Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Методика викладання української літератури в середніх навчальних закладах - Навчальний посібник - Пасічник Є.А. 2000
Про історико-генетичний та історико-функціональний підхід до вивчення твору
Методологія і методика аналізу художнього твору
Розділ VІ.
Всі публікації щодо:
Методика викладання літератури
На уроках літератури основний акцент робиться здебільшого на історичній основі твору, його значенні для свого часу й епохи. Відповідно будуються всі етапи роботи над літературною темою, починаючи зі вступних занять й закінчуючи підсумковими.
Було б нерозумно заперечувати історико-генетичний аспект вивчення художніх творів. Проте, якщо на уроках розглядати лише їхній конкретно- історичний зміст — вони можуть втратити для учнів свою виховну силу. А тому історико-генетичний аспект, під кутом зору якого аналізуються художні твори, повинен бути доповнений історико-функціональним, мета якого показати, як «вписується» твір чи творчість письменника в нові епохи.
На шпальтах багатьох газет і журналів неодноразово розгоралися дискусії про роль у шкільному курсі літератури творів письменників-класиків. Дехто обстоював думку про необхідність їх значного скорочення, оскільки нібито вони не дають відповіді на ті важливі проблеми, що хвилюють сучасного читача. Подібне нігілістичне ставлення народжується там, де уроки літератури втрачають характер уроків-роздумів, де учні не проникають у художні образи-персонажі, а «проходять» їх і разом з тим проходять мимо великих надбань духовної культури.
Естетичні цінності з часом підлягають своєрідній розгерметизації у зв’язку з історичними даними і соціально-культурним контекстом. Тому в іншій епосі відбувається своєрідна переоцінка цінностей. Нерідко ті аспекти творчості митця, що привертали увагу одного покоління, залишають байдужим інше. Це закономірно. Але неправильно вважати, що твори письменників- класиків поступово втрачають свій вплив. Не можна не погодитися з думкою відомого літературознавця М.Храпченка, що «значні художні твори, які витримали перевірку епох, з плином часу розкриваються перед читачем у своєму глибшому і навіть багатшому змісті, ніж їх сприймають сучасники. Час прояснює і внутрішні властивості й можливості творів, які з різних причин спочатку не були заприміченими, виявляє їх приховані потенції. Сила й масштаб остаточного впливу класичних художніх творінь не зменшується, а зростає».1 Справді художньому твору властива багатогранність, невичерпність його змісту. Об’єктивні процеси життя у кожну епоху знаходять своє суб’єктивне бачення, зумовлене можливостями того чи іншого історичного періоду.
Учні старших класів часом виявляють недооцінку класичної літератури саме тому, що в середній школі недостатньо розкривається той глибокий загальнолюдський зміст, який закладений у літературі минулих епох, що ідеї класичних творів нерідко зводяться до абстрактних соціальних схем, обмежених вузькими хронологічними рамками. Нерозуміння типізуючої сили художньої літератури породжує нігілістичне ставлення до неї, й образи Анни Кареніної, Наташі Ростової Л. Толстого, як і Наталки Полтавки І. Котляревського, Катерини Т. Шевченка, сприймаються лише з погляду відображення в них історичного буття поза тим глибоким змістом, який переростає рамки часу і епохи.
Сприймання творів минулого — динамічний процес, і кожна епоха вносить щось нове у їхнє розуміння. «Геніальний витвір невичерпний. І це один з обов’язкових показників художності. У вичерпаності твору — його смерть, у безконечному багатстві — безсмертя.2 Т. Шевченко, І. Котляревський, Леся Українка є письменниками і нашого віку. Т .Шевченко — живий наш сучасник саме тому, що в його творчості з найпомітнішою силою виявилися ідеї гуманізму, соціальної справедливості й прогресу, ідеї боротьби за національне і соціальне визволення. Його поезія «вписувалася» у контексти нових епох.
Сучасний читач цікавиться не лише історичними реаліями в «Наталці Полтавці» І. Котляревського, а й тими моральними проблемами, які не втратили для нього свого значення. Твори Лесі Українки, написані на сюжети античної та біблійної міфології, історії різних народів, були гарячим відгуком поетеси на злободенні події свого часу. І сьогодні вони не сприймаються сучасним читачем як далеке минуле, а повні глибокого життєвого змісту. Художні узагальнення у деяких творах, наприклад, байках, казках, настільки широкі, що їх важно вкласти не лише в рамки людей певного класу, а й у рамки конкретної історичної епохи. Такі твори, як «Зозуля і Півень» Л .Глібова, навіть не сприймаються у взаємозв’язку з певною конкретною епохою.
Ні Л .Глібов, ні І. Крилов не пов’язують свою байку «Вовк та Ягня» з певним соціальним класовим прошарком. У Л. Глібова:
На світі вже давно ведеться,
Що вищий перед нижчим гнеться,
А більший меншого тусає, та ще й б’є —
Затим, що сила є.
У І. Крилова:
У сильного всегда бессильный виноват.
Тому в истории мы тьму примеров слышим...
Художні узагальнення у цих байках стосуються не лише кріпосницької дійсності. Створюючи ілюстрацію до байки І. Крилова «Вовк та Ягня», художник Є. Рачев одягає Вовка в генеральський мундир, надає йому людську позу. З презирством, зі зверхністю Вовк дивиться на свою жертву. Нещасне Ягня одягом нагадує бідного селянина. Зовсім не такими бачимо ми героїв байки на ілюстрації до цього ж твору О. Лаптєва. І Вовк, і Ягня тут не у людському одязі, але характер стосунків між ними такий же, як у суспільстві, повному класових суперечностей. Часто змальовували Вовка і жорстоким поміщиком. Варто лише зіставити малюнки різних художників до однієї і тієї ж байки, щоб побачити широту художніх узагальнень, які характерні для неї. Байки за ступенем художнього узагальнення нагадують народні прислів’я, в яких також у сконденсованій формі виявляється народна мудрість. Не випадково багато виразів з байок стали народними афоризмами.
Багатогранністю художньої типізації відзначаються твори не тільки минулих епох, а й новітньої літератури. У романі О. Гончара «Прапороносці» з великою силою художнього слова змальовані події часів Великої Вітчизняної війни, відтворені типові людські характери. Проте роман далеко виходить за рамки зображеної в ньому дійсності. Він породжує у читача багато думок, асоціацій, ставить важливі проблеми людського буття. Роман «Прапороносці» віддалений від твору «Слово о полку Ігоревім» століттями. Та в образах Шури Ясногорської і Ярославин, крім відмінного, є і щось спільне. Воно виявляється у силі любові, у красі почуттів. Не випадково епіграфом до другої частини твору О. Гончар бере рядки зі «Слова о полку Ігоревім»: «Полечу, рече, зегзицею по Дунаєви...» Письменник зумів сказати нове слово про необхідність торжества миру на землі, про вірність Батьківщині. Роман звернений не тільки в минуле, а й у майбутнє. В образах трилогії закладений такий високий моральний потенціал, який живитиме свідомість і почуття не одного покоління наших людей. Чим ширші узагальнення письменника, тим вагоміше його художнє слово, тим здатніше воно перерости національні рамки й набути всесвітнього звучання.
Широта художніх узагальнень не допускає однолінійності й схематизму в трактуванні образів. Неправомірно, наприклад, розглядати образ Кайдашихи за твором І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім'я» лише як певне породження кріпосницької доби. Цим ми збіднимо його. Кайдашиха, як і баба Параска, — соціально-психологічні типи, які переросли межі конкретно-історичного часу.
Без усвідомлення того, наскільки масштабними, глобальними, вагомими були ті проблеми, які ставила українська література, не можна зрозуміти її значення, духовну та моральну силу. Художня література — могутнє джерело ідейного й естетичного зростання нашої молоді. Важливе завдання нашої школи — знайти в кожному творі найцікавіше, найвагоміше для сучасного учня, що допоможе зрозуміти не тільки минуле, а й наше сьогодення, отже, окреслити те коло тем і проблем, які не втратили свого значення і в нашу епоху. Доречно тут навести такі слова: «Актор, — кого б він не грав — Гамлета чи Джульетту, Катерину чи Чацького, — повинен бути одночасно зануреним в епоху, в яку відбувається дія, і обов’язково в епоху, коли вона відтворюється перед глядачем, — тільки такий діалектичний взаємозв’язок здатний принести добрий результат.»3
Бути одночасно в рамках двох епох — таке призначення не лише актора, а й учителя, який прилучає учнів до мистецтва, навчає їх розуміти і цінити його, бачити різні пласти художніх узагальнень. Життєвість вивчення художніх творів зумовлюється особливостями типізації в мистецтві.
Історико-функціональне вивчення літератури аж ніяк не суперечить принципу історизму, про що вже частково йшла мова в попередньому розділі. Не можна не погодитися з відомим ученим В. Щербиною, що принцип історизму, «крім висвітлення конкретних історичних реалій, які породили той чи інший твір, передбачає також широту погляду на його зміст, на його об’єктивне значення в подальшому розвитку суспільства, поза ним поняття історизму набуває спрощеного змісту. Тим більше історизм стосовно явищ мистецтва зобов’язує уважно враховувати їх специфіку, їх синтезуюче, узагальнююче значення.
Власне узагальнююче, широке значення літературного твору дає можливість йому пережити свій час, залишитися живим, дійовим надбанням інших епох, інших поколінь.»4
Розглянемо, чому твори мистецтва не втрачають свого виховного впливу на читача.
По-перше, нове завжди виростає на ґрунті старого, у цьому й сила естафети поколінь.
По-друге, «справді художній образ зберігає у мистецтві вічний інтерес і вічне значення навіть і тоді, коли соціальний тип, відображений у ньому, зникає в суспільстві. Наукове відкриття, зроблене в яку-небудь епоху, звичайно, входить у наступні відкриття і ніби розчиняється в них, художній же образ, якщо він створений за законами мистецтва, тобто дає узагальнення в індивідуалізованій конкретно-чуттєвій формі зберігає свою самостійність вічно: знайомить нас з своєрідністю людських характерів у їх неповторності і дає нам естетичну насолоду.»5
По-третє, художня література не лише відтворює життя конкретної історичної епохи. Вона здатна заглянути у майбутнє, вловити найважливіші тенденції історичного розвитку, перерости рамки часу. Геніальні творіння минулого є певного мірою своєрідною проекцією у сучасність. Скільки пророчого в поезії Т. Шевченка! Своєрідним барометром, здатним прогнозувати майбутнє, називають поезію В. Симоненка. Справді, тільки поет, що володіє даром передбачень, міг написати такі слова6:
Здичавілі од крові нації
Будуть щирити ікла, мов звір,
І здихатимуть від радіації
У роззявлених пащах нір.
По-четверте, сприймання художньої літератури ґрунтується також на асоціативності думок читача. Це значить, що її художні образи, які відзначаються широтою узагальнень, можуть змінювати своє звучання в рамках кожної нової епохи. Важливо, щоб учні у процесі аналізу творів навчилися
бачити багатомірність образів-персонажів, осягали широту художніх узагальнень, завдяки якій твір може допускати різні трактування, набувати нового звучання.
Проте часткова зміна соціально-історичного функціонування художніх образів не веде до безмежної багатозначності їх змісту. «Образ Дон Кіхота за характером своєї естетичної дії — в різних історичних умовах — не може помінятися місцями з образом, скажімо, Растіньяка, так само, як естетична функція Гамлета не схожа з функцією Плюшкіна.» На цій основі можна сказати, що термін «історико-функціональне вивчення» літератури більш вдалий, ніж, наприклад, «морально-функціональне вивчення». Останній надто звужує розуміння змісту і характеру переосмислення творів, не ставить його в певні сторичні рамки.
Історико-генетичний та історико-функціональний аспекти аналізу літературного твору перебувають у тісному взаємозв’язку і доповнюють один одного. Якщо універсалізація історико-генетичного аспекту звужує розуміння учнями мистецтва, то надмірне захоплення історико-функціональним аспектом поза історико-генетичним аналізом творів може привести до невиправданого осучаснення літературних героїв, до суб’єктивізму в оцінці літературних явищ. Багатомірність художніх образів не повинна бути ґрунтом для релятивізму, неправомірних тлумачень учнів. Суб’єктивізм знаходить собі ґрунт тоді, коли учень не вміє заглибитися у твір, недостатньо усвідомив зміст і особливості його художньої форми. Тільки різнобічний підхід до аналізу твору, чітка продуманість усіх видів роботи, які практикуються при цьому, допоможе учням глибше і повніше збагнути його виховну, пізнавальну й естетичну цінність.
Примітки
1 Храпченко Б. М. Творческая индивидуальность писателя и развитие литературы. - М.: Сов. писатель, 1972. - С. 224.
2 Гей М. К. Художественность литературы: Поэтика. Стиль. - М.: Наука, 1975. - С. 49.
3 Юзовский Ю. Автор и актер //Вопросы литературы. - 1960. - № 8. - С. 31.
4 Щербина В. Р. Проблемы литературного образования в средней школе. - М.: Просвещение, 1977. - С. 35.
5 Сорокин В. И. Теория литературы. - М.: Учпедгиз, 1960. - С. 76.
6 Симоненко В. Народ мій завжди буде. - К.: Веселка, 1990. - С. 92.
