Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Історія літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 2 - О.Д. Гнідан 2006
Тенденції, персоналії, відозви, видання
Огляд української поезії кінця XIX — початку XX ст.
ІІІ. Мовою поетичних образів
Всі публікації щодо:
Літературознавство
Перші двa десятиріччя XX ст. прикметні активністю контактів літературного і суспільно-політичного життя, вповні реалізованою в 1917-1920 рр. державотворчою функцією української культури, опануванням іще не освоєних ідейно-естетичних параметрів та емоційних меж, новою енергійнішою дикцією мистецтва слова, розширенням кола напрямків, жанрів, стилів тощо. На кінець XIX — початок XX ст. розвиток поезії характеризується при тому, що доба воєн і революцій об’єктивно не кращий час для ліричної музи, кількісним зростанням і початком якісного оновлення.
В цей час поруч працюють представники таких різних поколінь, як «запізнілі» романтики Яків Щоголів, Пантелеймон Куліш, Сидір Воробкевич, Василь Щурат і ін., могутня плеяда реалістів старшої генерації — Іван Франко, Михайло Старицький, Олена Пчілка, Борис Грінченко, Іван Манжура, Олександр Кониський, Микола Чернявський, Павло Грабовський, починають творчу чинність модерністи, а за ними й авангардисти.
У 90-х роках також заявило про себе високоталановите покоління, яке підготувало та визначило власною творчістю надбання вже новітнього письменства Леся Українка, Володимир Самійленко, Микола Вороний, Агатангел Кримський, Спиридон Черкасенко, Богдан Лепкий, Петро Карманськии, Василь Пачовський, Микола Філянський та ін. У перше й друге десятиліття на початку XX ст. розпочали торувати власну літературну стежку і здобувати визнання першорядні майстри модерністської літератури Олександр Олесь, Грицько Чупринка, молоді Павло Тичина, Володимир Сосюра, авангардист Михайль Семенко, майбутні «неокласики» Микола Зеров, Максим Рильський та ін. Саме з усіма названими знаковими постатями української поезії пов’язуємо її найбільші мистецькі здобутки початку віку. Почасти це результат того, що працювали ці письменники в атмосфері конкурент талантів естетичних гасел і орієнтацій цілих мистецьких поколінь.
Поезію помежів’я віків можна вивчати і характеризувати за родинними «гніздами» («обі Пчілки», як жартома назвав Франко Олену Пчілку і Лесю Українку; Микола і Марко Вороні; Олександр Олесь і Олег Ольжич, Михайло Старицький, Людмила Старицька-Черняхівська і її донька поетка Вероніка, Микола Зеров і Михайло Орест — на жаль, усі ці імена означують історії репресованих родів), за літературними угрупованнями (київська «Українська хата», львівська «Молода муза») і своєрідними творчими студіями («Літературна громадка» чи «Плеяда», де учасників, переважно молодих. було більше, ніж зірок в однойменному сузір’ї).
Гендерний принцип нагадує про здобутки української «жіночої поезії», в якій після Лесі Українки вартують згадки імена вчительок зі сходу й заходу України відповідно Дніпрової Чайки й Уляни Кравченко, Людмили Старицької-Черняхівської, Одарки Романової, Марії Загірньої (дружини Б. Грінченка), Христини Алчевської, Галини Комарової, Надії Кибальчич, Віри Лебедової, Марійки Підгірянки й ін.
Широку своєю соціальною базою поезію тієї доби творили люди світські й духовного стану (архіпресвітер-ставрофор буковинець Сидір Воробкевич), цивільні й військовики (генерал Володимир Александров), інтелігенти й селяни-«самовродки» (полтавець Микола Коваленко), пролетарі (кочегар на океанських суднах Андрій Бобенко) й селяни (Павло Думка та багато ін.), учителі й січові стрільці, актори (Марко Крогіивницький, Микола Садовський, Яків Жарко, Марія Юльченко-Здановська) посли (О. Колесса) і редактори (скажімо, О. Маковей). Її авторами були українці з Наддніпрянщини й західноукраїнських теренів, неукраїнці (євреї, поляки, австрійці, росіяни, як-от Марія Грінченко, навіть етнічні турки — Крижан-паша), особи як демократичного, так і шляхетського, навіть найвищого аристократичного походження (полковник січових стрільців Василь Вишиваний із королівського роду Габсбургів) тощо.
Українська поезія була як романтизмо-, так і реалістичноцентричною, оновилася на шляхах модернізму й авангардизму. Творилася не тільки рідною, а й російською (експромт «Когда цветет никотиана» Лесі Українки), польською, чеською («пізній» Олександр Олесь), німецькою, палійською, ба навіть португальською мовою («молодомузівець» Осип Шпитко). Цілі збірки чи окремі твори української поезії друкувалися на «материковій» батьківщині, зокрема й кубанській, у Відні, в канадському Торонто й інших більших чи менших містах України й закордону.
Головне ліричне переживання поезії кінця XIX початку XX ст. пов’язується з неможливістю української людини осягнути необхідну повноту існування, перерости статує аутсайдера і провінційних околиць Російської імперії чи Австро-Угорської монархії, достатньою мірою само реалізуватися під тиском лихих національних, громадських і особистих обставин. Їм на противагу в ліриці й ліро-епосі І. Франка, М. Старицького, Панаса Мирного, Б. Грінченка, Олени Пчілки й Лесі Українки, ряду інших поетів художньо матеріалізувався новий ліричний герой — самовідданий борець за визволення людини й нації. Вироблена на ґрунті нагальних проблем і «живої дійсності сучасної» (Павло Грабовський), поезія мусила в першу чергу поривати за собою суспільство, а вже в другу — розв’язувати власне естетичні завдання.
Все ж, незважаючи на вимушену відданість потребі «випікати хліб для щоденного вжитку», необхідність виборювати волю недержавній і розірваній по живому батьківщині українські поети покоління Франка і Лесі Українки зуміли розбудувати громадянські теми, здобулися на особистісні, навіть наукові мотиви, дали читацькій громаді гарні твори «чистої» лірики, внесли багато нового в малювання природи і любовного почуття. Яків Щоголів, Іван Ман жура, Володимир Самійленко й інші, в тому числі обдаровані поети «другого ешелону», спромоглися виповісти ліро-психологічні глибини людської душі, розбудувати художні координати узагальненою образу України, форми літературно-фольклорної взаємодії.
Власне, головним внеском літературної «Молодої України» стало те, що поезія наблизилася до світу індивідуального людського «я», визнаного цінним об’єктом художнього вистудіювання навіть у часи «бою з громадською гідрою» (Агатангел Кримський), що вірші стали писати не тільки для «публічного вживання, а й для індивідуальної сприйняття» (Валерій Шевчук). І при тім навіть у представників символістського «бурі й натиску» початку XX ст. (Володимира Яровенка, братів Савченків) не було літературного занепадництва. Щонайбільше в Якова Савченка знайдемо тенденцію до туманно-асемантичного письма, проте не відмову від будь-якого змісту твору, що властиве російським ультрасимволістам.
Українська поезія, немов Еолова арфа, відповіла різнострунними акордами на доторк історичних вітрів буремної епохи. Наприклад, маніфестацією українства всупереч режимним заборонам було відкриття в Полтаві в 1903 р. пам’ятника Івану Котляревському. На цьому всеукраїнському святі зустрілися наддніпрянці й галичани; звідсіля вже українським, а не російським поетом повернувся Олександр Олесь. Аграрні заворушення 1902 р. на Полтавщині — переддень першої російської революції — і сама ця революція, її п’янке повітря проголошених конституційних свобод та революційні змагання за їх утілення в життя спричинилися в Наддніпрянській Україні до появи омаєних мрією літературних «пісень про волю», як Леся Українка назвала свій поетичний цикл. Наступ же і перемога реакції в країні зродили сатири Б. Грінченка, В. Самійленка, тієї ж Лесі Українки, М. Кононенка та їн.
Радість виродження України, неначе воскреслого Лазаря з домовини, навесні 1917 р. зродила гімни волі П. Тичини, А. Кримського, Олександра Олеся, М Вороного, О. Маковея, етнічної польки й української поетки Людмили Волошки, вояка й полоненого у Фрайштадтському таборі CBV О. Кобця й інших авторів. Емоційним камертоном української літератури на довгі й довгі десятиліттястала також поразка, незважаючи на звитягу героїв, молодої Української держави, втрата волі в «чотирикутниках смерті». Пеани державній виборенім свободі змінилися рядками драматичного усвідомлення того-таки П. Тичини, В. Самійленка, X. Алчевської й ін., «колисковими смерті» Г. Черкасенка й ностальгійними нотками творів із «чужини ганебного вигнання» Олеся. «Державо, ти була, як вогненна злива! Державо, прощай!» — написав історіософ і поет Юрій Липа.
Й усе ж, попри страшну тяжкість жертв на вівтар національної волі, руйнування господарства, окупацію й розшматування по-живому Вкраїни чужими владами, українці явили світові державотворчий чин учених і письменників-лідерів Центральної ради М. Грушевського, В. Винниченка, І. Стешенка (пробували сили й у поезії) й інших, героїзм боротьби війська УНР, січових стрільців, авіаторів полку на чолі з сином Франка Петром, мужніх юнаків — українських трьохсот спартанців оборонців Києва під Крутами, поетичну панахиду за якими відслужив у «Пам’яті тридцяти» П. Тичина. Тож українська поезія, як і вся література, за образним висловом М. Грушевського, в XX ст. здебільшого нагадувала Попелюшку в попелі живих надій...
Українська поезія знаходила собі трибуну уже не тільки в разових альманахах (хоча значніші з них — «З-над хмар і з долин», «З потоку життя», «Багаття», збірники пам’яті П. Куліша, О. Кониського, І. Котляревського й на честь О. Кобилянської, творчої праці Франка — яскраво представили набутки і чільних ліриків і літераторів «другого ешелону»), на шпальтах щоденних газет «Рада», «Громадська думка», часопису «Рідний край» та інших видань.
Серед журналів, які надавали шпальти ліриці й віршовому ліро-епосу, найпомітнішим був «Літературно-науковий вісник» (із 1907 р за редагування М. Грушевського — в Києві, ) 20-30-х рр. у Львові, за редактора Д. Донцова антибільшовицького спрямування) західноєвропейського типу літературне ревю. Модерністський орган, журнал «Українська хата» надавав свої шпальти речникам оновлення письменства зі сходу й заходу Вкраїни, мав сильний критичний відділ (статті М. Євшана й ін.) Редколегія львівського часопису «Світ», заснованого молодими митцями, проголосила орієнтацію — навіть у «хвилях борби» — на забуті Добро й Красу, що стало підтримкою з-за кордону відозв М. Вороного, М. Коцюбинського щодо оновлення рідного письменства.
Важливими презентаційними акціями були випуск на початку тритомної антології «Вік» (упорядники С Єфремов і В Доманицький) — відомого й за кордоном «продукту» однойменного видавництва, що представило у трикнижжі набутки в усіх літературних родах численних письменників від романтиків і до модерністів. Поетична антологія «од початку до наших днів» під назвою «Українська муза» (Київ, 1908), видана О. Коваленком умістила кращі твори 125 поетів і цінні бібліографічні довідки про них. У Львові 1903 р. видрукувано «Акорди» — укладену Франком і проілюстровану художником Ю. Панькевичем антологію української лірики від смерті Шевченка, що була проектом «Українсько-руської видавничої спілки».
Серед західноукраїнських видань згадаємо тут чернівецьку «Буковину», журнали «Молода Україна», «Артистичний вісник», «Ілюстрована Україна», знову «Світ» — орган львівського естетського згуртування «Молода муза». Хоча він оголосив намір вести читачів «від злиднів і турботних дисонансів» у світ «запашних нив» і «ясних золотих зір», однак силою талантів, зосібна В. Пачовського, Б. Лепкого, П. Карманського й інших, охопив мистецьким зором і «грішну землю».
Найбільші поетичні здобутки пов’язуємо в 900-х на початку 10-х рр. із творчою працею останнього періоду І. Франка й решти «діючих» представників старшої плеяди митців-реалістів (М. Старицького, Б Грінченкаї, Лесі Українки. В Самійленка, Г. Чупринки, М. Вороного, Олександра Олеся, Б. Лепкого й ін. авторів з Галичини й Наддніпрянщини. В наступну добу, крім частини наданих, — із Г. Тичиною, В. Сосюрою, М. Рильським і М. Зеровим, А. Кримським, М. Бажаном. П. Карманським, В. Пачовським, О. Маковеєм, О. Влизьком, М. Хвильовим, М Йогансеном, Є. Плужником, Ю. Яновським та ін.
Надбання української літератури початку XX ст. — різноаспектне відтворення зрослої національної свідомості українців і психологічних глибин інтелігентної душі, в тому числі простолюдина, високохудожній вираз ідеалів волі, правди і рівноправності людини, туга письменників-вигнанців на чужині за втраченою державною свободою і самою батьківщиною. В 20-х роках на Наддніпрянщині серед молодого покоління митців задомінував урочий пафос творення нового світу. Серед письменників-непристосуванців його швидко змінило розчарування в радянській дійсності та відчуття мертвотності сталінських часів, у всіх щирих українських письменників — драматичне пережиття нових випробувань і терпінь народу, національна свідомість якого притлумлювалася чужими хазяями, а сам він ставав жертвою «розкуркулення», пацифікацій і репресій нелюдського штучного голодомору.
Становище української поезії 900-х—10-х років визначалося загальнолітературними процесами втрати неподільного панування позитивістської естетики й мистецтва реалістично-міметичного типу, що наслідувало дійсність у формах самої дійсності. Йому на противагу молодше покоління письменників, починаючи від частини літераторів, ізрослих на реалістично-«народницьких» традиціях кінця XIX ст. протиставило твори більшого суб’єктивізму й вищої питомої ваги художньої фантазії. Незважаючи на те, що митці модерністи проголосили гасла «чистого мистецтва», в яке не слід «пхати ідей» (вираз лідера «Молодої музи» поета Остапа Луцького), в художній практиці вони були близькими до земних болів і змагань власного народу.
Тож важливим здобутком естетичної свідомості 900-х —початку 10-х років бачиться усвідомлення необхідності звуження її сфери до меж власне літературних.. Адже вимушене виконання письменством функцій трибуни для захисту соціально скривдженого люду, арсеналу суспільно вагомих теорій, джерела публіцистичних міркувань тощо не відповідає людинознавчій художній природі мистецтва слова та його самодостатності.
Представлена в новітній українській літературі багата «китиця індивідуальностей» (Іван Франко) примножила кількість, а головне якість способів освоєння дійсності й ірреального світу мистецьких фантазій, стимулювала здорову конкуренцію літературно перспективних напрямів та стилів. Першими ластівками модерних європейських напрямків української літератури стали «Зів’яле листя» й поема «Смерть Каїна» Франка, творчість Лесі Українки 90-х років тощо.
Перші теоретичш обґрунтування модернізації рідного письменства на європейських засадах психологізму — це звернення в 1901 р. Миколи Вороного до українських письменників із закликом наближатися до новітніх європейських напрямків та відозви початку віку видавців альманаху «З-над хмар і долин» Михайла Коцюбинського й Миколи Чернявського. Вони закликали потенційних авторів поглибити техніку психолопчного аналізу, розширити тематику письменства опрацюванням тем із життя інтелігенції філософських проблем тощо.
«Героїчним силкуванням свідомої меншости» (Сергій Єфремов), а саме І. Франка О. Кобилянської, Лесі Українки, М Коцюбинського, В. Стефаника, В. Винниченка, вдалося ліквідувати часове відставання рідної літератури від розвинутих європейських. Тож не даремно дослідниця Н. Кузякіна, порівнюючи українську новітню поезію доби Франка й Лесі Українки з російською поезією Л Толстого й часів О. Блока, віддала пальму першості українській. Хоч і пригальмовані війною, здобули творчі осяги символізм (вірші М. Вороного, ««раннього» П. Тичини, С Черкасенка, прозовий етюд «Примара» Лесі Українки, п’єси Олександра Олеся й І. Кочерги), неоромантизм (поезія й драматургія Лесі Українки, вірші Олександра Олеся), футуризм (поезія М. Семенка).
Від початку 20-х років основні осяги літератури пов’язані з творчістю «неокласиків», обдарованих майстрів інших згуртувань, а також тих, що не належали до письменницьких організацій. Особливістю літературного процесу новітньої доби є те, що стильову домінанту художників слова не завжди можна звести до якогось її панівного стилю, в переломні епохи відбувається стильова дифузія-взаємопроникнення (елементів, скажімо, символізму, неоромантизму й імпресіонізму в поезії Олеся), накладання одних на одні різних супутніх компонентів образного синтезу митця.
