Художня культура українського постмодернізму (на матеріалі сучасної прози) - Гребенюк Т. В. 2007


Юрій Андрухович
Український постмодернізм

Всі публікації щодо:
Андрухович Юрій

Народився 13 березня 1960 р. у м. Станіславі (тепер - Івано-Франківськ). Закінчив Український поліграфічний інститут ім. І.Федорова у Львові (тепер - Українська академія друкарства) (1982) та Вищі літературні курси при Літературному інституті ім. М. Горького в Москві (1991). Кандидат філологічних наук (1996). Разом із Віктором Небораком та Олександром Ірванцем заснував 1985р. відому в Україні поетичну групу «Бу-Ба-Бу». Декілька років співпрацював із газетою «День», на сторінках якої опублікував понад 70 есе. Лауреат кількох міжнародних та вітчизняних премій: фондів ім. Щербань-Лапіка, ім. Гердера, «Благовіст», Антоновичів. Член Асоціації українських письменників. Живе і працює в Івано-Франківську.

Автор книг поезії: «Небо і площі» (К.: Молодь, 1985), «Середмістя» (К.: Рад. письменник, 1989), «Екзотичні птахи і рослини» (К.: Молодь, 1991), «Екзотичні птахи і рослини з додатком «Індія»: Колекція віршів» (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1997), книг прози: «Рекреації: Романи» (К.: Час, 1997), «Рекреації» (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1997), «Московіада» (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2000), «Перверзія» (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1996; Львів: Класика, 1999, 2001), «Дванадцять обручів: Роман» (К.: Критика, 2003), книг есеїстики: «Дезорієнтація на місцевості. Спроби» (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1999) і в співавторстві з Анджеєм Стасюком — «Моя Європа» (Львів: Класика, 2001), один із авторів книги «БУ-БА-БУ. Т.в.о. /.../ ри» (Львів: Каменяр, 1995) і журнального проекту «Крайслер Імперіал» (Четвер. - 1995. - 4.6).

Уперше як прозаїк Юрій Андрухович виступив з циклом армійських оповідань «Зліва, де серце» (Прапор. - 1989. - 4.7), вступне слово до яких написав Валерій Шевчук. Оповідання викликали велике зацікавлення читачів, а згодом за їхніми мотивами було знято художній фільм «Кисневий голод» (Канада-Україна, режисер Андрій Дончик).

Твори письменника перекладені іноземними мовами: російською, англійською, польською, болгарською, угорською, фінською.

Ю. Андрухович є автором перекладів з польської (Т. Конвіцький), німецької (Р. М. Рільке, Ф. Ролер, Ф. фон Герцмановскі-Орландо) та російської (Б. Пастернак, О. Мандельштам, А. Кім).

За трагедією В. Шекспіра «Гамлет» у перекладі Андруховича з успіхом йдуть вистави у Київському молодіжному театрі.

У складі літературної групи «Бу-Ба-Бу» Андрухович мав у 1987-1996 рр. понад 50 виступів у містах України та Європи - у різних університетах та театрах, зокрема у Львівському театрі опери та балету у жовтні 1992 р.

Поезія Андруховича займає чільне місце у творчості українських рок-груп «Плач Єремії» та «Мертвий півень».

Особливості авторського стилю Ю. Андруховича

Досліджуючи поетику творів Ю. Андруховича, Т. Гундорова акцентує увагу на «нарцисичному» дискурсі його доробку, який має вираз у граничному центруванні художнього матеріалу творів навколо персони автора. Письменник не заперечує такої рецепції своїх творів, звіряючись: «Від роману до роману я просто все більше відкриваюся і все більше говорю про себе самого».Однією з основоположних світоглядних рис творчості Ю. Андруховича є ціннісний, морально-етичний релятивізм. Взагалі, художній світ творів письменника лежить поза традиційними — серйозними — аксіологічними вимірами, на чому неодноразово наголошували дослідники його творчості. Зокрема, Т. Гундорова наголошує на трансформації традиційних морально-етичних цінностей у доробку Ю. Андруховича в силу постмодерної його «інакшості»: «В світлі постмодерністського іронічного переосмислення навряд чи можна керуватися звичними етико-естетичними оцінками (типу гуманно-негуманно, етично-неетично, патріотично-непатріотично). Як, справді, в категоріях гуманного-негуманного розцінювати смерть золотозубого «циганського барона» у клоаці каналізаційних вод? З одного боку, занадто профанна паралель до архетипного «А чи був узагалі хлопчик?», до божественної святості омовіння. З другого, виведення самого архетипа на поверхню нашої свідомості, певним чином осторонення поняття гуманізму, «стирання» його в нашій свідомості і водночас ставлення під «знак питання». Формою творчого самовияву письменника (поруч із іншими «бубабістами» — В. Небораком та О. Ірванцем) дослідниця називає «естетизований карнавальний кіч», вважаючи цю форму в к. 1980 — на поч. 1990-х найбільш придатною для відвоювання творчої свободи. Можна сказати, що гранична карнавалізованість прозового тексту Ю. Андруховича взагалі не дає можливості читачеві говорити про виражений у творі світогляд автора, про відбиту у творах систему морально-етичних цінностей. «Тут даремне шукати піранделлівського зсуву, який би міг відкрити щілину між лицем і маскою, - акцентує Т. Гундорова. — Лиця вже немає. Лишився голос — це поле свободи, маніпуляцій, іронізму й нарцисизму бубабістів».Отже, світоглядна, зокрема, морально-етична парадигма прози Ю. Андруховича визначається, по-перше, законами карнавалізовного тексту, де, за М. Бахтіним, «закони, заборони та обмеження, що визначають лад і порядок звичайного, тобто позакарнавального, життя (…) відміняються: відміняється перш за все ієрархічний лад і всі пов’язані з ним форми страху, благоговіння, пієтету, етикету тощо», і, по-друге, особливостями сучасного секуляризованого постмодерного світу, про який Галя говорить Оттові фон Ф. («Московіада»): «Ми щодня беремо участь у якомусь злочині, коханий». Морально-етичні норми і приписи таки присутні (й досить широко представлені) в прозовому тексті Ю. Андруховича. У площині гріха лежить, зокрема, подружня зрада Марти Мартофлякові. І гріх тут пов’язаний насамперед не зі страхом людського (Божого) осуду, а із подоланням своєрідного внутрішнього табу, із виходом назовні підсвідомо стримуваних прагнень. Гріх тут — це перемога Фройдівського «Воно». Найчастіше ж учинки героїв, що є дескрипторами гріхопадіння в морально-етичній парадигмі інтерпретації, представлено у формі ігровій. Вони є об’єктом пародіювання, іронії автора (і героя). Так, наприклад, «сивоголовий пророк» на площі Чортополя («Рекреації») у балаганно-майданному стилі виголошує свою проповідь про гріхи людства: «1998 — рік останній! Готуйтеся кожен як можете, бо всі ви перелюбники і лиходії, тож мусите за все відповісти, інакше кажучи, за все вам дадуть по сраці так, що навіки загрузнете в киплячій смолі і будете лишень смердіти і мучитись». Завершується ж ця проповідь оголенням пророчого заду — цілком за законами карнавального зниження. Цікавим і досить симпатичним об’єктом пародіювання типу «святого старця» як типу носія релігійної свідомості виступає вахтер у Московському підземеллі (аналог пекла): «Всьо ви, учониє люді, видумиваєтє (…) Ліш би как-нибудь вивернуться! А на самом дєлє — только лень душевная да омєртвєниє. Не хочет душа спасаться! І отягчились сердца ваші об’єдєниєм і п’янством і заботамі житєйскімі…» Однією із найбільш поширених карнавальних категорій у прозі Андруховича є профанація, що передбачає блюзнірства, непристойності, пародії на «священні» цінності. Код блюзнірства, зокрема, є лейтмотивним у зображенні релігійних образів (у разі їх появи в полі зору атора-оповідача). Так наприклад, герой «Перверзії» вбачає у сповіді лише шанс стати об’єктом щирої уваги, плекаючи таким чином свій нарцисизм: «Люблю також ходити до сповіді — священики вміють бути уважними». Діалог же Перфецького з о. Антоніо в процесі пиятики взагалі можна назвати зразком незлостивого блюзнірства. Так само блюзнірським є, по суті, хизування героїв письменника власною гріховністю: «Бо я, дзядзю, в житті своєму недовготривалому і відрікався, і зраджував, і перелюбствував, і гнівався, і морду заливав, і брехав, і лаявся, і спокушався, і собою хизувався, і … От хіба що не вбивав тільки», - говорить вахтерові Отто фон Ф. Майже синонімічною є заява Перфецького отцеві Антоніо. Також у «Московіаді» автор розвиває тезу безнадійної порочності героя в його діалозі з чекістом «Сашком», який доводить фактами очевидну гріховність Отто.

Наративна побудова прози Андруховича є своєрідною грою автора з читачем: зміни фокалізації, об’єкта й суб’єкта оповіді, тощо. Виявом гри тут є також рясні переліки, як-от класичний перелік замаскованих учасників карнавальної процесії в «Рекреаціях» або в «Московіаді» перелік численних титулів, подекуди абсурдно-комічних, Олелька Другого: «... Хане Кримський та Ізмаїльський, Бароне Бердичівський, Обидвох Буковин і Бессарабій, а також Нової Асканії та Каховки Зверхнику ..., Пане Всього Народу Українного з татарами й печенігами включно, а також з малохохлами й салоїдами...». Зрештою, гра здобуває свій вияв майже у всіх специфічних рисах поетики Андруховича: ігровою є його інтертекстуальність, іронія, карнавалізація, колажність побудови творів тощо.

Інтертекстуальність у творах Андруховича набуває безлічі виявів. Таким виявом, зокрема, є численні автоалюзії. Так, образ Павла Мацапури, героя «Рекреацій», певною мірою розвинуто від образу героя вірша Андруховича «Павло Мацапура, злочинець». Обіцянка Отто фон Ф. («Московіада») писати Галі листи з України є авторемінісценцією до поетичного циклу «Листи в Україну». В художню тканину прозових творів письменника постійно вплітаються цитати з його поезій (травестія, пародія). Інтертекстуальною є також знаковість імен у творах Андруховича. В літературно-критичних розвідках щодо творів митця є безліч спостережень із цього приводу, як-от: прізвище Мартофляк є похідним від імені його Дружини Марти, Хомський — від імені гоголівського Хоми Брута, невіруючого Хоми та науковця Хомського (Чомського) вкупі. У доробку Андруховича, звісно, також широко представлені прямі й трансформовані цитати із творів безлічі інших письменників, від Сковороди («Світ ловив їх і піймав. Усі вони попалися, мов у сильце, в цю готельну тишу»), Антонича, який, до речі, й сам стає персонажем роману «Дванадцять обручів», - до безлічі сучасників і приятелів митця, адже певний «герметизм» Станіславівських письменників є майже аксіоматичною ознакою їх стилю. Так, у кінці «Дванадцяти обручів» знаходимо відсилання до Іздрика з його «відходом героїв». Поширеними різновидами інтертекстуальності в Андруховича є пародія й стилізація. Наприклад, вершин іронічності й абсурдності звучання сягає діалог Отто фон Ф. з кадебістом Сашком на тлі драматичної музики, стилізований під класичну трагедію: «Ну що ж , - зітхнув ти, - так тому і бути. Я це життя любив — з усім паскудством, - хоч це паскудство й мучило мене. Однак не вб’єте ви мене цілком — я залишив слова, слова, слова...»

Твори Андруховича повняться нестримною стихією іронії, веселощів, тотального й захоплюючого висміювання дійсності у всіх її проявах. За словами Н. Зборовської, «[Ю. Андрухович] виразив дух часу, він — знакова постать нашої перехідної епохи. Він виразив оцю зміну декорацій, дав епосі веселий сміх, радість творчості, показав нарешті, що прийшла епоха для поетів...». В доробку митця наявні різноманітні форми вираження комічного — гумор, сатира, сарказм, гротеск (у найкращих традиціях Гофмана, Гоголя й Булгакова). Але саме іронія є наскрізною, всюдипроникною. Автор іронізує з будь-яких приводів, навіть з приводу табуйованих в культурі тем, наприклад, теми смерті («Пепа знав лише те, що про мерців переважно кажуть одну з двох речей — або цілком інша людина, або зовсім як живий»); теми пошуку національної ідентичності («Наші славні пращури інтенсивно зривали із себе й своїх нащадків чорнії брови, карії очі, ніженьки білії, вустонька медовії й тому подібне націоналістичне причандалля»).

Дослідники (зокрема, О. Бойченко) часто застосовують щодо романів Андруховича жанровизначення «меніппея». І це цілком слушно. Адже в них наявні всі основні ознаки меніппеї — висока питома вага сміхового елемента; повна свобода сюжетного й філософського вимислу; грубий натуралізм; філософська наповненість проблематики; використання експериментальних форм фантастики; морально-психологічне експериментування, що має виявом показ межових психічних станів людини — божевілля, пристрастей, сну, сп’яніння тощо; сцени скандалів, ексцентричної поведінки героїв; наявність контрастів та оксиморонів; використання вставних жанрів; злободенність проблематики тощо. Часто епізоди творів Андруховича будуються за законами бурлеску й травестії. Своєрідною самоіронією звучить звернення кагебіста Саші до Отто фон Ф.: «Я тебе відразу впізнав... Бо тільки ти міг одягнутися блазнем! Що, гадаєш, мало я твою стилістику вивчав? Та я всі рецензії на тебе знаю напам’ять!» Адже блазнювання є однієїю з ознак світогляду й стилістики «Бу-Ба-Бу». Мотив карнавалу в письменника набуває щонайгострішого звучання: У «Перверзії» Венеція є алегорією всього світу (або світу українського), який регулярно переживає досвід умирання (повінь) і досвід буття-на-межі (карнавал). У центрі ж роману стоїть світ уже позамежовий (посткарнавальний). Згадаємо, що справжність карнавалу в текстах Андруховича взагалі піддається сумніву, його карнавал напівштучний, розігруваний як театральне дійство. А отже, сумніву піддається й сама «життєвість» життя, каталізатором якої карнавал завжди виступав: «Ми запрошуємо вас до Венеції, міста на воді, міста-привида...» Н. Зборовська так коментує тотальність «карнавальної» тематики в романах митця: «У літературі повинні бути письменники, які деміфологізують, і письменники, які творять новий міф. У чому Андрухович був неправий, в тому, що він захопився деміфологізацією. У карнавалі жити не можна. З карнавалу треба виходити у серйозне письмо».

Твори письменника, в основному, мають побудову за принципом нонселекції. Прозові твори Андруховича мають колажну будову, особливо «Перверзія», де художню тканину складають некролог, програма семінару, агентурні рапорти та звіти, псевдонаукові доповіді, текст (лібретто) опери-пастіша, поезії тощо. Автор роману, граючись, навіть пропонує читачеві довільно міняти місцями ці фрагменти (алюзія до «Гри в класики» Кортасара). Але ж така колажність, мозаїчність побудови твору не знімає його права на цілісність. Ю. Шерех висловлює з цього приводу своє здивування авторській вправності: «Якщо нема характерів, ідей, якщо фабула обернена на саму себе, якщо раз-по-раз — ... монтаж чужорідностей, чому вся ця латанина, наче й не назвеш її будовою, - чому вона не розсипається, чому — читаєш далі і не кинеш — і дочитуєш, - і твориться певне враження міцної структури...»

В постмодерністській поетиці творів митця реалізується принцип подвійного кодування. Прозовий доробок Андруховича, в силу його авантюрно-пригодницької подієвості, є доступним і цікавим для розуміння як філолога-фахівця, так і для пересічного споживача «pulp fiction». Як пише О. Гнатюк, «Рекреації» написано таким чином, щоб читач міг зупинитися на поверхневій верстві твору, подіях, пригодах, колізіях — і лишитися задоволеним, якщо чекав від твору гострого сюжету, виразних постатей, гумору... Навіть на цьому рівні читач спроможний зрозуміти хоч якусь частину авторського заміру, у всякому разі хоч скандальний пласт твору». Принцип подвійного кодування використовує письменник і при називанні своїх творів. Так, читаючи роман «Перверзія», варто пам’ятати про ключ до його розуміння, запропонований самою назвою твору: «Перверсія — патологічне порушення інстинктивних потреб людини (інстинкту самозбереження, статевого, харчового та ін.), що супроводжується неприродними формами його задоволення». Але ключ цей можна застосувати на різних рівнях розуміння твору. Можемо зрозуміти, що у творі наявна низка таких «порушень інстинктивних потреб людини», а якщо взяти ширше — порушень логіки філогенезу й онтогенезу взагалі. По-перше, порушуються загальні звичні закономірності функціонування універсалій життя й смерті. Автор цілком дотримуючись перверсивної логіки (а точніше перверсивного — постмодерного? — алогізму), розвиває на сторінках роману своєрідну амбівалентність семантики міста на воді, циклічність (або — іноді — й одночасність) вияву протилежних значень. Зароджена як острівець Космосу в безмежжі Хаосу, Венеція й сама поступово «хаотизується»: «Венеція занурювалася в ніщо. Прибившись до берегів Сан Джорджо Маджоре, ми побачили тільки рештки і шмаття — основа будівель наче й не існувала, пожерта туманом». По-друге, у викривлених, спотворених формах існує сучасний Венеціанський карнавал (який є символом життя). По-третє, перверсивним для поета (людини демонстративної) Перфецького є бажання «розчинитися», інволюціонувати в рибу, подалі від слави й кохання. І, нарешті, - поверховий рівень, - у творі наявне буквальне сексуальне збочення — секс утрьох між Перфецьким, Адою й Різенбокком. Таким же неоднозначним є кодування інших назв творів Андруховича.

Відправною точкою постмодерного світогляду Ю. Андруховича є відсутність довіри до дійсності та істини в його творах. Письменник казуїстично грається категоріями реальності й істини: «Насправді ніякої дійсності не існує... Існує лиш безмежна кількість наших версій про неї, кожна з яких є хибною, а всі вони, взяті разом, є взаємносуперечливими. Задля свого порятунку нам зостається прийняти, що кожна з безлічі версій є істинною. Ми б так і зробили, якби не були впевнені в тому, що істина мусить бути і є лише одна, а ім’я її дійсність». Герой «Московіади» стверджує вахтерові (варіація образу перевізника через Стікс, тобто, в ситуації межі буття й небуття) в підземеллі: «На жаль, вуйку, правда — це щось дуже спекулятивне. У кожного своя. Правда як дишло. Навіть газета є така, може читали?» В таких умовах відсутності правди знання й будь-який досвід стають непотрібними. Андрухович свідомо звертається до типово постмодерного образу бібліотеки як звалища нікому не потрібного людського досвіду, загострюючи сутність метафори: «Зрештою, будь-яка бібліотека — це велика (більша чи менша) каналізація людського духу».

Мова творів Андруховича є специфічною як в аспекті лексики, так і у сфері синтаксису. Синтаксис письменника є, на перший погляд, переобтяженим різноманітними зворотами, вставними конструкціями, однорідними членами речення, підрядними й сурядними частинами складних речень. Проте, акцентуючи увагу на цій переобтяженості синтаксичних форм у прозі Андруховича, М. Павлишин наголошує на «приємності», потенційності такого переобтяження. Текст Андруховича, з цієї позиції, для дослідника — «... текст, відкритий для читача; текст, що постулює читача як рівного співбесідника і прагне доставити йому приємність: текст, який таким чином створює умови для того, щоб читач... прихильно поставився до твору...». Словниковий склад творів Андруховича являє собою строкату суміш живої розмовної лексики, забарвленої сленгом і жаргонізмами з мовою наукових праць, ділових паперів, релігійного культу тощо. Комічний ефект справляє подекуди сполучення різних за стилем побутування лексем, як-от: «Вони підійшли до невеличкого гурту панів і пань, які про щось увічливо варнякали між собою». Подекуди у творах зустрічається ненормативна лексика. У книжковому виданні — із цнотливими дужками й крапками посеред слова. При оцінці доробку Андруховича не можна оминути західний соціокультурний контекст його постмодерністської стилістики. Розлогість цього контексту посилюється різноманітними запозиченнями, словами з імітацією вимови з акцентом, зокрема, псевдодіаспорним (Попель: «Герман дуже любив стару европейську клясику, може, навіть більше від джезу чи Бетовена»), транслітерованими запозиченнями («Доннерветтер!»)

Деканонізація канону у прозі Андруховича стосується насамперед розвінчування традиції вбачати в особистості письменника роль проводиря мас, ідола, що не має права на звичайну, «земну» поведінку. Саме така деканонізація скандалізувала публіку в першому романі письменника «Рекреації» (див. публікації дискусійного змісту в «Сучасності» за 1992 рік). Автор словами Марти так оцінює покоління своїх колег і сучасників: «Зрештою, хлопці вони талановиті, чесні, непродажні, цвіт нації, діти нового часу, тридцятирічні поети, кожен гадає, що він пуп землі, а насправді лиш сексуальна невдоволеність і розпалене самолюбство...» Подекуди деканонізація конкретних образів у Андруховича сягає меж епатажу, як, наприклад, введення у шостий розділ роману «Дванадцять обручів» особи Б.-І. Антонича як п’яниці й бешкетника. Б. Бойчук, обурюючись із приводу «деканонізаційних» викривлень у такому зображенні Антонича, виголошує, що «Андрухович не тільки стягнув Антонича до свого рівня, але й оплював його...», причому причиною цього дослідник вважає заздрість сучасного митця славі попередника. Проте, на наш погляд, така трансформація Андруховичем образу поета є не спробою кинути тінь на його творчу особистість, а намаганням розхитати «лицемірно-філістерське уявлення про те, яким повинен бути поет, виразник і володар дум народних...»

Поширеною формою художньої форми письменника є жанрова й родова дифузія його прози. Досліджуючи прозові твори Андруховича, можна швидше зауважити драматизацію, аніж ліризацію епосу. Адже насичена подієвість, навіть переможовуючись часом роздумами персонажів, потоком асоціацій, ніколи не стає вторинною — на карнавалі подія завжди первинна, а вчинок передує думці. Драматургічний же рід яскраво виражено і в діа(полі-)логічності побудови багатьох епізодів і у включенні в хід дії відверто сценічних дійств (як-от: виступ доповідачів у масках у конференц-залі («Московіада»), опера «Орфей у Венеції» в «Перверзії», поєдинок Артура Пепи з Карлом-Йозефом у «Дванадцяти обручах»). Що ж до жанру прозових творів митця, то Андрухович нібито намагається створити опус, який не має жанрового прецедента. Наприклад, важко визначити жанр твору «Самійло з Немирова, прекрасний розбишака». Твір написано на межі художнього та науково-публіцистичного стилів. На перший погляд, від сприймається як науково-популярна стаття. О. Гнатюк наголошує на ігровій природі його твору, який є своєрідною літературною містифікацією, а В. Ґабор дає йому жанровизначення: «параісторичне оповідання». Також на межі роману й повісті лежать твори «Рекреації» й «Перверзія».

О. Гнатюк у вступній статті до видання «Рекреацій» та «Московіади» стверджує, що «постколоніальність» є однією з важливих ознак прози Андруховича: «У першому своєму романі — «Рекреаціях» — він зобразив перетворення антиколоніального типу культури в постколоніальній дійсності, у другому — «Московіаді» — показав агонію Імперії та колоніальної цивілізації, яка — щоб вижити — намагається замаскувати себе під постколоніальну. Третій роман — «Перверзія» — на перший погляд у рамки постколоніальної теорії не вкладається, проте це свого роду втеча від постколоніальної дійсності». Можна сказати, що нестримна стихія звільнених емоції та думок героїв Андруховича є своєрідним виявом анти- й постколоніалізму автора. Ми не можемо не погодись зі словами Хомського: «Кожен із нас вільний у своєму виборі. Невільні люди не створять вільного карнавалу. Хочеш бути вільним — будь ним».

Індивідуально-авторський стиль Ю. Андруховича є своєрідним і неповторним. Проте, це й становить пастку для обдарування письменника. Адже перерахований вище набір поетикальних рис мандрує із твору в твір митця, зазнаючи лише невеликих трансформацій. І, залишаючись оригінальним у стосунку до письменницької братії, Андрухович поступово стає вторинним по відношенню до самого себе: мовна гра, переліки, автоалюзії, промовисті прізвища, «рибні» образи, живописання свята в усіх його виявах, перевдягання, блазнювання, подружні зради, - наявність такого набору ознак свідчить, проте, на користь певної вичерпаності творчої палітри, оновлення якої є тепер для автора досить важким завданням.

ЛІТЕРАТУРА:

  1. Андрухович Ю. Дванадцять обручів: Роман. — К.: Критика, 2003.
  2. Андрухович Ю. Рекреації. Романи. — К.: Видавництво «Час», 1996.
  3. Андрухович Ю. Перверзія. — Львів: «Классика». — 2000.
  4. Богачова О. Специфіка постмодерного тексту в постколоніальному контексті (на прикладі роману Ю.Андруховича «Рекреації») // Молода нація. — 1999. - № 10.
  5. Бойчук Б. «Перелом» Юрія Андруховича // Кур’єр Кривбасу. — 2003. — № 12.
  6. Бондар-Терещенко І. Чао, Андрухович? (Сучасний роман в лабетах постмодерністського мейнстріму) // Кур'єр Кривбасу. - 1997.- №. 91-92.
  7. Булкина Й. Осень Патриарха // Русский журнал.- 1999.- 11 феврл.
  8. В «Українській Реконкісті» я зіграла улюблену роль... Розмова Теодозії Зарівни з Нілою Зборовською // Кур’єр Кривбасу. 4004. — № 175. — С. 152-160.
  9. Гаврилів Т. Карнавал, постмодерн і література // Гаврилів Т. Знаки часу: Спроба прочитання. - Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2001. - С. 147-174.
  10. Гаврилів Т. Світ як анекдот. До фразеології українського літературного постмодерну // Там само. - С. 185-194.
  11. Гаврилів Т. Топографія сучасної української прози // Там само. - С. 175-184.
  12. Гнатюк О. Авантюрний роман і повалення ідолів // Андрухович Ю. Рекреації. Романи. — К.: Видавництво «Час», 1996. — С. 9-26.
  13. Голочко О. Москва - Пост-Волинський (Юрій Андрухович. Рекреації: Романи. - К.: Час, 1997) // Критика. -1997. - № 2.
  14. Грабовський С. Ecce Andrukhovych (Юрій Андрухович. Дезорієнтація на місцевості. - Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1999; Юрій Андрухович. Мала інтимна урбаністика // Критика. - 2000. - № 1-2; Юрій Андрухович. Центрально-східна ревізія // Сучасність. - 2000. - № З) // Критика. - 2000. - № 7-8.
  15. Гребенюк Т. Мотив гріхопадіння в прозі Ю. Андруховича та Є. Пашковського // Біблія і культура: Збірник наукових статей. Випуск 7 / За редакцією А. Є. Нямцу. — Чернівці: Рута, 2005. — С. 177-184.
  16. Гундорова Т. «Бу-Ба-Бу», Карнавал і Кіч (Юрій Андрухович. Рекреації: Романи. - К.: Час, 1997; Юрій Андрухович. Перверзія. - Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1997; Юрій Андрухович. Рекреації. - Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1997) // Критика. - 2000. - № 7-8.
  17. Гундорова Т. Ностальгія та реванш: Український постмодернізм у лабетах національної ідентичності: [У контексті постмодернізму аналізується роман «Московіада» та есеїстика. Ю.Андруховича] // Кур'єр Кривбасу. - 2001. - № 144.
  18. Гундорова Т. Постмодерністська фікція з постколоніальним знаком питання // Сучасність. -1993. - № 9.
  19. Гундорова Т. Післячорнобильська бібліотека. Український літературний постмодерн. — К.: Критика, 2005.
  20. Єшкілєв В. Лицар попри жерця. Типологія трьох феноменів // Плерома. - 1996. -№ 1-2.
  21. Зборовська Н. Два «любовних» романи українського кінця століття, або Юрій Андрухович проти Оксани Забужко // Зборовська Н., Ільницька М. Феміністичні роздуми. На карнавалі мертвих поцілунків. - Львів: Літопис, 1999. - С. 118-126.
  22. Зборовська Н. Завершальний карнавал Юрія Андруховича // Там само. - С. 90-98.
  23. Зборовська Н. Завершення карнавалу: «Перверзії» Андруховича Ю. // Вітчизна. — 1997. - № 5, 6.
  24. Зборовська Н. Постмодернізм Юрія Андруховича у дзеркалі футуризму Михайля Семенка // Зборовська Н., Ільницька М. Феміністичні роздуми. На карнавалі мертвих поцілунків. - Львів: Літопис, 1999. - С. 99-107.
  25. Калинська Л. Гра у бісер у Чортополі // ЗОИЛ. — 1997. - № 2.
  26. Калинська Л.М. Прозова творчість Юрія Андруховича як феномен постмодернізму. — Автореф. дис.... канд. філол. наук. — К., 2000.
  27. Крот Ю. У пошуках романних значень: До проблеми діалогічности художнього слова у контексті прози Ю. Андруховича // Сучасність. - 1993. - № 9.
  28. Круть І. Образ у літературі постмодернізму. На матеріалі прози Андруховича Ю. // HTML — http: //www.psycho.ru.
  29. Кулик В. Елегія рекреаційного ранку //Сучасність. - 1992. - № 5.
  30. Матвієнко С. Есей: Між алібі та компроматом (Оксана Забужко. Хроніки від Фортінбраса. - К.: Факт, 1999; Юрій Андрухович. Дезорієнтація на місцевості. - Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1999; Костянтин Москалець. Людина на крижині. - К.: Критика, 1999) // Критика. - 2000. - № 12.
  31. Міщук В. І прийде свято Воскресаючого Духа (З приводу повісті Ю. Андруховича «Рекреації») // Слово і час . — 1993. - № 6.
  32. Москалець К. Незадоволення твором: «Московіада» Андруховича Ю. // Сучасність. — 1993. - № 9.
  33. Павлишин М. Два «художні тіла» сучасної прози: [Про прозу Юрія Андруховича та Євгена Пашковського] // Світо-вид. - 1997. - № 3.
  34. Павлишин М. Канон та іконостас. - К.: Час, 1997. - С.237-254.
  35. Павлишин М. Що пере-творюється в «Ре-креаціях» Юрія Андруховича? // Сучасність. - 1993. - № 12.
  36. Пізнюк І. «Бу-Ба-Бу». In memoriam // Критика. - 2000. - № 7-8.
  37. Рябчук М. Замість післямови до «Рекреацій» (Інтерв’ю з Юрієм Андруховичем) // Сучасність. — 1992. — № 2.
  38. Саяпіна Т. В. Мотив всесвітнього потопу в сучасній українській прозі // Вісник Запорізького державного університету. Зб. наук. статей. Філологічні науки. — Запоріжжя: ЗДУ, 2004. - № 2. — С. 154-159.
  39. Сулима М. Роман-утча // Слово і час. - 1993. - № 10.
  40. Харчук Р. Ще раз про «Дві літератури нашої доби» // Світо-вид. - 1994. - № 1.
  41. Хомеча Н. Діалог епох: українське бароко ї постмодернізм («Екзотичні птахи і рослини» Ю. Андруховича) // Слово і час. — 2003. - № 11.
  42. Шерех Ю. Го-гай-го! Про прозу Андруховича Ю. і з приводу // Сучасність. — 1996. — № 10.






На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.