Історія літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 2 - О.Д. Гнідан 2006

Внесок старшої генерації
Огляд української поезії кінця XIX — початку XX ст.
ІІІ. Мовою поетичних образів

Всі публікації щодо:
Літературознавство

В українській поезії 90-х — 900-х років продовжували працювати авторитетні літератори старшого покоління, виховані на позитивістських естетичних настановах і реалістичній традиції. Насамперед це Михайло Старицький, Олександр Кониський, Іван Франко, «запізнілий» романтик Яків Щоголів, епік за природою обдаровання Панас Мирний, який залишив близько семисот віршів.

Співавтор роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні», не вважав поезію головним придбанням свого літературного життя. Проте римувати не полишив і у XX ст., оскільки поезію вважав доброю мистецькою школою. Вірші Панаса Мирного виявляють його демократичну і патріотичну позицію, активну участь у громадському і культурному житті Полтави й усієї України, близькість до національно-народного скарбу пісень рідного краю. Безмежна любов до батьківщини (послання «Україні») й відданість творчому ремеслу («До музи»), мотиви безталання народу («На воді», «Жіноцька доля» й ін. вірші), журби на чужині («Ой залетів соколонько...») та достатній їх художній рівень характеризують цю поезію як добротно традиціоналістську.

Незвичним акордом музи Панаса Рудченка став інтернаціоналістський вірш «Братерське вітання провансальцям від рідних їм по долі українців» — художнє зіставлення спорідненої долі двох віддалених країв та вислів віри в краще прийдешнє їх народів. Митець-демократ, Панас Мирний у намаганні модернізувати свою творчу манеру відповідно до нових віянь циклом «Коломийки» відтворив уже «городянсько-інтелігентну», а не «селянсько-парубочу» природу чуття, не вдаючися до заявленої назвою фольклорної поетики.

Мирний-лірик розвивав, подібно до Вороного. Олеся та інших модерністів, таку форму літературного спілкування, як ювілейні вітання (М Драгоманову, М. Лисенкові, М Заньковенькій), відгуки (на роковини Т. Шевченка, смерть І. Карпенка-Карого, вшанування пам’яті І. Котляревського). При потребі вправно володів із стилістичною метою вже архаїчною бурлескною манерою («різдвяна віршівка» під назвою «Розмова двох кумів про земські діла»).

Поет відгукнувся, означивши свою позицію, на оповіщення війни, на початок революції 1905 р. Осмислив останню як нагоду визволити українську волю з кайданів («До сучасної музи»). Панас Мирний звертався до найвищого — небесного — владики в час великого свята з проханням про настання святої правди («Великодня молитва» — штрих до характеристики релігійності митця). Лірик стверджував палку віру в настання праведного суду, що поверне «страстотерпців» із Сибіру «Вітать волю своєї Вкраїни!» («До братів-засланців»)

На жаль, поет не визнавав за лірикою ширшого суспільного значення (хоч і любив ЇЇ) й тому не дбав про друк. Окрім оригінальної лірики, так і не представленої хоч би однією збіркою Панас Мирний, подібно до інших поетів, чимало переспівував і перекладав, розширюючи рідномовний художній арсенал (із російської поезії, літературну містифікацію чеха .В Ганки «Зеленогірський рукопис». По українськи передав «Думу про військо Ігореве», поему «Рейнекс-Лис» Й.-В Ґете та — як і Олесь — «Думу про Гайявату» Г. Лонгфелло).

Як і Панас Мирний, Олена Пчілка після збірки «Думки-мережанки», виступивши в міжчасі 1889-1914 рр. із «незібраними» поезіями, вступила в мислений діалог із великим Тарасом («До Кобзаря») відгукнулася на кончину «давнього дорогого друга» («Миколі Лисенкові»). Як велику заслугу Шевченка поетка піднесла його вірність собі, власним юнацьким думкам. Нетрадиційність послання саме й виявилася в його переведенні в площину етико-філософського розмислу про спустошення душі людини через відмову від чистих молодечих помислів, — тим-то пуант твору становить щире благання до Кобзаря навчити жити так, щоб «найсвятіші поривання аж до могили донести!».

Подібно в художньому некролозі Лисенкові авторка по-філософськи оскаржила безглуздість ситуації, за якої гідна людина вік горить «святим вогнем» і невдовзі ховає його разом із собою в сирій землі. Постійний нурт внутрішньої боротьби думок і емоцій, пов’язаних із поцінуванням того, що є тлінним, а що й ні, як пісні і композитора, додає мірним ямбам і естетичної принади. Бджілка української поезії, поетка принесла добірний мед у її вулик тоді, коли реалізувала творчу прихильність до «твердої» класичної форми у сонетах «Минула молодість!» (цікавий доланням жаху перед «смертельним вінцем» у цій материній школі формувався, гадаємо, й безнадійний оптимізм «Contra spem spero!» Лесі Українки) та резигнаційній «Останній квітці».

Громадський темперамент Михайла Старицького збагатив його творчість початку XX ст. і всю українську поезію бойовими тональностями. Про це говорить алегорія «Борвій» написана в відповідь на селянські заворушення 1902 р. на рідній Полтавщині. Мотив наростання грізної бурі наскрізний у вірші. Старицький антитетично змалював різні реакції на «чорне хмарище» в пташиному царстві (хижі птахи поховалися, лише ластівки сміливо літають) та людському світі. Серед людей «багатирщики зачиняються», «жаль їм линути з світу ласого», а сірома не боїться наглої смерті, бо з нею прийде кінець горю, спочинок. Поет радить краянам не журитися, сміло глянути в вічі борвію — всенародного повстання, що покладе кінець гнобленню.

Емоційно-експресивною домінантою узагальненого образу України, сфокусованим Михайлом Старицьким через патріотичну, історичну й соціальну призму, є національна туга, зумовлена неспівмірністю ідеалу і дійсності, полохливістю чи й ренегатством земляків, їхньою пристрастю до «ласощів, великопанського гною». Це для поета провина супроти Духа Святого, й тому він акцентував героїку минулого, підніс змагання за волю України та його героїв.

Для епічного поета М. Старицького, як і для інших видатних митців, притаманне вільне ширяння думкою в часі, зіставлення різних епох історії України. В такий порівняльно протиставний спосіб скомпоновано баладу «Гетьман» (1902) присвячену доньці й співавторці Людмилі Старицькій. Твір засновано на оновлюваній рядом митців романтичній літературній традиції, прийомах умовності (на зразок ужитих Шевченком у вірші баладного типу «За байраком байрак» чи Франком у драматичному етюді «Великі роковини»). Іншим джерелом балади стали фольклорні легенди та перекази про героїв. Як відомо, народ вірив, що його герої не загинули, а чекають слушного часу в таємних печерах.

Ось і в баладі Старицького щороку в ніч «водохресну тайничу» гетьман лине бурею по рідній стороні. Його погляд па Україну кінця XIX — початку XX ст. зафіксував історичні зміни («Де мрілись простори степів. Тепер простяглись залізниці…»), зафіксував зростання національного та соціального гніту: «Багато з’явилось пишнот... — Лиш в тяжчих кайданах народ». Ставлення автора до державця критичне: він-бо змив Україну кров’ю, стиснув її «ще гіршим ярмом». Трагічно і марно скликає гетьман славне козацтво Богуна й Кривоноса безталанного сина-надію Тимка (це ім’я до зволяє ствердити: героєм твору є Хмельницький): адже по Переяславській раді одні із них «полягли по могилах. Других змордували кати. А треті всього відцурались...». Об’єктивно з балад і Старицького, і Шевченка випливає ідейний висновок: найтяжчим гріхом є провина супроти нації.

У політичному підтексті фіналу твору звучить суголосне українській громадській думці розуміння потреби відгукнутися на гетьманів заклик «Вставайте, сини мої», не гнути козацької шиї перед коронованим катом (ідеї, втілені на той час І. Франком, Лесею Українкою). Мотив повернення Україні волі віднесений у майбутнє, бо сучасна фольклорно-міфологічна «рамка» балади замикається з поверненням вершника в печеру після крику півня. Тому Богданова присяга розбити пута, спокутувати вину, всі заклики виявляються голосом волаючого в пустелі: поки що «перемучені діти. У лави не сходяться тут».

Козацьку тему Гетьманця представляє «Моrituri» (1903. Лат. «роковані на смерть»). Поема присвячена «січі страшній» при Берестечку. Міцною є історична фактура твору, джерелом якої служили, очевидно, козацькі літописи. Моделювання історії виявило характерну рису письменства межі віків: добре знання особливостей доби і самої трагічної події, вміння передати риси козацтва, в тому числі через виявлені домінанти характерів (Джеджалій — носій відчайдушної хоробрості українських козаків, Лисенко-Вовгура — саможертовної відваги, Богун — мудрої винахідливості, а неісторичний Дуб — патріотизму). Вони символізують колишню Вкраїну «славетних орлів» — у підтексті твору приклад для новітньої України. Батальна частина розкриває обізнаність Старицького, вже автора козацької епопеї в прозі й драматургії, з тим, чим і як воювали чубаті лицарі-патріоти.

Як начало, що організує й надихає, постав у поемі образ батьківщини, «добра» якої — простори, хвилі Дніпра, «схови зелені у гаю», темні діброви — для Дуба найкращі в світі. А Богун перейнятий недопущенням лихоліття до рідного краю і кревних братів. Taкий наголос на патріотичній свідомості предків, готових, як Лисенко. прийняти задля України «тяжкую муку», сповнити святу повинність, однозначно протиставлено сваволі магнатів-королят із ворожого табору, де вирізнено жорстокого Ярему.

Фінальні строфи у шевченківській традиції протиставили «велетні славних» Хмельниччини — понурим їхнім нащадкам «край борон, плугів», та не на власнім полі. Цікаво, що козацько-польські війни названо тут битвами через кривду «двох рідних сімей». Автор висловив співчуття «панам-королям», які теж утратили волю і державу на своїй рідній землі. Таке співчуття до подоланого історичного ворога, що не може не імпонувати, засвідчує слушність думки Сергія Єфремова про велику моральну красу української літератури.

У вірші «з нагоди» «На проводи другу» Старицький виразно зобразив стан України як крах надій: тріумфує ворог, одурені діти «здавен забитого раба»-народу цілують руку ката. Показова еволюція образів за чверть віку: вірш «І гвалт, і кров...» (1901) з обуренням реагує на сваволю, що вкрила трупом рідне поле. Митець-громадянин, подібно до Пантелеймона Куліша чи автора циклу «З скорбних пісень» Олександра Кониського, цілого ряду інших поетів XX ст., ділився з читачами гіркотою роздумів громадянина з приводу впослідженості правди у світі, з сатиричною силою бичував рабів сліпих», винних у тому, що

І вільная колись орлиця-мати

Через дітей спустила крила ниць…

Експресивно напружене образне мислення Старицького показове родовими рисами громадянської поезії початку XX ст — алегоричною образністю, згущенням атмосфери всеімперського зла («Бажання», «Непевність»). Пристрасна манера Старицького гнівно коментувати гострим словом виразки імперської дійсності додала українській поезії публіцистичної полемічності («Редакторові»). 3 її допомогою в цьому творі заперечено як неслушні ті твердження, за якими народ буцімто жадає кривавої воєнної слави. Гнівно відповідаючи редакторові одного з російських шовіністичних видань, поет окреслив словом латану долю рідного етносу, в емоційно збуреному висновку наголосив: не птгрібна старцям мілітарна «тая глава».

Вшанування батька українсько музики в особливій лірично-музичній формі «Кантати на честь і славу М. Лисенку» (1903) — ще до творів інших авторів на пошану чи в пам’ять композитору — стало приводом для осмислення сучасного стану вкраїнської справи рідної культури. За допомогою різноманітних музично-словесних засобів і форм (акапельним співом хору, соло альта, баритона, тенора й сопрано, спільним і антифонним співом квартету й усього хору) втілено взаємопов’язані теми батьківщини і вірного її співця. Відповідаючи на драматичний переспів хору «Серцем невже ти почила?.. », трагічна партія самої України розкриває її стан як тління, одубіння серця.

Ліро-драматична дія кантати вивела як «необору» cилу рідних пісні й слова, творчості Богом даного співця, протидіючих мертвотній дійсності. Всі вони здатні, згідно з ідеалістично-романтичною концепцією автора, суголосною франківській, щоголівській і іншим, стрепенути «немічних калік» і надихнути українців на працю, освіту, братерство й добро. За Старицьким, діяльністю Лисенка батьківщина спила «живущої води» (це окреслення державотворчої функції національної культури подане в модифікованому славо-словії фіналу, спорідненому з кобзарськими думами).

В поезії Старицького репрезентовано історію України за сто років через етапні явища рідного слова («На спомин Котляревського», 1903). З виступом автора «Енеїди» лірик пов’язав появу тих «сил немрущих», що з’єднали братів — «І падають скови рабів». Як бачимо, образні оцінки Старицьким ролі Котляревського суголосні не оцінкам Шевченка чи тим паче Куліша, а більш віддаленим у часі й більш позитивним оцінкам, наприклад, І. Франка. С. Сверстюка й ін. Єднає їх спільне визнання значущості сміхового «рідного слова у рідній землі».

Мотиви вищезгаданого вірша продовжила мініатюра «Ой знущались з мого слова…». Вона покреслила невмирущість української мови попри найнесприятливіші обставини її функціонування в Росії. Рідне слово, за образними означеннями лірика, а також В. Самійленка, Лесі Українки, Олександра Олеся, сіяло волю і правду, пробивало «задублі ди» зневірених синів «І будило, знай, орлицю — нашу матір. Тож Михайло Старицький — один з найпомітніших співців «важкого, повного зруйнованих надій і найдошкульніших реальних ударів часу» (С. Єфремов) — при відтворенні долі батьківщини здобувся на сильне та енергійне слово, як видатніший серед митців молодшої генерації.

Слобожанин Яків Щоголів, визнаючи закони творчості незмінними, присвятив ліричні писання поетизації рідної «святої старовини». Щедро вводив у них народні побут і звичаї, пісні й перекази, релігійні вірування, рідкісні художньо коштовні слова, щоб усе це вберегти від зникнення, передати потомкам. Один із «останніх могікан» романтизму ще «харківської школи», він протиставляв кипіння Запорозької Січі змалілому духу вбогих нащадків козацького «великого товариства» («Остання Січа, «Хортиця»). З романтичного типу опозиції «козацьке минуле — хижацька сучасність» природно випливала приваблива моральна наука жити у правді й по-простому, без надмірних розкошів але й без заздрощів у спокої, щирості й вірі.

У збірках «Ворскло» і «Слобожанщина» (остання вийшла у 1898 — році смерті автора) він високо пише красоти «пишної родини». Тонко відчуваючи життя природи, прекрасний пейзажист у поліфонічних мініатюрах «Степ», «Травень», «Зимній ранок» вправно відтворив річні зміни природи-матінки. Особливо пишався Щоголів самобутніми «ремесловими» (Микола Зеров) віршами. Ці ліричні портрети, широко культивовані поетами-«неонародниками» й у ХХ ст., пластично відтворили українські традиційні ремесла й фахові гордощі майстра («Ткач»), красу гуртової праці на волі («Косарі»), міфопоетичний погляд на світ гаїв і річок («Рибалка»). Поет епічний, Щоголів залюбки мандрував у минуле й показував і слобідських українців у характерних проявах давнього етнографічного існування («Климентові млини», «Ніч під Івана Купала», «На полюванні»), й гака «архаїка» потім ожила у творах М. Кононенка, Т. Романченка та ін.

Рідкісні в пору ширення соціалізму з атеїзмом релігійні вірші Щоголева присвячені «духа змагання в далечінь до Бога» («Чернець»), милостивості сили Божої («Ікона»), праву тих людей які надійшли в засвіти, на пам’ять про них («Суботи Святого Дмитра» академік М. Сумцов недаремно назвав величною заупокійною месою). Поезія Щоголева, високо оцінена П. Кулішем, І. Франком, М. Комаровим, В. Горленком, Б. Лепким., Г. Хоткевичем, досі вабить виразністю малюнка й суголосного емоційного переживання, філософським звучанням і ліричністю, українознавчим колоритом, чистотою мови й майстерністю вірша, багатого на звукописні ефекти.

Роботу митця, предтечі модернізму, зі словом можна розкрити через такі його образи праці майстра, котрий ладнає голосну скрипку, карбування сницером (ювеліром) щирозлотого «хупавого» келиха. Результат же натхненною творчого акту «дарунок високий і таємний», «просіяні і вимиті» дорогоцінні самородки . Словесним пам’ятником Щоголева собі самому, дотепер непривітаному співцю, залишився вірш «Лебідь. У ньому знесилений білокрилий птах виточений неначе з коштовного карарського мармуру. Непроминальні ідеї лірика, його велика увага до художньої форми стали окресленням шляхів, якими розвивалася поезія по його смерті.

Чільним репрезентантом покоління митців помежів’я є геніальний Іван Франко —сміливий ідеолог «повного… життя і розвою нації» («Поза межі можливого»), речник політичної незалежності нації та державної суверенності України. Надзвичайно повчальною і знаковою для розвитку поезії (не тільки регіональної галицької гілки української літератури) є його творчість у ХХ ст. Скажімо, збірка «Із днів журби» (1900), що несподівано деіделізувала образ села («Спомини»), все ж охарактеризувала автора як гуманіста й народолюбця. Франко збагатив українську поезію втіленням наукових мотивів і образів («В плен-ері»), опоетизував людину, окрилену мрією й уже не закуту в «матеріалізму кайдани». Поет при цьому поєднав художній традиціоналізм і риси модерної письменницької техніки.

Передчуваючи крах російського самодержавства, митець створив поривним вірш «Конкістадори» (1904) з центральною ідеєю «нової, кращої вітчини», що її здобути здобути можуть тільки кров і праця. Маршем «Гей, Січ іде...» (1905), в СРСР недрукованим, Франко привітав молодий рух січового стрілецтва, до лав якого влилися й сини поета.

В ньому він енергійно продовжив шевченківську ідею: «В нашій хаті наша поля, А всім зайдам зась!».

Зрілою мудрістю пересякнуто роздуми поета про безмежність мистецтва і незглибимість творчого фаху, про здатність Цариці пісні давати розраду, вперед «народ вести» у збірці «Завжди учень», 1906). У «Посвяті Миколі Вороному» з поеми «Лісова ідилія» Франко афористично ствердив: справжня творчість є пристрастю, вогнем, боротьбою за високу мету. «Слова полова, Але огонь в одежі слова ——Безсмертна, чудотворна фея, Правдива іскра Прометея».

Незвичний хист Франка збагачувати джерело твору інтерпретацією, цей орієнтир для молодших літератів (Б. Лепкий, наприклад, ним творчо скористався), задемонстрував цикл «На старі теми». На матеріалі Біблії, «Слова о полку Ігоревім» і творів Т. Шевченка Каменяр гостро скритикував усяке рабство, осмислював причини недолі України, підніс мужню поставу тих її синів, котрі йдуть «на суд неправих» і там за правду голос свій підносить.

Знаменним висновком поеми стало непросто знайдене героєм етичне рішення служити Богу не у відірваності від світу, а в праці для рідного народу, в безпосередніх зв’язках із ним через любов і спільні змагання. Цю ідею високого звучання втілено в мистецьки досконалу форму з динамікою внутрішніх станів і їх боротьбою, багатством поетичних означень, аплікаціями з творів Вишенського, гнучкістю Ripinaвірша.

Діамантовою короною всієї творчості Франка, його весільним даром генію українського народу, другим після «Кобзаря» заповітом української літератури є поема «Мойсей» (1905; час першої російської революції, яку Франко розглядав як шанс українцям повернути собі власну батьківщину). Вже знамениті терцини «Прологу», перекладеного тридцятьма мовами світу, є одночасно роздумом над долею рідного народу та звертанням до нього, продиктованим тривогою і болем за стан «паралітика на роздоріжжі». Вражаюча відповідність оцінки становищу України в XX — на самому початку XXI ст. засвідчує нев’янучу універсальність творчості Франка.

Він усе-таки вірить у «силу духа» рідного народу, снить його «днем воскресним повстання. Задивлений у «будущину», автор палкого «Прологу» плекає гарячі мрії, як після визволення українці нарешті посядуть гідне місце у державних «народів вольних колі», покотять світами гомін волі, стануть домовитими хазяями в «своїй хата» і на «своїм полі», а не безпричальними заробітчанами чи наймитами. Такою була найвища мрія всієї української красної словесності кінця XIX — початку XX століття.

Протиставленням енергії дітей напівсонному стану старшого покоління Франко ввів надії на молодь (зокрема, вкраїнську), підніс — на противагу пасивній бездіяльності — ідею кипучої життєдіяльності народу. Вона особливо необхідна для племені, котре втратило батьківщину, потрапивши в «єгипетський полон». Згідно з твердим переконанням автора, задля найяснішої ідеї свободи варто все віддати. Як учинив Мойсей, що «І горів, і яснів, і страждав, і трусився для неї».

Дуже цікава й глибока авторська філософія історії, релігійний механізм поеми. За Франком, кожен народ, навіть розсіяний світами, бездержавний, може «статися сіллю землі» і послужити добрим прикладом. Для цього, як з’ясувала притча про вибір короля дерев (шостий розділ), він не повинен «задрімати в ході». Зневірившися в успіхові, заснувши на волі, він цим зневажить божий заповіт, змарнує нагоду й поступиться іншим народам, а сам занидіє.

Проте ці резони — не для стомлених і спроневірених гебреїв. Їм уже досить страждань і жертв. Toму вони піддаються філософії ситості на чужині, проповідуваній Авіроном, поділяють погляди Датана, згідно з якими рух — безцільний. Саме тоді у пустелі самоти Мойсея демон Азазель збільшує сумніви провідника в усеобізнаності Бога, в правильності власного розуміння і виконання вищих накреслень. Тяжкою є й власна Мойсеєва задума про те, чи гідна свободи непідготована юрба. До того ж Азазель намагається прищепити йому думки, що паралізують волю і дію: борня — марна, бо все в світі напередвизначене, мета ж недосяжна.

Відкинувши сумніви, Мойсей опинився перед випробуванням найстрашнішим, оскільки в ньому демон оперував знанням майбутнього Палестини: рух до «землі обітованої» таки приведе до здобуття гебреями свого царства. Але воно коштуватиме морів пролитих крові й сліз, століть боротьби з сусідами, взаємне і ненависті й руїн. Це страшне знання зламало Мойсея, — а Франко, як згодом і Олесь («По дорозі в Казку»), підкреслив: зневірившися хоч би ненадовго, лідер утрачає все, стає приреченим на смерть.

Франко, проте, виправдав перед смертю «проводиря незрячого». Заспокоєння Мойсеєві приніс Єгова, розкривши йому мудрість провидіння, що керує долею народів. Не все в світі наперед визначене, як твердив Азазель. У житті є місце для провидіння (цим визнанням поет розпрощався з матеріалістичним детермінізмом). І нехай Мойсей «усумнивсь на момент» — але ж це він оголосив похід свого народу до Палестини. Незмірне важливим є сам рух гебреїв, що з лінивих кочівників утворив люд героїв, які злинули орлами до походу. Саме рух до обраної мети породжує цінності духа, робить націю нацією, а людину людиною, наповнює смислом життя смерть. Таким є основний ідейний зміст поеми «Мойсей».

Гебреї таки здобудуть Палестину, опанують єдину «ясну мету — незалежність, свободу». Далекий від бездумного оптимізму й мудрий в історичних прогнозах, Франко добре розумів: «простувать в ході духовний шлях» для себе й інших означає «І вмирати на шляху». Тобто навіть після здобуття власної держави не всі випробування закінчаться, почнуться нові — не виключено, ще тяжчі. Та на всі сумніви й розчарування завжди знайдеться відповідь, що кріпить віру і людський дух. Цю відповідь дає морально-етична цінність «Мойсея», сонячний оптимізм «Прологу».

Геніальний твір не тільки світиться чистим світлом коштовних ідей, а й вражає ювелірною поетичною майстерністю — показником вершин, здобутих недержавною літературою. Ця вправність полягає у майстерності відтворення змінних настроїв східного колориту твору, композиційній симетричності розвитку мотивів. Вдалим виявився експеримент щодо поєднання традиційного й нового в стилі та поетичному словнику поеми. Новаторськими є додаткові (понадсхемні) наголоси, що дозволяють вийти на нові рівні гармонії змісту і форми.

Тож поема «Мойсей» — «людський документ незвичайної щирості», «філософський твір про суть історії, національного й особистого життя» (Юрій Шевельов), канон і школа для всіх митців. Голосом із неопалимого куща хоривського Франко закликав рідний народ стати «кормильцем духа» (а не «відригувати повік» дешеве «єгипетське м’ясо») й цим злитися з Богом і досягнути вічності.

Франко — справжній приклад поетичної найвищої культури глибокої ідейно-естетичної трансформації розмаїтих фольклорних, міфологічних і літературних джерел (в основі поем митця такі різні джерела, як хорватська пісня й іспанська легенда, німецька поема і давньоєгипетська новела, вавилонський епос і твір давньоіндійської літератури, арабські казки та роман Сервантеса). Незалежно від їх походження, український поет актуалізував джерела, самобутньо по- філософськи опрацював їх таким чином, що його твори несли потужний заряд добра й справедливості, підносили велич людських чеснот і високих почуттів, будили думку і волю. Значення набутку Франка в ліро-епічному жанрі можна схарактеризувати його словами зі збірки «Поеми»: відтворення поезії різних віків і народів збагачує душу цілої нації, присвоює й нові форми і вирази чуття, будує золотий міст порозуміння і співчуття між нами і далекими людьми давніх поколінь.

Франко незрівнянно розширив ідейні, тематичні й художні обрії всього українського письменства. Поет збагатив систему жанрів і зображувально-виражальні можливості нашої поезії, європеїзував її. Лірична спадщина митця демонструє вправне володіння різними формами вірша, в тому числі новим тоді верлібром, багатющими різновидами строф, розмаїттям ритмів і віршових розмірів (починаючи від гекзаметра), засобами поетичного синтаксису. Незрівнянний лірик «Зів’ялого листя», глибокий філософ «Притч» і «Легенд», дошкульний сатирик і гуманний літописець народного життя, «поет національної честі» (С Петлюра), єдності та волі, Франко — унікальна постать v після шевченківській поезії.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.