну від драми «Шаблі життя», не сам герой витлумачує свою теорію, а близькі йому люди. Дара, Тарас, які зацікавились її основними постулатами. Теорія постає тут як уже відома, що має і своїх прихильників, і противників. Але тільки Мирон пробує прив’язати її до життя, випробувати, т. б. мовити, на практиці, — хоча результати цього досить сумнівні. Крайні ситуації, в яких ця теорія застосовується, безкомпромісність і жорстокість її дії свідчать, що це не віднайдений, нововідкритий органічний закон життя, а ще одна умоглядна догма, що падає на людину як меч караючий. Та й сам Мирон не може її дотримуватись і такою ж послідовністю й твердістю як декларує. Наприклад, з’ясовуючи явище проституції як певної громадсько-раціональної корисної установи («Ти йдеш до проститутки, як до лікаря», — тлумачить Мирон Тарасові), стверджуючи, що цей найдревніший фах такий же потрібний і звичайний, як усі інші, а до повії слід ставитися з повагою, навіть створити профспілки повій, — він для сестри Марусі, яка потрапила до публічного дому через матеріальну скруту, має зовсім інші підходи, тони й думки. Розкривається це в такій ситуації: Маруся, яку він забрав до себе додому, щоб пожила спокійним, чистим життям, «не ковтала болота день і ніч» хоче повернутись назад у будинок розпусти і Мирон переконує її:
— А все ж таки підожди, Марусю. Га? — тихо сказав Мирон. — Не йди… Повчишся трохи, екзамен здаси (на вчительку — Авт.). Разом робити будемо. А там покохаєш когось, родина буде, діти…
Маруся швидко подивилася на нього. Почервоніла.
— Розуміється. Це ж тобі потрібніше за все. Подумай. А підеш, швидко не вирвешся й ніколи дітей не матимеш… Нащо ж це? Адже ж б’ється у тебе серце, як уявиш, б’ється ж, Марусику? Славетно б зажили… Хорошими б їх (Марусиних дітей. — Авт.) зробили, сильними, чесними… Справді, хороша, не треба».
Є в романі ще два моменти, дві рішучі акції в плані «нової моралі». Про першу — вбивство матері — говорить Дара, заодно роз’яснюючи Тарасові саму ідею «чесності з собою».
Чесність з собою, це — нова мораль. Розумієте? Все старе треба відкинути. От тобі життя, дивись, живи і роби свої власні висновки. Цi висновки, думки доведи до почуття. Коли доведеш, тоді мусить з’явитись вогонь… А вогонь цей є воля, котра й дає акцію. Чим повніше ви доведете вашу думку до почуття, тим палкіший буде вогонь… Він спалює всі забобони, і людина вже цілком інакше дивиться і робить...
— Кажуть, він матір свою отруїв. Також, мабуть, з чесності з собою? — похмуро, злісно кинув Тарас.
— Напевне! От і з матір’ю. Вона була цілком недоумна. Розумієте, стара, недоумна, хвора. Ні до чого не здатна, словом. Нікого вже не впізнавала і лише мучилася. Він узяв і отруїв. Розумієте довів думку до почуття й отруїв. А от ні ви, ні я цього б не зробили!.. От ми й не чесні з собою, не дужі, не цільні. Зрозуміли? А він новий, цільний. Інший!».
Друга акція, яку здійснює герой роману, — пограбування Кисельського. Селяни принесли платню за оренду — дві тисячі, всі близькі Кисельським люди, домочадці в першу чергу, знають про це і навіть були свідками суворої розмови пана з мужиками (він не хоче зменшити орендну плату). Водночас Мирон розуміє і безвихідне становище Тараса, якому Кисельським дали прихисток у своєму домі, його родини (батькові й самому Тарасові слід негайно лікуватися, молодшій сестрі Олі загрожує проституція — становите утриманки багатія Салдієва). Це логічно породжує план «експропріювати експропріатора» — інакше кажучи, пограбувати господаря дому Кисельського. І він здійснюється напрочуд легко й просто, не викликаючи у Мирона ніяких мук сумління (їх зазнають лише Тарас та його богомільна матір, що боїться гріха).
Отже, в плані особистісно-індивідуальному принцип чесності собою сприймається як синонім цільності, послідовності, гармонійної єдності розумового і чуттєво-вольового життя. Але як теорія суспільна, керівництво до дій чесність з собою може виправдати будь-яке насильство. С. Єфремов з цього приводу писав: «Бути чесним з собою — то хто ж проти цього хоч слово скаже, але ось де лихо — все життя людське у цю формулу не втулиш, бо людина не живе ізольовано... а тисячами ниток зв’язана з іншими людьми, і потрібно не лише особисту, а й громадську мораль установити!»3
В романі багато смертей, зокрема самогубств (теж знамення часу). Гинуть слабкі, роздвоєні натури, які не знайшли виходу і чесно пішли з життя. Помирає смертельно поранений Тарас. Стріляється Віра, залишивши записку такого змісту: «Розсунула покрови й побачила себе, свою негідність, мерзенність і непотрібність. Більше також брехати собі не можу, жити гидко, помираю». Знаходять сиди виходити на нові рівні духовного пошуку натури сильні, життєздатні, здорові (феномен сили завжди відігравав велику роль в художньо-етичній концепції Винниченка). Дара і Мирон саме під час трагедії з Вірою, тяжких переживань її батьків і рідних (приголомшений Семен Васильович, обезуміла Катерина Андріївна, непритомний Сергій) порозумілися щодо взаємних почуттів і, сповнені щастя, прагнуть нового життя. Всі їхні експерименти над тобою, своїми ближніми виявились непотрібними, жалюгідними перед справжнім, жагучим — і здоровим почуттям. Вітальні сили, стверджує митець, перемагають і утверджуються навіть у світі втрачених, здевальвованих духовних цінностейю
Дара в кінці роману неголосно й задумливо говорить:
«Е, годі! Трупи? — Нехай трупи! 3 трупів виходить життя! Все одно, нехай звідки хоче виходить, аби життя! Жити хочу! Жити, Мироне, робити твори ти й руйнувать. Правда? Годі! Трупів не воскресить. Помагай живущим. Цілуй! На трунах цiлуй! Мінно, радісно!
Мирон подививсь на неї, радісно спалахнув і міцно жагуче обняв…
— І якомога швидше їдьмо звідсіля.
— Так? — вона трохи одхилилась. — Якомога швидше! Нові місця, нові люди, все нове. К чорту старе! Годі! Працювати й жить! А тепер цілуй! Цілуй, мій ясний, цілуй скажено, несамовито, на злість всім трупам, всьому гнилому, брехливому, старечому Цілуй!»
Заплутаний вузол інтересів героїв роману «Чесність з собою» продовжує розгортатись у романі «Рівновага», проблематика першого знаходить тут своє продовження й розвиток у дещо іншій модифікації. Теорія «чесності з собою» переростає тут у закон рівноваги. Одна з героїнь роману, емігрантка і колишня революціонерка Мері, з’ясовує його так:
«Все — дурниці! І революції наші, і соціалізм, і моралі, і мужчини, любові, сухоти, смерть. Все це — тільки незначні коливання життя. Є в мене одне порівняння. Бачили ви, Танюк, як коливається гаряче повітря в степу? Ці тремтячі вічні хвилі? Над могилами особливо. Бачили? Ось так і життя. Вічно коливається, а одно з його коливань — це одно якесь наше століття. Правда, краса в цьому і… втіха? Прогрес, рух наперед. Куди наперед? Нехай мені по щирості скажуть, чи менша стала в нашому столітті сума страждань відносно радощів людських? Яку маємо ми, кажучи по щирості, підставу сподіватись цього? Ніякої. Який же тоді поступ? Є поступ у цього гарячого повітря? Уперед чи назад рухається воно? Нічого подібного. Рухається, от і все. То вгору, то вниз, то вліво, то вправо. А ось є пункт, від якого воно не може піти і до якого вічно поривається. То є до рівноваги. І більше, Танюк, нема нічого».
Коли теорія «чесності з собою» в основному торкалася моральних і етичних проблем, внутрішнього життя людини, була тісно пов’язана з її поведінкою, стосунками зі світом — то теорія рівноваги трактується автором як одвічний світовий, космічний закон. І людські долі теж і масі своїй визначаються ним і підлягають йому. Думається, що В. Винниченко зверненням до закону рівноваги не прагнув підкреслити фатальну статичність, непорушність буття, і скоріше хотів наголосити постійність і вічність руху і змін, закони мірність чергування звершень, злетів і падінь. (Цей момент кращі символізує російська назва роману — «На весах жизни»). Винниченко стверджує, з глибин занепаду й мороку навіть трагізму життя обов’язково підніметься, виросте щось нове і прекрасне. Через страждання, самотність людина прийде до радості взаєморозуміння. «Краса в цьому… і… втіха…» як резюмує його героїня.
Мері, яка вважає себе вповні об’єктивною — через тяжку форму туберкульозу вона не сподівається вже ані «росту», ні «прогресу», про все судить «як людина, яка вже ні до чого не здатна і на все дивиться збоку» — пояснює це далі так:
«Що її (об’єктивність життя), справді обходять всі ці «вічні питання» великомучеництва, моралі, заповіді? Для неї — це тільки рух світової енергії, якої одпущено для рівноваги ось стільки на страждання, а ось стільки на радощі. Називайте, мовляв, як хочете — злом, добром, богом, дияволом. Але… коливайтеся. Називайте революцією, реакцією, капіталізмом, соціалізмом. Як хочете. А від рівноваги не втечете. Як хто-небудь тут заплакав, то хтось там уже засміявся. Один здихає, зате інший родиться. Не можна, — рівновага. Цікава, властиво, машинка — це життя…»
Додаючи, що так і і людиною, і з світами, вона пояснює:
«Ось ми, наприклад, емігранти, видерли у нас шматок так званої душі, позбавили громадського життя, створили порожнечу по однім боці, ми і схиляємось в інший. А як природа не любить спокою і надмірного відхилення то й заповняє нам порожнечу, — кому картами, кофе, вином, коханням, кому богом, кому сатаною… Інакше… догори ногами полетиш (ті, що відбирають собі життя, «полетіли догори ногами, не зуміли заповнитися…»)»
Власне кажучи, весь роман «Рівновага» і розкриває ці болісні cудомні спроби емігрантської інтелігенції «заповнити» життя, віднайти точку опори, фунт, рівновагу. Без цього — жахливі польоти «догори ногами» — Їхні смерті, самогубства.
Персонажі роману певного мірою співвіднесені з героями «Чесності з собою». Сильний і самобутній, моментами жорстокий Хома — певна аналогія Мирона (психологічні, і то досить огидні й брутальні експерименти над своїми ближніми — Аркадієм, Танею). Таня, з й чарівністю й людяністю, душевним здоров’ям, пристрасністю, жадобою повноцінного життя и самовіддачі, подвигу — варіант Дари. Добрий, непристосований до життя і слабкий Шурка, з його вмінням порозумітися з робітниками, з глибоко прихованими сексуальними збоченнями та породженою ними неврастенією, нагадує Тараса Щербину. Обидва і кінчають життя однаково: самогубством (Тарас підірвався на бомбі, Щурка повісився). Є тут і там образи повій: брутальна й простолінійна, хоч і не позбавлена здорових людських почуттів і понять, Маруся («Чесність з собою») і витончено-цинічна розбещена Аннет; є, нарешті, строкаті, розрізнені родини Косоротових («Рівновага») і Кисельських («Чесність з собою»).
Та в «Рівновазі» бачимо й дещо суттєво відмінне. Це виразно передана загальне атмосфера політично еміграції, де інтелігент — український, російський, головне — ідейний, колись партійний нині — нікому не потрібний, жалюгідний, всім чужий. Відчуженість від свого народу, від того ж «пролетаря», за долю якого він ратував і боровся, тут ще поглиблюється відірваністю від батьківщини. Роман буквально пронизує екзистенційна тема людської самотності і смерті — як виходу з трагічною в своїй безцільності й не потрібності буття. Таня про емігрантів з жалем і болем говорить:
«Раніше, бувало, вони мене тільки сердили плювати хотілося. А тепер, бачу, йдуть вулицею росіяни, сподні в них обшарпані, обличчя виснажені, кричать, ревуть, махають руками. Раніше це лютило. А тепер шкода. Ось на зібраннях, наприклад. Лютилась було так що ходити боялася, щоб не дати кому по пиці. А тепер бачу, що це просто змучені, знервовані, голодні люди. І ні інтриги, пльотки, пиха, розумованість їх, усе це вже не так сердить…»
Ось одна конкретна й виразна картина емігрантського життя. Між членами різних партій (постійна риса партійного життя) точиться невпинна боротьба, тим лютіша, чим дріб’язковіша, чим менше значення для загалу, а тим більше «експлуатованого робітництва» вона має.
«На зібраннях групи чомусь кидалася в очі дрібна, хвороблива чванливість «генералів» Вузькість фракційних чвар робила жалке враження якоїсь незлічимої, застарілої, брудної хвороби, наприклад, чесотки, яку хворі тільки роздратували чуханням. Меншовики, більшовики, отзовісти, легалісти, антицекісти. Таня недобре розбиралась в тонкощах фракційних різниць і з зібрань виходила завжди з головним болем і з таким почуванням, з яким виходять з побачень з хворими або ув’язненими близькими людьми». Згадаймо, як Мирон («Чесність з собою»), до якого Тарас Щербина звертається з проханням познайомити з анархістами, з іронією уточнює «Вам яких: передільців, безначальців, комуністів, індивідуалістів?» — добре розуміючи, що в тонкощах програм, їх різниці робітник не розбирається, то й не суттєві вони для нього. Ці фракційні чвари — теж один з моментів заповнення пореволюціиного, зокрема емігрантського, буття.
Безробіття, напівголодне існування, невлаштованість, відсутність сім’ї (а здебільшого й поваги до сім’ї, її природної, нормально функції) роблять цих людей істериками, неврастеніками, збоченцями, пияками. І ось уже на зміну партійним фракціонерам приходять сатаністи, бандити з групи «Гуляй-Душа», далі — клуби самовбивць «ліги вільного кохання». Процес руйнування, розкладу особи, її моралі дедалі поглиблюється: однією з кінцевих сцен роману є згвалтування «матової дівчинки» Лади двома сатаністами. І, можливо саме через це герої роману так жадібно й спрагло шукають чогось справжнього, в першу чергу кохання, рятуються в ньому, лікують ним свої хворі душі, що заблукали у мороці нерозв’язаних проблем. Не змігши осягнути соціальної правди і гармонії, вони інколи знаходять її для себе особисто. Прекрасні сторінки присвячено в романі коханню Мері й Олександра. Потрясінням і очищенням стало кохання для Хоми й Тані, які врешті повертаються додому, на батьківщину, вірячи у те, що знайдуть там свою долю, своє щастя.
Такий же «лікувальний» сенс має для людської душі у Винниченка єднання з природою, хоча б доторкування до неї у спогадах, думках, давніх, але живих імпресіях. Наприклад, Таня порівнює паризьку зимову сльоту, яку «навіть ліхтарям неприємно освітлювати» із зимовим пейзажем в Україні: «А на Україні сніг — наче товстий килим з білого пуху накрив цілу землю. Комори, голуб’ятня, клуня в білих шапках, насунутих на самі очі… Дерева стоять важкі такі поважні, їм тепер не можна розмахувати гіллям, треба сніг підтримувати. Сад зовсім інакший, ніж літом, незнайомий, урочистий, суворий. Ні цвіркотіння, ні співів».
А ось і ще один спогад героїні: «От так перенестись би на Україну, на Дніпро, а Дніпро теплий, голублячий. Сонце палає і пісок, як черінь гаряче напаленої печі. Лягти у видовбаний човник на м’яку, пряну, запашну постіль з лугового сіна, заплющити очі й віддати всю волю ніжному колисанню старого Дніпра. Розплющити очі на хвилинку: теплий вилиск, сіра блискавка чайки, щось блакитне далеко вгорі. І знов жовта пітьма, хвилі любовно колишуть човник-колиску».
Ці пейзажні зарисовки, які з’явилися в жанрі роману у Винниченка вперше, говорять нам, що виписав їх художник-маляр (а Винниченко і був ним, створивши понад 100 художніх полотен-пейзажів, портретів), — з усією точністю малюнка, найтоншими відтінками барв, ніжною ліричністю і якоюсь дитинною безпосередністю відчуття. Дивовижна спостережливість Винниченка, його увага до деталі доповнюють зорові враження відчуттями пахощів, руху, асоціативними давніми уявленнями (човник — м’яка дитяча постіль-колиска, сніг — білі шапки, насунуті на самі очі).
Через цей постійно існуючий «закодований» у душі казково-прекрасний, сповнений якогось глибинного значення світ людина торкається душею вже не тільки іншої душі, а й Всесвіту — і знову таки очищається, бо все інше, дрібне й брудне, одступає від неї, займає своє справжні незначне місце, викликає вже не жах і сум’ятні, а сум і біль за людину зі змученою, а то й хворобливо-спотвореною душею. Мабуть, не можна було краще увиразнити всю примарність, дріб’язкову несправжність, безладну метушню політично-емігрантського життя (й особистого, й тим більше «громадського»), ніж показавши її на тлі одвічної краси й величі Божого світу.
Ущербність життя інтелігента-революціонера в еміграції підкреслює ще одна риса. Порівнюючи з іншими романами, в яких герої живуть і діють на батьківщині, тут майже відсутня їх соціальна «закоріненість», — так, ніби з рідною землею персонажі втратили й «родову» пам’ять, прямий генетичний зв’язок зі своїми рідними, із суспільством, в якому живуть, соціумом, який їх сформував. Але вони завжди несуть у своїй душі відбиток того розірваного чи збереженого зв’язку. І особливо виразно відчувається ця втрата зв’язків у «Рівновазі». Абсолютно незбагненні, незрозумілі з цієї точки зору і Мері, й Олександр, і Шурка, і Аркадій, і Адольф, і Стамескін і Аннет… Нерідко образи цих персонажів оживають у нашій уяві тільки в силу літературних паралелей і асоціацій (з творами Винниченка в першу чергу). І цей своєрідний вакуум довкола них особливо виразно розкриває суть поняття емігрант — людина без батьківщини, без свого національного грунту, без роду-племені.
Детальніше розкрито в романі минуле Тані й особливо Хоми. Саме спогади минулого пояснюють «тотальний» скепсис Хоми, його жорстоке експериментаторство — перевірку товаришів, їх поведінки, їх вчинків «на справжність», «на щирість». В свою чергу, й вони хочуть з’ясувати, звідки у Хоми гроші. Таня врешті прямо питає його про це:
«— Я одержав спадок від батька, — пояснює він, — його вбили мужики. Кулак був селянський. Тисяч сорок награбував папаша.
— Позвольте, — живо сказала Таня — Це може ті гроші… себто…
— Еге, це та моя ніби експропріація… Ось ці гроші й помогли мені …
Таня, яка дещо раніше оповідала Хомі про свій метод «підходити» до малознайомих людей («Коли зустрічаєшся з людиною, то треба уявити собі когось із близьких. Коли жінка, то мати чи сестру, подругу, коли мужчина — батька або брата. І тоді з’являється зовсім інше відношення до людини»), вислуховує його зізнання з почуттям ніяковості:.
« — Коли підставити, наприклад, батька… — з ледве помітною іронією почав він тихо — Останні б сказати вражіння… Засучені, косматі руки, а в руках віжки… А під віжками засічений на смерть брат. За революцію. Образ дійсно того…»
Друга близька Хомі людина — «приятель, товариш дитинства Андрій Калениченко. Дуже близький був, ближче може і не було і не буває. Все життя укупі, в партії, в засланню, в тюрмі... І оказується провокатор. І весь час він мене саджав…» Третього удару зазнає Хома від жінки:
«Теж дуже близька… — розказує він Тані. — Після тюрми я втік за кордон і хотів її виписати, а вона зійшлася з тим жандармом, що вів мою справу…
Гроші розкіш, вигоди. Так і написала…
Хома глянув просто в серйозне, зблідле обличчя Тані…
— Бачите, метод може і гарний, та наслідки були б інші…»
Послідовна детермінованість людської вдачі, поведінки людини й ближчим соціумом, як це характерно для реалізму, зруйнована тут самим письменником, він говорить, що одні й ті ж чинники можуть діяти і прямо, й від супротивного, зломити людину чи зробити більш сильною, озлобити або породити потяг до добра — і то в тисячах варіантів, непередбачених відтінків, — формуючи єдину неповторну людську душу. На цю індивідуальну неповторність, екзистенційну суть людини і робить ставку Винниченко. Хоча реалістична ретроспекція, використана в даному випадку письменником, прагнення відповісти на всі «чому» і «як», безперечно, поглиблювали психологічну характеристику персонажа, Винниченко не робить з неї постійного художнього прийому. Він здебільшого не простежує передісторії життя своїх персонажів в дусі великої прозової форми XIX — початку XX ст. І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, М. Старицького, Б. Грінченка, І. Франка. Фрагменти, шматки, епізоди минулого випливають у розмовах (наприклад, Хоми и Тані, Мері й Тані), суперечках, спогадах, душевних сповідях та ін. Вони динамічні, яскраві й завжди забарвлені настроєм оповідача.
У прекрасному і загадковому оповіданні «Олаф Стефензон» Винниченко устами свого героя звертається до художників. «Мистецтво одбиває на собі психіку свого часу. Швидше міняйте техніку, швидше удосконалюйте її, кидайте старе, воно не витримує конкуренції, давайте способи малювати економічніше і швидше».
Цю стрімку динамічну манеру Винниченко і демонструє в своїх романах. Та докорінно міняючи темп і ритм романної оповіді, він не робить із цього самоціль. У нього є, кажучи словами все того ж героя Олафа Стефензона (до певної міри alter ego автора),
«...стремління дати не тільки високу техніку, а й високий людський матеріал. Людина — це рух, це думка, радість, печаль, мрія, страждання, надія. Техніка? Форма? Давайте її сюди, давайте найкращу, найдосконалішу форму: імпресіонізм, примітивізм, натуралізм, чорт-біс, все, що може найкраще окреслити людину, давайте все сюди! Але ж людське обкреслюйте, а не собаче!»
І справді, Винниченкова романна проза поєднала в собі риси різних художніх систем. Ми віднаходимо тут все: широку імпресіоністичну метафору і «штриховий» портрет, експресивно-«нервові» діалоги й монологи, екзистенціальні мотиви. Новоромантиком представляла Леся Українка ще молодого митця в незакінченій статті «Винниченко». А сучасне літературознавство, зокрема Н. Шумило узагальнюючи, твердить: «Винниченко розвивав український модернізм на грунті неореалізму».
Велику романну дилогію В. Винниченка склали «По-свій» (1913), «Божки» (1914) — твори, які з усією повнотою і виразністю продовжували розкривати особливості епохи, що настала після поразки революції 1905-1907 рр. Композиційний центр романів — образ українського поета і соціал-демократа («есдека») — щоправда, опального бойкотованого Вадима Стельмашенка. Лінія цього героя в романі — це лінія моральних і етичних проблем, тісно сплетених із проблемами політичною життя, що нерідко ними зумовлені, на їх ґрунті виникають й існують.
Поет Стельмашенко з’являється в рідному місті, прибувши із заслання — «просто з Сибіру», — й одразу опиняється в гущі міського життя з усією його складністю, неоднозначністю, розмаїттям проблем, інтересів, орієнтацій, типів. Увага переноситься з одного соціального середовища в інше, нею охоплені не тільки кола інтелігенції, а й міщанства, купецтва, робітників, люмпенів. Усе це дивовижним чином переплітається і взаємодіє, утворюючи об’ємну картину міського життя.
На поверхні цього багатоликого й рухливого життя кілька яскравих, детальніше виписаних постатей: члени родини поміщика Модеста Микульського (дружина Діна, сестра Олеся, мати, брати Юрій і Анатолій), друзі, знайомі — Водосвятський, Савчук, Клим Піддубний та ін. Серед них особливо яскраві постаті «новітніх діячів», чиє політичне и ідейне кредо письменник поступово розкриває перед читачем. На прикладі цієї родини й близьких до неї людей В. Винниченко докладно простежує ті нові тенденції, які виникли в суспільному житті.
Перша й головна серед них — це загальна активізація національних інтересів, які заступають і витісняють колишні соціальні гасла й змагання. У дилогії показано — як зазначав П. Христюк, — як старе, аполітичне й культурницьке українофільство перетворюється «у войовничий, активний, політичний націоналізм», так звані «відродженство»4
Вся родина Микульських (крім старшого сина Анатолія) більшою чи меншою мірою «заразилася» українством. Анатолій Аркадійович обурюється цими дивними, немудрими й випадковими, як йому здається, метаморфозами:
«Він зупинився перед портретом батька і з непорозумінням потиснув плечима: діяч, спаситель «Неньки-України»! Подумати тільки собі, скільки значіння може мати в нашому житті випадковість. Через що старий на старість дії зробився таким завзятим «українцем», як вони люблять тепер себе називати? Через те, що якийсь дурень сказав йому, що його прадід був близькою людиною до гетьмана Дорошенка. Цe зовсім замакітрило голову старому, і з того часу зайшло якесь божевілля у всіх Микульських»5
Поряд з Микульськими «смішать людей» й інші романтики національного відродження — наприклад, Іван Михайлович Серединський. Автор устами Олесі характеризує його, як і старого Микульського, з іронічно-незлобивою посмішкою:
«Чудовий, прекрасний чоловік, ідеаліст, романтик, старий холостяк, банківський чиновник, який все своє жалування віддає на громадські національні справи. Цe — аскет, для якого всі цінності грішного світу містяться в одному — Україна. Хто б не був, анархіст чи народник, поет чи швець, аби це був свідомий українець, і він є брат і друг Івану Михайловичу. Він передплачує всі газети-журнали, яких би вони напрямків не були, хоч би навіть чорносотенські. Українець не може написати чого-небудь, що було б на шкоду народові. Кожен українець завжди може знайти у нього поміч... Він так само вірить в перемогу добра, себто українства, як в те, що, сівши на звощика, можна доїхати до свого банку…» [8, 180-181].
Змальовуючи галерею подібних тилів і тим самим відзначаючи, що рух за національне відродження нерідко мав «смішний» і «химерний» характер, В. Винниченко з болем і жалем розкриває і причини цього явища — страшну й тривалу деформацію національною почуття, нещадно придушуваного й винищуваного протягом століть. Та й виникають всі ці деформації у відповідь на прояви дикого російського шовінізму в Україні, прояви жорстокої великодержавницької, імперіалістичної політики великоруського капіталу, що намагався найбрутальнішими методами денаціоналізувати народ України, знижчити інтелігенцію, не дати українській буржуазії й поміщицтву державно, конституційно укріпитись у себе на батьківщині.
Ось картина дикої розправи, що її вчинив бойовий загін монархічної організації «Двохголовий орел» — «орлята» — над українською інтелігенцією у її клубі:
«Раптом по залі пронісся страшний пронизуватий свист… Настало щось подібне до якоїсь безглуздої, дикої катастрофи. За першим свистом, сигналом мабуть, по всіх кутках зали свисти, й зараз же за ним загрохотіли стільці, зачувся вереск і істеричний крик жінок, звуки ударів, стогони, крики на поміч. Серед піднятої публіки в різних місцях з’явились голови в чорних масках, які хутко повертались на всі боки, а круг їх робились круги й публіка прожогом одлітала від них. В руках таких людей в масках були довгі товсті жгути з резини, якими вони били всіх круг себе, не розбираючи ні жінок, ні дітей:
— Бий мазепинців! Ура! Бий мазепню!» [8? 328]
Тож під час коротких відлиг, нетривалих і незавершених відроджень він набирає хворобливих, інколи комічних, а здебільшого трагічних форм.
«Погром революції 1905 року, — пише П. Христюк, був погромом наростів українського національного відродження, що забуяли були під час революції. Але знищити процес відродження царат не спромігся, бо національно-визвольні змагання різних кляс українського народу викликала, розуміється, не агітація Недоторканих, а розвиток капіталізму на Україні. Тому, знищений у своїх зовнішніх проявах, національний рух пішов у глибінь життя і саме в часи темної царської реакції в бувшій Росії набрав тієї сили, що виявилась пізніше, під час буржуазної революції 1917 року... »6
І справді, життя змінювалось, спочатку повільно, далі впевненіше й активніше виходила на кін молода українська буржуазія (яка, звичайно, на первісній своїй стадії викликала мало симпатії). Поступово цей неухильний рух «хазяйського колеса» — капіталістичного нагромадження — зливався з національною ідеєю, яка запліднювала його, набирав чітко усвідомлених форм, відбувався процес, характерний для всіх старих європейських капіталістичних країн.
На зміну дивакам, наївним культурникам, смішним у своєму патріотично-національному пуританстві, приходять нові діячі типу Скалозуба Водосвятського, які «по-європейському» бралися до діла.
Хто вони такі, ці новітні герої (або, точніше, «антигерої»)?
В. Винниченко досить докладно й виразно змальовує їх образи — від портрета й манери поводитись до поглядів, світобачення, всієї життєвої поведінки. Ось один з них: син станового пристава, політичний перевертень і авантюрист — Микола Водосвятський. Хапуга, злодій, людина без честі й совісті навіть без самолюбства Колись він перебував у соціал-демократичній партії, але швидко «отверезів» і почав проповідувати теорію «діла, а не слова» —за «американським принципом».
«Я за те й люблю американців, що в них чисто інстинктивна огида до ілюзій, - говорить він, позуючи. — Це люди акції, а не балачок. А у нас тільки слова, слова й слова. Замість того, щоб діло робить, ми собі вигадуємо якийсь пролетаріат, соціал-демократію, соціалізм та мелемо єрунду» [18, 13].
Після революції Водосвятський має три «діла»: цілком видужати від «пролетаріату» (справжніми інтересами якого ніколи не переймався), служити «українській національній ідеї» (як він вважає за потрібне, тобто собі на користь), а також стояти в обороні «всякого культурного життя і приватної власності» [8, 83]. Прилюдно зрікшись усіх своїх «пролетароманій», «соціалізмів», «класових всяких дурниць», він рішуче прилучається до руху «відродженців».
Так окреслено квінтесенцію його нової віри «…В йому не було сльозливої сентиментальності народницького табору... не було солоденьких фраз про рівність і братерство, не було мішанини домашнього соціалізму, етнографії, археології. Тут питання ставилось виразно, точно, по-європейському. Нація — це організм, де всі частини його на місці. Нема нації без голови, без буржуазії. Для відродження організму треба насамперед відродити, утворити, розвити й укріпити його буржуазію…» [8, 84]
Зміна політичної орієнтації у цього діяча супроводжується повною зовнішньою метаморфозою, що Винниченко показує досить саркастично: років сім тому, у час революції, «в соціалістах», Водосвятський «ходив чистим босяком, в якійсь драній чорній «косоворотці, в викривлених черевиках, і розкудовченим волоссям, в якомусь страшному капелюсі. На лиці телячий захват, в очах задерикуватість гімназиста, з папіросою в зубах, в кишенях прокламації, на устах цілі кулемети революційних фраз. Словом, типичний «товариш» [8, 88]. Тепер це респектабельний буржуа, одягнений за останньою англійською модою (навіть «котьолок»).
Це не лише талант мімікрії пройдисвіта й пристосуванця, палке бажання хоча б зовні уподібнитися буржуа, втиснутися в лави багатих (герой милується собою, розмовляючи з Микульським, тішиться виглядом своїх добротних черевиків, костюма тощо).
Головне для вчорашнього «босяка» й нинішнього респектабельного національного діяча Водосвятського — розбагатіти, будь-якою ціною добути гроші. Він настирливо агітує Юрія Микульського, який збирається віддати свій маєток на соціалістичну партію, змінитии орієнтацію. «Він не міг допустити такого божевілля!.. Чоловік виразно, ясно для самого себе не має ніякого відношення до соціалізму, весь своїм способом думання, симпатіями, тичками, становищем єсть типичний відродженець і не хоче, уперто, безглуздо, не хоче признати цього!» [8, 85]. Анатолій розуміє, що Водосвятський мав намір затягти Юрія у «відродженство» й на нього потягнути... цей самий «цілий маєток».
У романі «Божки» В. Винниченко наголошує» ще на одному моменті. Є у політичній програмі новоявленого «відродженства», цього зручного засобу для Водосвятських поповнити свій капіталець й укріпити громадянський статус, один дуже характерний пунктик — підкреслення повної легальності цієї течії щодо царського уряду. Ось уривок із розмови «новітнього відродження» з Анатолієм Микульським:
«— Вибачайте, — перебив Анатолій, — а як ставиться до нього адміністрація, уряд?
— Ну, уряд... Уряд переслідуй, як все українське… З цього боку, звичайно...
— Так що ви думаєте, що цей рух вважається нелегальним? Вроді соціалістичного?
— О ні, не думаю... Наші завдання зовсім в іншій сфері… На мою думку, урядові нема ніяких підстав відноситись до нас вороже. Звичайно, нас проголошують сепаратистами й таке інше. Це — дурниця. Ніяких сепаратизмів ми не маємо на думці нам ходить тільки о вільний національний розвиток» [8, 87].
Репрезентує цей омріяний шлях і Скалозуб — постать набагато вагоміша за Водосвятського. «Бувши чоловіком багатим, власником многих тисяч десятин землі, заводів і копалень, він прапор своєї свропейськості ніс досить певною рукою, взявшись нібито довести, що українці — «не тільки мужики», а й пани, «по-європейськи одягнені». До «відродженства» він прийшов не через революцію чи гру в соціалізм, а через течію, близьку до чорносотенської.
Поряд з ними діячами — поет Ганжула, який прагне «показати кацапні, що дійсно ще не вмерла Україна». Газетка «Відродження», створена й підтримувана такими, як Водосвятський, і редагована Ганжулою, багато пише про буржуазне відродження України, використовуючи «традиції історичної України, гетьманів булави. Січі Запорізької, козаків, бунчуків», що обов’язково «приваблюватиме маси» — адже все це так люблять гімназисти, лавочники, семінаристи, дрібненькі поміщики з козаків» [8, 86].
У рухові «відродженства» соціаліст В. Винниченко не побачив раціонального зерна. Відродження нації бачилося йому по-іншому, іншими уявлялися й борці за цю велику справу. Висміявши ідею наївного культурництва і «своєї правди в своїй хаті» як архаїзм і хуторянську заскорузлість, він з іще більшою огидою відвернувся від ідеї розвитку української національної буржуазії, «мозку нації» по-перше, через соціалістичну ідеологію, а по-друге, через непривабливість постатей перших діячів із цієї верстви. Згадаймо, як І. Тобілевич (Карпенко-Карий) незадовго перед Винниченком змальовував перших представників земельної буржуазії — це люди з авантюрницькими нахилами, безчесні, наскрізь аморальні, бездуховні, ворожі рідній землі, як «нещасна безводна хмара». За те, що І. Тобілевич прогледів позитивний історичний сенс цього класу, його критикував Я. Мамонтов у 1931 р. Прогледів чи, точніше, відкинув саму думку про позитивний сенс цього явища через сім років і В. Винниченко — «дзеркало» добуржуазної України.
Більша частина вчорашніх соціалістів у дилогії зовсім зрікається політичного чи громадського життя. Адвокат Клим Піддубний (роман «Божки»), розповідаючи Вадимові Стельмашенку про зміну суспільних орієнтацій, малює досить сумну загальну картину духовної апатії яка настає після кривавих розправ і репресій:
«Той застрелився, того розстріляли, тому закатали каторгу, той сам собі її учинив, женившись на фурії. Той просто покинув усе, чому поклонявся а тепер живе філістером. Аж дивно, як у людей багато нахилу до філістерства… Соціалізми постарілись. Це вже скучно й не модно… У нас тут, коли хочеш знати, царює національна справа. Це, брат, теж ідейність, і якраз на наші часи. Багато не коштує, в Сибір за неї не зашлють, а все ж таки ніби страдалець за правду, за добро і прогрес…» [8, 50].
Образно характеризуючи сучасний суспільно-політичний момент, Піддубний вживає символічним вираз «по-свій». На запитання співбесідника, що він означає, зраду, ренегатство? — Піддубний роз’яснює:
«Тепер всяк по-свій стає… Це, брат, як грають у нас хлопці в свинки, то, як вийде замішанина та всі зіб’ються в одну купу, та переплутають місця, то кричать «по свій!» — по свій бік, значить, ставай... Зраджують своїм, а тут просто кожний займає своє природне місце. Сортировка, одним словом. В революцію кожний себе соціалістом називав. Всі тоді збились в купу, а тепер всяке свій бік займає. От і все...»[8, 51].
І, звертаючись до поета — колишнього засланця, з іронією додає: «Та й ти сам… Ти що, власне, пишеш у своїх віршах? Повний, цілковитий індивідуалізм? Яка ж тут класова солідарність і тому подібне?.. » [8, 123]
Так, вихор революції, який струснув країною, ущух, і суспільство, безмежно диференційоване, розколоте на тисячі й мільйони уламків, окремих часточок, несподівано-химерно поєднаних між собою, стихає, стабілізується — «осідає». Осмислюючи цю нову реальність, В. Винниченко звертається до сутнісних, визначальних основ усього, що відбулося з людиною. Він звертається до проблем моралі й етики. В дилогії «По-свій» — «Божки» з образом Вадима Стельмашенка, з розкриттям його внутрішнього життя, його полісної еволюції і пов’язана низка цих проблем.
В першому романі передісторію життя героя виокреслено в сюжетну лінію, «сюжет у сюжеті» — «Із записок Вадима Стельмашенка», де оповідається про недавнє перебування героя на засланні, в Сибіру.
Умови перебування «політичних» тут досить вільні: живуть вони своєрідною «комуною», ходять одне до одного в гості, до безконечності сперечаються. Одружені пари живуть сімейним життям, дехто думає одружуватись, вінчатись і чекає на це дозволу. Часом «політичні» кидають безплідні суперечки, які ведуться «у задусі, в диму» цигарок, — і йдуть у тайгу, на річку. Зустрічаються з селянами. Тим більше, що у Сибіру зараз теж весна, на річці паводок, який «селяни теж прийшли подивитись. Але вони естетичний бік справи поминали, — іронізує Стельмашенко-поет. — Бідні матеріалісти: вони обмірковували, як швидко зійде лід, щоб можна було ловити рибу. Я довго балакав з Федотом…» Цю тривалу й приязну розмову Вадима з селянами помічає Наташа, героїня подальшої історії.
Вона також заслана «за політику», але постає як людина невизначеної політичної орієнтації, що любить підхоплювати чужі думки: «За що вона пішла на заслання — й досі не знаю, — міркує Вадим. — Треба буде розпитати її». Відчутною є зневага цієї «соціалістки» до «мужиків» й палке просто-таки хворобливе прагнення особистого щастя, любові. Підкреслюються портретні деталі: Наташа негарна, відштовхуюче негарна, потворна. Жаліючи дівчину, герой інколи говорить їй компліменти. «Наташа все сміливішала», убого кокетувала, жалюгідно шукала уваги героя... І ось нудне й беззмістовне існування, необхідність спілкуватися все з одними и тими ж людьми, духовна самотність приводять героя до зближення з цією некоханою. непривабливою, недалекою дівчиною. Більше того — герой підводить під свою поведінку відповідно до ідеології соціаліста певну базу. В щоденнику він записує:
«Мені вчора прийшла одна думка в голову. Ми, революціонери, соціалісти, жертвуємо спокоєм, молодістю, всім життям за ідею справедливості, бажання помогти ображеним і знедоленим, ми такі гуманні з людськістю, чому ми такі жорстокі з одиницями, чому ми байдужі до щастя, навіть не щастя а невеликої, скромної радості найближчих своїх товаришів? Невже то правда, що щастя людськості буде куплено стражданням людей? Чи то необхідно? І знов, чому любов, пошану ми даємо тим, хто й так уже має багато, — гарним, розумним, здоровим і через те щасливим? І через що ми караємо тих, які й так покарані, — негарних, нерозумних недужих нещасливих?»
Бажаючи суто по-інтелігентськи допомогти цій спраглій душі, герой, долаючи внутрішній супротив, стає коханцем дівчини.
«Але чому б я не міг так само пожертвувати собою для Наташі, як жертвую для тих Наташ, які звуться народом, — теоретизує він. — Чому б я не міг, наприклад, дати їй хоч на місяць-два те, чого вона ніколи не мала й не матиме — кохання?.. Це зігріє хоч на момент життя. А головне, це б її підняло у власних них очах!» [8, 136].
Та події розгортаються не так, як гадається Вадимові. Зблизившись із Стельмашенком і завагітнівши від нього, Наташа хоче народити дитину й наполягає на шлюбі, а відчуваючи його небажання, дедалі відвертіше грає роль «жертви». Складається традиційна неприваблива колізія: зведена й покинута дівчина і жорстокий «аморальний» спокусник. І в цьому — характерна деталь! — чималу роль відіграє вся колонія «соціалістів», які, не бажаючи навіть вислухати Вадима, беруть сторону Наташі, настоюють на тому, щоб поет «покрив свій гріх», звінчавшись, а Наташа щоби відстоювала до кінця «свої права». Саме через це ситуація вкрай загострюється. Упевнившись у небажанні Вадима зв’язувати з нею життя (про це не було мови, як і про народження дитини, і Наташа прийняла ці умови, свідомо сходячись із поетом), дівчина кінчає життя самогубством — топиться. Підштовхнули Наташу до страшної акції, безперечно, «вболівальники», що своїм співчуттям і жалощами поставили її у безвихідно-ганебне, по суті, становище. Вадиму цими ж людьми оголошено обструкцію, його навіть поставлено поза партією і циркуляр розіслано всім осередкам, визнано злочинцем. Оповідаючи про всі події згодом братові, Вадим найбільше обурюється лицемірною мораллю людей, які оголосили себе вільними від буржуазних умовностей, а по суті живуть у повній відповідності з ними. «Тут страшенно цікавий світогляд. Чи той, світогляд сам по собі нецікавий, звичайнісінький, ветхий світогляд, а цікавий у тих, хто повстав проти всякої ветхості…» [8, 40]. Повільно й болюче Вадим приходить до усвідомлення, що всі вони вірно служать «одному з божків тої ветхості», всі «негармонійні» і аж ніяк не нові люди з новою мораллю.
Тут знову підкреслюються основи Винниченкової теорії «чесності з собою» — теорії цільності, гармонійності людського світовідчуття, а відтак послідовності в діях, поведінці — теорії, яка у тих чи інших формах, — сюжетних перипетіях, характерах проходитиме в усіх романах В Винниченка.
Якщо у сюжетній лінії з Наташею демонструються різновиди нещирої здеформованої моралі, то у лінії з Тепою — Степанидою Рибацькою — показано повну аморальність, породжену відчуттям уседозволеності багатої заводчиці й домовласниці (В дім Рибацьких повертається Вадим). Про особливий кабацько-святенницький стиль» життя Рибацьких розповідає Вадимові мати: «Це був не дім, а страшна ковбаня. Один день тут служили молебні, кадили ладаном, шаруділи ризи попів і всі балакали шепотом. На другий день весь будинок дрижав од танців, п’яного реготу, бійки, сварок. Всім заправляла Степанида, — сластолюбива, розпутна, свавільна…» [«По-свій», 8, 69].
Тут процвітають дикі вчинки й розваги — як, наприклад, «жарт із батьком Вадима: старому показали листа, де йшлося нібито про страту сина, після чого Стельмашенка розбив параліч. В домі стріляють і убивають. «Та їм що? — сумно-приречено говорить мати. — Поліція вся у їх же п’є. Чорна сотня така, що пошукать тільки. Штаб їхній тут. Цей Стьопка — то їхній перший варивода. Союз руського народу тут… » [8, 70].
Колись Стьопка Рибацький розправлявся з революціонерами, про що «з приємністю» хвалиться перед Вадимом: «Пам’ятаєте. Вадим як вас? Так. Трохимович! Пам’ятаєте, як я раз вас «балакнув» на Андрієвській, коли ви прокламашки таскати? А це я був!..»
Тепер і «прокламашки», і «соціалістична фабрика» викликають у нього лише глум, зневагу — минулося, часи не ті… Але якщо до соціалістичної ідеї Степан Рибацький ставиться з насмішкою, то до національної — з ненавистю. «Стьопка ж, як і Тепа, хоч і був зроду українець і навіть називав себе «малоросом», але до всього українського відносився з такою ненавистю, з якою можна відноситись тільки до того, що сам жорстоко й несправедливо образив» [8, 75]. На їхній фабриці українство переслідувалось також з особливою ненавистю. «За одну розмову по-українському в стінах фабрики накладався штраф. На стінах скрізь вивішено оповістки: «Разговоры на мазепинско-украинском наречии строго воспрещаются» [8, 101].
Рибацькі — перевертні на російський лад, тож не дивно, що хочуть бути «святішими за папу римського», — де треба й не треба доводять свою «руськість». Так, Тепа пильно стежите, щоб у її мові не було українізмів, щоб не звучала вона «по-одеськи». Степан вживає слова «покацапистєє»; замість «неужто» говорить «няужто»…
Імперська російська політика, великодержавний шовінізм усіх рівнів призводять до спотворення, хворобливої вразливості національного почуття. І те, що зростаюча українська буржуазія шукає більшої свободи у діях і послуговується національною ідеєю, використовуючи її в своїй стратегії й тактиці, нічого, по суті, не міняє. Гнучкість такої стратегії дуже добре демонструють у дилогії В. Винниченка Рибацькі й Водосвятський.
Хочеться наприкінці ще раз підкреслити символіку назв, таку характерну для романістики В. Винниченка, символіку, що завжди увиразнює ідейну суть творів. Вище ми зупинялися на назві першого роману-дилогії «По-свій» (по свій бік ставай, займай належне тобі, а не чуже місце). Назва другого — «Божки» — означає зміну орієнтирів у суспільстві.
Коли в часи бурхливих катаклізмів свідомість було спрямовано на служіння великим богам — загальному благу, ідеї суспільної справедливості, у часи зляканого затишку після придушення народних рухів вона стала служити божкам — дрібним теорійкам, дрібним справам (серед них новоявленим фетишам на кшталт не відродження, а «відродженства»). Про це досить виразно говорить Вадим Стельмашенко, який також відійшов від політичної боротьби і носить у душі свого «божка» — спокуту перед батьками (якби він займався родиною, а не революцією, батька б не паралізувало і вони не дійшли б до такого принизливого стану — життя з милості у своїх же кривдників і гнобителів Рибацьких).
У 1916 р. Московське книговидавництво письменників підготувало й опублікувало у серії відомих збірників «Земля» (існувала протягом 1911-1917 рр.) новин роман В. Винниченка «Хочу!». Про саме видавництво і зокрема його роль у виданні творів В. Винниченка літературознавець Г. Костюк пише: «Тут співробітничали такі визначні тогочасні російські письменники, як Ф. Сологуб (до речі, один з кращих перекладачів російською мовою творів Т. Шевченка), О. Блок, І. Бунін, Б. Зайцев, А. Серафимович, О. Купрін, Л. Андрєєв, М. Арцибашев, Є. Чиріков та ін.». Видавництво вперше опублікувало кілька його (В. Винниченка. — Авт.) романів: «Чесність з собою» — 1911 р., «Рівновага» («На весах жизни») — 1912 р., «Заповіт батьків» («Заветы отцов» — 1914 р.)... У цьому ж видавництві протягом 1914-1916 рр. вийшла в російських перекладах вибрана збірка творів В. Винниченка у 8-ми томах»7.
Поліфонічний і складний роман «Хочу!» містить у собі витоки Винниченкової філософії буття і творчості і водночас є, можливо найбільшою мірою автобіографічний (в морально-емоційній площині). Є твір і своєрідним містком між традиційним романом XIX ст., і його розлогим епічним сюжетом, виписаністю людських доль (принаймні в певних часових межах), і романом новітнім, що становить безчасове занурення в людську психологію, й неповторну індивідуальну сутність, в особистішу «правду життя». Чи не вперше в українській «великій» прозі (повістевій, романній) ми маємо тут і виразний «ухил» від соціальної та соціально-психологічної типовості до неповторно-індивідуального, осібного, своєрідного: до самосвідомості, її болісної, а інколи й трагічної гонитви за невловимим сенсом власного буття. Зіштовхуючись з іншими, суміжними чи протилежними правдами, герой В. Винниченка невпинно осмислює питання: «Для чого живу? Чи так живу? Чого хочу? Чи можу поєднати своє «хочу» з іншими людськими прагненнями?»
Шукаючи відповіді на ці вічні «прокляті» питання, кожен з персонажів творить власний міф (як твориться він і довкола кожного). Цей ухил у бік «особистісної міфологізації» у романі «Хочу!» вміщено в рамки життєвої вірогідності, він дуже далекий від будь-якої притчевості й найменших ознак інакомовлення, що й давало підстави критикам розглядати його в межах психологічного реалізму.
Що ж відбувається в романі? Молодий талановитий Петербурзький поет Андрій Халепа через трагічну ситуацію — замах на самогубство (що сталося через розчарування в життєвих цінностях, повну й болючу «сенсовтрату» — хоча його коханка вважає, що через нестерпні, дикі ревнощі) — зближується з українською родиною Сосненків. Батько, Андрій Степанович, палкий українофіл, приїхав до Петербурга через операцію дочки Олени. Несподівано для Халепи в його спустошену й роз’ятрену суперечностями душу входить новий — український — світ, світ незвичних ідей, поглядів, почуттів. Дізнався герой і про дещо нове для себе самого. Андрій не знав, що його рід — старий і славетний український рід.
Поступове повернення Халепи до своїх українських джерел, своїх родових коренів витворить у душі його світ нових бажань, перенесе з Петербурга на степовий придніпровий південь України і змусить врешті остаточно порвати зі своїм колишнім приятельсько-ворожим творчим довкіллям поетесою і зрадливою коханкою Лілією Барановою, продажним критиком Костяшкіним, всім їхнім білялітературним, снобістсько-мистецьким гуртком (Катя, Оглоблін, Пеліканов, ін.). Згодом цей гурт під проводом Ліди (Лі) поженеться за Андрієм на його нововіднайдену батьківщину — Україну, помчить у пошуках не примарного, а справжнього, повноцінного життя.
Назва роману, як і завжди у В. Винниченка, символічна, і означає вона прагнення саме такого, гармонійного життя.
Варто наголосити, що в романі «Хочу!» героїв одне від одного відрізняє, робить неповторними, своєрідними особистостями не характер (в основі якого соціальний тип як основоположний чинник художнього часопростору в довинниченківській епіці), а «нитки» бажань, хотінь, безмежних індивідуальних їх комбінацій. Діти одного історичного часу, однієї — середньої — суспільно, верстви, близькі за побутом і звичками, вони носять у собі всю сокровенну таємницю буття, ту душевну сутність, яка найвиразніше виявляється в їхніх бажаннях. І чим пристрасніше у людини це хотіння, чим більш вистраждане й послідовне воно тим більшою є надія, що воно підпорядкує собі інші. Ось як пише про це Халепа Ліді в одному із своїх листів-сповідей (вони відіграють особливу, ключову чи ідейну роль в художній структурі роману):
«…Як я міг не хотіти жить? Як! Та це ж (життя — Авт.) найбільше благо і радість… Хай я ніколи не зможу дізнатись, навіщо потрібно було моє існування — хай так, але що з того. Я благословляю життя і за те тільки, що маю його, я дякую комусь і за те, що ще двадять літ буду жити…
Я весь співаю, Лідо! Говорю тобі з любов’ю й захватом. Я співаю від нього, а найбільше від однієї речі і від того, що пізнав закон життя. Закон життя усякого: людини, мікроба, блошиці й планети — хотіння. Хочу! — от що співає, дзвенить, гукає, стогне, шумить, всяко виявляє себе в природі. Коли я хочу уявити собі тепер життя в образі, то бачу над землею, над цими селами й городами мільйонову сіть ниток, переплетених, перехрещених, злитих в товстелезні канати, заплутані у вузли, млявих, напружених, коротких довгих. Це — хотіння, інтереси, прагнення людей. Хто не може хотіти, той не може жити.
…Ще зовсім недавно я посміхався, слідкуючи за одним, незрозумілим мені «хочу». А тепер я під владою цієї сили. Я бачу усмішку, яку викличуть у тебе мої слова, але з тим більшою гордістю й болем я хочу сказати: я люблю мій народ, мій забитий, занедбаний народ, мою Україну, ніжну, сумну, скорбно-співучу. Воістину як блудний син приходжу я в батьківським дім, але не в той дім, що блищить огнями, що пишається розкошами, а в хату убогу. І від того ще пекучіше мій сором, ще болючіша любов, ще невпинніше моє бажання покрити свій гріх невільний і віддати життя своє тому, хто дав його мені.
Моя свідомість в гармонії з моїми хотіннями, а це теж зміцнює мене і сповнює гордою радістю…
Я знаю, що блаженні алчуші й жаждущі правди тих є царство небесне.
Я знаю, що хотіння є життя й тому: блаженні багато, люто, нездійснимо хотящі, бо тих є життя вічне» [20, 131-135].
І справді, сфера «хотінь» героя роману всеохопна — «вони пролягають в царині громадського, творчого, любовного (чи, як із гнівом відзначали критики В. Винниченка, «статевого») життя». Письменник послідовно підкреслює, що в людині з суспільними «хотіннями» в сфері громадській — лідерові, творцеві — такі ж само закономірно сильні й переживання, потяги статеві: перше невіддільне від другого.
А руйнівну, непідвладну людській волі й розуму силу цього потягу зображує Винниченко у ситуації, що склалася між Ніною, мододшою дочкою Сосненка, за Тимофієм Миколайовичем чоловіком її старшої сестри Олени. Безпринципно-цинічний кар’єрист, брутально-егоїстична людина, Тім руйнує її життя, доводячи до думки про самогубство, тримає в своїй волі. Лише випадковість (співчутливе втручання Андрія Халепи), а згодом війна, яка перепитала і зібгала всі людські долі, підкоривши їх величезній хвилі державного «хотіння», ослабила й розв’язала цей «гордієв вузол».
Є в романі й «хотіння» соціального плану: утопічна, але сильна, пристрасна мрія Петра Сосненка (революціонера, в’язня Петропавлівської фортеці, помираючого від сухот) про фабрики «вільної праці». У мріях молодого революціонера вимальовується одна з кардинальних Винниченкових ідей трудового впорядкування суспільства — ідея так званої колектократії. (Це — за Винниченком — третя форма стосунків між продуктивними відносинами й виробничими силами, відмінна і від соціалізму, і від капіталізму, форма, де відсутні наймана праця і експлуатація людини людиною).
У цей же багатий на творчі (зокрема романні) здобутки період було написано В. Винниченком і роман «Заповіт батьків» (завершений 1914 р. в Аренцано, Італія).
В проблематиці твору на перший план винесено моральну й етичну теми, зокрема ті їх аспекти, що пов’язані з проблемами сексуального плану, зокрема із статевим життям людини. Порушені В. Винниченком у п’єсі «Щаблі життя», романі «Чесність з собою», виразніше чи блідіше проходячи на маргінесі багатьох інших творів, у «Заповіті батьків» вони посідають центральне місце. Інтерес до цієї проблематики обумовлений не лише суб’єктивними письменниками (літературна мода), а й певними об’єктивними причинами, зокрема політичною реакцією, що глибоко відбилася на суспільній свідомості.
Як художник, глибокий обсерватор людського життя, Винниченко не міг не бачити хворобливої однобокості, усіченості образу інтелігента-революціонера, взагалі «ідейної» людини, як її малювала «партійна, ідейна» література й публіцистика. З позицій людської цілісності, гармонійності, зрівноваженості він багаторазово нагадує, неймовірно епатуючи цим «ідейного» читача, що людина не живе одними ідеями й «класовою боротьбою», що вона є й біологічною істотою з усіма притаманними їй філологічними потребами і процесами, вибухами темпераменту - найглибшою основою всілякої індивідуальності.
І саме в романі «Заповіт батьків» сконденсовано проблеми пов’язані з цією прихованою, тіньовою, «другою» стороною людської натури.
В центрі твору не революціонер-соціаліст, а поміркованим, заглиблений у себе і свій фах, стримано-сиром’язливий, доброзичливо-симпатичний молодий лікар Петро Семенович. Саме цього героя автор, піддавши серії тяжких випробувань, що йдуть у всезростаючій градації, примушує прийти до нових ідей громадського впорядкування життя у сфері моралі.
Повернувшись після студіювання медицини у німецьких професорів, Петро Семенович несподівано дізнається про трагедію у власній, цілком добропорядній обивательській сім’ї: молодший брат, гімназист випускного класу Данько, заразившись у публічному домі, захворів на сифіліс. Ситуація не нова й не оригінальна, але, розходячись концентричними колами, вона набуває дедалі більш зловісно-трагічного характеру. Данько, виявляється, заразив і їхню вихованку, дівчину-сироту Тоню, таємно й глибоко закохану у Петра. Втративши всяку надію на щастя взаємності, в одчайдушному пориві, що нагадує самогубство, самознищення (тут і зневага до себе, й ненависть до всього світу), Тоня йде «працювати» у публічним дім.
Ця перша хвиля страждань, знівечених молодих доль потрясає Петра й без останку втягає у свій вир, змушує думати у непередбачуваному напрямі, шукати пояснень усьому, що відбувається, шукати виходу (а мріялося ж тільки рятувати від страждань, лікувати «чужих» хворих).
Спочатку вихід мислиться Петрові по-житейськи просто й конкретно: вилікувати Данька, забрати з будинку розпусти, вилікувати, прилучити до порядного життя Тоню (освіта, робота). Та огидний брудний вир затягнув обох уже досить глибоко, вразивши не лише їхні тіла, але й душі. Найбільше вражає героя роману не слабка воля, психічна надламаність цих душ, а суспільна реакція на факти падіння молодої людини: презирство, огида, страх і ненависть, а ніяк не співчуття, на яке розраховував Петро (принаймні в освічених, інтелігентських колах). Гнати від себе, а якщо можна б, і нищити — ось лейтмотив громадського настрою щодо «жертв аморальності» — хоча більшість лише цілком випадково уникла такого ж болісного й тяжкого становища.
Не менш сильна й друга хвиля трагічних переживань героя, пов’язана з позасімейною лінією а саме знакомство лікаря з високоповажною родиною Гарбузенкових (батько-суддя й дорослі син та дочка). Саня Гарбузенкова примхлива, екзотична зовнішністю й поведінкою, захоплює Петра Семеновича. Він відчуває себе закоханим і упокореним. Та це кохання аж ніяк не спокійне й не ідилічне: Саня, як і її брат Міка (Микола), як і батько, не раз вражає і прикро дивує Петра неврівноваженістю владі, «дикими» вибриками.. Насторожує лікаря і дивний, хворобливий і «ніби знайомий» розріз очей, конвульсивно-істерична реакція дівчини на дратуючі її факти — як і неврастенія Міки, дивацтва (спорідненість з котом) старого Гарбузенкова... І ось спостережливість, звичайна пильна лікарська спостережливість приводить до небажаного висновку: старий Гарбузенків хворів у свій час на венеричну хворобу, і у дітей тяжка фізична й психічна спадковість. Тут уже не випадковість, тут із фатальною закономірністю реалізується біблійна, світова одвічна істина «гріхи батьків падуть на голови дітей».
Так, страшний заповіт батьків з усією неухильністю спадає на дітей. Жахаючись і вболіваючи за долю коханої, Петро Семенович розкриває їй все (потрібно лікуватися і то негайно!), провокуючи тим самим скандальний розрив із сім’єю Гарбузенкових. Розрив супроводжується новим від’їздом героя за кордон для поглибленого вивчення хвороби і її наслідків, а в першу чергу, засобів лікування. Проте, повернувшись, Петро розуміє, що просто лікарем він уже не може бути: йому потрібно збагнути масштаби цього суспільного лиха і як таке його лікувати — впорядковувати життя, щось у ньому змінювати, насамперед — суспільну мораль.
В. Винниченко декларує в романі (устами героїв) альтернативні рішення: одне —вирішення проблеми «у соціалістів», а друге — придумане його наївним героєм. Перший шлях так переконливо обгрунтований старшим братом Петра соціалістом Михайлом, звучить дуже знайоме: «Проституція — говорить Михайло, — наслідок ненормальних соціальних відносин... і може зникнути тільки тоді, коли причини, що породило його (зло — Авт.) зникнуть…» Сьогодні ми знаємо, що це «розв’язання» проблеми по суті не вирішило її, а загнало в глибоке підпілля й оголосило «неіснуючою» — як «неіснуючими» були у нас національні проблеми й багато інших, що не піддавалися спрощено-класовим догматичним підходам. Та не менш нереальною, утопічного є й «теорія» Петра.
Герой пропонує на новій моральній основі перебудувати ставлення громадянства до факту проституції і до проституток. Він проповідує рівноправність проститутки з усіма іншими членами суспільства, виходячи з того, що інститут проституції корисний. Пояснюючи свою думку Тоні, Петро говорить:
«Тепер же дивись, як стає можливим якщо не зразу знищити, то принаймні з успіхом боротися з ним злом. А перша умова для цього, щоб ми визнали необхідність цього не на підставі якоїсь там іншої «душі» чи проповіді, а на підставі логіки й необхідності. А логіка каже, що ви робите нам (проститутка чоловікові — Авт.) послугу. Робите, робите! Хай вона брудна, важка, навіть протиприродня, а все-таки робите! Коли до вас віками ходять і коли нас мільйони, то, значить, громадянство має потребу в вас, в вашій послузі. І воно мусить це визнати! А тепер що ж далі: коли є послуга, то ніякої ганьби не повинно бути. Хай ця ганьба лягає на громадянство в такій самій мірі, як і на вас, бо ми тут різні.
З категорії пропащих ви переходите в категорію звичайних людей, що обслуговують громадянство. А тоді ви маєте цілковите право на захист себе. Тепер сміливо можете балакати про якийсь ваш протест. А практично ви маєте можливість вийти звідси (з будинку терпимості — Авт.) й на волі бути рівними нам. Далі, ви можете виходити заміж і мати дітей. Є ж це в Японії… Далі коли ви знаєте, що рівні, ви вже не дозволите… іти до вас з хворобами… Ви не дозволите вашим хазяйкам тримати вас у рабстві…» [22,146-147].
Ідея підняти соціально, а потім і морально «ушляхетнити» повію, як уже зазначалося, мала своє суспільне підґрунтя. Соціалістична мораль, що зреклася моралі християнської, яка відкинула разом з іншими буржуазними інституціями й «буржуазний шлюб», «буржуазну сім’ю» як одну з форм неволі, дала тяжкі результати. Коли хвиля політичної активності пішла на спад, серед значної частини суспільства, зокрема молоді, запанували содомітські настрої, розгнузданість, еротика («ліги вільного кохання») Статистика 1908-1915 років зафіксувала хвилю самовбивств (особливо серед молоді) через венеричні хвороби. Ця сфера життя привертала в той складний час увагу багатьох письменників (Купрін, Арцибашев, Каменський), і ті з них, чия творчість не позбавлена була «ореолу суспільного» (вираз О. Блока), думали про її впорядкування.
Проте утопічний варіант виходу із становища, який пропонує герой Винниченка і з яким він ганебно провалюється на публічній лекції (головне — перестає вірити своїм словам сам), теж нездатен розв’язати ситуацію.
Майже водночас із Винниченком своєрідне втілення мрії Петра Семеновича показує О. Купрін у відомій повісті «Яма». З відразою змальовує митець «будинок Треппеля», де німкені-повії своїм «ремеслом» збивають чималий посаг (отже, мріють стати і жінками, й матерями), а женихи в далекій Німеччині терпляче чекають на них. Усе тут по-німецьки чисто і стерильно, клієнтів оглядають з метою убезпечитись від хвороб, нема ні п’яних дебошів, ні лайки, за що німецькі посестри так відверто й гнівно засуджують повій «руських», які до того ж оплачують зі свого тяжкого заробітна «котів-коханців». І дивно в «Ямі» найбільш неприємно вражає саме цей моторошно охайний і впорядкований заклад.
Герой роману Винниченка «Заповіт батьків» після викладу своїх теорій, засуджений, зневажений суспільством (надто необережний він був із близькими впливовими людьми, зокрема з суддею Гарбузенковим), не здобувши правди для всіх, знаходить її для себе, одружується з Антониною і разом із нею відправляється на заслання. І саме тут, як це не парадоксально, «у сірому халаті, серед паразитів, бруду, глибокого пониження людини, серед кишущого страждання» він знаходить радість. «Часом же мені буває так радісно та легко, що я… боюсь, чи не хвороба це. Та це не так». Це —очищення стражданням, милосердям і жертовністю. Паралельно лінію краху всіх подібних теоретичних «розумувань» письменник простежить у своїй драматургії.
У 1917 р. в «Літературно-науковому віснику» (К., кн. 1-5) вийшов друком новий роман В. Винниченка «Записки кирпатого Мефістофеля»; одночасно уривок з роману друкувався в журналі «Промінь» (М., ч. 1-2, 3-4). Наскільки популярним був у цей час Винниченко-романіст, свідчать багаточисельні подальші публікації: в 1926 р. паралельно у двох харківських видавництвах «Рух» і «Книгоспілка», повторно у «Творах» письменника 1928 р. Виходить роман і у серії «Літературна бібліотека» у 1928, 1929, 1930 роках. Вийшов роман і російською мовою в авторському перекладі у зб. «Земля» (М., 1917, зб. 20), згодом, у 1922 р. — у Берліні та в харківському видавництві «Пролетарій».
Літературна критика одразу зауважила випуск нового роману і розцінила його як новий етап у творчості письменника, позначений, зокрема, глибшим психологізмом. В анонсах на роман відзначалося: «Прекрасна аналіза, барвисті малюнки розпаду протиріч зневіреного інтелігента і буржуазної сім’ї». Рецензували роман у 20-30-х роках Ол. Грушевський, М. Жученко, Арсеній Мерич (псевд. Августи Даманської), Я. Айзеншток, І. Очинський, Ю. Шерех, Ю. Косач, А. Юриняк, Р. Багрій-Пікулик, І. Качуровський. А в «Підручнику історії української літератури», 5-те вид (X., 1930) Ол. Доришкевич присвячує романові «Записки кирпатого Мефістофеля» окремий розділ.
Географія критичних виступів також напрочуд широка Київ, Харків, Берлін, Нью-Йорк, Детройт, Мюнхен, Новий Ульм, Едмонтон. Діаспорна критика представлена іменами першорядних дослідників. Романістика Винниченка на початку століття стала світовим явищем.
Звичайно, відзиви були неоднорідні. Поряд з аргументованими висновками, зробленими на підставі аналізу роману, звучала й різка критика (переважно на адресу автора, його політичних поглядів).
Радіє появі роману «Записки кирпатого Мефістофеля» автор «Історії українського письменства» С. Єфремов. Окреслюючи творчий шлях письменника-романіста, акцентуючи на його експериментаторстві й моралізаторстві, він говорить: «Що подужає у Винниченкові — чи талант художника, чи безталання мораліста — таке питання ставив він кожною своєю новою річчю. Був і небезпечний симптом: криза затягалася і все з більшим страхом примушувала дивитися на борсання дужого таланту в лещатах кволої тенденційності»8. І додає, підкреслюючи перевагу письменника поряд з «манірними модерністами»: «...Щирість шукання добру подавала надію на те, що вихід таки знайдеться. І от, оповідаючи справді страшні речі про «задимлених» людей, як у цілій низці останніх романів («По-свій», «Божки’, «На вагах життя» і т. ін.), Винниченко позбувається потроху моралізаторства і сатирична нотка все дужче бринить в його манері... На ній вже цілком засновано останні його твори, як, напр., «Записки Кирпатого Мефістофеля», Винниченко стає вже над своїми героями, придивляється до них збоку, як стороння людина і обсерватор, і замість моралізувати, як робив раніше, пише сатиру»9.
І справді, прихована, ненав’язлива іронічно-сатирична нотка постійно звучить у романі, починаючи із загиливку. Центральний герой твору — «знаменитий оратор, тонкий адвокат, психолог» — Яків Михайлюк і є отой доморощении («кирпатий») дух зла, що розкривається не так у злочинах (хоч є й вони), як у дрібних паскудствах.
Сюжет твору розвивається кількома лініями, і всі вони пов’язані з жінками. В цьому плані «Записки» схожі на відомий роман Г. де Мопассана «Любий друг», хоча кар’єри за допомогою жінок Яків Михайлюк і не робить. Жінки йому потрібні, сказати б, для душевного (і тілесного) комфорту. Перша лінія — це зв’язок із Сонею, дружиною колишнього товариша по партії і революційній боротьбі Сосницького. Зв’язок, що розпочався кілька років тому, і Михайлюк давно до нього збайдужів. Але у його стосунках з цією сім’єю є два цікаві для нашого героя моменти: малий Андрійко, в личку якого він пильно шукає своїх рис, і, коли здається йому, що знаходить — відчуває ніжну радість, любов до дитини... І другий — дедалі більша залежність від нього Сосницького (великий картярський борг). Тут уже в героєві прокидається радість іншого порядку «Мені приємно заманути чоловіка на саму гору, — смакує подумки він, — і зіпхнути його вниз. І той момент, коли в очах, поширених надією й захватом, блискає жах — є найкращий. От за це ще можна багато дати коли ти так запануєш над ним, що він уже й не помічає того»10
І вже зовсім огидною є його зла гра з іще одним «колишнім», навіть керівним товаришем — «оцим обгризеним Нечипоренком», що перебуває у крайній матеріальній скруті. Як уважно-насмішкувато фіксує Мефістофель риси й вираз обличчя змученої людини, те, яку «на його синюватих, голодних губах грає запобіглива і в той же час вибачлива усмішка старого ідейного інтелігента» (товариші грають у карти, поруч накритий стіл). «А щелепи йому (Нечипоренкові — Aвт.) десь аж корчить і хочеться кинутись, виючи, на їду...». З такою ж внутрішньою злою насолодою оглядає він одяг колишнього товариша: «неохайний, обшарпаний піджачок», «вишивана сорочка з якоюсь стьожкою», «руді халяви чобіт». І все це «серед нас, серед наших ретельно поголених облич, бездоганних комірців, строго виглажених бриж на штанях, лякерованих черевиків..» [21, 7]. «А колись же, — довершує свій аналіз Михайлюк, — він царював на мітингах, і ця скудовчена борідка, ці пасмочки на потилиці викликали повагу. Неохайність і вбогість одежі були потрібні, необхідні. Колись робітники на пам’ять вчили прокламації, написані цією рукою, що тепер так несміло й злодійкувато посилає у рот на виделці смачні гриби» [21, 8]. Саме колишньому товаришеві — безробітному, до якого незабаром мають повернутися із заслання «жіночка і двоє діточок» — пропонує Михайлюк брудну роботу лжесвідка в судовому процесі, де сам він виступатиме як адвокат. Обуреність Нечипоренка герой коментує: «Нема нічого більш зворушливого, як оця настовбурченість чесності. З самого початку свого падіння». Соня Соснинька з обуренням відзначає: «...Ти з усього смієшся і удаєш з себе розчарованого, але робиш це для того, щоби замазати свою бездушність і моральну порожність, і через те ти і жорстокий і багато іншого ще гіршого...»
Іронічно сприймає Кирпатий Мефістофель і свій новий «роман» з Клавдією. Жінка швидко опиняється у повній владі Михайлюка — крім одного моменту: всупереч його бажанню хоче народити дитину. «Коли вона це каже мені, я настільки не допускаю такої можливості, що спочатку просто не розумію її», — обурюється герой. І все ж попри всі умовляння, заперечення, заходи дитина народжується. І тут Михайлюк іде на прямий злочин: пробує убити небажану дитину морозним повітрям, розчинивши над немовлям вікно. Замах не вдався, як не вдалося героєві й одружитися з дівчиною- піаністкою Білою Шапочкою — своїм недосяжним ідеалом.
Закінчується роман майже ідилічно — і по-міщанськи банально. «Мої справи йдуть добре, — звіряється герой у епілозі. — Маю двох помічників, гувернантку, велику квартиру, успіх у картах. Клава — хороша женщина і я задоволений, що вона моя жінка. Але як вона тепер живе, я не знаю… Вечорами... сиджу з Мікою в кабінеті. Я оповідаю йому казки, з яких він особливо любить одну: про маленьку любу дівчинку Білу Шапочку» [21, 308]. Для Михайлюка казки скінчилися: запанувала буденність, обивательськи комфортна, така, що цілком задовольняє його егоїстичну натуру.
Сучасна критика (В. Хархун) відзначала риси «ніцшеанства» героя: ніцшеанські погляди на жінку, сім’ю, життя. Безперечно, ця модна і впливова на початку століття філософія відбилася на психології, способі мислення, поведінці персонажа. Як незаперечним є й те, що «кирпатий Мефістофель», здрібнілий «ніцшеанець», Ubermensch серед обивателів.
Роман мабуть, найбільш «читабельний» з усіх творів цього жанру у Винниченка. Інтригуючі сюжетні лінії, що сходяться на постаті його егоцентричного героя — «колишнього революціонера, вдатного й хитрою адвоката, знавця людських душ»; наскрізний психологічний аналіз, внутрішні монологи-саморозкриття героя, відверті діалоги, наскрізний «київський» фон подій — все це робить роман непересічним художнім явищем, живим та цікавим і сьогодні.
У 1922-1924 рр. Винниченко створив «Сонячну машину» — перший український утопічний і фантастичний роман, що мав великий, просто-таки небувалий успіх у читача. «Її читають, — писак М Зеров, — як ні одну українську книжку, як не читали навіть загальнорекомендованих та обов’язкових Коцюбинського та Нечуй-Левицького...»11
Чим пояснити секрет такої популярності? Критика підходила до цього питання по-різному. Радянські критики пояснювали успіх твору буржуазно-міщанською ідеологією автора, відтак до питання додавалася спроба окреслити громадянське і політичне обличчя автора, його ідеологічні позиції. Літературні диспути розгорялися й переходили на шпальти газет, що змусило врешті взяти участь у дискусії самого автора — В. Винниченка, який виступив з «Одвертим листом Дрібного Буржуя» (назва статті полемічна й іронічна, адже звинувачували митця переважно в тому, що він став на дрібнобуржуазні ідеологічні позиції, догоджає смакам дрібнобуржуазної читаючої публіки і т. ін.).
М. Зеров у згаданій статті обстоював іншу думку, підкреслюючи, що «успіх «Машини» у читача природніше з’ясовувати її художньою стороною». Це ж відзначав і О. Білецький: «Самий той факт, — писав він, — що з’явився великий роман (загалом щось понад 800 сторінок у трьох томах), написаний письменником з великим літературним досвідом, хіба не є він вже подією в нашій сучасній літературі! Інтерес до новинки ще зростає по тому, як на обкладинці ми прочитали: утопічний роман! Перший за весь час існування нашої літератури!»12
Розгортаючи думку про те, що «у нас ніколи не було великого роману з елементами авантюри і соціальної фантастики», а на шляху фабульного загострення українська література робить перші несміливі кроки, М. Зеров визначив й інші прикмети твору. Позитивні — гострота сюжету, динамізм розповіді, широта охоплення суспільних тенденцій життя; негативні — відсутність глибокого психологічного аналізу, психологічної характеристики образу (це ми бачили в попередніх романах).
Серйозним недоліком твору критик вважав заміну такої характеристики засобами «мальовничої виразності та зовнішнього руху». «Зовнішні їх (героїв — Авт.) ознаки нотуються так дбайливо і так часто, що можна подумати, ніби авторові важно було подати тільки вказівки для кінорежисера... Рух і міміка панують у романі»13 , — пише М. Зеров.
Проаналізувавши на доказ своєї правоти багато сторінок роману, М. Зеров підводить підсумок жанровій характеристиці твору: «В «Сонячній машині», — писав він, — ми маємо соціальний роман із певним ухилом у бік соціально-політичних прогнозів, ускладненні! авантурно-детективними мотивами і влитий в тісну для авторського задуму форму кінематографічного сценарію»14.
Але коли М. Зеров і О. Біленький розглядають «Сонячну машину» з позицій естетичних, як роман, то П. Христюк вбачає в ньому передусім політичне явище і пояснює його появу також причинами політичними — розривом В. Винниченка з батьківщиною і виїздом за кордон. Гостро засуджуючи автора — митця й політика, він пише: «Режим пролетарської диктатури видається йому нестерпним, національна політика (що її проводила Комуністична партія) — неправильною, і він знову виїжджає за кордон. На початку дуже різко виступає там проти політики Комуністичної партії (не лише національної): заявляє, ніби пролетарська революція в Росії і на Україні перебуває «в небезпеці» через отой «олігархічно-більшовицький» режим.
В основі отакого нерівного поступовання В. Винниченка як політика лежить, на нашу думку, неприйняття ним пролетарської революції, і то не лише в Україні і в Росії — через отой мовляв «олігархічний режим», а взагалі викидання того факту, що капіталізм ввійшов уже в добу інтернаціональної, світової пролетарської революції, — відкидання революційної Марксової теорії пролетарської диктатури, зокрема в розв’язанні національного питання в Україні. Виходить він і досі не з позиції пролетарської революції, розглядає його не як одне з завдань цієї революції, а навпаки, міряє ним пролетарську революцію і приймає її остільки, оскільки вона розв’язує його»15.
Обурення критика поширюється й на полемічний «Одвертий лист» Винниченка. Гостро викриваючи «непролетарську основу» Винниченкової утопії, П. Христюк подає таку характерну примітку: «В «Одвертому листі Дрібного Буржуя», — пише він, В. Винниченко робить особливий натиск на те, що «Сонячна машина» є образ, символ.
«Сонячна машина», — зазначає Дрібний Буржуй — є величезний образ, символ усіх тих утопічних та злочинних прагнень, шо, починаючи з утопійників Сен-Симона, Фур’є, Овена, переходячи через наукового фантаста Маркса і кінчаючи практичним мрійником Леніним, експериментувалися на території СРСР... Всі оті мудрощі Овенів, Марксів, Леніних, всі оті… заповіти… кожному по потребі», «хто не працює, той не їсть» і таке інше, що служили метою всіх ваших революцій, убгав в образ «Сонячної машини…»
І критик робить остаточні висновки:
«Та хоч і як захоплено виступає тут «Дрібний Буржуй», однак він неспроможний переконати, що Винниченків «образ-символ» — «Сонячна машина» — є і пролетарський образ-символ. Образ-символ пролетарської революції, пролетарської диктатури і соціалізму мусить бути класово-чітким, кришталево-чистим, вогненно-революційним, натхненним незламною, залізною волею робітничої кляси до боротьби, до праці і перемоги. Такий образ може мати своїм творцем Маркса і Леніна, а не утопійииків Сен-Симона, Фур’є, Овена і не здеклясованого, чужого пролетарській клясі інтелігента доктора Рудольфа Штора (як це робить В. Винниченко)»16.
Посилаючись на праці Маркса і, особливо, Леніна, критик з «чистих пролетарських» позицій гнівно засуджує «непролетарського» В. Винниченка і такого ж «непролетарського» його героя що насмілився ощасливити людство не єдино правильним шляхом «жорстоких клясових боїв проти капіталістів», реформістів та інших, а шляхом фантастичного винаходу. Викликає незадоволення критика й те, що в романі надто багато уваги приділено зображенню «гордих принцес та графівен» (Елізи й Труди), сцен кохання з незвичайним детективним пригодам, «що мають на меті приспати почуття клясової свідомості серед робітництва», «даючи розвагу буржуа, міщанинові, філістерові17.
При що ж оповідається у творі? Фінансовий король Німеччини Фрідріх Мертенс, голова об’єднаного банку і фабрикант гумових речей, тримає в своїх руках всю Європу, підпорядкувавши собі правіти династії, політичні установи, дрібний капітал тощо. Він претендує на корону Землі, а відповідно його дружиною й королевою Землі має стати принцеса Еліза, остання парость збіднілих родовитих володарів країни. Батько не хоче цього нерівного з аристократичного погляду шлюбу, але, затиснутий фінансовими лещатами, не може відстояти дочку й кінчає життя самогубством. Він заповідає красуні-дочці нещадну, безкомпромісну помсту.
Довкола осиротілої принцеси закипає новий вир боротьби, який особливо підсилюється після пропажі з кімнати Елізи фамільної дорогоцінності — корони Зігфріда. В ній аристократія Німеччини вбачає життєво вагомий для себе символ —запоруку відродження правлячої династії, а отже, і свого власного. Умовою переговорів з Мертенсом Еліза й ставить віднайдення корони.
Починається детективна гарячка. Шукають корону всі: від найманців Мертенса до революціонерів-«інаракістів». Події розростаються, сягають і вшир, і вглиб: перед читачем проходять картини війни, окупації, сцени в хімічній лабораторії і в будинку для божевільних, розкривається політичний терор соціалістичного «братства», героїзм діячів організації «Інарак», діяльність фанатів-руйнівників і вчених-дослідників, які прагнуть ощасливити людство. Події охоплюють Німеччину, Францію й… увесь світ, точніше сказати, це — Європа між двома світовими війнами.
У цьому велетенському часопристорі чимало персонажів. Між ними нерідко утворюються любовні трикутники (на відміну від гармонійного любовного союзу, вони ніби символізують хисткість, складність, неврівноваженість людських стосунків) принц Георг — Еліза — доктор Рудольф Штор, банкір Душнер — графиня Труда — Макс Штор, Марта-Пожежа — Мертенс — Еліза та ін.
У кінці роману, змусивши головних героїв твору пережити справжній катарсис, очищення, одних — страхом (Мертенс), інших —любов’ю (Еліза, Труда, Рудольф і Макс Штори), автор ставить їх на чолі оновленого, перетвореного світу. Отже, новий світ характеризують такі сили, як творчий розум, організаційна енергія людства і одвічна сила кохання, що олюднює й запліднює його. Саме ці сили, за Винниченком, і виведуть людство з жахіття вічної братовбивчої боротьби — і безодні війн, касових і класових сутичок, з безодні ненависті й дисгармонії у світ гармонії і щастя.
Ось погляди вченого-винахідника Рудольфа: «Я не вірю — каже він, — що трупами, вбивствами, смертю можна творити життя. Це логічний абсурд. Терор — це самовбивство для тої самої ідеї, яка його вживає. Я... не політик, і нічого на політиці не розуміюсь, але я певен, що люди можуть повинні порозумітися не шляхом боротьби, насилля й самознищення, а шляхом розуму, науки і праці». «Я служу істині й науці», — стверджує Рудольф.
Етичні проблеми пов’язані в романі переважно з жіночими образами — принцеси Елізи й графині Труди. Обидві героїні мають непересічні, сильні характери, подібні яким ми зустрічали і в інших творах письменника. Еліза — горда, гострого розуму й сильної волі жінка, вона — втілення краси, енергії, активності, волі до перемоги, її філософія проста і ясна. «Життя є боротьба, —каже вона— В боротьбі перемагають дужчі, цебто найкращі. Мусить бути воля до здоров’я, до нормального життя». Долаючи кастові, моральні та етичні умовності, вона врешті знаходить своє щастя (хоча їй і доводиться вести болісну боротьбу із собою) в коханні до доктора Рудольфа Штора — геніального вченого, доброї людини й… сина лакея.
Такою ж сильною, непересічною натурою, що ненавидить компроміси, усіляку фальш, є й Труда. Вона прагне чесності, правди, у суспільних відносинах. Думки її у пошуках цілісності, справедливості сягають у світ природи.
«Звірі кращі за людей — розмірковує вона — Насамперед, звірі страшенно правдиві. Вони не брешуть… А рівночасно вони моральніші за людей. Наприклад, не продаються одне одному, не обдурюють, не принижуються, не підлещуються, не зраджують. Вони вільні, незалежні, щирі, вони роблять так, як думають і почувають».
Думки її повертаються до самої себе:
«Ах, як остогидло їй брехати, брехати вічно всім і собі, брехати… Все є брехня… Брешуть у газетах, у книжках, брешуть в одежі, брешуть у відносинах, молитвах, у коханні, у ненависті, в усьому, в усьому... Вона більше так не може. Вона хоче повної свободи, щирості, безпримусовості от такої. Яку мають навіть звірі, птиці, квіти, комахи…»
«І Трудана лише балакає, — відзначає критик, але дійсно щиро шукає новоої правди, нової моралі». Проте, на превеликий жаль, шукає це як соціалістка чи комуністка, але як шляхетна аристократка, і в тих шуканнях потрапляє, кінець кінцем, в табір сонцеїстів, у табір тих, хто будує нове, безкласове суспільство. «Характерно, — обурюється П.Христюк, — що образ Труди, як і образи доктора Рудольфа Штора і принцеси Елізи, намалював В. Винниченко любовно, надзвичайно теплими фарбами»18.
Загальнийвисновок критика щодо роману такий: «Попри безперечні мистецько-формальні, а почасти й ідеологічні досягнення, «Сонячна машина» і потужні впливи буржуазної сучасної літератури на Винниченка, зокрема детективних і фантастичних романів, що мають на меті приспати почуття класової свідомості серед робітництва, скерувати суспільну увагу від питань класової боротьби в бік фантастичних технічних винаходів (які, мовляв, одразу принесуть «щастя!» всім) і дати розвагу буржуа, міщанинові, філістерові».
Грунтовно розкриваєтеся тут винниченківська суспільно-політична система поглядів, яку він назвав «конкордизмом» і всебічно з’ясував у двотомній етико-філософській праці з такою ж назвою19. На задум другого великого епічного полотна, роману «Поклади золота», вважає Г. Костюк, вплинули два чинники: пекуча туга за Україною20 і деякі факти особистого життя. «Є дані, — додає С. Погорілий, — що Винниченко був необачно втягнений у якусь берлінську авантюру підняття затонулих у Білому морі кораблів. Це й могло бути тим поштовхом, каталізатором, що згодом вилився в роман»21.
Разом з обдумуванням проблематики твору йде обдумування назви, яка завжди у Винниченка відбиває «ядро ідеї». Відзначивши що «контури задуму» в процесі творчості стають ясніші, «рямки розсуваються», автор записує: «Здається, можна дати назву романові «Загублений рай». Усі, вся Європа, всі кляси й усі її члени тужили за тим раєм, з якого вигнав їх бог війни з вогненно-гарматним мечем. Кожен тужить за тою чистотою, незайманістю, яка була в нього. В кожного та чистота, той рай були різні, часто ворожі одні до одних, але вони були, як такі, чи здається, що були, і кожний знову-таки тужить по-своєму за загубленим» («Щоденник» від 22 травня 1926 р.) Отже, в основі задуму — антитетичність біблійного раю й «Загубленого раю» Дж. Мільтона. Але, очевидно, саме через збіг назв .В Винниченко змінює заголовок роману, і незабаром він згадується в «Щоденнику» як «Поклади золота»22.
Ця назва також символічна, хоч і не така прозора як попередня. Сам автор бачив і підкреслював цю символічність: «Не скарб, а золоті поклади в землі України. Складається на символ. Очевидно треба в символах узяти всю річ»23. І справді, внаслідок пережитої трагедії поневірянь головний герой роману зрозумів одну просту істину: справжні поклади золота — душа рідного народу, та невичерпна глибинна духовність, з якою людина зв’язана тисячею ниток. І втрата цього зв’язку є її найбільшою трагедією. Тож шукання загубленого раю, тих невидимих оком покладів золота — джерел своєї духовності, основ її, свого справжнього я — є першорядною потребою людини, якщо вона прагне повноцінного життя, а не просто існування.
Визначаючи тему твору, письменник зазначав у «Щоденнику»: «В кабінеті обдумування роману. Тема: прагнення щастя і чистоти після революції. Шукання гармонії з собою і оточенням після струсу, пертурбацій. Стремління серед руїн моральних, фізичних і матеріальних знайти рештки колишнього устійненого, тривкого. Закон усього живого — прагнення щастя й добробуту. Але він кристалізується в різних середовищах по-різному, набираючи найхимерніших індивідуальних форм. Ідеал щастя, но суті, індивідуальний»24.
Дія роману відбувається у Франції (Парижі) в 20-ті роки XX ст. в середовищі української еміграції. В цьому плані твір має чимало точок зіткнення з романом з емігрантського життя. «Рівновага» — зокрема в плані передачі загальної атмосфери часу й середовища, хоча характер зображуваних подій тут, так би мовити, легший, світліший, не такий похмуро-напружений — відповідно до жанрових законів авантюрно-пригодницької прози.
Підсумовуючи враження від роману, дослідник С. Погорілий зазначає: «Задум роману «Поклади золота» — показати, як спустошена богом війни та вихорем революції людина жагуче прагне свого втраченого раю, як вона тужить, шукаючи шляхів до нього, до згармонізування себе з оточенням, з собою. Для цього автор узяв трагічну літописну сторінку життя, що його діяльним учасником він сам був»25.
Розповідь у романі ведеться здебільшого засобами імпресіоністичного письма (імпресіоністичний пейзаж, екстер’єр й інтер’єр, а особливо плинний, рухомий, штрихово-фрагментарний портрет), з широким використанням іронічно-сатиричних моментів (картини побудови соціалізму в СРСР) та моментів ліричних, з психологічним аналізом побудників людських дій, усього душевного життя людини. Безперечно, у 30-х роках роман справив би глибше й сильніше враження на українського читача, проте й нині він застерігає своє пізнавальне й етико-естетичне значення. В українській літературі він започатковує зовсім новий тип психологічного детектива: європейські майстри цього жанру, такі як Ж. Сіменон, прийшли в літературу дещо пізніше.
Цікавою є історія спілкування В. Винниченка з харківським видавництвом «Рух» з приводу видання роману. В цілому рухівці з інтересом і захопленням ставилися до творчості В. Винниченка. Це було перше видавництво, яке вступило з письменником-емігрантом у правові відносини, запропонувавши йому у 1926 році видати повну збірку його творів і скріпивши цю пропозицію угодою26 Г. Костюк з цього приводу зазначає: «Очевидячки, новий роман Винниченка завдав великого клопоту харківським цензорам. Цілий рік читали вони, а РУХ мовчав. Нарешті, 30 вересня 1929 року «Поклади золота» вернулися з копією негативної рецензії. Що ж не сподобалося радянському партійному наглядачеві за літературою?
В рецензії, яка зберігається в архіві Винниченка, читаємо: «Тут картається ціла система нашого життя, весь ідейний зміст наших провідних думок. Про чекістів автор говорить в романі, як про розбещених садистів, і тим у нього вичерпується вся характеристик і їх...» Та ще й поряд з такою характеристикою «Винниченко подає цілу низку типів білоемігрантів... які, хоч являють собою дно білоеміграції... змальовані як люди повнокровні, людяні і, хоч своєрідно, але моральні...». Словом, типи ці «своєю людяністю і душевною м’якістю та щирістю просто-таки викликають симпатію і співчуття». А звідси висновок: «Наша радянська суспільність… таких «Покладів золота» не прийме»27. Так на десятиріччя роман з передмовою Г. Костюка став архівним набутком Винниченка.
У червні 1935 р. В. Винниченко починає обдумувати наступний фантастично-пригодницький роман, про що з’являється кілька записів у «Щоденнику» із зазначенням різних назв: «Бог-Іванище», «Радіо-Гармата», «Господь Бог-Іванище» і, нарешті, «Вічний імператив».
У січні 1936 р. роботу над твором було завершено. «Так, робота закінчені сьогодні, як і гадалося, — записує автор. — Ще раз перечитати, дещо виправити та й бути вільним. Але від, чого бути вільним? Від роботи — так, зле чи від клопоту, сумнівів, гадань, побоювань, надій? Треба звільнитися й від цього .. Треба заздалегідь обкутати себе в такий шар вати філософії, щоб той удар невдачі, який спаде на мене, не відчувався ніяким болем...» 28
Що ж собою являв собою цей новий твір?
Оригінальну побудову роману, його жанрову природу визначив С. Погорілий: «Вічний імператив», — пише він, — роман-трактат, написаний ніби з позиції того далекого майбутнього, неозначеного часу ІІІ тисячоліття, коли подорож на Марс стала рівнозначною сучасній прогулянці до Фльоріди... Винниченко дав своєму творові підзаголовок «Історичний роман майбутнього». «Вічний імператив» — великий коментар від першої особи-оповідача з радіальними монологами та діалогами персонажів. Він є ніби роман-кінофільм що передаєься з світової центральної станції, і, оскільки кордони країн — прадавній анахронізм, твір має загальнолюдську тему»29.
Дослідник робить висновок: «Твір виразно ідеологічний і написаний на заздалегідь визначену тезу: у конфлікті двох Іванищ (капіталізм-комунізм) появляється третя сила — акордизм» (Акордизм — спосіб людського життя, побудований на повній гармонії Я» і «Ми» та на харчуванні лише сирою рослинною їжею. Скрізь і для всіх Земля — Велика Мати)30.
У сюжетній тканині роману є немало спільного з «Сонячною машиною» — і мотив гонитви за секретним винаходом, і мотив розходжень з ідеологічних міркувань у межах однієї сім’ї.
Проте, крім верхнього, подійного, шару, є в романі і глибинний, філософсько-етичний зміст. І саме він має значний інтерес. Це — сосунки між людиною й суспільством, «Я» і «Ми», індивідуумом і громадою. Ці проблеми давно й глибоко хвилювали В. Винниченка, він їх осмислював — ширше чи вужче у творах різних жанрів. Роздуми над цими філософськими питаннями викликали до життя суто винниченківську теорію «чесності з собою», згодом — конкордизму.
Гармонію між цими двома полюсами закон природи, «вічний імператив» порушено новітніми деспотами, які, уявивши себе боголюдьми прагнуть підпорядкувати людство своєму мізерному, схоластично казарменому уявленню про щастя, безжалісно деформуючи й знищуючи на цьому шляху саму Людину. Підсумовуючи думки про роман, С. Погорілий пише:
«Індивідуальність ще не викристалізувалась, як на неї вже впав великий тягар наростаючої нівеляції людини XX ст., викривлення закону природи. Примітивні й жорстокі диктатори ніби в ім’я Іваниш, роблять найдивовижніші насильства над індивідами-Іванами, знищуючи їх мільйонами.
Тим часом життя стверджує, що лише вічний імператив гармонізує людину, добровільно, без підкорення поєднує інтереси особи й колективу. Самогубство короля Франсуа III, добровільний ризик Моріса своїм життям та жертовна діяльність професора Брена — жива ілюстрація до цього.
Задум і виконання роману є логічним завершенням великої ідеї захисту особи, добровільного злиття її особистого інтересу з інтересом колективу»31
Продовжує лінію розвитку утопічного, соціально-пригодницького і філософського в своїй основі жанру роман «Лепрозорій« (український варіант — «Прокажельня»).
Написаний у 1938 р. за рекордно короткий час — шість місяців — твір, як і попередній несе в собі застереження проти тоталітарних режимів — комунізму й фашизму —нівелюючих і спотворюючих людську особистість. «Але цим не обмежується завдання автора, в ньому ще раз утверджується ідея конкордизму, що мусить прийти на зміну дискордизму, світова гармонія на зміну дисгармонії. Інакше кажучи, в романі значно підсилене й увиразнене позитивне начало.
«Порушення рівноваги між людиною і природою, а також зміна способу харчування викликали непомітну тяжку хворобу дискордизму — духовну проказу тілесних і соціальних організмів. Людина втратила щастя. Земля стала планетарним лепрозорієм: багаті — горішні прокажені, бідні — нижчі. Революції пише міняють місцями прокажених і збільшують гніт»32.
В образну систему роману В. Винниченко ввів й історичні постаті (Сталін, Гітлер), даючи загальну класифікацію прокажених. У «Щоденнику» він записує: «Читання «Лепрозорій» Помірковані прокажені шукають способу укоськати буйно-прокаженого (Гітлера — Авт.). І те, що якийсь один прокажений... має змогу послати сотні мільйонів на катування і смерть, хба не є найкраще свідоцтво тим самим нещасним сотням мільйонів, що вони страшно хворі? І чи не є ще більшим свідоцтвом те, що вони цього не бачать і не хочуть, та й не можуть побачити, якщо й показати їм?»33
Не позбавлений роман і конкретного політичною звучання там, де говориться про зародження фашизму в центрі Європі й ставлення до цього в Радянському Союзі. Цю символічну картину, як центральну ідею роману, автор підкреслює знову ж таки у «Щоденнику». «Сполоханий, розворушений лепрозорій не може заспокоїтись. Тепер він особливо ятриться в центрі Європи. На півночі лепрозорію турбуються прокажені, що там у центрі станеться щось таке, що зачепить інтереси прокажених на півночі. Тому вони послали одного із своїх, такого, що особливо вміє дбати за інтереси прокажених на півночі Європи, щоб він помирив прокажених у центрі її».
Наприкінці роману «Лепрозорій» один з його героїв, старенький письменник Клод Барбон (alter ego автора — В. Винниченка), передаючи свій заповіт людям, говорить: «Так от. Скажіть їм: нема більшої, нема почеснішої, нема високодушнішої й прекраснішої мети та сенсу існування як окремих людей, так і цілих націй, ніж творення щастя. Не сили, не могутності, не панування, не розкошування, а щастя. Розумієте? А колегам моїм, письменникам і митцям, перекажіть, що нема вищої, цікавішої теми для їхніх творів, як щастя. Багато писалось і пишеться романів на всякі теми. Кохання, злочинства людей, слава і так далі. Багато і я попсував цими темами паперу. Але найбільше мені соромно за те, що не насмілився взяти ся за цю найпотрібнішу тему. Та й дурніших тем не боявся, а перед цією був страх… бути смішним»34.
Останнім значним і великим епічним полотном В. Винниченка був відомий сьогодні українському читачеві публіцистичний роман «Слово за тобою, Сталіне!»35.
Твір написано було письменником за дев’ять місяців 1949-1950 років, точніше: розпочато 26 листопада 1949 р., а завершено 26 червня 1950 р.
Розглядаючи роман у 1981 р. серед неопублікованих, С. Погорілий говорить про твір так: «Слово за тобою, Сталіне!» — це, за словами автора, політична концепція в образах. Тема роману — колектократія. Підтеми а) термітизм, б) брат на брата»36
Сьогодні можна тільки подивуватись, як довго і старанно замовчувався роман, де було виведено — з надією на позитивні зміни — постать «вождя всіх народів».
У центрі твору українська родина Іваненків: брати Марко, Степан, Сергій і Євген, їхні дружини, діти. В роки революції брати були членами партії есерів, згодом троє з них перейшли до лав Комуністичної партії, а Євген прийняв сан священика. В історії сім’ї є страхітлива таємниця в часи голодомору 1933 р. Марко брав участь у харківській змові — замахові на Дев'ятого члена ЦК Компартії. Степан захистив тоді Дев’ятого власним тілом. Слідство у справі братів (усіх, а не інше Марка) тривало рік., супроводжуючись нелюдськими тортурами. Лише через рік було винесено вердикт, згідно з яким Марка відправлено до Сибіру на двадцятилітню каторгу, а інших помилувано.
Але пильний нагляд з родини Іваненків не знято. Щоб легше бу до його здійснити, братам запропоновано переселитися до Москви. Тут Євген продовжує бути священиком, Сергій працює в Інституті хімії, поєднуючи фахову працю з добросовісним виконанням обов’язків «сексота» — секретного співробітника, донощика МДБ Найвища посада у Степана Петровича, він прямий працівник МДБ (відділу особливого призначення або Осназу) і член Верховної Ради СРСР.
Дія роману відбувається у найстрашніші репресивні 30-40-ві роки — часи, коли все мисляче, творче, незалежне поступово й все більш масово переселялося в «заборонену зону» Радянського Союзу — всезростаючий архіпелаг ГУЛАГ. Страх, відчай — і за себе, й за дітей — охоплює людину, стискує у своїх лещатах суспільство. Здійснюється невпинне й послідовне маніпулювання свідомістю, деформація її, — адже все це, всі жорстокості утиски, ломка моралі й етики людини в цілому здійснюються нібито із величною метою: наблизити світле майбутнє — соціалізм, комунізм. Отже, які можуть бути сумніви у правочинності всього здійснюваного? Мільйони людей виховувались і перевиховувались у переконанні, що це — єдиний правильний шлях до того омріяного майбутнього.
Цій двоєдиній психології — віри й страху присвячено в романі чимало художньо тонких і глибоких спостережень. Дружина Степана Петровича — Катерина — не може позбутися непевності й жаху, коли її чоловік іде на прийом до начальника таємного відділу МДБ Миколи Сидоровича Бєлугіна — Колечки (з таких відвідин і починається зав’язка роману): «Але знаєш, Стьопочко, — говоригь вона,— я щоразу, як ти туди йдеш, не маю спокою. Ну, що ти зробиш: не маю!» [6, 45].
І Степан Петрович, заспокоюючи її і себе, рятується думкою про необхідність всього, що з ним (з ними) відбувається, порівнюючи твориме «Колечкою» з Божественним Провидінням (все одно уникнути не можна, отже, слід тільки надіятись і вірити).
«Чи робить щирий релігійник докори Богові за те, що щось, мовляв не так з ними зроблено? Чи чула ти коли-небудь од нашого бідного Євгена, щоб він критикував свого Бога чи священнослужителів? Колечка є священнослужитель Сталіна, значить, усе, що робить Колечка, потрібне, необхідне, святе… Вірою вбивається всякий стах!» [6, 45].
З-під тяжкого преса страху, тотального стеження одних за іншими годі вивільнитись. Усесильним Степан Петрович перебуває під постійним контролем і вдома: «Відчинивши двері, він трохи не звалив з ніг Дуняшу (хатня робітниця і таємний наглядач — сексот. — Авт)... Дуняша, почервонівши аж до шиї, поспішно поставила карафку на столик, » [6, 46].
Подібні явища, як щоденні й злободенні прояви «радянського способу життя — найморальнішого в світі», змальовували А. Рибаков («Діти Арбата»), Ю. Домбровський («Факультет непотрібних речей»), О. Солженіцин («Архіпелаг ГУЛАГ», «В колі першому», «Раковий корпус») та ін.
В. Винниченко талановитий і проникливий їх попередник, глибокий психолог і обсерватор людською житія, хоч і жив за кордоном, помилився мало в чому — хіба що в обсягах чи глибині зображуваної суспільної прокази, а відтак у ступені здеформованості людської моралі. Нашому читачеві важко повірити, наприклад, у те, що «оброблена» у відповідних органах Дуняша аж так знітилася, коли Степан Петрович застав її за виконанням «відповідального доручення» — стеженням за високопоставленим господарем дому. Як правило, до цієї «праці» залучалися люди, які охоче й навіть запобігливо виконували її.
В романі В. Винниченка представники старшого покоління ще можуть — і сміють! — відверто говорити з молоддю (сповідь Степана Петровича перед небогою), кидати щирий ретроспективний погляд на прожите життя, висловлювати сумніви щодо виправданості політики вождів.
«Ех, Марусино моя, — розмірковує Степан, — колись і я, і твій батько, і убитий нами Марко, всі ми були ясними наївниками. Ми теж, повіривши Москві, хотіли творити нове життя, соціалізм в Україні й по всьому світі, ми, як тисячі інших соціалістів, теж повірили, що Ленін, Троцький, Сталін, перемогли в собі інстинкт панування, насилля, що їхня мета була справді будування щастя на землі» [7, 79].
Думається, якщо дядько і спромігся б на таку відвертість, то небога (безперечно, комсомолка) гостро заперечила б, засудивши такі думки. Непереконливо виглядає і така деталь: шахтарі говорять про існуючим суспільний лад Радянської України як про «режим». Думається, цього слова тоді на радянській території у вільному вжитку просто не існувало, був лише «наш рідний радянський соціалістичний лад». Ці невеличкі деталі свідчать, що В. Винниченко одержував матеріал з других рук і не міг уявити собі силу унітарного мислення в той період у тоталітарній державі. Але тим більше враження справляє сила уявлення митця, глибина його художнього проникнення в психологічну суть того, що відбувалося. До О. Солженіцина, до його документально вивіреного «Архіпелагу ГУЛАГу» змальовує В. Винниченко концтабірну систему для тисяч і тисяч інакомислячих, систему неймовірно жорстоких катувань під час допитів, повного фізичного й морального нищення людини в державних таборах смерті, захованих у сніговіях Сибіру й Крайньої Півночі.
Молодий Марко Іваненко, помираючи там, повідомляє начальству, що володіє державної ваги таємницею, яку розкриє тільки котромусь із своїх братів. Стрімко починає розгортатися сюжет: Степана Петровича після розмови з Бєлугіним відправляють до Сибіру одержати таємні відомості. Ось перші враження від сибірський концтабору колона в’язнів серед засніженої тайги:
«Степан Петрович раптом побачив у лісі якісь чудні істоти, які рухались у снігу серед дерев: чи то бели якісь величезні різноманітні птиці з обшарпаним пір’ям і кострубатими круглими головами, чи якісь інші тварини з обдертими шкурами: поставлені на дві задні ноги і перетягнені на поясі?.. У круглих головах цих істот немовби людські чи мавпячі обличчя, зарослі сірою шерстю з застиглими крапками очей серед неї. Того ж моменту зачувся різкий крик, і істоти рвучко, перелякано зарухались, то махаючи сокирами то соваючи пилками, то тягаючи гіляки дерев» [6, 49]
Це вже знайома сучасному читачеві картина «лісоповалу», що його здійснюють обморожені, погано одягнені, голодні, напівмертві люди, згодом описана учасниками подібного «трудового виховання» письменниками В. Шаламовим, О. Солженіциним та ін. В. Винниченко проник в сибірські буревії письменницьким оком набагато раніше, і яскравість його малюнку анітрохи не менша.
Сюжет розгортається: відбувається підготовлена конфіденційна зустріч Степана Петровича з помираючим Марком (у палаті таємно присутній наглядач, якого представляють як другого тяжкохворого в’язня — адже не можна дозволити братам спілкуватися сам на сам). Варто звернути увагу і на опис палати, де відбувається зустріч:
«Повітря було густе, повне теплого, задушного смороду в якому головну роль грав залах йодоформу. Підлога була така брудна, що тільки по звуку під ногами посередині палати можна було догадатись, що вона була з дерева. Біля лампи висів портрет Сталіна в уніформі генералісимуса з добрим привітним усміхом батька» [6, 51].
Начтабору підводить Степана до ліжка і — малесенька затримка — старший брат не пізнає молодшого, колись чорнобрового, з палкими очима, чубатого красеня.
«Вийшла, очевидно, помилка: на ліжку з-під сірого лахміття випиналась якась чужа, сива кучма волосся над жовто-пергаментним обличчям, в якому не було нічого подібного до обличчя Марка…
— Але ж це… не мій брат!..
— Ні, ні, це він, не сумнівайтесь. Іваненко Марко. Як же!
У цей момент сива голова рухнулась і з-під опуклих повік глянули темні очі. І Степан одразу пізнав Марка» [Там само].
Між братами відбувається дивовижна розмова, і Марко оповідає братові про нібито існуючу таємну організацію термітів37, які підгризають і невдовзі знищать будівлю існуючого ладу. Марко передає навіть «матеріали»:
«В покарлючених, жовто-сірих пальцях, немов у залізних гаках, обтягнутих пергаментом, була затиснена товстенька рурка паперу, перев’язана мотузочком. Степан Петрович поспішно взяв її, поклав собі в кишеню хутра й наставив очі на пергаментну чужу страшну машкару, що… лежала з заплющеними очима і жовтими гаками пальців на ковдрі. Яке моторошне чоло, як у тисячолітніх мумій, чоло того самого Марка… І вмить погляд Степана Петровича зупинився на чомусь сіренькому, що повільно рухалось на пергаменті чола, то була велика воша. Горлом Степана Петровича пройшла судорога огиди… » [Там само]
Роздумуючи над стилем Винниченка-романіста, С. Погорілий характеризує подібні деталі опису так: «Воша — натуралістична деталь карцерного інтер’єру, що символізує його мерзенність. Це засіб контрасту для сильного враження. І Винниченко не боїться його застосовувати, навіть часто вживати. Наприклад, занурювання Катерини головою в дірку клозетної ями, мордування спрагою після оселедця вже тяжко побитого Степана Петровича (лизання вологої землі), напади пацюків на нього в льоху, екскременти на підлозі, де мусить сидіти людина тощо... Взагалі в поетиці Винниченка натуралістичні деталі мають важливе, переважно контрастне, значення. Адже навіть щось огидне має естетичну вартість. Ще в бароковій українській літературі (XVII—XVIIІ ст. ) його охоче вживали також для контрасту, що породжував естетичне переживання, хоч і негативне, але сильно вражаюче»38.
Концтабір — це жахливий, мерзенний світ, де людину знищують фізично й морально, це щоденна, щохвилинна велетенська катівня, де все людське й людяне винищується дотла, де панують голод, страх, біль і, хіба що у найсильніших, — пекуча ненависть до мучителів. Саме під знаком цих почуттів і відбувається зустріч братів, саме їх виражає Марків укус брата в щоку — слабка помста перед загибеллю. «Марко гине від смертельного удару схованого наглядача. Затяжне братовбивство закінчилося цією грубою акцією. І ось брати лицем до лиця: «Вся борода її (голови Марка — Авт.) була червона, в крові, очі були розгорнені чи то люттю, чи болем; але не pухались і нічого не бачили. Степан Петрович теж перестав кричати і його лице теж було залите кров’ю, що стікала з ран од зубів Марка». Одержавши у такий спосіб від брата відомості про терміти» (один час В. Винниченко хотів назвати роман «Сталін і терміти» або «Терміти»39, але відмовився від цієї назви), Степан Петрович стає, за наказом начальників, тією людиною, що мусить виявити їх.
Так починається ознайомлення героя з життям різних суспільних груп, «осягнення конкретної дійсності — радянської дійсності кінця 40-х — початку 50-х років із конкретними місцями розгортання подій (Москва, Кремль, Київ), з реальними героями, передусім із одним невигаданим — Сталіним»40
Щодо реальної основи роману автор у передмові зазначав: «Зроблено цю працю з найбільшою об’єктивністю, якої вимагає велика мета всіх людей — мир на землі. Події, дійові особи, картини буденного життя в Радянському Союзі представлено в ній на підставі документів, на свідченнях багатьох живих людей, на загальновідомих фактах і на особистому досвіті автора»41
І справді, вже йшлося про точність зображення табірного життя «політичних» у Сибіру, підтвердженого згодом письменниками — в’язнями цих таборів; точність у зображенні наскрізної системи політичного донощицтва («сексотства»).
Не менш точними й виразними є замальовки «великопанського» чи «великокняжеського» буття першого секретаря ЦК Компартії України (навіть «царський» район Києва — Печерськ, Липки, — з його казково-мальовничими пейзажами-краєвидами на Дніпро і Задніпров’я обрали собі нові володарі), як і трущобно-подільського житія «гегемона» робітничого класу… Знайомі картини постають при зображенні автором першотравневого свята, із сяючими обличчями молоді, ревом гучномовців, бравурною музикою, санкціонованими виступами «діячів», чітко визначеними маршрутами колон і завченими гаслами... І тут же страшним контрастом до цих чітко організованих святкових радощів напівголодне і холодне існування робітничої родини Юхима Біленка (п’ятеро в одній кімнаті), трагікомічне заучування малим, голодним і сонним сином робітника Гавриком «Гімну» Радянської України із саркастичними коментарями до нього матері. Таких сцен чимало, і виписано їх художньо переконливо.
Міцно цементуючи сюжет, В. Винннченко зв’язує його ще однією ниткою (без цього розмовна «нескутість» Степана Петровича виглядала б неприродно). Справа в тому, що з дорученням вистежити «термітів» (інакомислячих, або, за радянською термінологією, ворогів народу») відправляє героя на Україну у «саме гніздо термітизму» — не лише його безпосередній начальник Бєлугін, а й член Політбюро Дев’ятий. Останній — з метою дізнатись, який настрій панує в народі, яке справжнє, а не закамуфльоване ставлення трудящих мас до радянської влади і партії.
«—Викрий нам не тільки термітів, — говорить він Степанові Петровичу, — а й те почуття, що є в термітів (і не в термітів) до нашої влади. Організації термітної може і не бути... Наші офіційні opгани… щоденно подають нам звідомлення, але я їм не вірю. Я не знаю, що в них правда, що неправда. І ніхто не знає. І самі ті, що роблять ці звідомлення, не знають… Чи відбивають вони дійсний стан речей у Союзі? Я пам’ятаю звідомлення перед війною (та й під час неї) і пам’ятаю, скільки в них виявилось потім неправди. Нам треба, Степане, правда, яка б вона не була! Нам треба знати, на що ми спираємось, на щось міцне чи на… будівлю, підгризену термітами?.. Пройди до інтелігентів, робітників, селян, партійних, безпартійних, до всіх: що в їхніх душах?»42.
Цей момент дійсно психологічно обґрунтовує сміливу поведінку Степани Петровича, який вступає в гострі суперечки, запрошує до себе і сам ходить у гості, навіть у вагоні з малознайомими людьми влаштовує щось на зразок прес-клубу чи диспуту. Сміливість думки, розкутість її трохи не приводять героя до несподіваної смерті (теж переконлива деталь): запопадливі сільські й районні власті («партійне керівництво вкупі з міліцією) ув’язнюють Степана, катують його і напівмертвого відпускають, коли з’ясовується істина.
Темою своїх розмов із співбесідниками герой обрав ідею колектократії — такої організації праці, яка піднесе багатократно добробут трудівника. Заодно утверджується й мир на Землі, бо колектократія — це мирне й вільне змагання трьох суспільних, соціальних систем — двох існуючих, капіталістичної й соціалістичної, і нової колектократичної. І ось тут, у викладенні цих нових теорій В. Винниченка дещо зрадило почуття художньої міри, а відтак і художньої правди. Публіцистичний елемент починає явно превалювати, дискусії опонентів перетворюються на втомливі лекції Степана Петровича, на детальне роз’яснення ним суті своїх теорій. Сюжет втрачає притаманну романістові легкість, саморуйнується, інтерес читача до подій слабне.
Це вже відзначала критика, даючи водночас і пояснення такому явищу. Так, М. Жулинський писав, що, по-перше, художній символ термітизму, «який сприяє образному втіленню ідеї», дещо надуманий і естетично не ефективний43 По-друге, зазначав критик, він не може беззастережно погодитися з професором Григорієм Костюком, який вважає,- що читачі роману «Слово за тобою...» побачать, як у ньому логіка мистецтва перекреслює логіку соціології. Або, точніше, як соціологічна концепція в процесі образного мислення стає лиш допоміжним композиційним засобом в осягненні мистецької правди (Костюк Г. Володимир Винниченко та його останній роман. У кн.. Володимир Винниченко «Слово за тобою, Сталіне!»: Політична концепція в образах. Роман. — Нью-Йорк, 1971 — С. 61).
М. Жулинський підсумовує «Ідея колектократії, яку письменник задумав реалізувати в системі художніх образів, підпорядкувала розвиток характерів героїв твору, вона диктує розвиток сюжету, по суті, залишаючи дуже мало простору для вільного — у межах романного життя — розгортання характерів і подій. На цьому роман дуже програє, і це письменник відчував, усвідомлював. І треба віддати йому належне: на цю жертву він ішов свідомо, виношуючи надію вкотре уже отверезити світ на порозі самогубства від нової — уже термоядерної війни і подати раціональну ідею вселюдського замирення і взаєморозуміння»44
В кінці роману, як відомо, Дев’ятий, приймаючи удар на себе, викладає на Політбюро, а точніше, особисто Сталіну, висновки Степана Петровича й обґрунтовує політичну доктрину колектократії. М. Жулинський наголошує, що «заради цієї сцени, заради проголошення «визволення трудящих од експлуатації і визволення світу від страхіття війни », по суті, й творився цей останній у творчій біографії письменника роман45. І Сталін, рішення якого всі напружено чекають, говорить: «Дев’ятий порушив дуже важливе питання. Ми повинні його обміркувати. Коли саме це буде, через тиждень чи через рік, ми цього тепер не можемо сказати. І яке саме вирішення ми винесемо, так само наперед ніхто не скаже. Хай секретаріат роздасть нам усім копії його промови. Сьогоднішнє засідання закінчено»46 Отже, думки, викладені Дев’ятим, змусили Сталіна замислитися».
Але чому саме Сталіна, цю страшну, криваву фігуру XX століття, робить Винниченко арбітром у вирішенні таких значущих для цього питань? Можна погодитись з М. Жулинським, що «письменник плекав надію заінтригувати Сталіна цією ідеєю трудової колектократії», що він пропонував йому «новітню роль Месії, надіючись, що ця роль імпонуватиме непомірно честолюбному «вождеві всіх народів»... Проте сказане не означає, що Винниченко не бачив одіозної суті цієї фігури.
В. Винниченко бачив й інше: величезну силу й цілеспрямованість Сталіна, як і немалий авторитет його після перемоги нашої країни над фашизмом. І він робить висновок: всі шляхи добрі, коли ведуть до миру й добробуту трудящої людини, і навіть тиран, який, задовольняючи своє надмірне честолюбство, піде по цьому шляху, немало прислужиться добрій справі… Безмірно вірячи в людину, притаманний їй потяг до творчого звершення, а не руйнації, він на схилі віку проповідує, відкриває те, що викрилося йому самому — шлях до щастя. В «Заповіті борцям за визволення», написаному 1949 р. і вперше опублікованому в 1991, Винниченко, підсумовуючи свої роздуми про справедливий суспільний лад, трудовлаштування (колектократію), писав: «От з цією концепцією виступило українське ім’я перед світом. Ті з українських борців за визволення, які хочуть визволити свою націю не смертельним для неї способом, повинні уважно, совісно проаналізувати спосіб колектократії. І ті, які б прийняли його, і які з усією жагою ширили його серед інших націй, ті найкраще б збивали усі наклепи на нашу націю, ті робили б українське ім’я гідним пошани й довір’я. І може, ім’я «українець» стало б символом борця за всесвітній мир, за знищення насили народів над народами, за свободу і мирне співжиття всіх націй світу і зробити таким українське ім’я в міжнародній опінії — це створити сприятливу атмосферу для вирішення питання самостійності української нації».
1 Уявлення про ці твори може дати монографія С. Погорілого «Heoпубліковані романи Володимира Винниченка» — Нью-Йорк, 1981
2 Гершензон М. Творческое самосознание // Вехи. Интеллигенция в России. Сб. статей. 1909-1910 — М., 1991 — С. 85- 94
3 Єфремов С. Літературний намул. — К., 1908 — С. 17
4 Христюк П Письменницька творчість В. Винниченка — Харків, 1929 — С. 88
5 Винниченко В. По-свій // Твори — Т. 18 — С. 28 Далі, посилаючись на це видання, зазначаємо в дужках лише том і сторінку
6 Христюк П. Письменницька творчість В. Винниченка — Харків, 1929 — С. 88
7 Костюк Г. В. Винниченко та його доба: Дослідження, критика, полеміка. — Нью-Йорк, 1980 — С. 37
8 Єфремов С. Історія українського письменства — К., 1995 — С. 577
9 Там само — С. 578
10 Винниченко В. Записки Кирпатого Мефістофеля — К., 1926, Книгоспілка, т. XXI — С. 6
11 Зеров М. «Сонячна машина» як літературний твір // Зеров М. Твори: В 2 т. — К., 1990 — Т. 2. — С 435
12 Білецький О. «Сонячна машина» В. Винниченка // Критика —1928 — Ч. 2 — С. 31-43
13 Зеров М. «Сонячна машина» як літературний твір // Зеров М. Твори: В 2 т. — К., 1990 —Т. 2 — С. 445-446
14 Зеров М. «Сонячна машина» як літературний твір // Зеров М. Твори: В 2 т. — С. 447
15 Христюк П. Письменницька творчість В. Винниченка — С. 160-161
16 Христюк П. Письменницька творчість В. Винниченка — Харків, 1929 — С. 173-174
17 Там само
18 Письменницька творчість В. Винниченка - Харків, 1929 — С. 192
19 Конкордизм (від лат concordia) — погодження, згода. «Конкордизмом ми називаємо систему лікування та реорганізації сил сучасного людського організму (чи то індивідуального, чи то колективного), сил як фізичних, так і психічних, систему базовану на рівновазі та погодженні тих сил» (В. Винниченко, «Конкордизм» Т.1. С. 55 Машинопис, 1938-1945) [Прим взято з монографії С. Погорілого «Неопубліковані романи Володимира Винниченка» — Нью Йорк, 1981 — С. 67 ]
20 У «Щоденнику» від 22 травня 1926 р. (ч. 15) В Винниченко писав: «Солодко і болюче задзвеніла туга. Шостий рік еміграції, оком не кинути, не заскочити й на місяць, на один день, не дихнути степом, пекучим днем, простором» (С. 152)
21 Погоріти С. Неопубліковані романи Володимира Винниченка — Нью-Йорк, 1981 — С. 31
22 На початку жовтня 1926 р. роман «Загублений рай» було завершено. Потім протягом кількох місяців щоденно по 4-5 годин автор опрацьовував його. 29 січня 1927 року «Загублений рай» має вже нову назву «Поклади золота» — Погорілий С. Цит. праця. С. 34
23 Винниченко В. Щоденник Т І. — С. 151
24 Винниченко В. Щоденник — С. 151
25 Погорілий С. Неопубліковані романи Володимира Винниченка — Нью-Йорк, 1981 — С. 39
26 Див. кн: Костюк Г. Про «Поклади золота» // Винниченко В. Поклади золота — Нью-Йорк, 1981 — С. 11
27 Винниченко В. Щоденник — С. 19
28 Там само — С. 15
29 Погорілий С. Неопубліковані романи Володимира Винниченка — Нью-Йорк, 1981 — С. 40-41
30 Там само.
31 Погорілий С. Неопубліковані романи Володимира Винниченка — Нью-Йорк, 1981 — С. 67
32 Винниченко В. Щоденник. — С. 194
33 Там само — С. 285.
34 Див у кн. Погорілий С. Неопубліковані романи Володимира Винниченка — С. 105.
35 Винниченко В. Слово за тобою, Сталіне! // Вітчизна. — 1989 — № 6-7 (Далі, посилаючись на цей журнал, в дужках зазначаємо номер і сторінку)
36 Погорілий С. Неопубліковані романи Володимира Винниченка — С. 105
37 Терміти — образ, що його підгрунтям є справжні терміти, загадкові комахи, які «величезні будівлі вигризають, немов кавуни всередині, і лишають до часу незачепленою тільки зверхність. Будівля від найменшого штовхана падає і розлітається на порох» — Примітка С. Погорілого — С. 109
38 Чижевський Д. Поза межами краси — Нью-Йорк, 1953. Цит. за кн. Погорілий С. Неопубліковані романи Володимира Винниченка — Нью-Йорк, 1981 — С. 120
39 М. Жулинський з цього приводу пише: «Термітизм — це художній символ, який сприяє образному втіленню ідеї. Інша річ, наскільки естетично він, цей символ, діє в самому творі. Надуманість його очевидна. Як і образна реалізація» (Спектакль, розіграний задля ідеї… // Літ. Україна 26 липня, 1990 р.)
40 Жулинський М. Спектакль, розіграний задля ідеї... // Там само
41 Винниченко В. Оповідання: Слово за тобою, Сталіне!. Роман. Чорна Пантера і Білий Медвідь. П’єса — К., 1999
42 Винниченко В. Слово за тобою, Сталіне! // Вітчизна. — 1989 — № 6. — С. 62-63
43 З цією думкою можна сперечатися. Адже те, як швидко й безболісно розпалася КПРС, основа радянського ладу, свідчить, що будівля її наскрізь прогнила.
44 Жулинський М. Спектакль, розіграний задля ідеї... // Літ. Україна. — 1990 — 26 липня
45 Жулинський М. Спектакль, розіграний задля ідеї… // Літ. Україна. — 1990 — 26 липня
46 Винниченко В. Слово за тобою, Сталіне! // Вітчизна — 1989 — № 6 — С. 146
