ГРАЙ ЩОБ ЗАРОБЛЯТИ

Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти

Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна

Українська філософська лірика - E. С. Соловей 1998

Філософська лірика як теоретична проблема

Всі публікації щодо:
Літературознавство

Увесь наявний досвід вивчення філософської лірики (далі — ФЛ) показує насамперед своєрідну непіддатливість самого предмета, особливу ускладненість підходів до нього — надто ж коли йдеться про дослідження власне теоретичне. Своєрідним епіграфом до будь-якої нової праці на цю тему могли б стати слова Я. О. Зунделовича, що передують його проникливим студіям поезії Тютчева, — принаймні для автора цього посібника вони були і застереженням, і стимулом.

«Те, як мало ми просунулися більш ніж за століття у з’ясуванні природи філософської поезії взагалі, тютчевської — зокрема, незважаючи на зусилля умів сильних і блискучих, саме по собі вже є свідченням, що на цьому терені труднощі достоту великі і тому, хто стає на нього, далебі немає підстав спокушатися райдужними надіями»¹.

Цікаво, що дослідження філософської поезії не лише у «ближньому», а й у «дальньому» зарубіжжі також розвивалося в аспектах історико-літературному та портретно-монографічному. Таке спрямування мають численні праці про англійську «метафізичну» поезію першої половини XVII ст. з її спіритуалістичним характером та бароковою поетикою². Саме ця тема на Заході є найбільш ґрунтовно розробленою, так що по ній існують навіть підсумкові бібліографічні покажчики³.

У світлі цього досвіду і російська філософська поезія XIX ст., і західноєвропейська XX ст. досліджується на Заході здебільшого саме як поезія «метафізична»⁴.

З одного боку, визначення критеріїв та меж сучасної філософської лірики ускладнюється посиленням в усій літературі раціонального, інтелектуального, філософського начал. З іншого — триває^-характерне для нинішнього століття 'розмивання родових та жанрових меж, утворення мішаних, полігенетичних художніх структур. Нарешті, ще одна складність стосується вже сфери функціональної: філософський план змісту чи то окремого твору, чи то творчості поета загалом нерідко прочитується дедалі повніше або й взагалі стає наявним з часом — немовби реалізується в часі. У такому пізнішому відкритті глибинного узагальнено-філософського змісту велику роль відіграє контекст ліричної системи поета, часом же для цього потрібен контекст іще ширший, що виводить за межі творчості окремого письменника.

Каменем спотикання в усіх спробах теоретичного осмислення ФЛ є питання, чи можна її вважати окремим, особливим жанром. Внаслідок цього деякі автори ухильно іменують її «різновидом поезії», «лірико-філософським напрямом» (Р. Халілов)⁵ або «явищем» (С. Руссова)⁶, «явищем літератури», «типом творчості» (В. Дауйотіте-Пакерене)⁷; інші досліджують «філософські мотиви» (А. Гризун)⁸ або обирають шлях суто історико-літературний, причому свідоме уникання будь- яких теоретичних дефініцій надає навіть цікавим і влучним спостереженням характеру емпірично-описового (Є. Маймін, В. Смирнов, О. Шостак)⁹.

У випадках, коли ФЛ визнається як жанр, це визнання або має безапеляційно-декларативний характер і нічим не підважується, або ж обґрунтування його стає фактично метою дослідження, але здійснюється надміру «затеоретизовано», схоластично. Очевидно, що труднощі в цьому питанні існують значні, якщо вони схиляють навіть серйозних дослідників до ухильних та компромісних рішень. Так, і О. Павловський, і Г. Філіппов, нарікаючи на нерозробленість теорії питання, на термінологічну плутанину, пропонують свої варіанти визначення ФЛ,— але від питання, чи є вона жанром, при цьому ухиляються¹⁰. Одначе, не визначившись у цьому, ще важче окреслити загальні межі предмета, знайти критерії для розрізнення поезії безсумнівно філософської — і тієї, що такою лише «виглядає», що з нею межує, до неї тяжіє і т. д. Складність ця, очевидно, породжується не тільки згаданим уже посиленням у літературі XX століття філософсько-інтелектуального начала, а й виникненням нових аспектів індивідуально- особистісної свідомості, активною і багато в чому новою за характером взаємодією мистецтва і науки, а з іншого боку — своєрідним «розміном» деяких якісних характеристик, тиражуванням атрибутів сучасної свідомості і мислення в поезії та іншими подібними чинниками.

Невизначеність меж і критеріїв ФЛ витворила і ту курйозну термінологічну ситуацію, яка дотепно зафіксована Г. Філіпповим: у «Краткой литературной энциклопедии» ФЛ визначено як «різновид дидактичної поезії у Стародавніх Греції та Римі», а медитативну — як «жанрово-тематичний різновид кількох століть, включаючи сучасність», який є «споріднений із філософською лірикою, але не зливається з нею». Не дивно, що таке становище спонукало шукати підвалини явища якомога фундаментальніші: так прозвучала свого часу пропозиція Л. Щемельової взяти за критерій ФЛ саму структуру художньої свідомості поета, рішуче розділивши такі її типи, як власне філософський та психологічний¹¹. Не давши, звичайно, питомого критерію, ця запальна пропозиція принаймні стимулювала теоретичну думку. З іншого боку, ставало ще очевидніше, що підґрунтям теорії ФЛ має бути якомога ширше типологічне дослідження конкретного поетичного матеріалу.

Книги О. Павловського та Г. Філіппова в цьому розумінні є двома різними шляхами до однієї мети. У першій характеристика творчості М. Заболоцького, Л. Мартинова, О. Твардовського — своєрідні «цільові» портрети, що окреслюють «філософські світи» поетів; своє завдання автор і вбачає в тому, щоби виявити і систематизувати «уявлення про світобудову», «світообраз» кожного.

У другій праці вже початково обрано певніший аспект: характер поетичного втілення «натурфілософської» проблематики (хоча це й пов’язано з деякою якщо не вузькістю, то жорсткістю концепції), розроблюваний далі за принципом підтвердження, добору явищ за подібністю. Коло імен тут ширше: В. Хлебников, С. Єсенін, В. Маяковський, М. Заболоцький, окремі розділи присвячено проблемі «людина і природа» в російській поезії 20 — 30-х років та в поезії післявоєнній.

Відкриваючи свої «портрети» коротким «Вступом», О. Павловський, природно, висловлює в ньому свій погляд на ФЛ як теоретичну проблему, однак зумисно втримується від будь-яких дефініційних формулювань. Хоча саме йому, очевидно, як членові авторського колективу навчального посібника належить у розділі «Філософська лірика» одна з небагатьох спроб таке визначення все-таки дати: «Філософська лірика за- садово завжди роздум, ланка умовиводів, що з логічною, часом досить оголеною послідовністю підводять до певного висновку. Отже, філософській ліриці притаманний певний обов’язок чи не першою серед інших різновидів поетичної творчості формулювати в чуттєво-образній формі суспільно значиму ідею-узагальнення. Для поета — це величезна відповідальність, що вимагає продуманої чіткості загальної концепції і конкретного поетичного слова»¹².

Сконцентрувавши саме це визначення (в якому, на наш погляд, є чимало спірного), Г. Філіппов пропонує такий його варіант: «Підґрунтям філософської поезії є роздум, який логічно підводить до ідеї-узагальнення»¹³. Втім, з’ясувати, що є «підгрунтям» — ще не означає визначити явище, особливо якщо невідомою величиною залишається предмет «роздуму», тож автор додає до цього «раціоналістичність образної системи» (імовірно, що в якісному, а не оцінному значенні), співучасть читача в осягненні істини поетом (співучасть інтелектуально-емоційна, що варто б зазначити спеціально), «гіпотетичність». Останнє взяте з цікавих, теоретично ґрунтовних праць В. Мусатова, які ввіч недостатньо враховуються іншими дослідниками ФЛ¹⁴. В. Мусатов не тільки визначив низку її суттєвих ознак, що слушно зазначене Г. Філіпповим, — праці його, присвячені головно аспектові традицій, успішно протистоять тій роз’єднаності вивчення класичної та сучасної ФЛ, яка ще дається взнаки (щоправда, як завдання це певною мірою усвідомлюється у книгах І. Ростовцевої¹⁵ та Р. Співак¹⁶). Зокрема, продуктивною є наведена Г. Філіпповим теза В. Мусатова, що у ФЛ неодмінно наявна і діє «індивідуальна гіпотеза буття».

Монографія Р. Співак, підсумовуючи попередні праці авторки, відзначена особливою активністю генологічної думки, рішуче спрямована до побудови теорії ФЛ, ґрунтованої на системному аналізі її як цілісного художнього явища. Розрізню- вальні ознаки вбачаються безпосередньо у предметі зображення та в художній структурі твору (далебі не в задумі, як то трапляється і в читацькому сприйнятті, і в критичній інтерпретації^-). За структуротворний критерій у Р. Співак править «предмет художнього зображення, яким є родові, сутнісні особливості людини»¹⁷ — на відміну від творів, побудованих на видовому підході, що художньо пізнають одиничне або характерне для певної обмеженої спільності. Близькість ФЛ у предметі пізнання до філософії має типологічний, а не генетичний характер (хоч, зазначимо, історія літератури подає і приклади генетичного зв’язку: філософія і поезія Стародавнього Сходу¹⁸ або філософія Шеллінґа і поезія українських романтиків, російських «любомудрів», Пантелеймон Куліш — і Спіноза та Аверроес), а сама ФЛ постає як один із структурних варіантів лірики, що оптимально реалізує закладені в ній можливості узагальненої думки про світ і людину. Актуальною є теза, що художня думка про людину рівноправна і рівноцінна в усіх своїх напрямах та структурних варіантах. Тобто — й поза лірико-філософським втіленням, а факт належності твору до ФЛ самий по собі ще не є гарантом високої художності і значущості.

Отже, специфіка ФЛ виявляється в тому, що вона «художньо відбиває всезагальне в свідомості людській». Але, повертаючись до цієї думки після прочитання наступних розділів (про Пушкіна, Буніна, Блока, Маяковського — вибір поетів мотивується мірою вивченості в цьому аспекті), не можна втриматися від одного уточнення: можливо, не так само це «всезагальне», як, згідно з властивостями ліричного роду, пошук його, відкриття, щоразу вперше і наново, його переживання. Тобто те, що стосовно до Заболоцького І. Ростовцева визначила як «напруженість духовних шукань». У цьому активність позиції «мислячого поета», того, що «запитує світ», і той же таки Заболоцький «поезію думки» розумів, на відміну від поетів, за його словом, «рассуждающих», як процес народження думки, вловлюючи навіть в осінній природі «уходящий трепет размышленья»...

Отже, основу і суть ФЛ становить всезагальне, родове, субстанційне, втілене в ліричному образові-переживанні, який, проте, у «заданому» для ФЛ масштабі антропо-космічної світобудови набуває і нових своєрідних рис. Це — початкова робоча дефініція: далі вона буде перевірятися і доповнюватися.

Закономірно, що в усіх згаданих тут працях велику увагу приділено питанням поетики: саме в її межах своєрідність ФЛ конкретизується, набуває доказовості. В нашому посібнику проблемам поетики також присвячено окремий розділ. Що ж до складності питання про ФЛ як жанр — то значною мірою це можна пояснити ще й властивим їй складним, специфічним проявом і особливо рухливим співвідношенням ліричного та епічного начал. Навіть і там, де дослідники воліють не заторкувати питання про жанр — сам по собі характер цього співвідношення наражає їх на очевидні ускладнення. Це відчувається у книгах О. Павловського та Г. Філіппова, щойно мова заходить про особистість автора, особистісну основу в поезії (і як «ліричну», і як «біографічну», «психологічну» тощо).

Цілком очевидно, що поет філософського складу, який випробовує дійсністю свою «гіпотезу буття», дошукується істини й переживає конфлікт «між думкою та світом» (В. Мусатов), — відводить своєму «я» інше місце, ніж це властиво «ліриці в традиційному розумінні». Для нього все-таки важливішим є хід і результат цього процесу, а не він сам як його суб’єкт. А для читача? На це можна відповісти міркуванням І. Ростовцевої, коли вона підсумовує свої спостереження щодо властивого Заболоцькому високого довір’я до самого твору, до художнього світу, про його розуміння взаємин «автор — твір» , порівнюване у неї з давньоруською літературою: «... Справжній митець може бути певен, що його видно в його творі і йому немає потреби демонструвати читачеві чи глядачеві власну особистість...»¹⁹. І чи не в цьому розумінні Велимир Хлебников обстоював «найбільше відхилення струни думки від життєвої осі творця і втечу від себе» ?²⁰

У працях про ФЛ XIX ст. такий погляд, власне, уже цілком усталений. І. Семенко так пояснює «узагальнюючий метод» Баратинського: людська особистість, у тому числі й особистість самого поета для нього є «точка докладання універсальних закономірностей»²¹. Дослідивши форми вираження авторської свідомості в ліриці Баратинського та Тютчева, І. Альмі також робить висновок: «Принцип позаособового вираження уявляється... однією із специфічних прикмет філософської лірики — поезії, свідомо орієнтованої на узагальнюючу думку»²².

Тому, відшукуючи особливості ФЛ як цілісної і змістовної структури (а отже — структури жанрової^-), є підстави на перше місце ставити саме своєрідність суб’єктної організації — принаймні російська класична поезія з її особливим стосунком до філософії це безумовно підтверджує. Суб’єктом свідомості тут нерідко постає «ти» , «ми» , «ви» — у значенні «будь-хто», «кожен» як носій всезагального, оскільки людина тут, як пам’ятаємо, сприймається передовсім у її родових, сутнісних рисах, не у видових та «приватних» якостях. Аналогічна узагальненість суб’єкта досить характерна і для української ФЛ:

Та як нам жить хвилиною легкою,

Коли такий на пам 'яті тягар

Речей, обставин, люду і примар

Ліг і лежить нестерпною вагою?³

(М. Зеров)

Є й інша причина, що змушує Г. Філіппова обстоювати «філософську поезію» , а не «лірику»: натурфілософську проблематику і «модель світу» кожного поета він розглядає, ґрунтуючися, по суті, на системному підході до всієї творчості автора; те чи те філософсько-поетичне рішення для нього однаково важлива ланка в цій системі, — чи втілюється воно у вірші, чи в поемі. Аналогічним чином часто не зазначає цих жанрових меж О. Павловський і вже тим паче І. Ростовцева — пишучи про одного поета. Так само Є. Маймін у книзі «Російська філософська поезія» в розділі, скажімо, про Пушкіна рівночасно апелює до лірики, поем, драм. І він же, завершуючи, говорить про те значення філософської поезії першої половини XIX ст., яке виходило за її власні межі: про її зв’язки з романами Толстого та Достоєвського.

Прийнявши в цьому питанні поняття «метажанру», запропоноване ще в давніших працях Р. Співак, Г. Філіппов зайняв позицію більш визначену і послідовну. Що конкретно мається на увазі під «метажанром»? Художню структуру, подібну до тієї, що вирізняє ФЛ з-поміж інших ліричних творів, зустрічаємо також і у великих та малих епічних формах, і в драматургії — у романі, повісті, драмі, жанровий різновид яких визначається як філософський. То чи не очевидно, що у певних випадках є рація порівнювати такі твори «не з іншими внутрішніми різновидами того ж таки жанру (наприклад, із соціальними чи психологічними романами, повістями, драмами), а одне з одним, між собою?»²⁴ Поставлені в один «ряд», вони й виявляють структурну спільність з тими ж рисами, які притаманні ФЛ — у предметі зображення, суб’єктній організації, сюжеті, в характері художнього простору і часу, які тяжіють до максимального розширення, в характері образів. Родова ж специфіка виявляє себе в тому, які елементи структури несуть найбільше навантаження: якщо у ФЛ — це суб’єктна організація та структура образів, то в романі і повісті — часово-просторовий континуум, у драмі — система образів. Саме цей «ряд» філософських модифікацій різних жанрів і пропонується іменувати філософським метажанром: безвідносно до літературного роду чи виду зіставлення таких творів може бути і необхідним, і результативним. Авторка посібника, зокрема, скористалася цією методикою у І розділі своєї монографії «Поезія пізнання»: «Філософські струмені в сучасній літературі»²⁵. Матеріалом розділу є твори філософського метажанру в сучасному письменстві, оскільки лише в такий спосіб можна окреслити філософські зацікавлення та імпульси літератури нашого часу, співвіднести їх з усім духовно-суспільним кліматом доби, а з іншого боку — аналізувати їх системно, як певне явище із своїми інваріантними та стійкими рисами. Аналогічні дослідницькі стратегії можна виявити в монографіях С. Семенової «Подолання трагедії»²⁶ (тут так звані «вічні питання» простежуються на матеріалі російської та французької літератур XIX і XX ст.) та Й. Слосарської «Розум, трансценденція і зло в літературі»²⁷.

Зрештою, думка про існування певних позажанрових чи над- жанрових явищ, спільностей зустрічається і в інших науковців. Є. Мелетинський, наприклад, говорить про міфологічний роман XX ст. як про «особливий квазіжанровий різновид»²⁸. Отже, термін міг бути іншим, але він уже існує як такий.

Очевидно, враховуючи неминучий спротив термінологічним та й власне теоретичним нововведенням, Р. Співак для більшої переконливості співвідносить цей метажанр з можливими іншими: феноменологічним і типологічним (де в предметі зображення переважає відповідно одиничне і — характерне для якоїсь спільності). Тим більше, що в літературі новітнього часу «чисті» метажанри — явище досить рідкісне, як і «чисті» жанри.

Правомірність такого підходу неодноразово підтверджено: якщо визначити «типологічні риси жанрів філософської прози», то ті з них, які можна зарахувати до структурних, виявляються однаковою мірою властивими і для ФЛ²⁹.

Принаймні хоч І. Ростовцева і не послуговується поняттям філософського метажанру, але, по суті, саме на такій підставі провадить цікаву аналогію між символічною образністю в маленьких поемах Заболоцького і п’єсою Треплєва з чеховської «Чайки»³⁰. Того ж порядку порівняння Заболоцького з Андрієм Платоновим у книзі А. Туркова про поета³¹. І варто лише вийти за межі власне поетичних жанрів, як стає, наприклад, очевидною виразна духовна близькість М. Заболоцького та М. Пришвіна, спільна природа їхніх, за висловом Пришвіна, «виснажливих і плідних сумнівів».

Отже, існує і такий план художньо-філософських шукань, який може бути схарактеризований як безумовно наджанровий, а в жанрах він лише художньо конкретизується: це напрям, спрямування мислительних зусиль, їхній рівень і характер, опосередкований прояв філософських зацікавлень та мислення епохи, осердя чи стрижень проблематики. Таким чином, пропоноване поняття філософського метажанру як міжродової структурної спільності варто визнати. Щоправда, ще з більшою певністю його можна було б визнати, якби на сьогодні вже було достатньо з’ясовано, що таке, скажімо, філософський роман як жанр.

Але... парадокс у тому, що поняття філософського метажанру, за всієї незвичності для традиційної «арістотелівської» класифікації, загалом усе ж легше обґрунтовується і не вимагає стількох застережень, як поняття жанру ФЛ! Не нове, зрештою багатьма, як можна бачити, визнане — а проте, немовби і не доведене остаточно. Тому варто ще раз повернутися до монографії Р. Співак: як тут обґрунтовується твердження, що ФЛ — це певний жанр, що властивий їй предмет зображення зумовлює і особливості її стійкої (отже — жанрової) структури. Серед цих особливостей чи ознак — насамперед, як уже мовилося, суб’єктна організація, що тяжіє до форм позаособових та узагальнено-особових. Далі — такий елемент цієї структури, як ліричний сюжет; рух його зумовлений наявністю сюжетотворної опозиції (наприклад, у ліриці Тютчева ті опозиції спричинені протистоянням таких основ, як людина і природа, особистість і універсальні закони буття, життя і смерть, гармонія і хаос).

Далі — це художній час і простір, у лірико-філософському творі схильні до максимального розширення: до вічного часу та універсального простору. Нарешті, це художні образи, що як компоненти цієї структури також мають свою специфіку (скажімо, укрупнення образу до «образу ідеї»). Щоправда, це і є один з моментів, коли дається взнаки певна «затеоретизованість» праці Р. Співак: адже ще далеко не вповні з’ясовано специфіку самої лірико-філософської структури, а вже мова йде про специфіку її компонентів.

Імовірно, що до цього спричинилася недооцінка саме родової природи ФЛ. Тобто того, що пов’язане з логічним наголосом на другому слові: філософська лірика. Художньо відбиваючи загальнолюдське в свідомості людини, вона найповніше розкриває свої можливості там, де перед читачем не тільки це «загальнолюдське», але «відчутна», «відчута» думка про нього, його осягнення-переживання. Що це так — у свій спосіб засвідчує і наступне твердження автора: художній образ у ФЛ не руйнується, не перетворюється на абстракцію, оскільки в ньому відсутність чи мінімум індивідуального компенсується конкретно-чуттєвим втіленням ідеї, своєрідно у структуру жанру «запрограмованим». Але ж виникає очевидна суперечність: чи може чуттєва конкретизація ідеї не бути суто індивідуальною? Або — чи можна за її наявності, хай лише «компенсаційної»«, говорити про відсутність чи мінімум індивідуального? Можливо, річ у тому, що своєрідність емоційного, експресивного компонента у ФЛ вимагає окремої і пильної уваги.

Серйозніша суперечність пов’язана з категорією стилю у філософській поезії. Поняття стилю не завжди зараховують до стійких структурних ознак жанру: мовляв, філософська лірика не має свого, лише їй притаманного стилю як системи певних незмінних прийомів зображення. Вона послуговується засобами різних стильових систем, але «об’єднує їх у нову систему на основі спільної функції, в якій вони філософською лірикою використовуються»³². Але ж у такому разі чи послідовна авторка у своїй наступній тезі: «Стиль філософської лірики мусить забезпечити масштабність та значущість зображеного і мовленого. В очах читача він відіграє роль своєрідного розпізнавального знаку філософської проблематики: руйнує інерцію сприйняття дійсності у рамках явищ»³³.

Тобто, у межах міжродової структурної спільності філософських жанрів (філософського метажанру) — стиль надає читацькому сприйняттю масштаб універсального, перешкоджає сприйманню емпіричному, конкретному. Тож чи не очевидно, що такі вагомі завдання стиль може виконувати лише в тому разі, якщо він справді наявний як такий! Його можна переконливо побачити хоч би з виокремлення у ФЛ двох стильових течій: одна тяжіє до «неприхованої» складності змісту і вислову, до підкреслено непобутової лексики, складної композиції тощо, друга зорієнтована на демонстративну простоту як редуковану складність, на випрозорену ясність, «земну» і навіть «заземлену» манеру вислову аж до іронічного зниження. (Часом обидві ці течії можна спостерігати і в творчості одного поета: іноді вони співіснують, іноді ж друга поступово замінює першу як певний синтез, саме як складність редукована; бачимо це і в Б. Пастернака з його «нечуваною простотою», і в М. Бажана.) Загалом незрозуміла сама можливість «відсутності» стилю, коли відомо, що стиль виявляє онтологічну суть твору, тип його цілісності.

Проте найбільш незвичайний поворот теоретичного «сюжету» в книзі Р. Співак ще попереду і він нас цікавить особливо, оскільки пов’язаний з поняттям ФЛ як жанру. Цілком, як ми бачили, обґрунтоване і доцільне поняття філософського метажанру співвіднесене у Р. Співак з можливими іншими метажанрами, феноменологічним та типологічним. Але, як з’ясовано далі, «чисті» метажанри в літературі нашої доби — явище рідкісне, а у формуванні російської ФЛ велику роль відіграла мішана структура, що поєднує риси філософського метажанру з іншими, зокрема з феноменологічним. Таке поєднання, твердить Р. Співак, значно розширило художньо- пізнавальні можливості ФЛ, вводячи в коло її об’єктів психологічний світ особистості, соціально-побутове та ідеологічне життя покоління, нації тощо.

Але чи не щезає при цьому знову та давно питома визначеність жанру та його меж, яка здавалася вже набутою у стійких структурних ознаках? Очевидно, що ні — оскільки можливо ці ознаки виявити бодай у різних мішаних і навіть «обтяжених» структурах. За умови, що зберігається властивий саме ФЛ предмет зображення: родове, субстанціальне у свідомості та поведінці людини, художнє осмислення конкретного і сучасного з погляду надособових вічних цінностей, загальнолюдських закономірностей життя.

Автор посібника, із свого боку, вважає, що існує достатньо передумов для сприйняття творів ФЛ як творів певного, «цього» жанру. Зрештою, тільки в літературі класицизму існувала стабільність змістовного об’єму жанру: вона ж зумовлювала оптимальну в цьому розумінні традиційну комунікативну модель — модель спілкування між автором та реципієнтом (себто повної «жанрової згоди» між ними).

Весь наступний розвиток літератури — це вже долання «рефлективного традиціоналізму» (С. Аверінцев)³⁴, мутації жанрів та реформації всієї їхньої системи. «Автоматизм» жанрового мислення за нової доби не просто «знято» — дедалі проблематичнішими стають самі уявлення про жанр, про його засади і найбільше — саме в ліриці. Тим часом якраз у цих нових умовах і активізується розвиток лірики філософської. Вона, на додачу, легко втілюється в найрізноманітніших стійких ліричних формах (гнома, елегія, еклога, епітафія, сонет тощо) — або поза ними (поетична мініатюра — чи, навпаки, досить розлогий вірш без жодних ознак певної класичної форми). Загальною ж вирішальною властивістю є поетично переживане світопізнання, емоційно осмислювана буттєва проблематика, поетично напружена думка про людину в її родовій сутності. Це і є передумови для сприймання творів ФЛ, за всієї жанрової незавершеності з погляду арістотелівської систематики (тим більше — в класицистичному потрактуванні), — як таких, що наділені жанровою передбачуваністю і, отже, викликають жанрове судження про себе.

Звичайно, тут є момент певної парадоксальності: жанр у цьому разі ніби виникає із «втрати літературного (жанрового) вмотивування» — саме це й веде до «об’єктивації» теми, до «своєрідного «оголення» її»³⁵. Варто знову наголосити, що в ролі теми тут постають кардинальні буттєві питання, сутнісні проблеми людського буття, — отже, таке «оголення» теми закладене у ній самій, зумовлене самим її змістом і передбачається з усією необхідністю.

Певна річ, робити висновок про твір на підставі теми — некоректно, але тема як «підстава» поетичного жанру значною мірою безумовна, і ще Жирмунський на початку 1920-х років писав про це як про річ самозрозумілу: «Характерно, що таке суттєве для літератури поняття про поетичні жанри пов’язане в поезії з тематичними визначеннями»³⁶.

Мається на увазі тема як «ідеальний предмет» твору, одержаний у результаті сублімації життєвого явища художньою свідомістю.

Таким чином, поняття жанру стосовно ФЛ правомірне і необхідне, хоч очевидно, що застосовувати його варто лише в найширшому загальному сенсі, не прагнучи вивести якусь універсальну структуру.

Безперечно, в розмові про ФЛ можна взагалі обійти дражливе поняття жанру, як це часто і робилося. Наприклад, автори польського «Начерку теорії літератури» розрізняють ліричні твори за типами виражених у ліриці переживань і на цій підставі виділяють лірику любовну, філософічну, релігійну (відзначаючи, що це своєрідна форма висловлення власне філософських проблем) і політичну та патріотичну³⁷. Наголошувано при цьому, що це не є поділ суто тематичний, але «щось більше: вираз внутрішнього життя людини (...) і водночас спосіб вироблення певних взірців переживання»³⁸. Але ж якщо це і «вираз» і водночас «спосіб вираження», то очевидно, що така єдність уможливлює, знову ж таки, жанрове судження про предмет розмови — принаймні на рівні продуктивної робочої гіпотези. Ось чому автор підтримує тих дослідників, котрі кваліфікують ФЛ як жанр. При цьому, однак, варто мати на увазі, що ця думка приймається не всіма дослідниками.

* * *

Радянський період загалом був не надто сприятливим для розвитку поезії, особливо ж лірики, включаючи і її філософську «гілку». Та все ж, як побачимо далі, філософсько-поетична традиція і за цих умов не перервалася. Але цілком очевидно, що філософська поезія почала відігравати значно помітнішу, вагомішу роль в останні три десятиріччя — починаючи з 1960-х і «шістдесятників». Саме з цим, напевно, пов’язане і зростання інтересу до ФЛ як до предмета дослідження, як до теоретичної проблеми.

У критиці радянської доби питання про філософську поезію іноді спорадично зринало, але як постановка, так і розв’язання його перебували в безпосередній залежності від літературно-суспільної ситуації взагалі. Вельми показова в цьому плані, зокрема, стаття Ю. Добранова «Про «філософську» поезію та її критиків»³⁹. У ній знаменна саме постановка питання, констатація дефіциту філософської поезії, переконаність у її потребі. Проте сама суперечливість позиції автора спричинена факторами загальнішими: адже філософія вже була докорінно ідеологізована і здогматизована, отже не могла сприяти розвиткові ФЛ, паче того: ці негаразди у філософії «цеховій» неминуче і утруднювали, і стимулювали ФЛ — за принципом компенсації. А це, в свою чергу, провокувало критичну «пильність»: стаття Добранова рясніє, в дусі часу, вульгарними спрощеннями, щодо розглядуваних у ній поетів (А. Адаліс, П. Антокольський, Н. Браун) узято брутальний тон «проробки».

Аналогічні приклади подає історія української поезії означеного часу. Я. Савченко, рецензуючи першу збірку В. Мисика «Трави» (1927 р.), скрушно зазначав, що «увесь світ поет вбирає очима селянського інтеліґента-філософа», вважав безперспективними пантеїстичні мотиви книжки, позаяк «філософія пантеїзму, з якою неодмінно зустрічається поезія природи, — дешева й наївна. Все це нічим уже не може збагатити й творчо стимулювати психіку сучасної людини»⁴⁰. Вульгарно- соціологічна критика дратувалася, ледь виявивши саму наявність філософського виміру поетичної думки. Це роздратування моментально дається взнаки — часом як ущипливі кпини, але значно більш звичною є одверта лайка. Характерний набір подібних закидів маємо, скажімо, в довоєнний час у відгуках на поезії В. Свідзинського, а ось приклад уже повоєнний: рецензія Я. Гордона на збірку С. Голованівського «Дорога» (1946)⁴¹. «... Мотиви і прийоми книжної, формалістичної романтики», «літературщина», «віджила традиційність»... «Насамперед йдеться про той сумний байронічний плащ, у який любить загортатися поет...», «гарольдів плащ», «недоречна книжна вишуканість», «велику ідею спотворено й опошлено «байронічним» кокетуванням поета, гордим самозамилуванням, використанням позаісторичних книжних категорій...». І нарешті слово назване — звичайно, з відповідними додатками: «сумнівні псевдофілософські конструкції...»; «Цю філософію «швидкого поїзда» поет збагачує мотивом минучості всього земного...».

Дня критика вкрай підозрілими є вже самі по собі літературні ремінісценції, тож він їх тлумачить на свій лад: «Художник звертається до поетичної скарбниці саме тоді, коли його ідейний світ звужений, коли йому бракує міцної, твердої філософської бази»...

У 60-і роки, в умовах великого суспільного підйому, про філософську поезію мовилося вже, ясна річ, інакше. Першим спеціальним працям передували принагідні роздуми та зауваги поетів і критиків про природу «інтелектуальності» тогочасної поезії, про шляхи поетичного втілення думки, роздуми про причини посилення в ліриці філософського начала. Огляди цих висловлювань можна знайти у статті А. Дмитровського «Проблема людини в сучасній філософській ліриці»⁴², у статті Т. Волкової⁴³ та книзі Г. Філіппова.

Дисертація А. Дмитровського як перше спеціальне дослідження відзначалася своєчасністю постановки питання. З цілковитою підставою автор уже в заголовку підкреслив проблемний характер своєї роботи⁴⁴. Але «першопроходця», звичайно, підстерігали труднощі.

Так, проголосивши ФЛ поетичним жанром, він помістив її серед інших «жанрових утворень» сучасної лірики. Ці «інші» — лірика громадянська, інтимна, пейзажна, побутова (sic!), лірико-історичний жанр. Неузгодженості, звичайно, виникли одразу: наприклад, автор детально говорить про ФЛ з натурфілософською проблематикою, де в центрі природа — як тема, а пейзаж — як засіб її розкриття. Але як же тоді відрізнити лірику «просто» пейзажну?!

Щось подібне виходить і з історичною проблематикою в тому ж лірико-філософському жанрі. Намагаючись усе це узгодити, А. Дмитровський схильний ставити філософський жанр дещо «над» іншими, залишаючи для них можливість до нього «сходити» чи «здійматись»: пейзажній, скажімо, ліриці — до натурфілософської тощо...

З легкої руки А. Дмитровського надовго закріпилася у його наступників тематична класифікація ФЛ (натурфілософська, морально-філософська, соціально-філософська). Тільки згодом було усвідомлено малопродуктивність такої Градації. Але інерція подібного поділу велика: до нього знову вдався Р. Халілов, додавши, щоправда, ще один різновид — космогонічну ФЛ (яка цілком, на наш погляд, уміщується в рамки натурфілософської поезії, навіть і за бурхливого кількісного зростання космічних мотивів)⁴⁵.

Мініатюрна монографія Н. Мазепи⁴⁶ була зосереджена на двох найважливіших темах ФЛ: природа і час. Теоретичними засадами Н. Мазепи стали нетотожність ФЛ і власне філософії, ширше — поезії і науки взагалі, складна взаємозалежність між ними, неминучість у сучасному світі філософського осмислення дійсності на рівні індивідуальної свідомості. Ці засади, в поєднанні зі смаком до поетики, дозволили авторці вивести низку важливих властивостей сучасної ФЛ, таких як протиставлення очевидної подоби явищ та їхньої прихованої суті, мінливої і суперечливої, як внутрішня публіцистичність і полемічність, громадянськість у первісному і правдивому розумінні. Засобом доказу, методологічно важливим, став широкий контекстуальний підхід до образу, вірша, збірника.

Як мисляться нині шляхи та перспективи подальших досліджень ФЛ? Запропонований у книзі Р. Співак типологічний структурний аналіз обіцяє, на думку авторки, гарні можливості. Р. Співак при цьому змушена визнати, що до вже існуючої інтерпретації найбільш вивчених філософських поетів ця методика мало що може додати. Зате може суттєво допомогти при вивченні «творів, філософська жанрова природа яких не впадає у вічі, не акцентується проблемно-тематичним змістом». У цих випадках, на думку авторки, вивчення глибинних жанрових структур дозволяє виявити «не помічену раніше морально- і соціально-філософську проблематику, не прочитані ще критикою шари змісту, нові сюжети»⁴⁷. Але от що цікаво! Тієї самої мети по-своєму досягає Г. Філіппов, на теренах, як ми вже знаємо, дослідження традиційно-тематичного. Уважно «вичитуючи» натурфілософську тему у творчості Хлебникова, Маяковського, Єсеніна, Г. Філіппов значною мірою по-новому показав їхні творчі шляхи, поетичні світи, саму філософську «модель» цих світів, характер художніх індивідуальностей і, в результаті, «нові шари змісту».

Коли з часом підтверджуються поетичні здогади, справджуються застереження, збуваються пророцтва, то в цьому немає жодної містики, а є, очевидно, притаманна ФЛ особлива часова перспектива й особлива, «дальнодіюча» актуальність, і особлива зверненість до майбутнього.

Відомо, що за життя Єсеніна в його поезіях добачали заклик до «патріархальщини»— а ось нині, як показує Г. Філіппов, виявляється зовсім інше: «Єсенін був спрямований у майбутнє, яке, проте, не уявлялося поетові поза збереженням народних традицій⁴⁸. Далебі не найкоротшим виявився шлях і до осягнення цієї діалектики в реальному житті, і до відкриття її в поета. «Читателя найду в потомстве я...»— а що, коли Баратинський не так нарікав цим рядком на сучасників, як здогадувався про властивість ФЛ промовляти саме до нащадків?..

Дослідники ФЛ одностайні в тому, що поет істинно філософський створює, як правило, свій глибоко оригінальний художній світ. А це пов’язано здебільшого з яскравим новаторством, з експериментом, радикальним оновленням засобів виразності, переосмисленням традиції. Ось тут на сучасників часом справді доводиться нарікати: ті разючі («вопиющие») критичні помилки та непорозуміння, про які пише І. Ростовцева стосовно Заболоцького, які ми тут бачили на прикладі окремих критичних статей — далі побачимо ще не раз у творчих долях В. Свідзинського, М. Зерова, Л. Первомайського.

Схоже на те, що чим ближче до сьогодення, тим важче «розпізнається» поет як поет філософський — може, це нові підтвердження отого здогаду Баратинського про необхідність «дистанції^-» для адекватного сприйняття цілого лірико-філософського доробку,— а може, лише свідчення задавнених негараздів як критики, так і теорії літератури. Суттєво гальмує справу нез’ясованість стосунку ФЛ до власне філософи, наявність навіть у найбільш грунтовних і серйозних працях дещо схематичних, механістичних уявлень про «філософське мислення засобами мистецтва», про якийсь «підрядний» зв’язок лірики з філософією «як генератором первинних філософських ідей»⁴⁹.

І знову тут можна завважити прикру роз’єднаність зусиль, типовість для нашого літературознавства неврахованого й не- узагальненого попереднього досвіду. Адже ще в історико- літературному осмисленні такого, наприклад, видатного філософського поета, як Ф. Тютчев, було досягнуто надзвичайно важливого висновку, що у творчості поета загалом не слід шукати неодмінно суворо дотримуваної системи філософських поглядів, єдиної субординації цінностей, послідовно й неухильно втілюваної: цьому суперечить сама природа ФЛ — завжди бунтівливо-сум’ятливої, неспокійно-допитливої, «запитальної», пошукової. І в кожному разі заснованої на власному поетовому досвіді світопізнання у його часовій змінюваності і розвитку — далебі не на поетичному «перекладі» «первинних філософських ідей»!

В основі явища ФЛ лежить певна стрижнева концептуальна ідея про світ та людину — але навіть якщо вона й має своє філософське «тло», якщо й співвідноситься прямо з тими чи іншими філософськими концепціями (що, ясна річ, взагалі не є обов’язковим), — то принаймні характер цієї «стрижневої ідеї» принципово не зводиться до «системності» в розумінні суто філософському, науковому. В. Мусатов цитує Л. Пумпянського, який ставив на карб Тютчеву, що той є «учнем» філософів, але ніяк не творцем оригінальних систем» — і оскаржує це: «Але Тютчев був творцем унікальної поетичної системи — чи не досить з нього?»⁵⁹

Зрештою, навіть видатні філософи далебі не завжди є творцями філософських систем! О. Ф. Лосєв потверджує це, ведучи мову про російських мислителів XIX ст., «яких за геніальністю можна поставити поряд із світилами європейської філософії» — «проте ніхто з них не залишив після себе цілісної, замкненої філософської системи, що охоплює своїми логічними побудовами всю проблему життя та його сенсу»⁵¹.

За своєю суттю ФЛ, відштовхуючись чи ні від конкретних філософських ідей (наприклад, для української ФЛ це не характерно вже хоча б через украй несприятливі умови для розвитку національної філософії»),— являє собою вільно-особистісний ліричний роздум про світ та людину,— роздум хоч і узагальнений, але неповторно «забарвлений» ще й певним станом, настроєм, враженням. Тобто специфіка ФЛ в тому, що вона «залишається у межах самого досвіду й переживання буття», узагальнює їх, «не приводячи до спільного знаменника»⁵². Для «стрижневої ідеї» поетові, гадаємо, достатньо його власних засад світорозуміння, світогляду: хіба не показово, що вже сам пошук їх становить могутній струмінь у ФЛ? (Тут доречно відзначити, що сучасна філософія наполягає на виокремленні проблем світогляду, на нероздільності в ньому міркування і переживання, на наявності в його складі «духовних почуттів» тощо.)

Відправна точка ФЛ, за В. Мусатовим,— позиція особистості, що визначає сенс власного буття (тим самим людського буття взагалі) й усвідомлює себе суб’єктом дії універсальних закономірностей. Отже, та «гіпотеза буття», яка при цьому виникає,— не переноситься у своїй логічній якості в поезію, а ніби проектується на реальність, адресується світові, поетично перетворюється на живий, драматичний конфлікт «між думкою про світ і світом як таким»⁵³.

Тут справді вузол усієї філософсько-поетичної проблематики. Причому з двобічним зв’язком: ідучи від «концепції», «гіпотези», ми неминуче прийдемо до ліричного конфлікту, натомість, ідучи від конфлікту, виявимо в основі його ту ж таки «індивідуальну гіпотезу буття».

Специфіку співвідношення філософського змісту художніх творів і власне філософії як такої, часто ігноровану в критичній практиці, свого часу підкреслив Ю. Шерех. Ці його принагідні міркування настільки суттєві для нашої теми, що варто навести їх якомога повніше: «Хоч філософія «Вертепу» (твір А. Любченка. — E. С.) справді матеріалістична, одначе я неслушно узагальнив це твердження на всіх ваплітян. Вони не були партією, а були колом творців, і тому серед них було багато однодумності і багато розбіжностей. їхня філософська програма... у них не було жадної ствердженої загальними зборами і для всіх обов’язкової філософської програми. У багатьох з них взагалі не було філософії. Хіба тільки Любченко... систематично працював над філософськими основами своєї творчості. Та ще Тичина, інтуїцією і почуттям приведений в традиції Сковороди»⁵⁴

Але коли під «гіпотезою» мають на увазі таки «концепцію», «систему», та ще й наукову, філософську, та ще й дуже певну, навіть, у дусі недавніх «наукових» уявлень, жорстку й однозначну — справа кінчається плачевно: сумнівом у належності поета до рангу філософських і навіть... розжалуванням із таких. Подібні сумніви має Г. Філіппов щодо поезії Є. Винокурова, а також, що вже цілком дивно, — щодо В. Шефнера і навіть Аре. Барковського. Не входячи в суть цих суперечок, можна, однак, тим більше пошкодувати, що в поле зору російських дослідників не потрапила достеменно філософська поезія В. Шаламова, С. Шервінського, М. Стефановича, Арк. Штейнберґа, Марії Петрових.

Коли йдеться про сучасників, питання набуває додаткової гостроти. Критик О. Смола побивався з відсутності бодай одного поета, «творчість якого прямо й послідовно утверджувала б якусь цілісну систему поглядів»⁵⁵.

Неправомірно вимагати від індивідуальної «гіпотези буття» (тим більше — поетичної, ліричної) саме завершеності й цілісності, яка передбачається в концепції (тим паче — науковій). Оскільки «істинність» будь-якої гіпотези невизначена, неостаточна, вона цілком може включати до свого складу низку допущень, навіть взаємовиключних і, у ФЛ, поетично їх «апробувати». Таке явище відоме як вірогідна, порівняльна оцінка гіпотез-суперниць. Навіщо тоді позбавляти цього художнє пізнання, поезію? Адже поетичну силу, наприклад, кращих творів В. Брюсова Г. Філіппов слушно вбачає в тому, що вони втілили «психологічну складність пізнання, яке висуває гіпотези і перевіряє їх індивідуальним досвідом»⁵⁶ Додам, що і Є.Маймін також не вважає неодмінною умовою ФЛ відповідність кожного окремого вірша якійсь загальній концепції поета. Він говорить про це у розділі про Пушкіна, тож дивно, що Г. Філіппов, часто посилаючись на працю Майміна, не зважив на таке суттєве застереження і залишився прибічником неодмінно виявленої загальної концепції чи не в кожному окремому творі. Така неухильність властива хіба що російським любомудрам, — однак чи не тому, що в них поняття здебільшого домінує над образом, а загалом перетворення запасу філософських ідей на поетичні їм, як вважає Л. Ґінзбурґ, не вдалося?

Якщо взяти, скажімо, вірш Пушкіна «Дар напрасный, дар случайный...» як надзвичайно показовий для його ФЛ — пересвідчимося, що тут домінує «думка про життя, яка виникла в певній емоційній ситуації і не є обов’язковою за всіх умов (у інших віршах Пушкін може говорити на ту ж тему інакше)...»⁵⁷. Очевидно, що маємо справу не з відсутністю визначеності у життєвих та творчих засадах, а лише з тією антидогматичністю, яка й робить ФЛ Пушкіна явищем полярним стосовно поезії любомудрів. А також і з тією ситуативністю лірико- філософського твору, яка й дозволяє йому залишатися ліричним і більше того — підсилює його поетичну принадливість, передаючи динаміку душевного життя поета і відбиваючи його особистий шлях до істини.

Ось чому, якщо вже прагнути з’ясованості бодай основних понять,— навряд чи є вдалим таке настійне вживання слова «концепція» у книзі І. Ростовцевої. Що розуміти під єдиною, універсальною концепцією Заболоцького, коли для нього характерний такий драматизм шукань, такі «метаморфози» і самоподолання, і ті часом «справжні лиха думки», про які слушно висловився О. Павловський. Природно припускати, що сенс слова «концепція» тут приблизний і до деякої міри переносний: гуманістична позиція, етична безкомпромісність, неухильність шляху, вірність собі у найголовнішому. Але для з’ясування всього цього значно більше за «концепцію» дає те просте і водночас глибоке запитання, яке є пафосом праці І. Ростовцевої: то що ж сказав нам про життя поет — про життя і про людину в універсальному, буттєвому, антропо-космічному сенсі?

* * *

На жаль, українські дослідники зверталися до проблем ФЛ лише спорадично і про розробку її теорії до останнього часу взагалі не було підстав говорити. Навіть такий знавець і по- ціновувач сучасної поезії, як М. Ільницький, говорячи про поезію 60 — 70-х років, відбувся констатацією «філософської багатовимірності, яка випливає з прагнення піднести факт життя до рівня художньої ідеї, будень — до буття, тимчасове — до вічного» або ж того, що ’«у вкраїнській поезії зміцніла філософська лірика, яка часто сягає високого суспільного звучання і психологічної насиченості». Спільними для багатьох поетів він вважає як «прагнення до соціально-філософської насиченості вірша» (В. Мисик, Д. Павличко, Л. Костенко, І. Драч та ін.), так і «натурфілософію», натомість лише декотрим із них, як М. Вінграновському у збірці «На срібнім березі» (1978), властива «морально-філософська проблематика»⁵⁸.

Загрозливу незрушність критичного мислення доводиться вбачати в тому, що один автор майже три десятиліття тому проголосив: «З розряду ліриків-філософів не можна виключити жодного із значних наших поетів»⁵⁹, а другий через багато років твердить те саме: філософським можна назвати «практично кожного сучасного визначного майстра поезії»⁶⁰. Далі наводиться чимала «обойма», де справді є місце всім, але годі знайти якийсь вагомий об’єднуючий принцип.

Кандидатські дисертації А. Гризуна та В. Антофійчука⁶¹ — перші спеціальні дослідження на цю тему, а тому заслуговують на окрему увагу. А. Гризун запропонував визначення ФЛ як «лірики концептуальної думки»: саме це визначення він кладе в основу своєї роботи. Щоправда, подальший хід його міркувань переконує, що й тут доцільніше було б говорити не про «концепцію», а саме про «гіпотезу» поета: «концептуальний роздум відрізняється від звичайного тим, що він пройнятий пошуком істини і розкриття ідеї, більше того, він може сам бути стимулом для пошуку нових ідей»⁶². Здійснена у роботі спроба аналізу «проблеми людини» та простору і часу в сучасній українській ФЛ, а також її «жанрового багатства», «особливостей образності», «поетичної мови» тощо, напевно, була б результативнішою, якби автор точніше визначився в матеріалі дослідження, зосередився на творчості певних митців. Натомість прагнення залучити якомога ширше коло їх разом з полегшеністю теоретичних засад призвело до описовості і до тих самих «обойм». Але принаймні наміри і спрямування зусиль А. Гризуна не викликають заперечень.

У дисертації В. Антофійчука «береться за основу» поняття «філософського змісту поезії»— якогось ніби іманентного до твору, ніби ззовні до нього прикладеного. Прямолінійним видається механістичне уявлення, що поет «на основі досягнень філософської думки створює свої концепції бачення навколишньої дійсності»⁶³.

Очевидно, саме тут криється те зерно помилковості, яке повело автора хибним шляхом. Тоді й виходить, наприклад, що одне із завдань поеми «Число» — «втілити в художніх образах пізнавальну і перетворюючу силу матеріалістичної діалектики». У зрілій творчості Бажана, за В. Антофійчуком, уже взагалі «філософський зміст... повністю залежить від філософських ідей марксистсько-ленінської теорії»⁶⁴. Дослідник з ентузіазмом констатує в поета «наявність низки вдалих парафраз із марксистсько-ленінської літератури» . Це уявлення про природу ФЛ розвинуто ще далі: «Бажан знайшов свій, оригінальний спосіб поєднання філософської думки з художньою образністю, коли положення класиків наукового комунізму органічно підпорядковуються розкриттю художнього задуму і мотивів поеми...»⁶⁵. Цей рецидив ідеологізованого тлумачення літературних явищ може правити своєрідним застереженням щодо давніх, але живучих вад нашого фахового вишколу. В одному з наступних розділів, у частині, присвяченій ліриці М. Бажана, автор посібника сподівається показати, що Бажан створив свої пізні філософські поезії не завдяки, а всупереч деяким своїм настановам та засадам, але й самі ті засади не були такими вже однозначними. Не можна заперечити впливу офіційної ідеології на творчість поета. Проте вельми сумнівно, щоби цей вплив був такий позитивний, а «ідеї», які тут ототожнено з філософічністю, стали «органічними складовими частинами творів». Тому що органічним у ФЛ є тільки те, що здобувається у «сфері вільного дослідження»⁶⁶, що забезпечується працею душі як особистісна, «особиста філософія», часто як «альтернативна філософія»: у цьому принципова відмінність ФЛ і вже тому вона не може й не мусить підверстуватися під будь-яку філософську доктрину.

Від подібних способів добування з художнього твору його філософського змісту ще наприкінці 1950-х років застерігав І. Світличний: «Ця легкість і простота, з якими в поета можна знаходити як матеріалізм, так і ідеалізм, як діалектику, так і метафізику,— пояснюється тим, що насправді ні того, ні іншого, ні третього, ні десятого — в чисто філософському розумінні» у творі (в цьому разі Шевченка) — немає, а є «своя філософія, тільки ця філософія зовсім іншого змісту, іншого характеру, ніж у спеціальних трактатах. Це — філософія художника, філософія поетична, філософія людського настрою і глибоких роздумів про людське життя і його призначення...»⁶⁷. На жаль, ці слушні застереження не були свого часу засвоєні, як не було засвоєно з відомих причин багато що з духовного досвіду «шістдесятників»...

Нарешті 1990 роком датована дисертація Я. О. Поліщука «Філософська поезія Лесі Українки», в якій дослідження предмета спирається на достатньо ґрунтовну наукову базу і здійснене в контексті української літератури рубежу XIX і XX століть, а також на тлі загальнокультурних тенденцій означеної доби⁶⁸.

* * *

Отже, сумарний досвід дослідження ФЛ, як було показано, дає підстави вважати ФЛ явищем жанровим, оскільки воно передбачає в усіх випадках не лише тематичну ознаку, не тільки певний «предмет зображення», а й спосіб його, який полягає в тому, що ліричне переживання, піднесене до рівня світорозуміння, природно тяжіє до певної системи художніх засобів і поза ними не може бути адекватно втілене.

Розуміння ФЛ як жанрового різновиду, жанрової модифікації зумовлене надто очевидною тенденцією такої поезії до певної структуризації. Прийняте, як можна було бачити, багатьма дослідниками ФЛ, таке розуміння, одначе, зустрічає і спротив, що відбиває, очевидно, загальний стан генологічної думки та інерцію, сказати б, «арістотеліанських» стереотипів. Тим часом, умотивоване виокремлення і дослідження певної групи творів ліричного роду уможливлює жанрове міркування про них — у широкому і недогматичному розумінні жанру, враховуючи і те, що жанрова ситуація в ліриці взагалі має бути осмислена на принципово інших засадах — із специфіки роду.

З огляду на це твори ФЛ справді можливо і доцільно розглядати як жанр—у тому розумінні, в якому жанр взагалі іменують «формою», маючи на увазі під «формою» «затвердлий», реліктовий зміст (новела — novella — новіша). А оскільки сам зміст тут надзвичайно широкий і значний, пов’язаний із рефлексією та медитацією над бутгєвим сенсом усього сущого — оскільки цей допитливий пізнавальний жанр ніколи не встигає «затверднути» достатньо міцно. Чутливо відбиваючи всі зміни індивідуальної свідомості, співвідносячи їх із загальним пізнавальним, мислительним досвідом свого часу,— він, звичайно ж, передусім постає у своїй мінливості, мобільності. Ось чому константних та універсальних ознак небагато і вони не такі стійкі, щоби цілком засновуватися на них. Але наявність певного «вектора» як спрямування, напряму зусиль, їхнього загального сенсу і мети дозволяє бачити цю лінію в загальному русі поезії достатньо чітко.

У майбутній розбудові теорії ФЛ неодмінно посядуть належне місце дослідження генези і раннього розвитку світової філософської поезії. Наступний розділ власне і є таким екскурсом, вимушено стислим, проте здатним бодай у найзагальніших рисах засвідчити повсюдну наявність філософсько-поетичної традиції. У різних літературах, у різні епохи, як побачимо далі, поезія в якійсь своїй частині виявляє це тяжіння до філософії як до стихії генетично близької і водночас якісно відмінної. Часом це може бути витлумачено як компенсація нерозвиненості філософії «цехової» або ж, навпаки,— як підвладність, ба навіть ентузіастичний відгук на нові філософські віяння. Але попри все це ФЛ, маючи виразну специфіку, виявляється не цілком, не «буквально» співвідносна з наукою філософією, так що навіть визначення «філософська» тут вимагає застережень від надто прямолінійного розуміння. Слушно зазначив з цього приводу вже цитований В. Мусатов: «У поезії свої завдання. Вони співмірні із завданнями філософії. Але чи вимірювані ними?»

Рекомендована література

1. Дауетите В. Юргис Балтрушайтис. Монографический очерк. — Вильнюс: Вага, 1983.

2. Дауетите-Пакерене В. В. Литовская философская лирика. — Авто- реф. дис.... д-ра филол. наук. — Вильнюс, 1988.

3. Мазепа Н. Поэзия мысли (О современной философской лирике). — К.: Наукова думка, 1968.

4. Маймин Е. Русская философская поэзия. Поэты-любомудры. А. С. Пушкин. Ф. И. Тютчев. — М.: Наука, 1976.

5. Семенова С. Преодоление трагедии: «Вечные вопросы» в литературе. — М.: Сов. писатель, 1989.

6. Соловей Е. С. Поезія пізнання. Філософська лірика в сучасній літературі. — К.: Дніпро, 1991.

7. Спивак Р. Русская философская лирика. Проблемы типологии жанров. — Красноярск: Изд-во Красноярск, ун-та, 1985.

8. Уэллек Р., Уоррен О. Теория литературы. — М.: Прогресс, 1978. — 124—139.

9. Филиппов Г. В. Русская советская философская поэзия. Человек и природа. — Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1984.

10. Щемелева Л. О русской философской лирике XIX в. // Вопросы философии. — 1974. — № 5.

11. Лосев А. Ф. Страсть к диалектике: Литературные размышления философа. — М.: Сов. писатель, 1990.

Примітки

¹ Зунделович Я. О. Этюды о лирике Тютчева. — Самарканд, 1971. — С. 8.

² Austin F. The language of the metaphysical poets. — Basingstoke: Macmillan Education, 1992; Cookson L. Loughrey B. Critical essays on the metaphysical poets.— Harlow: Longman, 1990; Lull, J. The metaphysical poets: a chronology. — N.Y.: Maxwell Macmillan International, 1994; Mackenzie D. The metaphysical poets. — Hound-mills, Basingstoke, Hampshire: Macmillan, 1990; Gottlieb S. Approaches to teaching the metaphysical poets. — N.Y.: Modem Language Association of America, 1990; Bloom H. John Donne and the seventeenth-century metaphysical poets. — N.Y.: Chelsea House, 1986; Sloane M. C. The visual in metaphysical poetry. — N.Y.: Humanities press, 1981; Mourgues O. de. Metaphysical baroque & precieux poetry. — Folcroft Library Editions, 1973; Beer P. An introduction to the metaphysical poets. — London, Macmillan [1972]; Varma R.S. Imagery and thought in the metaphysical poets; with special reference to Andrew Marvell. — New Delhi: S. Chand [1972]; Miner E. R. The metaphysical mode from Donne to Cowley. — N.J.: Princeton University Press, 1969; Roy V. K. John Donne and metaphysical poetry. — Delhi: Doaba House [1969]; Husain I. The mystical element in the metaphysical poets of the seventeenth centiry. — N.Y.: Biblo and Tannen, 1966; Alvarez A. The school of Donne. — London: Chatto and Windus, 1961; Duncan J. E. The revival of metaphysical poetry; the history of a style, 1800 to the present. — Minneapolis: University of Minnesota Press [1959]; White H. C. The metaphysical poets: A study in rele- gious experience. —N.Y.: The Macmillan Company, 1956.

³ Berry L. S. A bibliography of studies in metaphysical poetry 1939 — 1960.

— Madison: University of Wisconsin Press, 1964; McCarron W. E. Lesser metaphysical poets: a bibliography, 1961 — 1980. — San Antonio, Tex.: Trinity University Press, 1983.

⁴ Pratt S. Russian metaphysical romanticism. The poetry of Tiutchev a. Baratynskii. — Stanford, 1984; Dichter brengen het te weeg Metafysishe vraagstellingen in de modeme Europese poezie. — Uitgeverij Kok, — Kampen, 1994; Czyz A. Ja і Bog: poezja metafizyczna poznego baroku. — Wroclaw: Zaktad Narodowy im. Ossoliriskich, 1988.

⁵ Халилов Р. С. Современная азербайджанская философская лирика (на материале поэзии Расула Рзы). — Автореф. дис. ... канд. филол. наук. — Баку, 1985. — С. 3, 5.

⁶ Руссова С. Н. Философская поэзия Н. А. Заболоцкого и А. А. Тарковского (к проблеме традиций и новаторства). — Автореф. дис.... канд. филол. наук,—М« 1990, —С. 1.

⁷ Дауётите-Пакерене В. В. Литовская философская лирика. — Автореф. дис.... д-ра филол. наук. — Вильнюс, 1988. — С. 3, 4, 5, 8.

⁸ Грызун А. Ф. Развитие философских мотивов в украинской советской поэзии. — Автореф. дис.... канд. филол. наук. — К., 1988.

⁹ Маймин Е. Русская философская поэзия. Поэты-любомудры. А. С. Пушкин. Ф. И. Тютчев. — М.: Наука, 1976; Смирнов В. П. Философская лирика Александра Твардовского // Писатель и жизнь. — Вып. 10. — М: Сов. писатель, 1981; Шостак О. Г. Поэзия Н. К. Рериха и её место в русской философской лирике. — Автореф. дис.... канд. филол. наук. — К., 1997.

¹⁰ Филиппов Г. В. Русская советская философская поэзия: Человек и природа. — Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1984; Павловский А. И. Советская философская поэзия. — Л.: Наука, 1984.

¹¹ Щемелева Л. О русской философской лирике XIX в. // Вопросы философии. — 1974. — № 5. — С. 90 — 100.

¹² Русская советская литература 50 — 70-х годов. — М.: Просвещение, 1981—С. 188— 189.

¹³ Филиппов Г. В. Цих. праця. — С. 7.

¹⁴ Мусатов В. Художественные традиции в современной поэзии. — Иваново, 1980; Його ж: К проблеме современной философской лирики: аспект традиций // Современное литературное развитие и проблемы преемственности. — Л.: Изд-во ЛГПИ им. Герцена, 1977. — С. 99 — 126.

¹⁵ Ростовцева И. Николай Заболоцкий: Опыт художественного познания. — М: Современник, 1984.

¹⁶ Спивак Р. Русская философская лирика: Проблемы типологии жанров. — Красноярск: Изд-во Красноярск, ун-та, 1985.

¹⁷ Спивак Р. Цит праця. — С. 6.

¹⁸ Див.: Исматов Б. Пантеистическая философская традиция в персидско-таджикской поэзии IX — XV вв. (Анализ идейного содержания философской лирики). —Душанбе: Дониш, 1986; Саломатшаева Л. 3. Философская лирика Хасана Дехлеви. — Душанбе: Дониш, 1986; Теофанов Ц. И. Роль творчества Абу-л-Атахии в становлении жанра философской лирики в арабской поэзии. — Автореф. дис.... канд. филол. наук. — М., 1987.

¹⁹ Ростовцева И. Цит. праця. — С. 223.

²⁰ Цит. за кн. Г. Філіппова — С. 106.

²¹ Семенко И. Поэты пушкинской поры. — М.: Худож. лит., 1970. — С. 238.

²² Альми И. О в несубъектных формах выражения авторского сознания в лирике Баратынского и Тютчева // Вопр. литературы. — Вып. 9. — Владимир, 1975.—С. 85.

²³ Зеров М. Твори: В 2 т. — К.: Дніпро, 1990. — Т. 1. — С. 54.

²⁴ Спивак Р. Цит. праця. С. 32

²⁵ Соловей E. С. Поезія пізнання. С. 12 — 60.

²⁶ Семенова С. Преодоление трагедии: «Вечные вопросы» в литературе. — М.: Сов. писатель, 1989.

²⁷ Slosarska J. Rozum, transcendencja i zlo w Hteraturze.— Warszawa, 1992.

²⁸ Мелетинский E. Поэтика мифа. — M: Наука, 1976. — С. 298.

²⁹ Сердобинцева Г. М. Современная художественно-философская проза: Учеб, пособие к спецкурсу. — М.: МГПИ им. Ленина, 1984. — С. 4.

³⁰ Ростовцева И. Цит. праця. — С. 297 — 299.

³¹ Турков А. Николай Заболоцкий. Жизнь и творчество: Пособие для учителей. — М.: Просвещение, 1981. — С. 53 — 54.

³² Співак Р Цит. праця. — С. 24.

³³ Там само.

³⁴ Аверинцев С. С. Древнегреческая поэтика и мировая литература // Поэтика древнегреческой литературы. — М.: Наука, 1981. — С. 3.

³⁵ Гинзбург Л. Я. Опыт философской лирики // Поэтика: Сб. статей. — Вып. 5. — Л.: Academia, 1929. — С. 96.

³⁶ Жирмунский В. М. Предисловие // Вальцель О. Проблемы формы в поэзии. — Пб.: Academia, 1923. — С. 19.

³⁷ Glovinski М., Okopien-Slavinska A., Slavihski J. Zarys teorii literatury. Wyd. 2. — Warszawa, 1967. — S. 306 — 315.

³⁸ Там само. — С. 307.

³⁹ Книга и пролетарская революция. — 1935. — № 8. — С. 102 — 109.

⁴⁰ Життя й революція. — 1927. — № 10 — 11. — С. 176 — 179.

⁴¹ Літ. газета. — 1947. — 10 квітня.

⁴² Роль мировоззрения в художественном творчестве. — М.: Мысль, 1966, — С. 202 — 203.

⁴³ Волкова Т. С. Філософська лірика: до проблеми пошуків художніх і теоретичних // Рад. літературознавство. — 1983. — № 1. — С. 40 — 45.

⁴⁴ Дмитровский А. 3. Проблемы современной философской лирики. — Автореф. дис.... канд. филол. наук. — М., 1966.

⁴⁵ Халилов Р. С. Современная азербайджанская философская лирика (на материале поэзии Расула Рзы). — Автореф. дис.... канд. филол. наук. — Баку, 1985.

⁴⁶ Мазепа Н. Р. Поэзия мысли (О современной философской лирике). — К.: Наук, думка, 1968.

⁴⁷ Спивак Р. Цит. праця. — С. 137.

⁴⁸ Филиппов Г. В. Цит. праця. — С. 94.

⁴⁹ Дауетите-Пакерене В. В. Литовская философская лирика. — С. 1,2.

⁵⁰ Мусатов В. В. К проблеме современной философской лирики...—С. 101.

⁵¹ Лосев А. Ф. Страсть к диалектике: Литературные размышления философа. — М: Сов. писатель, 1990. — С. 68

⁵² Дауетите-Пакерене В. В. Литовская философская лирика. — С. 13.

⁵³ Мусатов В. В. К проблеме современной философской лирики... — С. 102.

⁵⁴ Шерех Ю. Не для дітей: Літературно-критичні статті і есеї. — Н.-Й.: Пролог, 1964. — С. 62.

⁵⁵ Смола О. По дорогам бытия: Заметки о философской лирике наших дней // Октябрь. — 1985. — № 6. — С. 167.

⁵⁶ Филиппов Г. В. Цит. праця. — С. 29.

⁵⁷ Маймин Е. Русская философская поэзия. — С. 114.

⁵⁸ Ільницький М. М. Поезія останніх десятиріч: традиції і новаторство (стаття друга) // Рад. літературознавство. — 1983. — № 4. — С. 13, 21, 22.

⁵⁹ Ільницький М. М. Поезія останніх десятиріч: традиції і новаторство (стаття друга) // Рад. літературознавство. — 1983. — № 4. — С. 13, 21, 22.

⁶⁰ Грызун А. Ф. Всеосяжність мислі і новизна образів (До питання філософічності сучасної української поезії) // Укр. мова і літ. в школі. — 1983. — №8, —С. 15.

⁶¹ Грызун А. Ф. Развитие философских мотивов в украинской советской поэзии 60 — 70-х годов; Антофийчук В. И. Философские начала поэзии Миколы Бажана. — Автореферат дис.... канд. филол. наук. — Одесса, 1989.

⁶² Грызун А. Ф. Развитие философских мотивов... — С. 6.

⁶³ Антофийчук В. И. Философские начала поэзии Миколы Бажана. — С. 8.

⁶⁴ Там само. — С. 9.

⁶⁵ Там само.

⁶⁶ Семенова С. Преодоление трагедии: «Вечные вопросы» в литературе. — М.: Сов. писатель, 1989. — С. 11.

⁶⁷ Світличний І. Серце для куль і для рим. — К.: Рад. письменник, 1990. — С. 278.

⁶⁸ Див.: Поліщук Я. О. Філософська поезія Лесі Українки. — Автореф. дис.... канд. філол. наук. — К., 1990.

ГРАЙ ЩОБ ЗАРОБЛЯТИ

Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти