Історія літератури - Кінець XIX— початок XX ст. - Книга 2 - О.Д. Гнідан 2006

Із покоління «шістдесятників»
Огляд української поезії кінця XIX — початку XX ст.
ІІІ. Мовою поетичних образів

Всі публікації щодо:
Літературознавство

У числі інших письменників, чий унесок у рідну поезію вагоміший, — народжені в 60-ті роки обабіч австрійсько-російського кордону Володимир Самійленко і Осип Маковей, Павло Грабовський і Борис Гріненко.

Володимир Самійленко ввійшов у коло майстрів як тонкий лірик із філософсько-елегійним світовідчуттям, майстер класичних форм ущипливий гуморист і сатирик, автор патріотичних віршів і різних за тональністю поем, як обдарований перекладач із романських мов. Він розкрився, за словами Франка, як «чоловік з ніжним людським почуттям, симпатією до всього бідного покривдженого і зневаженого в природі й суспільності».

З 80-х років Самійленко об’єднував поезії в цикли («Елегії», «Весняні пісні», «Ямби» тощо) і цим розширював виражальні можливості лірики. Поет-новатор, він остерігав перед загрозами, які ніс із собою розвиток техногенної цивілізації («Людськість»), небезпечне для Землі ворогування людей («Дві планети»). Позитивна його програма, хоча й може вдатися вузькуватою, але є безперечно привабливою: працювати «хоч для рідного тільки народу — і всі народи землі будуть щасливі тоді».

Самобутніми є українознавчі акорди його музи. Долі й недолі України та її народу, рідній природі, мові, діячам культури Самійленко присвятив різножанрові твори «Шкода!», «До неньки!», «Вечірня пісня», «Україні», «Гей, за наш рідний край, «Українська мова» й ін. У цьому останньому алегорія не приховала важливий інакомовний зміст: діамат у пилу — це українська мова, а дбайлива pука, яка підняла й огранила коштовність — Шевченкова. Це він розвинув мову, надав прав громадянства й увів у коло розвинутих мов світу. Тож перед нащадками автор поставив завдання шанувати, плекати її, берегти як зіницю ока.

Об’єктами дотепної сатиричної компрометації Сивенького (псевдонім поета) були російське самодержавство, більшовицьким режим, їх діячі й захисники, а також хиби земляків-українців. Знаменита куплетна сатира «Ельдорадо», що ширилася в списках, створила масштабний актуальний образ російської «тюрми народів» через заключне нищівне звуження. «B тій країні люблять волю, Всяк її шука по змозі І про неї розмовляє — У острозі, у острозі».

Гострою зброєю гумору, іронії, оновленої ним бурлескної травестії і, звісно ж, сатири Самійленко зводив порахунки свідомого українства з «запічними патріотами» («Патріота Іван», «На печі» — цю сатиру Франко назвав «ювілейним гімном українського неробства і псевдопатріотизму»), продажними писаками («Ідеальний публіцист»), царськими цензорами й жандармами («Собаки», «Пісня про віщого Василя»). Робив це художньо винахідливо, без примітивізму «малоросійського» зубоскальства, давав тонкий і інтелігентний гумористичний продукт і цим творив нову якість рафінованої й не «малоросійської» культури сміху.

Сказане стосується й творів кінця 10-х — початку XX ст., спрямованих проти Тимчасового уряду та кривавого більшовицького режиму. Існує літературознавча версія, ніби в поемі «Спритний ченчик» поет завуальовано висміяв В .Леніна. В еміграції Самійленко створив поему «Гея», де у фантастичній формі прильоту марсіанина на Землю показав антилюдяність червоної вдали, експортованої на багнетах із півночі, на уславив мужність українських повстанців проти неї.

«Такий саморідий та національний» (І. Франко), Самійленко-лірик прищепив українській поети класичні форми канцони, елегійного дистиха, октави, відшліфував літературну мову. Як сатирика його вирізняє формальне багатство, влучність гумору, іронії й сатири, широта діапазону — від м’якого жарту до гіркою обурення.

Іншу, сказати б, драматичну «засланську» лінію української лірики пов’язуємо з поезією Павла Грабовського. Її Осип Маковей недаремне назвав «криком болю і туги за рідною Україною». Драматичні-бо вірші, створені в Сибіру хворим на сухоти Грабовським, мужнім і кришталево чесним борцем за волю батьківщини, писані не чорнилом - кров’ю серця. Попри розлиті в його поезії сум і навіть розпуку, вона вабить вірою у прогрес вселюдського суспільства, настання «панства волі» («Мало нас, та се дарма…», «Справжні герої», «Уперед» і ін.), пристрасністю емоційного переживання туги за далекою батьківщиною.

Оригінальні збірки Грабовського «Пролісок», «З Півночі» й «Коби», видані в 90-х роках, розкрили внутрішній світ автора — речника ідеї «завзятого бою за громадські та власні права», за Україну і людину. Ліричний герой поезії Павла Граба — не тільки він сам, а й певне поетичне узагальнення, збірний образ українських інтелігентів. Він залишився собою в тяжких випробуваннях, не відступивши від ідеалів свободи й «згоди з ближніми всіма», відродження світу. До того ж цей ліричний герой — жива людина, здатна глибоко кохати навіть без відповіді (гроно віршів, пов’язаних із святим для поета іменем Надії Сигиди), підлегла сумнівам і часом зневірі. Емблемою заповітного настрою української поезії можуть бути прекрасні рядки медитації «Надія»: «Глянь на луг — не вся травиця Ще потоптана у прах, Глянь на люди — чесні лиця Ще не всі обвіяв страх».

Поезія Грабовського в мініатюрі відбила єдність патріотичного червня і інтернаціоналістських симпатій української поезії. Про це свідчать послання «До Б. С-го» (адресоване приятелю-полякові Кроніславу Славінському, воно перейняте ідеєю дружби народів-сусідів), «Народові єврейському» — протест проти чорносотенних погромів. Ранніми ж поемами «Текинка» і «Бурятка», «якутським» оповіданням «Червоний Жупан» письменник висловив співчуття народам Азії та Сибіру, приреченим царизмом на знищення.

Художній український простір лірики поет, подібно до Щоголева, Грінченка, Старицького, Манжури, густо заселив ратаями, наймитами, робітниками, сиротами, жінками-трудівницями. При цьому розкрився як майстер жанру ліричного портрета («Швачка»), речник демократичних інтенцій українського віршованого слова. Грабовський виявив хист пейзажиста («Вечір» — музичний малюнок селянського інтермеццо; мініатюра «Сон» — «Зелений гай, пахуче поле»). Краса рідної «літяної пори» тут постає лиш як тюремне сновидіння. І ця візія тим більше драматична, що серед розбуялої природи вдома в’януть мати й сестра без рідного в’язня, єдиної надії й опори. Тож цей твір - синекдохальне нагадування про ліро-драматичний характер, а часто трагічну тональність української лірики.

Цикл «Веснянки» Грабовського не тільки розбудував літературну історію популярного жанру фольклорного походження, відтворив весняний стан землі, а й із болем акцентував на рабських путах, розбратанні українців, владі ницих почуттів у громаді. Тому друга частина циклу огріта бажанням відживити нещасну країну. Любові до України, явленій і перелитій Грабовським у мистецьке слово, навіть у нашому письменстві не зразу .добереш аналогію» (С. Єфремов). Лірик присвоїв українській поезії жанрові й стильові новації (автологічні, без тропів, вірші), свіжі образи (героя-борця, «ново, жінки») й інонаціональні мотиви. Цілу антологію можна укласти з поетичних перекладів засланця (понад 150 авторів) чия творчість найтяжчих умовах — унікальний подвиг людського духу.

Порівнюючи з поетичною творчістю у XIX ст., на початку наступного віку врізноманітнилися думки і форма писань віршем Бориса Грінченка. Так цей традицюналіст відреагував на оновлювальні процеси в царині літератури. Нові риси поезії збірки «Хвилини» виявились у використанні засобів умовності («Заспіви»), мініатюризації віршів (афористичний цикл «Зернятка»). Водночас митець пристрасно зреагував на ті явища дійсності, що хвилювали наших поетів від Шевченка до Лесі Українки.

Нижченаведені мистецькі згустки думки могли б належати також і їй: «Хай краще згоріти, ніж в’янути тихо», щастя тільки той «придбає, Хто за його в бої б’ється»; «Перевага там, де сміла Сила духа в правім бою»; «Я з тих рабів, що єсть у їх Жадання пута розбивати…». Власне, Леся Українка й висловила ці думки — по- своєму, дещо інакше. Тож Грінченко практично дорівнявся до її рядків небуденної мудрості та сили, засвідчив результативність конденсованого вислову думок.

Масштаби поетових художніх узагальнень розширились й завдяки плеканню художнього історизму. Прикладами високості людського вільного духу митець зобразив Спартака і Джордано Бруно, Жанну д’Арк і Пеліко («Людина я... І мушу червоніти ..»). Їхня жертовність і героїзм різко відтінила, згідно з Грінченком, всю ницість ворогів і мучителів, байдужих людців. У ряд імен слави вічної, не дочасної він зарахував речників ідеї «братерства святої» Некрасова і Шевченка, тираноборку Марусю Вітрову. Для них поет віднайшов проникливі й емоційно- наснажені тропи, доповнив їх глибокими узагальнюючими характеристиками чи саморозкриттям. Часто Грінченко, подібно до інших значних майстрів, спрямовував поетичне мислення у майбутнє. Так, він оптимістично впевнював: український народ неодмінно займе гідне місце в сім’ї народів, час уселюдського братання обов’язково настане («Приходить час»: «...зайнявся світ І вільним душам шле привіт: Озвіться всі, хто с навкруг: Хто нищий раб, хто волі друг?»).

Ліричний набуток митця прикметний щедрістю спілкування з традиціями літератури і фольклору. Так, Грінченко нерідко завдавав тональність твору епіграфом із Байрона чи Лєрмонтова або й зачинав поезію в дусі народної пісні. Ідейно-творчий перегук із ними джерелами властивий і його віршовій сатирі, що започаткувала галерею фальшивих патріотів і псевдонародолюбців, яку розбудували Леся Українка, О Маковей, В. Самійленко, М. Вороний, Олександр Олесь.

Вагомий внесок письменника в розвиток жанрів поеми й балади, збагачення кола їх характерів романтизованими постатями мужніх оборонців-патріотів рідного краю («Смерть отаманова», «Галіма», «Іван Попович», «Леандро», «Матільда Аграманте», «Лесь, преславний гайдамака»). В них — надзвичайні події та незвичайні характери. Наприклад, Іван Попович, подібно до Шрама з роману «Чорна рада» П. Куліша, рятує рідне місто Паволоч ціною власного життя.

Деякими творами Грінченко, як і Франко, Леся Українка, Осип Маковей, Сидір Твердохліб та інші, солідаризувався з боротьбою за волю італійського («Леандро») і навіть далекого кубинського народів («Матільда Аграманте» — єдиний твір на цю тему в літературах Російської імперії). Тож поезія Бориса Грінченка — самобутній ідейний і художній внесок у розробку мотивів народного буття, громадську лірику, в епічну поезію (присвячену рідній історії, боротьбі інших народів), у зв’язки поезії і фольклору. Чітка побудова, мелодійність посприяли переходу в пісенно-музичне побутування ряду віршів («Бурлака», «Дніпро реве», «Кряче ворон» і ін.) завдяки композиторам К. Стеценкові, Д. Січинському та іншим — у цілому цей процес фольклоризацїї властивий усій українській ліриці по межів’я століть.

Осип Маковей розпочав не тільки як співець народної недолі, а й як ущипливий сатирик, поет із філософською жилкою (розділ «Думки і образки» і збірки «Поезії»), достойний учень класиків («Semper idem» — літературна «дитина» лірики Г. Гейне і «Зів’ялого листя»). Пейзажні твори молодого поета відбили модерну в основі мистецьку тенденцію до наповнення писань такого роду натурфілософським звучанням і суб’єктивним ліро-драматизмом. Мова про цикли другої половини 90-х років «Сум і глум», «Гірські думи» попередники кращих варіацій «молодомузівців» на карпатські теми. Частково покладені на музику, в т. ч. М. Лисенком, ці вірші були високо оцінені критикою — горянами О. Кобилянською, Марком Черемшиною, поляком В. Орканом.

Не має аналогій в українській поезії (крім окремих віршів П. Куліша, присвячених галицькій дійсності) збірка Маковея «Подорож до Київа» — результат перебування автора на «Великій Україні» 1897 р. Відкриття уярмленої царатом батьківщини спричинилося до постромантичного вивірення її колоніального «підросійського» стану мірками козацького минулого, гострою й літературно вигадливою критикою синдрому «малоросійства» («Письмо додому», «Кияни» та ін). Збірка актуальна, крім того, проекціями історизму не тільки в авторський час, а й у наш початок XXI ст.: так, Київ досі «не наш», тобто майже не український («Мати городів руських»), не згасли коромоли між братами («У Нестора»).

Звичайно: політика не є властивою сферою поезії. Проте Маковей у своєрідний спосіб вивільняв свідомість читача від синдромів і стереотипів імперської доби, коли вклав в уста ліричного героя категоричне неприйняття жесту бронзового гетьмана Хмельницького з Софійського майдану — символу сервілістської підлеглості (недаремне київське товариство «Вернигора» винесло відповідні рядки і на титульну сторінку, і на шмуцтитул видання 1917 р. ). А один лиш епізод літературної казки «На Лисій горі» показує українська поезія жила у вільніших галицьких умовах величною державницькою мрією. Бо герой твору прозирнув через понад століття, коли висловив біля Маріїнського палацу сокровенну мрію «Нехай би ту ї лиш не чужинець сидів, А наш президент України .ж Збірка стала втіленням і Маковеєвих страстей за уярмленою Вітчизною, і про чуттям її кращого майбутньою. Його перспективу поет пов’язав у кульмінаційному візіонерському вірші «Воскресення» з величною офірою українською молоддю своєї крові з-під серця й самого життя задля воскресіння Матері, як по тому й сталося під Крутами

В XX столітті творчий поступ Маковея, де в чому тотожний із розвоєм Франка й саморухом усієї української новітньої поезії, ознаменувався осягами в медитативній і любосній (цикли «Оклики» і «Строфи»), у громадянській ліриці. До останньої належать «Гайдамацька пісня» — вияв протесту проти виключення студентів-українців із польського тоді Львівського університету, реквієм полеглим за волю «Українським мученикам», ненав’язливий аполог для дітей «Рідна земля». Еволюція в поемному жанрі («Терновий вінок») показова міжчасовим ідейним і естетичним здобутком у культивуванні "христологічних» мотивів, суголосним кращим зразкам реліпєсофського письменства Т. Шевченка, П. Куліша, Я. Щоголева, І. Франка, Лесі Українки, П. Карманського, М. Філянського, С. Лепкого, В. Щурата.

Від антивоєнних настроії до державницько-соборницьких первнів — таким був вектор розвитку рідної літератури в міжчасі Першої світової війни. От і в поезії Маковея зродилися твори значної художньої сили, що відтворили драму краю і його мешканців під окупацією царського війська, тяжку долю вояка і трагедію братовбивчої для українців війни, але й радість їхнього взаємного спізнання («Брати», «Героям», «Похід», триптих «Пісні з поля»).

Один із кращих у цьому гроні вірш, який став піснею. «Жовняр за плугом» зі значним художнім тактом гармонізує мотив пам’яті про загиблих мирнобудівничою темою: «Треба землю рівняти, Де орали гранати, Всі ті рани на ріллі, Що зробили москалі». Інакше не поросте земля пшеницею, не заквітчається «синім блаватом» (прихований кольоропис національних барв).

«Стрілецький марш» старшини-кавалериста Маковея — «своє» літературне явище в широкому літературному колі творів, присвячених січовим стрільцям, не друкувався в СРСР. Поет палко закликав у ньому молоду патріотичну Україну завзято боронити рідний край від «лютого ката». На визволення ж Наддніпрянщини Маковей відгукнувся влітку 1917 р натхненним віршем «Привіт», одним із осіанніх писань. Це відгук на здобуття Україною свободи, вираз заповітного бажання полетіти до Києва через окопи і кордони, побувати серед вільних «земляченьків» на святах спасіння й воскресіння, палкий вислів віри в краще майбутнє рідного краго і злуку українців. Моральна краса такого типу віршів не втратилася в Україні і після Помаранчевої революції.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.