Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Методика викладання української літератури в середніх навчальних закладах - Навчальний посібник - Пасічник Є.А. 2000
Наочність на уроках літератури
Розділ VІІІ.
Всі публікації щодо:
Методика викладання літератури
Наочність — один із важливих принципів навчання, що визначає загальну спрямованість навчального процесу, впливає на його зміст, форми і методи, допомагає позбутися абстрактності у засвоєнні учнями знань.
Обґрунтовуючи необхідність наочності на уроках літератури, методисти і вчителі часто посилаються на слова К.Ушинського: «Чим більше наших органів чуття бере участь у сприйманні якого-небудь враження або групи вражень, тим тривкіше лягають ці враження в нашу механічну, нервову пам’ять, вірніше зберігаються нею і легше потім згадуються...
З цього ми можемо вивести прямо, що педагог, бажаючи що-небудь добре зберегти в дитячій пам’яті, має подбати про те, щоб якомога більше органів чуття — око, вухо, голос, чуття мускульних рухів і навіть, якщо можливо, нюх і смак — узяли участь в акті запам’ятовування... За такого дружного сприяння всіх органів в акті засвоєння ви переможете найлінивішу пам’ять»1. Ці слова видатного вченого не можна сприймати без певних застережень. По-перше, мова йде тут про наочність взагалі, а не стосовно уроків літератури. По-друге, ряд дореволюційних педагогів, в тому числі і К.Ушинський, як і його попередники Ж.-Ж. Руссо, Я.Коменський, під впливом теорій філософії сенсуалізму перебільшували роль відчуттів у набутті людиною знань.
Наочність — не самоціль. На ґрунті лише одних уявлень, відчуттів не можна зрозуміти суть явищ. Саме тому уроки літератури, на яких надмірно використовуються наочні посібники, не дають належного ефекту. Навпаки, часто ці уроки відзначаються низькою педагогічною результативністю, особливо тоді, коли не враховується специфіка предмета, вікові можливості дітей, дидактичні завдання уроку, характер пізнавальної діяльності учнів, бюджет часу, що є в розпорядженні вчителя.
Наочність у навчанні може забезпечити успіх лише тоді, коли вона диктується логікою навчального процесу, коли наочні образи на уроках розумно поєднуються з словом учителя. Між тим уроки літератури нерідко перетворюються в кіносеанси, а музичні «вставки» в урок ще часто мають розважальний характер. Надмірність у використанні наочності веде до певних диспропорцій у розвитку конкретного і абстрактного мислення учнів. Витісняється художнє слово — першооснова літератури.
Література — самостійний вид мистецтва, здатна емоційно схвилювати учнів, викликати у них роздуми про життя, людей, людські взаємовідносини.
Наочні посібники можуть використовуватись на всіх етапах вивчення літератури, під час розгляду всіх тем і розділів шкільної програми.
У науковій літературі прийнято виділяти такі види наочності.
Предметна і образна наочність. Сюди ми віднесемо різні документи, фотокопії першодруків, фотознімки, окремі предмети в натурі, зокрема книжки, а також картини, малюнки, ілюстрації, портрети письменників, макети, скульптурні зображення.
Словеснообразна наочність. Художня література — це мистецтво слова, яке здатне також викликати в свідомості дитини яскраві образи. Прослуховування окремих уривків чи художніх творів стає засобом наочного навчання. У зв’язку зі створенням фотохрестоматій, магнітофільмів відкрилися великі можливості у використанні словеснообразної наочності. На уроках слухають вірші, уривки з прози, монтажі спектаклів, радіокомпозиції, підготовлені з участю відомих акторів. Завдяки фонозаписям учні можуть почути голос М.Рильського, П.Тичини, В.Сосюри, А.Головка і багатьох інших письменників.
Умовно-схематична зображувальна наочність. Одним з поширених видів її є так звані літературні карти. Вони полегшують сприймання матеріалу, дають можливість чіткіше уявити ті місця, які зв’язані з життям митця. Практикується демонстрування наочних посібників — таблиць з теорії літератури, різних схем тощо.
Динамічна синтетична наочність. Сюди ми віднесемо аудіовізуальні засоби (екранно-звукові): кінофільми, телефільми. Ефективність наочності у першу чергу залежить від усвідомлення тієї мети, заради якої звертається до неї учитель, від уміння комплексно використовувати її на уроках літератури. Кожен вид наочних посібників має свою специфіку, яка й диктує певні особливості їх використання.
Картини й ілюстрації. До живопису вчитель-словесник може звертатися під час вивчення художніх творів, біографій письменників. Це дійовий засіб розвитку мовлення дітей. Художні картини допомагають учителеві відтворити колорит епохи, в яку жив і творив письменник, а значить, і глибше вникнути в його творчість.
Література й образотворче мистецтво типізують одні і ті ж явища. А тому їх твори можуть бути тематично спорідненими.
Необхідність звернення до творів живопису диктується насамперед ще й тим, що живопис, як і музика, розвивався в тісному зв’язку з розвитком художньої літератури. Історія мистецтва знає немало прикладів, коли в одній особі поєднувався талант письменника і художника. Таким, наприклад, був Т.Шевченко, що поклав початок реалістичному жанровому мистецтву на Україні. Його картини «Джансиг-агач», «Місячна ніч на Косаралі», «Ново- петровське укріплення з Хівінського шляху» та інші свідчать про мистецький талант поета і про те, в яких умовах довелося жити й працювати йому в період заслання.
До живопису можна звертатися і з метою формування в учнів теоретико- літературних понять (наприклад, використання картин відомих художників під час розгляду стильових особливостей романтизму, реалізму тощо).
У кожному класі є свої специфічні можливості, які й визначають особливості аналізу мистецького полотна. Як і літературний твір, картина художника може аналізуватися з різною глибиною. Глибина аналізу великою мірою зумовлюється рівнем літературного розвитку дітей. Адже і під час літературного твору, і під час розгляду картин художників доводиться оперувати одними і тими ж поняттями, наприклад, тема, ідея, сюжет твору, характер, тип, естетичний ідеал, портретні деталі, мистецький напрям, індивідуальний стиль, алегорія, символ тощо. Чим старші учні, тим більше з ними можна говорити про характер художнього зображення.
Звичайно, особливості аналізу картини зумовлюються і дидактичними завданнями, метою уроку. В одних випадках, наприклад, коли учні пишуть твір за картиною, вона розглядається детально, в інших — акцентується увага лише на її окремих сторонах (тематична основа, стильова своєрідність тощо). Проте завжди її аналіз проводиться в єдності змісту і форми.
Використання живопису, як і будь-якого мистецтва, вимагає розуміння його мови, постійного спілкування з ним. Без цього не може бути естетичної насолоди від мистецьких творів. Для не підготовленої у музикальному плані людини, як писав Отар Тактакішвілі, «слухати серйозну музику — однаково, що читати великий роман по складах. Те саме і в образотворчому мистецтві. Навряд чи ви зумієте оцінити твори живопису, якщо будете дивитися на них в темних окулярах. «Темні окуляри», образно висловлюючись, — це і є незнання живопису».2
Найчастіше у педагогічній практиці суть живописного полотна в основному розглядається лише з погляду ідейно-тематичного змісту. Поза увагою залишається художня сторона твору. Таким чином, відривається зміст від форми, і мистецький твір перетворюється на голу ілюстрацію до твору письменника. Учні не бачать ставлення художника до змальованих явищ, своєрідності його творчого почерку, художніх засобів типізації. Треба з’ясувати не тільки, на яку тему написана картина, який настрій викликає вона, яке її основне звучання, а й завдяки чому вона набуває його, як реалізує задум митця. Художник виражає своє ставлення до дійсності за допомогою композиції — розташування певних деталей картини, а також світлотіні, тобто відповідного поєднання кольорів. Живопис — це передусім мистецтво барв, які створюють його колорит. У кожній картині колір допомагає втілити не лише той чи інший задум, а й показати ставлення автора до зображуваних явищ, подій тощо. Колір у мистецтві — те ж, що звуки в музиці, художнє слово в літературному творі. Похмурі темні кольори на картині передають важкі роздуми її персонажів, невеселий, гнітючий настрій, чекання чогось неприємного, світлі — відтворюють радість людини.
Часто демонструються на уроках літератури й ілюстрації художників. Як вид мистецтва, вони мають свою специфіку, свої особливості. Невдале використання ілюстрацій веде до спотвореного розуміння учнями твору.
Досить поширеною помилкою є ототожнення художнього образу, створеного письменником, з аналогічним образом художника. Учителі нерідко так використовують ілюстрацію, ніби це копія літературного тексту, перекладеного на мову графіки, фарб. Наприклад, на уроці вчитель зазначає: «Ось перед вами, діти, Катерина Т.Шевченка. Зверніть увагу на риси її обличчя...», «А це Пилипко — герой твору А.Головка...». Подібний підхід веде до наївно- реалістичного розуміння учнями мистецтва. Катерина Т.Шевченка й ілюстрація до твору — не одне і те ж. Варто тільки зіставити ілюстрації різних художників, і відразу ж виявиться, що кожен з них по-своєму змальовує образ. Природно, один і той же герой у різних художників набуває іншої зовнішності. Художник — посередник між письменником і читачем. Він виявляє своє розуміння твору, вносить свій суб’єктивний елемент його оцінки. А тому ілюстрація може бути більш вдалою і менш вдалою.
У художника і письменника різні можливості у змалюванні життєвих явищ. За допомогою слова легко передати все, що можна побачити, почути, уявити. Таких широких можливортей немає у майстра пензля. «Ми починаємо добачати, — зазначає І.Франко,— що властиво маляр із поетового малюнка може передати тільки незугарну копію, мертве тіло. Він намалює нам місто на морськім березі на краю обрію, але те місто буде стояти, — у поета воно являється, виринає перед очима, і сього не передасть маляр. Він намалює нам море, пофалдоване вітром, але не передасть нам того почуття, як сей вітер «тягне» і що він «вогкий»...3.
Кожен читач сприймаючи художній твір, може по-різному уявити зовнішність героя. Скажімо, І.Нечуй-Левицький, створюючи портрет Миколи Джері, зазначає: «Чорне волосся на голові, чорні рівні брови дуже виразно блищали на білій свиті. Запалене лице було гарне, але дуже молоде». Як бачимо, подібні описи несуть в собі певну невизначеність. Чорне волосся може бути різного відтінку, гарне, молоде, запалене теж може мати незліченну кількість варіантів. У художника образ наповнюється конкретним змістом. Отже, під час розгляду на уроці ілюстрацій мова може йти не тільки про точність передачі задуму письменника, а й про своєрідність бачення художником літературного твору. Літературний образ ніколи не може мати адекватного аналога в живописі, графіці. І все ж таки хороші ілюстрації допоможуть збагнути твір письменника, сприятимуть творчій активності дітей, якщо демонстрування ілюстрацій поєднуватиметься з глибоким розумінням учнями тексту. Розумне використання навіть невдалих ілюстрацій, якщо воно проводиться в плані аналізу, може сприяти глибокому усвідомленню літератури і її художньої специфіки. Тут можливі такі запитання: який епізод твору ілюструє художник? На чому він особливо наголошує? Зверніть увагу на композицію малюнка, окремі його деталі. Розкрийте його загальне звучання. Порівняйте ілюстрацію з ілюстраціями до цього ж твору інших художників. Кому з них, на вашу думку, вдалося глибше проникнути в психологію героїв, в особливості художнього зображення письменника?
Крім картин та ілюстрацій, на уроках часто використовуються портрети письменників, створені відомими художниками. Портрет — це не фото. В ньому передається духовний світ письменника, виражається ставлення художника до нього. Окремі штрихи портрета можуть вказувати на інтереси, прагнення, характер письменника, на його зв’язок з певним класом, епохою. Глибоко вникнути у зміст портрета, простежити, як та чи інша деталь його посилює психологізм образу, надати портретові значимості — все це не легко дається учням.
Характеризуючи портрет, намагаємося передусім вловити його основне звучання. Розглянемо портрети Лесі Українки, авторами яких є І.Труш та У.Джапарідзе. Кожен з цих художників по-своєму підійшов до створення образу письменниці. Художник І.Труш підкреслює хворобливий стан поетеси, На виснаженому обличчі затамований біль, скорботні зморшки, тіні під очима, відчуття внутрішнього напруження. Але це не головне, що хотів сказати художник. Його мета — розкрити через окремі художні деталі глибини внутрішнього життя поетеси: велич її духу, силу волі, багатство інтелектуальної натури, ясний розум, виняткову скромність. Цьому підпорядкована вся композиція художнього полотна. Головна увага звернута на суттєві риси образу.
На картині грузинського художника Уча Джапарідзе «Леся Українка в Грузії» портрет письменниці подано на фоні кавказького пейзажу. Усім: і одягом, і навіть зовнішніми рисами, — поетеса нагадує грузинку. Основний задум художника — підкреслити в особі Лесі Українки її тісні зв’язки з грузинським народом. Вона високо цінувала його мову, національну культуру.
Серед портретів Т.Шевченка значний інтерес становлять полотна відомих художників І.Рєпіна, І.Крамського та інших. І.Рєпін намагається заглибитися у внутрішній світ Т.Шевченка, підкреслити такі риси його характеру, як непокірність життєвій долі, ненависть до гнобителів. Загальний задум диктує і певні деталі портрета — суворий, пронизливий погляд поета, примружені задумливі очі, червоний фон художнього полотна. І.Крамськой основну увагу акцентує на тісному зв’язку поета з народом: Т.Шевченко зображений на картині у селянському кожусі, в смушевій шапці на голові.
Оригінальною за своїм художнім вирішенням є картина М.Божія «Думи мої, думи мої...» Тарас Шевченко зображений на фоні захмареного грозового неба. Він — у глибокій задумі, вся його постать — у пориві. Поет іде берегами широкої річки назустріч шквалистому вітру, долаючи усіяний будяками шлях. За ним, широко розставивши крила, летить птах.
Добре, якщо учитель використає на уроці автопортрети Т.Шевченка. Вони відтворюють не лише зовнішні риси геніального поета у різні періоди його життя, а й розкривають внутрішній стан його душі.4
Примітки
1 Ушинський К.Д. Твори: В 6 т. -Т. 4. - С. 174-175.
2 Тактакишвили О. А как быть с музыкой? // Литературная газета. - 1960. - 17 марта.
3 Франко І. Зібрання творів: У 50 т. - Т. 31. - С. 102.
4 Див.: Шевченко Т. Г. Автопортрети. - К.: Мистецтво, 1963.
